СТИЛІ ТА ЖАНРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Будь-яка розвинена національна мова являє собою систему систем. З одного боку, мова – система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого – вона складається з інших рівнів, або систем – фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об’єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто про ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення. Наприклад, говорити – нейтральне слово, ректи – застаріле й урочисте, мовити – урочисте, балакати – розмовне, гомоніти – розмовно-побутове, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе і т. д. Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення.

Основним поняттям стилістики є стиль. Це слово, щозводиться до лат. stilus«загострена паличка для писання», має багато значень і вживається як термін у літературі,мистецтві, архітектурі, соціології та в інших науках. Щодо мовного стилю є чимало визначень. Наведемо два з них: “засоби нашої мови, що припускають можливість вибору, бувши відповідним способом використані тим, хто пише або говоритьутворюють те, що ми звемо словесним стилем (Булаховський); «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціональнозумовлена внутрішньо об'єднана су­купність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи тієї загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу” (В. Виноградов).

Отже, мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

Найважливішою категорією стилістики є ф ункціональний стиль – різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно0акцентуаційними засобами, використовуваний для здійснення однієї з функцій мови – спілкування, повідомлення та впливу.

Питання про поділ на функціональні стилі досить складне, в основу класифікації часто кладуться різні засади, тому різною буває кількість функціональних стилів. Ми ж користуватимемося найпоширенішою класифікацією, згідно з якою виділяють п’ять стилів:

 науковий,

 офіційно-діловий,

 публіцистичний,

 розмовний,

 художній.

Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Науковий стиль. Основна його функція – повідомлення. Тексти цього стилю містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Наукові тексти характеризуються логічною послідовністю викладу, впорядкованою системою зв'язків між частинами, прагненням до однозначності. На лексичному рівні слід виокремити велику кількістьтермінів із різних галузей знання, а отже – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, наукові тексти наси­чені абстрактною лексикою. Емоційно-експресивна лексика(здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи в текстах суспільно-політичного циклу; фізико-математичним і природничим наукам така лексика невластива. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будовуречень, без чого не можна було б висловити складну думку. Ще одна композиційна особливість наукового стилю -документація тверджень, цитати, посилання тощо. Наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

 ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

 логічна послідовність і доказовість викладу;

 узагальненість понять і явищ;

 об’єктивний аналіз;

 точність і лаконічність висловлювань;

 аргументація та переконливість тверджень;

 однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

 докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

 великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

 наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

 оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

 використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

 залучення цитат і посилань на першоджерела;

 як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

 наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

 окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

 монологічним характером текстів;

 переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Залежно від конкретних завдань і одержувачів інформації в науко­вому стилі виділяють кілька різновидів (підстилів):

1. Власне (суто) науковий: нова інформація, призначена для фахівців
певної галузі науки (дипломна робота, дисертація, монографія, нау­
кова стаття, наукова доповідь);

2. Науково-діловий: інформація про стан наукової розробки на певному

її етапі (звіт про проведення науково-дослідної роботи, автореферат дисертації);

3. Науково-публіцистичний: наукова проблема висвітлюється з погляду

публіциста (есе, стаття);

4. Науково-популярний: має на меті зацікавити науковою інформацією

широке коло людей, не залежно від їх професії й рівня підготовки (лекція, науково-популярна стаття);

5. Науково-навчальний: призначений для спеціального засвоєння наукових даних (підручники, посібники).

Офіційно-діловий стиль. Основна його функція (як і наукового) –повідомлення. Цей стиль функціонує переважно у писемній формі як засіб, що задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні. Характерні йогориси: виразна логізація викладу, високий ступінь стандартизації мовних засобів, майже цілковита від­сутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказовах форм, застосування особливої термінології і специфічних синтаксичних конструкцій (стандартних формул, кліше); відповідно до завдань – сувора і чітка організація тексту (поділ на параграфи, пункти, підпункти); відсутність індивідуальних авторських рис. Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулю­вань, не припускають двозначності сприйняття змісту. Офіційно-діловий стиль може мати усну форму (усні оголошення, офіційні усні повідомлення).

Публ і цистичний стиль (від лат. publicus- суспільний, народний). Основна його функція – вплив. З огляду на призначення публіцистич­ного стилю – формування громадської думки - визначальною його рисою є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивнимзабарвленням. Об'єктом публіцистичного викладу є явища всіх ділянок життя людини -від картинок побуту до подій історії й світової політики. Характерна риса цього стилю - орієнтація на усну мову. Широко використовуються конструкції типу "питання -відповідь", що особливоувиразнюється на тлі авторського монологу. Публіцистичному стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності (деякі з загальномовних виражальних засобів народжуються саме в цьому стилі). Сучасний публіцистичний стиль - це мова газет, громадсько-політичних журналів, радіо-, телепе­редач, кінопубліцистика, красномовство.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

 інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

 активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

 пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

 доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

 поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

 сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

 висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

 наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

 широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

 синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

 лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

 використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

 уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

 ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Художній стиль являє собою складний сплав, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливе поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів та інших складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення. Використан­ня мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням -творити художній образ. Однією з важливих категорій у структурі художньго твору є образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття, - усе це позначається на доборі та організації мовних засобів.

Основні ознаки:

 найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

 поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

 естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

 експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

 зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

 відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

 визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

 наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

 використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

 запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

 уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

 поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

 широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

 повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Розмовний стиль є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію безпосереднього спілкування. Решта сти­лів - явища набагато пізнішого часу. Найбільша відмінність між книжно-писемними (якими є попередні чотири) та розмовним стилем полягаєвумовах спілкування. Розмовним стилем користуються в побуті, в нео­фіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, вироб­ничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя. Широко представ­лені елементи цього стилю в публіцистиці, ще ширше в красномуписьменстві.

Стилі мови не становлять замкнутих систем, між ними існує взаємодія, вони впливають один на одного.

Розуміння стилів мови дозволяє побачити тісні зв'язки між ними і мовною культурою суспільства й окремої людини. Культура мови передбачає уміння користуватися усіма стилями мови.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

 безпосередня участь у спілкування;

 усна форма спілкування;

 неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

 невимушеність спілкування;

 непідготовленість до спілкування (неформальне);

 використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

 використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

 емоційні реакції;

 потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

 емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

Поиск по сайту: