Особливість образів у збірці «Вишневі усмішки (сільські)». Образ оповідача

РОЗДІЛ 3

Остап Вишня відзначався своєю спостережливістю та особливим даром майстерно створювати незначні на перший погляд, але вагомі за своїм значенням образи. В багатьох випадках це безіменні персонажі, які лише мимохідь згадуються у творі, але несуть у собі вагоме смислове навантаження. В кожному образі – частина самого автора, те, як він сприймає світ, як реагує на ті чи інші явища. Також це важка та кропітка праця – з-поміж усіх реалій письменник вишукував дрібні деталі, з яких, мов павук плете павутиння, виплітав з допомогою слів «нове життя».

Цілком ймовірно, що персонажами сільських усмішок є реальні люди, яких Остап Вишня дійсно зустрів під час подорожі на Харківщину. Так чи інакше, образи цієї збірки заслуговують на увагу.

Образи, зображувані в усмішках, можна розділити на типи:

– образи-персонажі, названі на ім'я;

– безіменні персонажі – діти, жінки, чоловіки й старі люди;

– образи природи;

– образи-символи;

– образ села.

Особливим типом є образ оповідача.

Найпомітнішим є образ селянина Митра Хведоровича, героя усмішки «Земля обробки требуєть». Складається враження, що саме для створення цього персонажа письменник доклав найбільш зусиль, продумував кожну деталь, риси характеру, вдачу, зазначав усі подробиці зовнішнього вигляду. Серед праць дослідників найбільше уваги приділяється характеристиці саме цього образу.

На самому початку усмішки автор відмічає, що Митро Хведорович обов'язково підійде, якщо деякий час постояти біля його ниви. Це означає, що він людина відкрита для спілкування, навіть з незнайомцями. Це може бути наслідком м'якого характеру, цікавості, балакучості або банальним браком спілкування. Навряд чи це балакучість, адже з наступних рядків видно, що Митро Хведорович не звик просто кидати слова на вітер. Він розмовляє розмірено, змістовно, висказує те, що наболіло, що не один день крутилося в його голові й нарешті знайшло вербальне вираження. Сам автор називає Митра Хведоровича філософом. Звичайно існує велика ймовірність, що таким титулом Остап Вишня нагороджує свого персонажа з іронією, але навіть в цій іронії є частка правди. Помітно, що сам автор ставиться до Митра Хведоровича з повагою, навіть з якимось захопленням. Розмова про ниву, про господарство загалом раптом перетинається згадкою про «одкровеніє Івана Богослова»: «Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувало світ божий дротами? Чи не град страшний після посухи пекучої? Тож-то бо й є!» [25; 97]. Одкровення Івана Богослова – остання книга Нового заповіту, відома ще під назвою Апокаліпсис, розповідає про біблейський кінець світу. Згадка про цей твір має своє значення для характеристики образу Митра Хведоровича. Загалом інертна, безініціативна людина, яка не показує особливого занепокоєння станом речей, він, одначе, вбачає у пануючий ситуації недобрий знак та інтерпретує свої передчуття крізь призму релігійних традицій, глибоко засівших у свідомості, та зіставляє зміни, які відбуваються в політичному та соціальному житті, з біблейським апокаліпсисом.

Митро Хведорович постать дещо таємнича. Автор зауважує, що неможливо визначити його вік: «Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на великдень. Коли вони вмиваються… А так – глибока це таємниця» [25; 97].

Особливу увагу треба звернути й на згадану вище безініціативність та інертність персонажа. Автор ставиться до нього позитивно, але не плекає ілюзій та ні в якому разі не ідеалізує його. Це насамперед порушило б головне правило Остапа Вишні – викривати негативне, та й зруйнувало загалом реалістичну картину, так старанно створювану. Ці дві риси – головні вороги селянства на шляху самовдосконалення. Саме через це прогрес не скоро добрався до села.

На ниві Митра Хведоровича разом з вівсом та пшеницею росте бур'ян, забиваючи культурну рослини. Але господар навіть не бачить у цьому проблеми. Він звик довіряти дідівським звичаям і тому пускає все на самоплив, як роблять й інші селяни. Якщо він і переймається, то приховує це глибоко всередині. На запитання кореспондента Митро Хведорович відповідає: «Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло – завівсюжило» [25; 96]. В цих словах уся психологія тодішнього селянства. «Не вийшло» – було головною проблемою господаря, з якою насправді ніхто не думав боротися. Але у свідомості селянина все ж таки назріває думка, що негайно потрібно щось змінювати: «То воно от що главноє: земля оброботки, як сказав агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг» [25; 98]. У цих словах надія на краще майбутнє, до якого українське селянство врешті добереться.

Велику увагу Остап Вишня приділяє зовнішності Митра Хведоровича. Письменник постає справжнім художником, подаючи детальний портрет селянина: «Митро Хведорович – пасічанський «гражданин», у смушевій шапці, в «бамазеєвій» сорочці, босий, і в стьожках замість штанів. (…) Середній зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет… Якого ж кольору? «Неопредєльонний!» Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білих-білісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленувато-каламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: тиша й спокій! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала» [25; 97]. Автор спеціально повторює слова «тиша і спокій», наголошуючи на лагідній вдачі персонажа.

Мова Митра Хведоровича суто розмовна, проста, насичена русизмами, зменшуваними словами, скороченнями (мо' замість може), що робить образ дійсно живим.

Вдруге цей образ зустрічається в усмішці «Жнива». На цей раз Митро Хведорович скидає з себе філософське оціпеніння й немов би перероджується: «Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить… Спідлоба зирне на свою «половину», всміхнеться й нажме» [25; 120]. Він щиро радіє тому, що, не зважаючи на негаразди, жито все ж таки вродило.

Баба Палажка – персонаж усмішки «Ох і лікували нас…». Цей образ є уособленням, мабуть, усього старшого покоління українського села, з його віруваннями, забобонами, традиціями та звичками. Вона взяла на себе піклування про здоров'я односельчан, скоріш за все перейнявши цю справу як спадок від матері або бабусі: «(…) в її старечих борознявих руках «тайні житія і смерті» богом дорученого їй населення…» [25; 111]. Звичайно ж ніякої медичної (та й взагалі будь-якої) освіти баба Палажка не мала. Всі її знання обмежувались списком вигаданих назв хвороб та сукупністю лікарських трав і спеціальних замовлянь проти них.

Автор не приділяє багато уваги рисах характеру баби Палажки, але вже з роду її діяльності стає зрозуміло, що це рішуча людина, яка бере на себе величезну відповідальність за життя своїх односельчан. Вона знає відповідь на будь-яке питання, впевнено ставить діагноз. Звичайно ж, що встановити справжню хворобу вона не може, та й лікування сумнівне, але не можна сказати, що користі вона не приносить. Баба Палажка була також повитухою – приймала дітей та наглядала за породіллями. Відомо, що в кожному суспільстві та в усі часи повитухи мали велику популярність та відзначались особливим до них ставленням, адже це людина, яка допомагає з'явитися на світ новому життю. Народні лікарі також викликали довіру й повагу, хоча, звичайно, не могли надати кваліфікованої допомоги. Але при лікуванні велику роль відіграє самонавіювання – йдучи до баби Палажки хворі були впевнені, що їй під силу впоратися з хворобою, і вже підсвідомо налаштовують себе на зцілення.

Автор не подає інших біографічних фактів, лише припускає, що на варті охорони здоров'я баба Палажка стоїть «чи не з п'ятдесят років», а рів їй чи не дев'яносто.

«Ох і лікували нас…» – єдина у збірці усмішка, в якій персонаж характеризується іншим. Наприклад, Гнат Порфирович (випадковий персонаж, який не викликає інтересу та не несе у собі смислового навантаження) називає її «таїнственная баба», яка все знає: «Чи-лі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, – баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба…» [25; 111].

Зовнішність баби Палажки описується одним реченням, залишаючи читачеві простір для уяви: «Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках» [25; 111]. Таким скупим описом письменник ніби говорить про те, що зовнішність не має великого значення, що найцікавіше криється всередині.

Баба Палажка – збірний образ розповсюдженого явища, яке й до сьогодні має свою популярність. Це явище – народна медицина. Баба Палажка – уособлення сотень й тисяч таких само бабів, які, не маючи медичної освіти, а лише боже благословення, й досі лікують від тих хвороб, перед якими традиційна медицина безсила.

Створюючи цей образ, Остап Вишня мав на меті своєю іронією стати на боротьбу за кваліфіковану медичну допомогу й викоренити це явище. Але тим самим увіковічнив образ баби Палажки, яку можна й сьогодні впізнати у будь-якій сільській знахарці.

Одним з яскравих образів є також дід Глушко із усмішки «Мед», найстаріший пасічник на селі. Вже з самого початку твору помітно, що він і оповідач з прихильністю ставляться один до одного; обидва щирі і добрі, вони ведуть розмову як давні приятелі. В усмішці дід Глушко є не тільки головним персонажем, але й переймає на себе роль оповідача, й варто відмітити, що добре справляється з цим завданням. Автор не подає характеристику цього образу безпосередньо (окрім натяку на похилий вік), а дає зрозуміти читачеві його сутність через мову, стиль оповіді, шанобливе ставлення до своєї справи.

Мова діда Глушка пройнята селянським колоритом й тому далека від літературної. Остап Вишня майстерно передав манеру оповіді селянина, створюючи в його образі дійсно живу особу, настільки реалістичну, що виникають сумніви, ким є насправді дід Глушко – витвором уяви письменника чи дійсно реальною людиною, яка здобула безсмертя в літературному творі.

Його мова проста, далека від літературної, наскрізь пройнята колоритом тогочасного села. Велике нагромадження русизмів (наприклад, слова «хароша», «діствительно», «гудьоть») вносить в оповідь комічні нотки і водночас реалістично передає сільську манеру спілкування. Саме через цей прийом Остап Вишня часто чув несхвальні відгуки літературних критиків, які дорікали, що він перетворює свої твори з самодостатнього витвору літератури на невдалу пародію. Але письменник лише відтворював дійсність, профільтрувавши через своє власне світосприйняття. Саме тому мова діда Глушка жива, експресивна, багата на епітети, метафори та порівняння: «Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!(…) ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб!» [25; 131]. Пожвавлюють оповідь і звуконаслідування: «дз-з-з!», «трісь!», «кап! кап! кап!», які водночас вносять деякий комізм, та максимально наближують мову персонажа до питомої розмовної мови.

Випадок діда Глушка, про який він розповідає, сам по собі не може вважатися смішним та по суті повинен викликати співчуття – літня людина через прикрий збіг обставин падає з дерева, дивом уникнувши важких травм, що в похилому віці взагалі може привести до інвалідності. Але персонаж сповнений самоіронії, розповідає про інцидент як про епізод з пригодницького детективу. Тому сюжет перебуває в постійній динаміці, хоча зображується в статичному обрамленні – дід Глушко та кореспондент сидять на пасіці, милуючись бджолами.

Саме з цього милування випливає любов діда Глушка до своєї справи, шанобливе ставлення до бджіл, які по суті є годувальницями. Пасічник говорить про них з повагою, використовуючи зменшувано-пестливі слова: «Тваринка діствительно бідова!..Ач, як гудоть!.. (…) З бджолами треба по-хорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…» [25; 131]. Взагалі любов до тварин завжди характеризує людину з кращого боку, адже потрібно бути лагідним і добрим, щоб так делікатно й з пошаною поводитися з меншими істотами, які стоять на шабель нижче від людини за своїм розвитком.

І. Зуб у своїй праці «Літературний портрет» відзначає працьовитість, веселість та гумористичність вдачі діда Глушка та називає його попередником діда Свирида, персонажа нашумілої усмішки «Зенітка». «За вдачею, характером, – пише дослідник, – за мовними характеристиками вони нагадують один одного, ті й пригоди зазнають подібної – «пікірують» з дерева; щоправда, Свирид, діючи за інших обставин, виступає в соціально гострішій, серйознішій ситуації – перемагає фашиста-окупанта» [19; 59]. Що це? Простий збіг, випадкова схожість? Чи образ діда Глушка настільки вдало відіграв роль у творі, що Остап Вишня вирішив продублювати його, наділивши деякими новими рисами та зануривши в нові, більш небезпечні обставини?

В усмішці «На Гомільшу!» кореспондент зустрічає попутника. Цей образ безіменного персонажа, якого називають лише за прізвиськом «хохол», теж є досить цікавим.

Саме прізвисько «хохол» може наштовхнути на деякі здогадки щодо характеру персонажа. Відомо, що хохол – це етнонім – назва етносу (в цьому випадку малоросів, українців). Етноніми поділяються на два види: автоніми (самоназви) та екзоніми (назва етнічної групи створена іншою етнічною групою). В даному випадку слово хохол відноситься до останнього виду. Ймовірно ця назва з'явилась у 17 столітті і могла походити від оселедця – характерної зачіски у козаків. В Київській Русі така зачіска була однією з ознак знатного роду, але саме слово хохол виникло, як образлива назва українця, й часто використовується росіянами й до сьогодні, поряд із зневажливим значенням набуваючи жартівливе та фамільярне. Самі українці також використовували слово хохол у значенні «несвідомий українець». Загалом не можна з впевненістю сказати, чому Остап Вишня називає супутника саме «хохлом» і саме в лапках, на чому, до речі, загострює увагу. Персонаж не виявляє явних рис національної несвідомості та взагалі будь-яких негативних. Лапки, в які взято це неоднозначне визначення, наштовхують на думку, що автор використовує цю назву з іронією, немовби зазначаючи, що інші кореспонденти (про вдачу яких несхвально розказується на початку усмішки) обрали б саме це слово, щоб позначити пересічного українця, який зустрівся на їхньому шляху. Так зробив Вс. Вольський в «Дорожных эскизах», про які згадує оповідач і коментує це виключно з іронією: «(…) йому раз у раз «хохли» на дорозі зустрічаються… По «Малороссии» ж хлопець їздить… Хіба він винен?» [25; 123]. Таким чином можна зробити висновок, що персонаж названий «хохлом» буз ніякого злого умислу, навпаки, автор використовує прийом доказу від зворотного й спрямовує викривальний гумор не на носія прізвиська, а на тих, хто це прізвисько вигадав.

Образ «хохла» викликає усмішку через його постійну стурбованість та нестримну звичку переводити розмову з будь-якої тема на моторошні чутки, виказуючи свій страх. Кореспондент зачарований красою природи, йому хочеться захоплено це обговорювати, але «хохол», підтримуючи розмову, неодмінно збиває з ліричного настрою, згадуючи жахливі випадки (яких, до речі, могло ніколи й не бути): «Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, щоправда, привітненьке… Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька не знайдеш…(…) Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід!» [25; 123]. «Хохол» своїми розповідями перетворює приємну прогулянку на екстремальну пригоду й врешті залякує себе сам і спішить додому, поки не сіло сонце.

Загалом цей образ викликає позитивні емоції, ввібравши в себе забобонність й довірливість людської натури.

Поиск по сайту: