Іван Виговський (1657-1659 рр.)

Невдовзі після смерті Б.Хмельницького в Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб генеральний писар І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські повноваження. Новий гетьман походив зі старовинного роду української православної шляхти, котрий осів у с. Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. Народився, вочевидь, у першому десятиріччі XVII ст., отримав хорошу освіту, вільно володів польською і латинською мовами. У 30-х рр. обіймав посади в київському і луцькому міських судах, був намісником луцького старости. Пішовши на військову службу, дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. У другій половині 40-х рр. служив ротмістром й зав’язав приятельські відносини з Б.Хмельницьким. Тому, коли в битві на Жовтих Водах потрапив до татарського полону, гетьман Війська Запорозького викупив його й запропонував перейти на бік повсталого козацтва. Погодившись, Іван Виговський, завдяки здібностям талановитого адміністратора, організатора й дипломата, зробив блискучу кар’єру – став у 1650 р. генеральним писарем. Він перетворив генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду – в найвпливовішу серед генеральних старшин.

Виговський, не будучи противником незалежності й соборності України, все ж залишався прихильником ідеї перетворення Речі Посполитої в триєдину державу, в якій козацька Україна (Київське та Чернігівське воєводства) у вигляді Великого князівства Руською мала отримати такі ж права, якими користувалося Велике князівство Литовське. Крім того, новообраний гетьман, виступаючи прихильником твердої гетьманської влади, все ж став «провідником» антимонархічної опозиції частини старшини. Також його соціальним ідеалом були соціально-економічні відносини, що панували в Польщі, тому марив ідею повернення до них.

Можна було сподіватися, що такий досвідчений політик вживе необхідних заходів, щоб запобігти переростанню соціальних суперечностей в українському суспільстві в соціальний вибух. Сталося, проте, навпаки. Протягом піврічного терміну гетьманування І.Виговського визріла й спалахнула громадянська війна. Це сталося тому, що чимало представників генеральної старшини та полковників вважали себе не менш заслуженими й гідними претендентами на володіння булавою і мали бажання та волю поборотися за неї. Крім того, важливою причиною спалаху громадянської війни було загострення соціальних суперечностей. З одного боку, відбувалося збагачення козацької старшини, яка на місцях привласнювала прибутки від оренд і частину державних податків, що збиралися до скарбниці, з другого-воєнні дії та стихійні лиха розорювали значну частину козаків, селян і міщан. Першими розпочали боротьбу за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий Яків Барабаш, котрих підтримала значна частина лівобережного козацтва й запорожці.

Ще одним важливим фактором, що сприяв визріванню громадянської війни та її розвитку стала політика російського й польського урядів спрямована на розкол національно-патріотичних сил, вербування прихильників низів на старшину.

Підозрюючи Москву в нещирості й віроломстві І. Виговський пожвавлює переговори з ханом та польським урядом. У кінці лютого на початку березня 1658 р. укладається українсько-кримський договір, що передбачав надання гетьманові допомоги військом проти внутрішньої опозиції.

Наприкінці травня 1658 р. І. Виговському вдалося розгромити М. Пушкаря. Вступивши у Полтаву, гетьман розпорядився полтавських козаків «усіх вирубати, а жінок і дітей, і міщан, і мужиків усіх віддавати татарам», саме ж місто – зруйнувати. Татарам було дозволено грабувати міста й села аж до р. Сула, а їхніх жителів брати в ясир. Прагнучи зміцнити свою владу, І. Виговський наказав стратити групу полковників і сотників, котрі не підтримували його політики. Цей терор «в людях вчинив страх великий». Усього в перебігу каральної експедиції полягло близько 50 тис. осіб (переважно жителів Полтавщини), що стало першою, але, на жаль, не останньою великою трагедією соціально-політичної боротьби в українському суспільстві.

В другій декаді вересня 1658 р. відбувся заключний етап українсько-польських переговорів неподалік від Гадяча. 16 вересня було розірвано Переяславсько-Московський договір й укладена Гадяцький. За ним козацька Україна як «Руське князівство», поверталося на правах формально рівноправного суб’єкта єдиної і неподільної Речі Посполитої, але не як державна одиниця. Очолював би це князівство не князь, а гетьман, котрий водночас виступав київським воєводою і першим сенатором. Влада гетьмана визначалася як пожиттєва, а після його смерті українські стани обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав Гетьмана. За польським зразком утворювалися місцеві органи влади, відновлювалися дореволюційний суд і судочинство та адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавлялося права на відносини з іншими державами; його збройні сили складалися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців.

У соціально-економічних відносинах поновлювалися феодальні землеволодіння, кріпацтва, всі повинності й податки селян і міщан, які існували на 1648 р., лише козаки зберігали всі права й вольності, а по 100 осіб із кожного полку могли отримати шляхетство. У релігійно-культурній сфері проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань (греко-католицьке підлягало ліквідації), гарантувалися права православної Церкви; дозволялося відкриття двох академій, середніх шкіл і друкарень без обмежень.

Таким чином, Гадяцький договір зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему; унеможливлював досягнення незалежності й соборності, ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан і нереєстрових козаків. Тому насправді вищою політичною ідеєю українців виступала сформована ще Богданом Великим у першій половині 1646 р. національна державна ідея, що передбачала створення незалежної соборної України.

Протягом липня-серпня 1658 р. відбувалося неухильне погіршення українсько-російських відносин, чому сприяли політика російського уряду, втручання воєвод із внутрішньо політичне життя козацької України, їхнє прагнення контролювати дії гетьмана, а також брутальне ставлення до місцевого населення. Насторожений прибуттям на допомогу гетьманові татар, російський уряд 16 червня 1658 р. відрадив в Україну військо на чолі з Г. Ромадановським. Вступ російських підрозділів на терени України, їх підтримка Я. Барабаша, скарги мешканців зарубіжних міст на вбивства й грабежі, що їх чинили барабашівці та росіяни, надзвичайно стурбували І. Виговського й старшину. Негайно розпочалася мобілізація війська. В кінці жовтня розпочалася українсько-російська війна. До Г. Ромадановського приєднується боярин й намісник козацький Олексій Трубецькой. В квітні 1659 р. вони обложили Конотоп 8 липня відбулася битва під Конотопом росіян і українсько-татарського війська. Чинячи затятий спротив, українців поволі відходили вздовж русла р. Торговиця. Тим часом Мехмед-Гірей завдав сильного удару росіянам у тилу. Росіян охопила страхітлива паніка й лише незначній частині їх вдалося врятуватися. Втрати росіян убитими, пораненими й полоненими становили близько 14-16 тис. осіб. Втрати українців і татар разом сягали близько 3-4 тис. осіб.

Завдяки залізній стійкості захисників Конотопа та блискуче проведеній операції українсько-кримські війська досягли великої перемоги. Вона приголомшила правлячі кола Росії. За визнанням російського історика С.Соловйова, «цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня...Ніколи після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого сильного ополчення. В жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву».

Безсумнівно, здобута під Конотопом перемога відкрила перспективу для успішного завершення війни й припинення внутрішньополітичної боротьби. Однак реалізувати її гетьманові не вдалося. Основна причина полягала у вкрай негативній реакції переважної більшості старшини на позицію Польщі щодо ратифікації Гадяцької угоди (сейм ратифікував змінений на користь Польщі договір). За таких обставин І. Виговський, по-перше, остаточно втратив підтримку з боку переважної більшості еліти, а по-друге, вважаючи себе обманутими Польщею, старшини, як і сам гетьман, прагнули тепер порозумітися з Москвою. Ускладнила становище гетьмана й позиція хана, якого занепокоїли відомості про напади запорожців під проводом кошового Івана Сірка та козаків на чолі з Ю. Хмельницьким на кримських і нагайських татар. Падінню авторитету І.Виговського сприяла також його політика щодо населення котре добровільно чи з примусу підтримувало опозицію. Замість того, щоб порозумітися з ним і виявити милосердя, він вдався до репресій.

Поиск по сайту: