Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний. Проросійська орієнтація Івана Самойловича

На Лівобережжі після скінчення другого гетьманування Юрія Хмельницького почалась запекла боротьба за владу. Наказним гетьманом стає Яків Сомко. В своїй боротьбі він об’єднується з Ніжинським полковником Василем Золотаренком. Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький, виходець з нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана “Чорна Рада” - галасливі виборчі збори, в яких крім козаків взяли участь міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурює простих козаків та селян на підтримку Брюховецького, одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка та Сомка. Згодом їх було страчено.

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького (р. н. невід. – 1668). Певний час перебував на Січі, у 1661 – 1663 рр. був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В своїй політиці був антиподом Тетері – він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви. В 1665 р. Брюховецький на запрошення царя відвідав Москву, де йому присвоєно боярський титул і де він одружився з княжною Довгорукою. Підписані тоді ж так звані Московські статті не тільки підтверджували Переяславські статті 1659 року, та ще більше обмежували права українського народу. Згідно з цим договором в усіх полкових містах України вводились московські залоги, вся податкова система перейшла до московського управління, гетьман не мав права вести які-небудь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався московським патріархатом. Московські чиновники активно взялись за свою справу, і серед народу почали з’являтись ознаки незадоволення, які поступово зростали. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 р. між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську сторону навіть не запросили. В 1667 - 1668 рр. по Лівобережній Україні прокотилась хвиля повстань проти московських залог, і Брюховецький, побоюючись загального повстання і розуміючи неминучість зміни політичного курсу 1668 р. скликає Генеральну Раду, де перед старшинами заявляє, що єдиний шлях порятунку для України – вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. До Царгорода відправляють послів, і султан згоджується на прийняття підданства України на умовах васальної залежності. Одночасно Брюховецький веде таємні переговори з гетьманом Правобережжя Дорошенком, який також веде переговори з Туреччиною та Кримським ханом. На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні. Весною 1668 р. Дорошенко переходить Дніпро, тріумфально крокуючи по Україні. Народ вітав його і переходив на його бік. Це був час найважчого тріумфу Дорошенка. Коли він наблизився до с. Будущі поблизу Опішні, де стояв табір Брюховецького, козаки збунтувались проти Брюховецького і вбили його. Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра.

В тому ж таки 1668 році Дорошенко, змушений повернутися на Правобережжя для боротьби з почавшими наступ поляками призначає наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Виходець з селянської родини на Чернігівщині, військову службу почав у Б. Хмельницького. З 1663 р.- чернігівський полковник. Противник укладання Андрусівської угоди 1667 р. Підтримував антимосковський виступ І. Брюховецького 1668 року. Людина проста, не маюча освіти, пряма та нетактовна, він мав репутацію ватажка, здатного змусити своїх підлеглих якщо не віддано служити, то хоч підкорятися своїй волі. З падінням на Правобережжі Дорошенка і тиском з боку Москви, Многогрішний клянеться на вірність цареві та дістає його визнання як гетьмана Лівобережної України. Укладені ним 3 березня 1669 р. Глухівські статті, чіткіше визначали автономію України в складі Московської держави та підтверджували чинність “Березневих статей” 1659 року. Гетьман України позбавлявся права дипломатичних відносин, обмежувався перехід селян в козаки і навпаки. Організовувався компанійський полк, який виконував поліційні функції. Глухівські статті дещо послаблювали централізовану політику царизму на Україні. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. Київ та округи залишались під владою гетьмана. Міщани Києва та Ніжина звільнялись від податку. Очевидно, такі поступки були продиктовані висновками, зробленими московським урядом враховуючи досвід відносин з українським народом за часів гетьманування І. Брюховецького. Під владу Многогрішного вступили два полки - Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податки на старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовладність, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доноси, в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дем’яна Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув’язнено іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року.

Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. І це дуже подобалось офіційній Москві. На Генеральній Раді в Козачій Діброві біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - генерального суддю Івана Самойловича (р. н. невід. – 1690). Народився в Ходокові на Житомирщині в сім’ї священика. Навчався в Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником, а у 1668-1669 роках - чернігівським полковником. У 1669 – 1672 роках - генеральний суддя. Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об’єднати українські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І. Самойловича сформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує під свою владу правобережних полковників, у 1674 році йому передає булаву М. Ханенко, а в 1676 на його користь зрікається гетьманства П. Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг, інколи й використовуючи примусово – силові методи. Це був так званий «великий згін». Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підляща, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намагався приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Та ці обидва домагання не мали успіху.

На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти-турецьку, а разом з тим й анти-кримську коаліцію, так звану «Священну Лігу», до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції, розуміючи, що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 р. «вічного миру» між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною. В 1687 р. починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії через випалені сонцем степи буде зв’язаний з великою небезпекою. Але все марно, і в квітні 1687 р. похід почався. Московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, а козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи до Січі, коло річки Корчак, Голіцин несподівано наказав військам повернути назад. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявся заходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього було використано один з останніх доносів старшини на гетьмана. Взагалі за час правління Самойловича старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну династію правителів. Військо знаходилось коло річки Корчак, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини. Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська.

На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями. В Гадяцькому та Прилуцькому полках побили старшину, а в інших - пограбували. Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина.

Поиск по сайту: