Лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.)

Дем’ян Многогрішний підписує Глухівські статті у 1669 р., які включили Березневі статті 1654 р., але все ж таки обмежували права України: московські гарнізони залишилися тільки у Чернігові, Острі, Нежині, Переяславі та Києві; воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя сіл та міст; податки збирала місцева адміністрація, кількість реєстру встановлювалась – 30 тис. чол., гетьману заборонялось проводити зовнішню політику.

Многогрішний виступав за широку автономію України у складі Московської держави. В 1672 р. царський представник у Батурині організував змову старшин та арештував гетьмана. Його вислали до Сибіру.

Разом з тим, Петро Дорошенко вів боротьбу з Суховієм і лише 19 жовтня 1669 р. завдав йому поразки. Але починається війна з Польщею. На допомогу Дорошенко прийшли турки. У 1672 р. зайнято Поділля й укладено мирний договір в Бучачи: Польща зреклася права на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Турки обертали храми на мечеті, грабували міста, забирали людей у полон. Населення тікало на Запоріжжя, Слобожанщину, обвинувачуючи П. Дорошенка за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я.

Тим часом, Лівобережний гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.) умовив російський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготовку в Польщі до обирання нового – і розпочати війну з П. Дорошенко. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулися на їх бік. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки і татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки і татари нищили на Правобережжі міста та села. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. У вересні 1676 р. він склав зброю, а клейноди надіслав до Москви. Сам він спочатку був призначений за воєводу до Вятки, а потім жив до смерті (у 1698 р.) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою. Так склалося життя одного з найвидатніших гетьманів.

Замість Дорошенка султан призначив правобережним гетьманом Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). Не бажаючи починати війну з Турцією, Московський уряд припинив бойові дії на Україні. Турки поновили владу на південній Київщині та Поділлі.

Своєю столицею Юрій влаштував Немирів. Він не спромігся створити міцної влади. Неврівноважений, підозрюваний, позбавлений реальної влади, Юрій Хмельницький відштовхував від себе людей жорстокими карами та тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки стратили його самого.

Москва підписала з Турцією у 1681 р. Бахчисарайський договір: Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались під владою Турції. Вона визнавала за Росією Лівобережну Україну, а також Запоріжжя.

Воюючи з Туреччиною, Польща прагнула домовитися з Москвою, яка також цього хотіла. У 1686 році Московія та Польща укладають «Трактат о вечном мире», який закріплював Андрусівський договір 1667 р. Таким чином Московський уряд остаточно відмовився від обов’язків 1654 р. стосовно України.

Гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (1672-1687 рр.) прагнув зробити гетьманство спадкоємним, піклувався тільки про власне збагачування. Це викликало незадоволення старшини. У 1687 р. вона звинуватила гетьмана в зраді та скинула його.

Українська визвольна боротьба завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65-70% всього населення України, яке на 1648 р. сягало 4-5 млн. чоловік. Страхітливих руйнувань зазнали міста і села, надзвичайної шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі.

Причини поразки української визвольної боротьби та спроб збудувати незалежну державу – невдалий геополітичний фактор, тобто протидії володарів великих сусідніх країн боротьбі українського народу за незалежність.

Визвольна боротьба мала велике історичне значення:

· сприяла утворенню національної держави (її частина на Лівобережжі проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х р. ХYІІІ ст.);

· зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

· надала поштовх розвитку національної самосвідомості;

· відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти, яка відстоює вже національні інтереси;

· стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

· зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «Руський народ» на назву «Український народ»;

· пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

· істотно збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

· протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань;

· служила каталізатором розвитку (переважно на Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Поиск по сайту: