Бродвейські мюзикли

Жанр, з якого виріс сучасний мюзикл, називався "музичною комедією" і є прямим нащадком оперети чи "легкої опери". Обидві світові мюзиклові столиці – Уест-Энд і Бродвей – оспорюють честь бути батьківщиною мюзиклу. Америка називає першою у світі музичної комедією "Чорний посох", поставлений у 1866 році у Нью-Йорку. І все ж таки першу справжню музичну комедію (де музика грала не допоміжну, а визначальну роль) поставили, очевидно, у Лондоні. То справді був спектакль "У містечку" із музикою Осмонда Карра, поставлений великим театральним діячем Джорджем Едвардсом в 1892 році. Отож батьківщиною мюзиклу, схоже, доведеться вважати Уест-Энд, а не Бродвей[3].

Музична комедія не вимагала особливих вокальних данних, ніж опера чи оперета. Не дивно: бо від акторів вимагалось уміння і співати, і танцювати (чого ніколи не було в опереті, де, попри її велику проти опери синтетичність, співаки та балет дуже чітко розділяються), важко було чекати від них того рафінованого вокалу, який був потрібен для традиційних жанрів. Але цей "відступ від вищих стандартів" несподівано дозволив найрізноманітнішим вокальним жанрам і стилям – естрадному, народному, згодом фатуму і іншим – створювати свої музичні спектаклі, чого до того часу історія театру просто не бачила. А повернення до найвищих вокальних стандартів сталося вже пізніше.

Отож у кінці ХIX століття музична комедія розвивалася і в Англії, і в Америці. Джордж Едвардс ставив в США музичні спектаклі англійських композиторів Сіднея Джонса, Айвена Карилла і Лайонеля Монктона. У 1897 року американці, нарешті досягли того, що "Красуня Нью-Йорка" Густава Керкера з Эдной Мей у ролі підкорила лондонську сцену. З того часу і повелося, що обидві країни ставили музичні комедії спочатку в себе, а потім їхали з нею друг до друга у гості. Це є традицією і сьогодні.

На початку на світовий мюзикловой сцені панували європейські постановки. У 1907 року всі мюзикли у Лондоні і Нью-Йорку затьмарила "Весела вдова" Ференца Легара, а трохи згодом з'явився "Шоколадний солдатик" Оскара Штрауса, поставлений за п'єсою Бернарда Шоу "Зброя і достойна людина" (перший випадок використання класичного літературного сюжету в мюзиклі). І невідомо, як склалася б доля світового мюзиклу і хто правив в ньому сьогодні, та вибухнула Перша світова війна.

Європейським країнам стало, м'яко висловлюючись, не дуже до мюзиклу, і цим негайно скористався Бродвей. Заокеанські композитори Ірвінг Берлін, Джером Керн і Паля Портер зробили ставку на американський народний стиль – і виграли. Увага світового шоу-бізнесу зосередилася на американському мюзиклі.

Перші роки XX столетия стали временем появления в американском театральном искусстве своеобразного жанра – мюзикла. До этого наиболее распространенной формой музыкального спектакля были музыкальные ревю («Зигфельд Фоллиз» Флоренца Зигфельда), представлявшие собой развлекательные сценические действия, далекие от жизненных проблем.

В 1920-е годы в Нью-Йорке работало сразу 14 театров ревю, наиболее популярными постановками в которых были пьесы Ф. Зигфельда. Впитав лучшее из английских и французских образцов, он сумел гармонично соединить это с лучшими традициями американского искусства «министрел-шоу» и бурлеска, результатом стало появление целостного художественного жанра. Одним из наиболее значительных новшеств Зигфельда стало введение в действие «герлз» (нечто, напоминающее кордебалет).

Музыкальное ревю стало прекрасной сказкой для взрослых, роскошной, наполненной танцами, песнями и шутками, с участием красивых девушек. Изумительные декорации, несколько десятков «герлз», смена костюмов через каждые 15 минут, искусное сочетание номеров – танцев, песен, монологов, диалогов и музыкальных интермедий, а также участие в постановках знаменитых звезд – все это не помогло музыкальным ревю удержаться на первом месте. Постепенно наибольшую популярность завоевывал другой жанр – мюзикл.

По мнению историков американского театра, первый американский мюзикл – «Клоринди – страна кэк-уока» – был поставлен на сцене еще в 1896 году и назывался «комедия с песнями и танцами». Примечательно, что постановка была осуществлена силами одних лишь темнокожих деятелей искусства: музыку написал М. Кук, либретто – известный негритянский поэт П. Дэнбар, режиссурой занимались Б. Уильямс и Д. Уокер. Именно в этом спектакле наметился разрыв с традициями министрел-шоу, проявившийся во введении единого сюжета.

В 1927 году на сцене одного из американских театров состоялась постановка мюзикла «Плавучий театр», написанного композитором Дж. Керном и сценаристом О. Хаммерстайном. Сюжетным единством, наличием правдоподобных декораций, экстравагантными персонажами и заменой кордебалетных красавиц на натуралистичных героев это произведение значительно отличалось от музыкальных ревю тех лет.

Формирование мюзиклов в 1930-е годы шло по пути органического слияния сюжета со вставными номерами, музыкой, драматургией и танцами. Один из виднейших деятелей американского театрального искусства, Л. Бернстайн, называл одной из сильнейших сторон мюзикла интеграцию, то есть стремление к превращению всех компонентов сценической выразительности (музыкальных, хореографических и драматических) в единое целое.

Роль танца в сценическом искусстве впервые с особой выразительностью была показана в написанном в 1936 году Р. Роджерсом и М. Хартом мюзикле «На пуантах». Балетмейстеру Дж. Баланчину удалось представить танец органической частью действия, а не второстепенным элементом.

Окончательного слияния трех важнейших составляющих мюзикла удалось добиться лишь в «Оклахоме» (1942) Роджерса и Хаммерстайна. Отличительной особенностью этой работы стало использование хореографии для характеристики образов.

Мюзиклы 1930-х годов дали понять зрителям и всему театральному миру, что этот жанр может быть не только легким и развлекательным, но и глубоко содержательным, затрагивать различные нравственные и политические проблемы. Как жанр мюзикл окончательно сформировался к началу 1940-х годов, что предопределило его расцвет уже в первые послевоенные годы. К концу 1940-х годов, выйдя за национальные границы, мюзикл начал победное шествие по странам мира.

Бродвей ставив тон у світі мюзиклів багато років. У двадцятих-тридцятих роках найпомітнішими композиторами у світі мюзиклів були РудольфФримль ("Розмарі", 1924 р.), ОскарХаммерштайн (">Плавучий театр", 1927 р.) і Джордж Гершвін ("Я співаю тебе", 1931 р., - перший мюзикл, який одержав преміюПулитцера;фолк-опера "Поргі і Бесс", 1935 р.). До 1937 року театральний мюзикл почав здавати позиції, поступаючись грізному супернику – кінематографу. Розвиток звукового кіно негайно призвело до бажанню почути з екрана музику і на пісні, а який жанр краще мюзиклу підходив при цьому?

Проте мюзикл на сценічних підмостках встояв. У 1943 року з'явилася знаменита "Оклахома!"Роджерса іХаммерштайна, згодом екранізована з приголомшуючим успіхом. Саме "Оклахома!" поставила тон нового витка розвитку мюзиклу: Бродвей зацікавився серйозними темами, музика і сюжет нарешті здобули єдину драматургію і почали існувати усередині вистави як єдине ціле, намюзикловой сцені з'явилася серйозна хореографія. З іншого боку, "Оклахома!" був першим мюзиклом, зробленою на історичному матеріалі. Саме "Оклахомі!" і його послідовникам жанр зобов'язаний втратою слова "комедія" в назві – зрозуміли, що спектаклі що така можуть і як легкими комедіями. Коротше, до "Оклахоми!" були музичні комедії; "Оклахома!" першою мюзиклом як таким.

У наступні роки Бродвей майже щорічно випускав популярні мюзикли.Уест-Энд поступився позиціями: майже всі мюзикли, які встановлювалися у Лондоні, були прибульцями через океан. Величезним успіхом користувалася "Тригрошова опера" Бертольда Брехта, написана двадцятих роках. Роджерс іХаммерштайн представили "Король і це" з Гертрудою Лоуренс іЮломБриннером найголовніше ролях і "Звуки музики". Але вершиною мюзиклу п'ятдесятих був одним із найбільших мюзиклів всіх часів і народів – "Моя прекрасна леді" Фредеріка Лоу. Лібрето "Моєю прекрасною леді" була написана з знаменитому "Пігмаліону" Бернарда Шоу. Лоу та її співавтори багаторазово просили у Шоу дозволу поставити мюзикл по "Пігмаліону", але британський класик завзято їм відмовляв, вважаючи мюзикл "несерйозним" жанром. Коли ж "Леді" нарешті побачила підмостках, зрозуміли, що мюзикл цілком може представляти класичні сюжети.

Можливо, є у цьому якась закономірність, але ж великі мюзикли згодом ставилися саме з мотивів літературної класики. Хоча це не дивно, адже класика – найкращі літературні твори на світі, проте не вельми цікавий те що, що став саме мюзикл спромігся уявити класичні сюжети по-новому і відродити інтерес до них.

У "Моєю прекрасною леді" дебютувала велика акторка мюзиклу Джулія Ендрюс, що згодом прославилася в музичних фільмах "Звуки музики" і "Мері Поппінс". З іншого боку, на 50-ті доводиться розквіт творчості великого американського композитора Леонарда Бернстайна. Варто згадати три його твору: "Чудесна місто", ">Кандид" й назавжди що залишилася історія мюзиклу ">Вестсайдскую історію". Тим часом Європа приходила у собі після Другої Першої світової.Возрождалась європейська культура, іУест-Энд знову заявив себе. Але колишній успіх приходить до нього лише у 1960 року з "Олівером!"Лайонеля Барта – музичної адаптацією чергового класичного сюжету, "Олівера Твіста" Діккенса.

На Америці недолік нових талантів вже давав себе знати. Після смертіХаммерштайна і Бернстайна виявилося, що орієнтуватися не так на когось і наслідувати нікому, і Бродвей ущухнув. Отож "Олівер!", проведений Америці 1963 року, став знаком, щоУест-Энд має наміру скористатисябродвейским кризою і собі втрачені позиції. Проте, й у шістдесяті Бродвей дарувавши світу кілька незабутніх мюзиклів. "Кумедна дівчисько"Стайна зробила зіркоюБарбру Стрейзанд. У 1969 рокуБарбра Стрейзанд зіграла головну роль екранізації чудесного бродвейського мюзиклу ">Хелло. Доллі!"Хермана. Художнім шедевром десятиліття був мюзикл "Кабаре" ДжонаКандера, чудововоскрешавший атмосферу Берліна тридцятих років. "Кабаре" було режисерським дебютомХарольдаПринса, нині найзнаменитішого режисера-постановника театральних мюзиклів. У дахівській постановці брав участь згодом знаменитий хореограф і режисер Боб Фосс.

А найбільшим успіхом шістдесятих виявився… знову мюзикл на класичний сюжет – цього разу "Скрипаль даху" Джеррі Бока за мотивами "Тев'є-молочника" Шолом-Алейхема. "Скрипаль даху" ішов у Нью-Йорку майже вісім років надійшло – небувалий випадок у історії Бродвея, який постійно вимагає чогосьновенького[4].

Наприкінці 60-х театри на Бродвеї стрімко порожніли.Диско, фатум і інші нові музичні жанри займали перших місць хіт-парадах, пісні з мюзиклів втрачали популярність, мюзикл втрачав свою пресу – і йшли слухати нову, модну музику. На Бродвеї провал дотримувався за провалом.

На щастя жанру, деяким композиторам початку приходити на думку ідея у тому, що й мюзикл – мистецтво синтетичне,пластичное, чому би з'єднати ідею театральної постановки з модними тенденціями музикою?

Рок-музику на мюзикловую сцену першим виніс Гальт Мак-Дермот у своїй скандальному мюзиклі «Волосся». Насмешливое «Чикаго» Джона Кандера з хореографією Боба Фосса відродило танцювальні ритми 20-х.

А найкращимбродвейским мюзиклом 70-х вважається «Кордебалет» Марвина Хемлиша, який розповідав пробродвейской "кухні" – перегляді танцюристів у трупу для новій постановці; цей мюзикл отримав Пулитцеровскую премію. рок і біблійні сюжети першим поєднав далеко ще не Ендрю Ллойд Веббер. Серед перших рок-мюзиклов виявилися "Чари Господні" Стівена Шварца по… Євангелію від Матвія. На межі 70-80-х раптом з'явився "мюзикл, що приголомшив світ". Йдеться про "Відринутих" ОленаБублиля іКлода-МишеляШонберга. Такого світ мюзиклів ще бачив. Зрозуміло, далеко ще не перший мюзикл ставився по літературної класиці, але вперше на сценімюзиклового театру виникло настільки масштабне історичне полотно.

Вимисел Віктора Гюго переплівся з реальними подіями; ліричні герої опинялись у центрі історичного казана. Уперше в мюзиклі виникли настільки потужні хорові сцени; ще, автори майже зовсім відмовилися від розмовних діалогів, максимально наблизивши спектакль до опери. Авторами мюзиклу були два молодих француза, далекі від бродвейських іуест-ендских традицій. Певне, їй захотілося створити музичний спектакль з французької класиці. І вони дуже пощастило, що "Знедолені" привернули увагусуперпродюсераКамеронаМакинтоша.

Бродвейські мюзикли, зійшли зі сцени, нерідко екранізували, наприклад: "Моя прекрасна леді", "Ісус Христос -Супер зірка" (обидва 1972 р.), ">Волоси"(1979 р.). Бродвейські спектаклі - особливий вид театрального мистецтва, розрахований, звісно, насамперед на успіх, на смаки масової публіки. Але це ніяк значить, що бродвейський театр - поганий. Бо зовсім інший, ніж європейський, і порівнювати їх можна. Поєднання пісень і танців, гострий сюжет, чарівні, зухвалі і темпераментні герої, мелодії, які легко запам'ятати, - усе це приваблювало і досі пір приваблює публіку. Кілька років не сходили з підмостків такі мюзикли, як ">Вестсайдскаяистория"(1957 р.) А. Лоренса і Л. Бернстайна - про сучасних Ромео і Джульєтті. Участь мюзиклі жадає від акторів різнобічних обдарувань, і вони працюють з повної від дачею.Жесткий відбір акторів для гри акторів-професіоналів у бродвейських мюзиклах пик дає трагічні ситуації та до того ж час дає змоги виявити суть національного американського характеру - спрагу ризику, завзятість, захоплення успіхом. Недарма процедурі відбору акторів виявилися присвячені два популярних американських фільму: "Усе це джаз" (1979 р.) режисера БобаФосса і ">Кордебалет" режисера Майкла Беннета. Це це й екранізація бродвейського спектаклю, і драматичний оповідання про акторської долі. Найкращі мюзикли Бродвея по етичні, проте властиво дуже активне, навіть агресивне вплив на публіку - актори безпосередньо звертаються до глядачів, прозаїчний діалог несподівано змінюють співи і танці, усю виставу відрізняє підвищенаемоциональность[5].

Поиск по сайту: