Велика Британія в 1870-1918 рр

Особливості розвитку Великої Британії в останній третині ХІХ ст. Велика Британія була конституційною монархією з двопалатним парламентом (палатою лордів і палатою громад). В ній гармонійно поєднувалися ліберальні й консервативні цінності. З одного боку, вона по праву вважалася батьківщиною парламентаризму. Важливою демократичною ознакою британської політичної системи була відповідальність уряду перед парламентом, тобто формування уряду з представників партії, яка отримала перемогу на виборах до палати і його відставка в разі втрати довіри парламенту. Британське суспільство було найбільш відкритим для ліберальних ідей, до 1880-х рр. - найбільш індустріальним і модернізованим. З іншого боку, Британія залишалася консервативною державою: і в останній третині ХІХ ст. монархія тут правила згідно з порядками, встановленими наприкінці ХVІІ ст.; виборче право так і не стало загальним (палата громад обиралася громадянами на основі майнового цензу); англіканська церква не була відокремлена від держави (крім Ірландії в 1869 р. й Уеллсу в 1914 р.); важливою частиною політичної структури Великої Британії залишалася палата лордів, члени якої засідали в ній за правом народження, її феодальні прерогативи були обмежені лише в 1911 р. Писаної конституції Велика Британія не мала, основу її законодавства складали прецедент і традиції.

Специфіка британських державних інституцій полягала в тому, що усе, чого американці і французи здобули у ХVІІІ-ХІХ ст. в результаті війн і революцій, англійці отримали шляхом поступових реформ, здійснюваних державою. Тому англійські робітники, найбільш чисельні й організовані системою тред-юніонів (профспілок, легалізованих ще в 1824 р.) були найменш революційними. Цьому сприяв і досить високий рівень їх життя, що було пов'язано з економічним пануванням Британії в світі в середині ХІХ ст.

Останні десятиліття ХІХ ст. були періодом найбільш інтенсивної колоніальної експансії за всю історію Великої Британії (встановлено контроль над Єгиптом, величезними територіями на півдні і на сході Африки тощо). Площа Британської імперії за цей час збільшилася з 20 млн. до 33 млн. кв. км., населення – з 200 до 370 млн. чол. Розширення колоніальної системи відбувається цілеспрямованими зусиллями британських кабінетів, передусім консерваторів на чолі з Бенджаміном Дізраелі. З кінця 1870-х рр. офіційно почав вживатися термін “Британська імперія”.

Колоніальна система наклала величезний відбиток на увесь подальший розвиток Великої Британії. Вона розглядалася британцями не як континентальна, європейська, а як морська світова держава, тож до початку ХХ ст. дотримувалася політики «блискучої ізоляції», не вступаючи в постійні союзи з жодною з європейських держав (відступом від такої політики став військово-політичний союз із Японією 1902 р., у той час як постійний союз з європейськими державами – Францією і Росією – було сформовано вже з початком першої світової війни).

На рубежі століть в Англії завершилася “вікторіанська епоха”. На правління королеви Вікторії, що тривало довгі 64 роки (1837-1901 рр.), прийшовся як період розквіту Британської імперії, так і початок її відносного занепаду. Після смерті Вікторії престол посідали її син Едуард VII (1901-1910 рр.) та внук Георг V (1910-1936 рр.).

Економічний розвиток Великої Британії в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Найбільший розквіт англійської економіки, а відповідно й усього суспільства, доводився на 1850-1870-ті рр. В цей час Британія була “майстернею світу”, господарем світового ринку і світової фінансової системи, володарем найбільшого флоту, найбільшої й найбагатшої колоніальної системи. 1870-ті рр. ХІХ ст. стали останнім десятиліттям, впродовж якого вона мала статус "світової фабрики". У 1880-1890-ті рр. її економіка вступила в нову стадію свого розвитку, оскільки виявилася тенденція до зниження промислової та торгівельної ролі Британії в системі міжнародних господарський зв'язків, в тому числі у зв'язку з посиленням конкуренції з боку молодих промислових держав - США і Німеччини.

Відбулося зниження темпів приросту продукції англійської промисловості: якщо щорічний приріст її промислової продукції в 1870-ті рр. складав 3%, то в 1880-1890-ті рр. – лише 1,8% (у той час як у США - 4,8%; в Німеччині – 3,9%). Якщо в 1870 р. кам'яновугільна промисловість Британії забезпечувала 52% світового видобутку, то в кінці ХІХ ст. – 22%; виплавка чавуну в 1870 р. складала – 50% світового обсягу, в кінці ХІХ ст. – 22,1%, в 1913 – 13,5%, а виплавка сталі в 1913 р. - лише 10% світових показників (вугілля, чавун і сталь продовжували залишатися “королями технології” аж до І світової війни). Хоча перед світовою війною Британія залишалася наймогутнішою державою світу, було очевидно, що за своїм промисловим і технічним потенціалом вона відставала від США та Німеччини.

Поступова втрата Британією промислової монополії була очевидною сучасникам, що спричинило створення в 1885 р. комісії палати лордів та королівської комісії для вивчення причин занепаду виробництва. Воно пояснювалося багатьма факторами – як внутрішніми, так і зовнішніми. Однією з причин стала зміна кон'юнктури світового ринку після фінансово-економічної кризи 1873-1875 р., коли світова економіка вступила в період «великої депресії», що зачепило усі економічно розвинуті країни. Але були й причини, характерні тільки для Британії. По-перше, оскільки вона першою здійснила промисловий переворот, то її промислове устаткування на 80-ті рр. ХІХ ст. було значною мірою застарілим, не встигало за бурхливим технічним прогресом останньої третини ХІХ ст. і вимагало суттєвого переоснащення (у той час як в Німеччині і США промисловий розвиток мав інноваційний характер і відбувався на основі новітньої техніки і технології).

Британська наука сприяла технічному оновленню. Тут працювали видатні науковці Дж.Джоуль, Дж.Максвелл, Е.Резерфорд, У.Ремсей. В 1878 р. в Англії винайдено “томасовський процес” виплавки сталі (за іменем металурга С.Томаса); в 1890-ті рр. Ч.Парсон сконструював нові двигуни – парові турбіни. Однак Англія не здійснювала такого ж швидкого впровадження в промисловість досягнень в області хімії, електроніки, нових двигунів, більш досконалого устаткування як молоді капіталістичні країни. В розвитку передової хімічної промисловості Британія відставала від Німеччини в 20 разів. Основні фонди виробництва оновлювалися тут лише частково і з великими труднощами. У той час як переоснащення потребувало великих капіталовкладень, більш вигідним для англійських промисловців було вивезення капіталів у колонії: в сировинні, видобувні галузі, сільське господарство, розвиток транспорту і зв'язку. Так, доля щорічних інвестицій у власне виробництво до 1880-х рр. складало 7,5% національного прибутку; у 1880-1990-ті рр. вона знизилася до 4,4%. Натомість колоніальні капіталовкладення Британії зросли до кінця ХІХ ст. вдвічі і досягли колосальних розмірів – майже 2 млрд. ф. ст. На початку ХХ ст. Британія, що посідала І місце у світовій торгівлі, отримувала від своїх зарубіжних капіталовкладень прибуток у 5 раз більший, ніж від зовнішньої торгівлі.

По-друге, у той час як інші провідні країни в умовах «великої депресії» захищали свою економіку від іноземної конкуренції високими митними тарифами (Німеччина з 1879 р., Франція – з 1892 р.), британський уряд не впровадив протекціонізм. Велика Британія залишилася на позиціях вільної торгівлі, оскільки була найбільшим експортером промислової продукції, особливо вугілля, сталі, пряжі, бавовняних тканин і водночас залежала від колоніальної сировини та сільськогосподарської продукції (могла забезпечити себе сільгосппродукцією лише на третину). В умовах відсутності протекціоністської політики в Британії відбувалося тривале падіння цін - в 1873-1896 рр. ціни впали на 40%, що призвело до падіння прибутків підприємців і зменшення ділового інтересу. Це також стимулювало капіталовкладення британських підприємців у колонії.

Велика депресія» негативно вплинула на матеріальне становище усіх верств населення, включаючи лендлордів-землевласників, капіталістичних орендарів-фермерів, промислову буржуазію - особливо ту, яка працювала на внутрішній ринок, країни Європи і США. Хоча реальні доходи робітників у цей час зросли, королівська комісія з праці в 1893 р. зробила висновок, що майже 83% британських робітників мали сімейний бюджет нижче мінімального прожиткового рівня. Численною стала армія безробітних – часом вона доходила до 11,4% зайнятого населення, а в окремих тред-юніонах до третини складу. Складна економічна ситуація на тлі різкої поляризації суспільства створювала важку морально-психологічну атмосферу в усіх верствах суспільства.

По-третє, концентрація виробництва і збуту у Великій Британії розпочалася значно пізніше, ніж в Німеччині і США. У 1880-ті рр. спостерігалися лише окремі випадки концентрації виробництва, найуспішнішим з яких було створення великого суднобудівного об'єднання «Дормен-Лонг» в 1889 р. У 1890-ті рр. цей процес прискорився, особливо у військовій промисловості (об'єднання «Джон Браун», «Армстронг-Уітворт», «Віккерс». Повільніше відбувалася концентрація виробництва у традиційній легкій промисловості. Лише в 1897 р. утворився перший трест Коутса з виробництва пряжі й ниток. В 1898-1899 рр. з'явилося ще 4 об'єднання в текстильній промисловості. При цьому процес концентрації виробництва не був незворотним. Наприклад, асоціація з виробництва сталі (1886 р.) невдовзі розпалася; вугільний синдикат (1896 р.) проіснував усього 1 міс. Лише небагато об'єднань закріпилися міцно і лише в деяких галузях промисловості.

Британські монополії мали переважно колоніальний характер – «Колоніальна кампанія р. Нігер» (1886), «Імперська кампанія Британської Східної Африки» (1886), «Британська Південноафриканська кампанія» (1889). Вони мали набагато більші прибутки, ніж підприємства, що працювали на внутрішньому ринку.

Значно швидше відбувався процес концентрації капіталів: якщо в 1860-ті рр. у Великій Британії нараховувався 241 приватний банк, наприкінці ХІХ ст. - 50, перед світовою війною – лише 12 банків, що зайняли монопольні позиції та забезпечували потреби у великих капіталовкладеннях. Тож фінансові кола, особливо ті, що були тісно пов'язані з колоніальними підприємствами, все більше визначалися як найбільш впливові в політичній структурі суспільства.

На відміну від Франції і Німеччини, що мали розвинуте сільське господарство, у Великій Британії економічно самостійне селянство зникло ще в ХVІІ ст. в результаті політики огороджування. Структуру сільськогосподарського населення формували такі прошарки як землевласники (лендлорди), фермери-орендарі (як великі орендарі-капіталісти, так і дрібні фермери), сільські робітники. Усі вони переживали труднощі в результаті падіння цін на сільськогосподарську продукцію.

Великі землевласники (лендлорди), яким належала майже вся землі, жили в містах і відмовилися від хліборобства як такого, що не приносило достатніх прибутків, перетворюючи великі площі на парки, мисливські угіддя і місця розваг або здаючи пасовища і орні землі великим фермерам-орендаторам, які спеціалізувалися на виробництві високоякісних дорогих м'ясних, молочних і овочевих продуктів. При цьому лендлорди регулярно зганяли з землі селян-орендарів. Особливо гострою ця проблема була в Ірландії, де землевласники (англійці-англіканці) позбавляли оренди безземельних ірландців-католиків, що стало основною причиною ірландської проблеми - найгострішої внутрішньої проблеми Великої Британії в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.

У той час як Франція і Німеччина в умовах падіння цін на сільгосппродукцію пішли по шляху збільшення митних тарифів, що дозволило їм утримувати ціни на прийнятному рівні, Британія скоротила виробництво пшениці (за період 1875-1895 рр. на 2/3). Якщо в 1871 р. посівні площі складали 8,2 млн. акрів, на поч. ХХ ст. вони скоротилися до 5,9 млн. Для цього періоду характерні як масова імміграція безземельних і малоземельних селян, так і кооперація конкурентоспроможних господарств. Будучи забезпечена власною сільгосппродукцією лише на третину, Велика Британія все більше орієнтувалася на імпорт.

Оскільки саме існування Великої Британії залежало від зовнішньої торгівлі (найбільший в світі експортер й імпортер) й інвестицій у колонії, це диктувало необхідність її панування на морях для забезпечення комунікацій з колоніями. Тож флотські програми Німеччини, що почали реалізовуватися на початку ХХ ст., уявлялися британським суспільством загрозою його національним інтересам.

В останні п'ять років ХІХ ст. відбулася деяка стабілізація і навіть підйом промисловості, але він не був тривалим. В 1900-1905 рр. сталася чергова економічна криза, хоча вона проявилася в Англії меншою мірою, ніж в інших країнах; за нею послідувала затяжна криза 1907-1910 рр.

Нові тенденції в економічному житті Великої Британії були пов'язані з англійсько-бурською війною 1899-1902 рр. Вона призупинила приток золота з Південної Африки, порушила торговельні зв'язки з нею, важкими для населення були військові податки. Водночас війна принесла державні замовлення галузям важкої промисловості (сталеливарна, металообробна, вугільна) і таким чином сприяла їх розвитку.

Після кризи 1900-1905 рр. утворилися і зміцніли численні промислові об'єднання, хоч процес концентрації виробництва в Англії, як і раніше, відбувався повільніше, ніж в Німеччині й США. Ще більше стимулювала процес концентрації виробництва затяжна криза 1907-1910 рр. Так, в 1906 р. утворився знаменитий автомобільний концерн “Роллс-Ройс”. Новим явищем стало утворення міжнародних нафтових монополій: англійсько-голландської «Ройал датч шелл» (1907), англійсько-іранської «Брітіш петролеум» (1909).

На початку ХХ ст. Велика Британія остаточно втратила промислову монополію. Німецька й американська торгівельно-промислова конкуренція набувала все більш загрозливого характеру. Продукція цих країн успішно конкурувала з англійською не лише на зовнішніх ринках, але й на внутрішньому англійському. У той час як англійський експорт на європейський ринок в 1910 р. складав 155 млн. ф. ст., німецький – 281 млн. ф. ст. Вартість експорту з Німеччини до Англії зросла в 1912 р. до 57 млн. ф. ст., вартість англійського експорту до Німеччини – лише до 41 млн. ф. ст. Німецькі банки вперше відкрили свої відділення в Англії.

В цих умовах британські економісти закликали підприємців не шкодувати грошей для оновлення устаткування і удосконалення методів виробництва, щоб перемогти в конкуренції, що посилилася. Тож на початку ХХ ст. відбулося збільшення внутрішніх інвестицій. В 1900-1905 рр. Британія вкладала у власне господарство щорічно близько 72 млн. ф. ст., у той час як вивозила 64 млн. ф. ст. Однак це не могло кардинально змінити ситуацію. Перед світовою війною Британія залишалася наймогутнішою державою світу, однак за своїм промисловим і технічним потенціалом поступалася США та Німеччині.

Демократизація політичної системи Великої Британії в останній третині ХІХ ст. Демократизація британської політичної системи відбувалася шляхом поступових і послідовних державних реформ. Вона була пов'язана зі збільшенням електорату, забезпеченням демократичного формування палати громад та розширення прав місцевого самоуправління.

Якщо в результаті виборчої реформи 1832 р. робітники не отримали виборчого права, що викликало сплеск чартистського руху, то зміни відбулися внаслідок другої і третьої виборчих реформ 1867 р. і 1884 р. В результаті виборчої реформи 1867 р. право голосу отримали власники або наймачі окремих будинків, квартир чи кімнат, які платили орендну плату не менше 10 ф. ст. на рік. Саме в таких умовах жила на той час високооплачувана категорія робітників. Тож в результаті реформи кількість виборців у містах зросла на 825 тис. чол. за рахунок дрібних власників і кваліфікованих фабричних робітників. Участь у виборах з 1867 р. брали 25% усіх чоловіків з 20-річного віку. За реформою 1884 р. ценз, застосований в 1867 р. до міських жителів, поширився на графства, тобто на населення дрібних міст і сільської місцевості. Виборче право отримали дрібні орендарі в Англії й Ірландії, частина робітників, що працювали в сільському господарстві чи жили поза містом. Участь у виборах тепер брали 56% усіх чоловіків з 20 років. Отже, виборче право отримала більшість робітників.

Закон 1885 р. встановлював рівномірний розподіл виборчих дільниць у залежності від чисельності населення (105 містечок із населенням менше 16 тис чол. втратили права представництва в палаті, їх мандати було передано новоствореним округам у графствах з населенням 50 тис чол.; тобто кожні 50 тис. чол. представляв у палаті громад 1 депутат). Це був демократичний захід, так і не здійснений у Німеччині. В 1885 р. в палаті громад з'явилося 12 нових вакансій, тож загальне число місць склало 670.

Однак загальне виборче право у Великій Британії не було впроваджено (на відміну від Франції й Німеччини). Так, особи, що наймали мебльовані кімнати і велика кількість сільських робітників, які жили у хазяїв, не стали виборцями. Натомість особи, які володіли кількома будинками, були виборцями в кількох пунктах; вибори відбувалися в різні дні; при підрахунку голосів бралося до уваги не абсолютна, а відносна кількість поданих голосів.

Демократизації політичної системи сприяв закон про таємне голосування (1872 р.). За цією системою, що спочатку була застосована в британському домініоні Австралія, кожен виборець отримував бюлетень, на якому були надруковані імена усіх кандидатів, проходив за перегородку, де залишався один і відзначав олівцем імена тих, за кого він подає голос (голосування відбувалося за партійними списками). Якщо брати до уваги відміну майнового цензу для депутатів (1858 р.) і новий текст присяги (1866 р.), що відкривав доступ у парламент людям нехристиянського віросповідання, формально з того часу будь-хто міг стати депутатом. Права і привілеї депутатів – недоторканість особистості й свобода слова у стінах парламенту - з початку ХІХ ст. практично не порушувалася.

Інший напрямок реформ стосувався місцевого самоврядування (закони 1888-1889 і 1892 рр.). За законом 1888 р. на місцях (у графствах) формувалися виборні органи самоуправління - ради графств, які обиралися на 3 роки усіма платниками податків і отримували виконавчі функції, що раніше належали шерифам і мировим суддям, які призначалися з багатих людей графств. Мировим суддям було залишено лише судові обов'язки, усі інші переходили до виборчих рад – контроль за дорогами, суспільними будинками, притулками; право збирати податки й здійснювати позики тощо. Міста з населенням понад 50 тис чол. також отримали статус графства (“міські графства”), в тому числі Лондон (усього 122 графства). В 1888 р. цю реформу було проведено в Англії й Уеллсі. В 1889 р. поширено на Шотландію. Однак реформу не було введено в Ірландії, де відбулися заворушення через вимоги землі й самоуправління (гомруля).

В 1892 р. демократизацію було поширено й на парафію (приход) – сільську общину, низову одиницю адміністративно-територіального поділу країни. Якщо раніше повну владу в парафії мав місцевий лендлорд і англіканський священик, тепер влада переходила до виборних органів місцевого самоуправління – місцевих рад, обраних зборами сільських общин (парафіяльними, приходськими зборами).

Оскільки рішення, прийняті місцевими радами, не потребували затвердження уряду, ради деяких великих міст скористалися своєю владою і здійснили великі роботи з перебудови старих кварталів, будівництва нових будинків для робітників; влаштування газового освітлення і водопостачання, пуску трамваїв, організації пралень тощо. При цьому рада сама затверджувала розміри оплати і визначала обов'язки своїх службовців. Така програма отримала назву “муніципальний соціалізм” і мала підтримку з боку деяких соціалістичних груп (британських фабіанців і французьких посибілістів).

Відносно виборчого права для жінок, відповідні закони приймалися палатою общин в 2-му читанні в 1886 р. і 1897 р. Але до третього читання справа так і не дійшла. Натомість жінки мали право участі в муніципальних виборах – до комітетів суспільного піклування, до шкільних рад (1870 р.), рад графств (1888 р.) і парафій (1892 р.), могли бути обраними до благодійних і шкільних рад.

Демократизація політичної системи мала значний вплив на діяльність британських політичних партій, які сформувалися в попередній період (вігів і торі) і з часу виборчої реформи 1832 р. називалися партіями лібералів і консерваторів. Впродовж другої половини ХІХ ст. відбувався процес організаційної перебудови партій, що надало їм характер сучасних політичних партій. В результаті значного розширення електорату партії були змушені враховувати у своїй діяльності інтереси нижчих верств суспільства, які ставали тепер виборцями, визначити своє відношення до соціальних проблем, що їх турбували, відображати це у своїх програмних документах, шукати нові гасла, здатні залучити електорат на їх сторону.

Новий етап у діяльності правлячих політичних партій Великої Британії мала виборча реформа 1867 р., яка примусила як торі, так і вігів оволодіти новими формами роботи, орієнтованими на масового виборця - приступити до створення місцевих асоціацій, клубів та інших постійно діючих об'єднань своїх прихильників. В 1870-ті рр. склалася організаційна структура партій, утворилися їх центральні органи, а також партійні структури на місцях, що формувалися демократичним шляхом з представників позапарламентських організацій, підтримували зв'язок із виборцями в період між виборами, займалися аналізом і регулюванням їх політичної поведінки, пропагандистською діяльністю.

В 1870-ті рр. в країні відбулися великі політичні кампанії, під час яких вироблялися нові форми взаємодії з виборцями. Новим явищем у політичному житті стала Мідлтонська кампанія 1879-1880 рр. лідера лібералів У.Гладстона, який здійснив 2-тижневу поїздку містами виборчого округу Мідлтон у Шотландії для зустрічі зі своїми виборцями

Політика урядів лібералів в ост. третині ХІХ ст. Функціонування двопартійної системи у Великій Британії виявилося в періодичній зміні урядів консерваторів і лібералів. Якщо в середині ХІХ ст. у влади перебували переважно ліберали, в 1870-1880-ті рр. відбувалося почергове формування ліберальних і консервативних урядів, з 1886 р. консерватори приходили до влади частіше, а з 1895 р. перебували у влади 10 років підряд (до 1905 р.), після чого в грудні 1905 р. ліберали знову повернулися до влади – аж на 17 років, але вже востаннє. Після завершення першої світової війни відбувся остаточний розкол Ліберальної партії, в результаті чого другою частиною англійської двопартійної системи поряд з Консервативною партією поступово стала Лейбористська партія, утворена в 1900 р.

Внутрішня політика лібералів і консерваторів в останній третині ХІХ ст. суттєво не відрізнялася. Якщо розглядати реформи з демократизації політичної системи, то ліберали розробили проект, а консерватори провели виборчу реформу 1867 р., ліберали ж провели реформу 1884 р. Якщо ліберали розпочали реформу місцевого самоуправління у 1870 р., то консерватори продовжили її у 1888 і 1892 рр.

Це також стосується також соціальних реформ, які змушені були проводити партії в умовах боротьби за виборців. В останній третині ХІХ ст. як консерваторами, так і лібералами прийнято низку соціальних законів: «Про регулювання вугільних шахт» і «Про регулювання рудників» (1872 р.); «Тен ауерз ект» 1847 р., який встановлював максимальний 10-год. робочий день для жінок і дітей, зайнятих в промисловості, в 1874 р. був доповнений законом, що забороняв роботу в промисловості дітей віком до 10 років та зобов'язував дітей до 14 років паралельно з роботою на фабриках відвідувати школу; «Акт про фабрики» (1875 р.) встановлював для усіх робітників робочий тиждень в 56,5 год. (хоч вони вимагали 54 год.); про заборону видачі заробітної платні товарами (1887 р.) тощо. Закони 1875, 1880, 1893, 1897 рр. встановлювали відповідальність підприємців за виробничий травматизм.

Ці закони були вимушеними, частковими кроками в умовах, коли влада дотримувалася принципів лібералізму, фрітрейду (вільної торгівлі) та лесеферизму (невтручання держави в економіку) - не обмежених нічим підприємництва і конкуренції. Широка соціальна політика за таких умов була неможлива.

Більшою активністю в сфері внутрішніх реформ відзначалися ліберали, лідером яких в останній третині ХІХ ст. був Уільям Гладстон (1819-1898 рр.).

Походив з багатої буржуазної сім'ї, вже в 23 роки став депутатом. Починав як консерватор і тричі був членом консервативного міністерства; в 1859 р. перейшов на ліберальні політичні позиції. Після смерті лорда Пальмерстона став у 1865 р. лідером лібералів. З 1868 р. по 1894 р. 4 рази очолював ліберальні уряди.

Політику Гладстона характеризує тріада: «Мир, економія (дешева держава), реформи». В центрі їх уваги традиційно знаходилися проблеми захисту особистої свободи людини, політичні й громадські права громадян, принципи економічної свободи, невтручання держави в самоуправну економіку і у відносини між робітниками і роботодавцями, що обмежували можливості їх соціальної політики. Великий вплив на їхню внутрішню політику мала т.зв. “манчестерська” точка зору про те, що заробітна платня робітників має регулюватися природними законами попиту і пропозиції, як ціна на хліб. Однак вже Гладстон висловлювався на користь соціального лібералізму, вважаючи, що ліберальна партія може успішно конкурувати з консерваторами, лише спираючись на масову національну підтримку, що диктує необхідність соціальної політики.

Перший ліберальний кабінет У.Гладстона 1868-1874 рр. увійшов в історію як реформаторський. Закон про цивільну службу 1870 р. (адміністративна реформа) встановлював обов'язковий публічний екзамен для того, щоб зайняти посаду на державній службі. Військова реформа 1871 р. відміняла старовинну практику купівлі чинів в армії.

Шкільна реформа 1870 р. встановлювала принцип обов'язкової початкової освіти з 5 до 12 років (в кінці 1860-х рр. половина дітей шкільного віку не відвідували школу). Країна поділялася на шкільні дільниці, платники податків обирали шкільні ради з широкими повноваженнями, в т.ч. збирали спеціальний місцевий податок для будівництва і утримання державних шкіл. Уряд підтримував їх субсидіями; крім того, навчання в школах було платним. Ради мали право зобов'язати батьків відправляти дітей до школи й звільняти від платні найбідніші сім'ї. Школи не мали релігійного спрямування, але частина їх зберегла клерикальний характер. Реформа була обмеженою - не відокремлювала школу від церкви, не започатковувала загальної безкоштовної початкової освіти, але відкривала шлях для освіти широких верств населення.

Наступні закони 1876 і 1880 рр., спрямовані на реорганізацію структури освіти, створили систему державних шкіл. Законом 1891 р. було вперше впроваджено державне фінансування початкової освіти дітей з 5 до 12 років.

Закон 1871 р. надавав робітничим профспілкам - тред-юніонам статус юридичної особи і ставив їх в рівні умови з організаціями підприємців і давало можливість захищати свої права в суді.

У.Гладстон більш, ніж будь-хто з англійських діячів ХІХ ст., зробив для вирішення ірландського питання. Щоб заспокоїти Ірландію після сплеску революційного руху феніїв, пік якого прийшовся на 1865-1867 рр., він розпочав з відокремлення англіканської церкви від держави в Ірландії, де 9/10 населення складали католики (Ірландський церковний білль 1869 р.). Англіканська церква позбавлялася в Ірландії значних земельних володінь, власності, пожертвувань і права наслідування за заповітом. Ірландський земельний закон 1870 р. визначав, що лендлорд не міг зігнати з землі фермера на власний розсуд, а лише після сплати йому винагороди і відшкодування витрат на здійснені ним на землі удосконалення (але він не мав обов'язкового характеру і землевласники навчилися обходити його).

Гладстон двічі вносив до парламенту білль про надання самоуправління (гомрулю) Ірландії – в 1886 і 1892 рр. І хоч вони не стали законами, але викликали значний резонанс у суспільстві і дозволили ліквідувати кризу, спричинену загостренням ірландського національного руху.

Розгортання національно-визвольного руху в Ірландії в кінці 1870-х - 1880-ті рр. Наприкінці 1870-х, після чотирьох років неврожаїв, Ірландія знову опинилася перед загрозою повторення «великого голоду» 1840-х рр. В цих умовах виник загальнонаціональний рух на чолі з «Національною земельною лігою», створеною в жовтні 1879 р. Творцем цієї організації став Майкл Девітт, колишній феній, звільнений після 7 років каторги. В розробленій ним програмі «Новий курс» було сформульовано завдання об'єднати навколо боротьби за землю всі течії ірландського національного руху, в т.ч. парламентську (ірландські парламентарі – «гомрулери» - представляли ліберальну помірковану течію в ірландському національному русі і не підтримували революційні й терористичні заходи своїх співвітчизників). М.Девітт очолював революційну течію в ірландському русі, що мала опору в селянських масах. Здійснивши в 1878 р. 4-місячну поїздку по США, він заручився підтримкою (в тому числі матеріальною) американської організації феніїв «Ірландське революційне братство», яка до того виступала проти будь-яких відносин з ірландськими «гомрулерами».

В основі аграрної програми «Національної земельної ліги» (1879-1881 рр.) були вимоги «трьох еф» – 1) фіксація оренди (земельного утримання), право орендатора зберігати свою ділянку до того часу, доки він вносить орендну плату (fixity of tenure); 2) вільний продаж кожної ділянки із зобов'язанням покупця сплачувати ренту власнику (free sale); 3) справедлива орендна плата (fair rent). В цілому вона зводилася до того, щоб забезпечити за ірландськими селянами постійне володіння землею, яку вони обробляли за умови сплати власнику розумної ренти. Ліга не мала політичної програми і за статутом не повинна була витрачати свої кошти на виборну агітацію, а мала служити виключно справі колективного захисту селян від лендлордів. Очолив Лігу лідер ірландської парламентської групи Чарльз Парнелл - провідна фігуру ірландського національно-визвольного руху, який з кінця 1870-х до своєї смерті в 1891 р.

Народився в 1864 р. в сім'ї лендлордів – англійській і англіканській, але відданій ірландській національній справі. Його дід – член дублінського парламенту і міністр фінансів, у 1801 р. відмовився голосувати за унію Ірландії і Великої Британії, а мати, за походженням американка, була в 1867 р. звинувачена в укритті феніїв За своїм зовнішнім виглядом і поведінкою Парнелл був справжнім англійським джентльменом, холодним, коректним, з квіткою в петлиці, дуже не схожим на шумливих, недбало одягнутих ірландців, яких тримав на відстані, що посилювало повагу до нього з боку англійців.

Парнелл зміг перетворити ірландську фракцію в палаті громад у впливову політичну силу. Спочатку його план полягав у тому, щоб не вступати в союз ні з лібералами, ні з консерваторами, поки вони ігноруватимуть ірландські вимоги. Для цього він використовував такий старовинний метод як обструкція - в англійському парламенті до 1882 р. не існувало процедури закриття дебатів, тож з одного й того ж питання оратор міг виступати скільки завгодно, а в момент голосування міг вимагати розподілу голосів, тобто виходу в одні двері тих, хто подавав голос за проект, в інші – тих, хто подавав проти (ця процедура віднімала багато часу).

Тактика обструкції застосовувалася і до Парнелла, але він надав їй характеру навмисного гальмування роботи палати - якщо англійський парламент не задовольнить вимог ірландців, він взагалі не зможе працювати. Парнелл розпочав цю тактику в 1877 р. і здійснював її до 1880 р. (останні три роки консервативного уряду Дізраелі).

Вибори 1880 р. призвели до перемоги лібералів і формування другого уряду Гладстона (1880-1885 рр.). В цей час в ліберальній партії заявило про себе ліве (радикальне) крило на чолі з Джозефом Чемберленом, що перебувало в опозиції до офіційного курсу Гладстона.

В 1883-1885 рр. група Дж.Чемберлена розробила «Радикальну програму», в якій ставилися вимоги радикальних реформ політичного і соціального характеру. До політичних належали вимоги загального виборчого права для чоловіків, рівності виборчих округів, виплати заробітної платні депутатам, ліквідації палати лордів, відокремлення церкви від держави, розширення функцій місцевого самоуправління, надання свободи у внутрішніх справах для національних областей.

В соціальній сфері програма виходила з визнання нової патерналістської ролі держави: вона не тільки може, але й повинна втручатися у відносини між робітниками і роботодавцями, робітниче законодавство має бути рішуче спрямоване на захист інтересів трудящих. Заробітна плата, тривалість робочого дня, усі інші умови життя робітників повинні бути такими, щоб вони були безпосередньо зацікавлені у збереженні й процвітанні Британської імперії. Лише володіння великими ринками дешевої сировини може гарантувати англійській промисловості такі прибутки, щоб промисловці могли безболісно ділитися ними (в цьому питанні виявилася близькість позиції лібералів з консерваторами, що врешті призвело до переходу Чемберлена та його прихильників до консервативної партії).

Програма пропонувала також впровадити прогресивний прибутковий податок, активізувати житлове будівництво для бідняків, встановити 8-годинний робочий день для шахтарів, здійснити аграрні перетворення, полегшивши продаж землі сільськогосподарським робітникам (для цього передбачалося викупити частину землі у лендлордів і здавати її дрібними ділянками в оренду батракам і міським робітникам), організувати біржі праці для безробітних, встановити фонд в 1 млн. ф. ст. для виплати допомоги з безробіття, заохочувати практику поділу прибутків в промисловості. Багато положень цієї програми було реалізовано на початку ХХ ст. («ллойд-джорджизм»).

Знову очоливши уряд, Гладстон був схильний продовжувати політику реформ щодо ірландців, яку він здійснював у свої попереднє міністерство (1868-1874 рр.). Він наполіг на прийнятті палатою громад закону, що вимагав більш суворого застосування Земельного закону 1870 р. і забезпечував винагороду фермерам, виселеним під час неврожаю 1879 р. Однак палата лордів відкинула цей білль. Зі свого боку ірландські парламентарі в складі 68 гомрулерів визнали його недостатнім, оскільки він не надавав селянам землю.

Земельна ліга розгорнула широку агітацію проти виселення орендарів, використовуючи при цьому масові засоби боротьби – відмову від внесення орендної платні, тактику бойкоту тощо. Такий метод боротьби як бойкот було вперше застосовано до агента одного лендлорда, капітана Бойкота, і названо його іменем. Як і організація самої Ліги, він був запозичений з практики тред-юніонів, які вели безкровну війну з тими, хто не увійшов до союзу або був його ворогом.

Боротьба, яку очолювала Земельна ліга (т.зв. «земельна війна») відбувалася в рамках закону, але «в дусі агресивної моральної сили». Особливого розмаху рух Земельної ліги набув з літа 1880 р. Тепер вже орендарів не зганяли з землі, а тими фермами, з яких їх вигнали раніше, нові господарі боялися користуватися. Сума заборгованості орендаторів землевласникам зростала, оскільки вони відмовлялися платити більше, ніж це було указано в урядових документах. Наприкінці 1880 р. англійська адміністрація вже не могла утримувати порядок, користуючись лише конституційними методами.

В грудні 1880 р. уряд вніс до палати проекти двох виключних законів проти націоналістів: один тимчасово відміняв закон про недоторканість особи, інший дозволяв поліції робити обшуки за підозрою в зберіганні зброї. У зв'язку з цим радикали схиляли Парнелла до проведення загального страйку проти лендлордів, виходу з парламенту, скликання в Дубліні незалежного ірландського парламенту. Парнелл і більшість гомрулерів відмовилися від таких дій, сподіваючись за допомогою тактики обструкції не допустити прийняття надзвичайних законів. Однак врешті Парнелл і 35 ірландців, які заблокували роботу палати громад, були вилучені із зали засідань.

Після того, як обструкцію в палаті общин було припинено, «виключні закони» були прийняті в лютому 1881 р. В Ірландії на невизначений вводився військовий стан. Після цього Гладстон провів через парламент закон про земельну реформу (вступав в силу в серпні 1881 р.), який регулював умови оренди – надавав право фермерам через спеціальні суди фіксувати на 15 років свою орендну плату і обіцяв їм субсидії, за допомогою яких вони могли викупити свої ділянки і стати їхніми власниками. Він був значною поступкою аграрному руху, але задовольняв інтереси лише найбагатшого прошарку орендарів. Тож «Земельна ліга» на чолі з Парнеллом (Девіт був заарештований) продовжила боротьбу.

У вересні 1881 р. Земельна ліга скликала в Дубліні Національний конвент, який заявив, що єдиним засобом зцілення від бід, що пригнічують Ірландію, є надання їй гомрулю (самоуправління). Гладстон на той час ще не був готовий до таких кроків. У жовтні 1881 р. Парнелл та ще деякі ірландські гомрулери були позбавлені парламентської недоторканості і ув'язнені, а Земельну лігу було заборонено.

Ірландією прокотилася хвиля протесту, яка отримала назву «аграрний терор». Перебуваючи у в'язниці, лідери гомрулерів звернулися до селян з маніфестом «Ні – орендній платі», в якому закликали їх не платити орендної плати до того часу, поки не будуть виконані такі вимоги: повернути землю народу, припинити репресії, звільнити заарештованих, відновити в країні конституційні права. Гладстон вступив у переговори з Парнеллом, який перебував у в'язниці. В квітні 1882 р. вони підписали угоду, за якою Гладстон пішов на поступки – був відмінений закон про військове становище в Ірландії, звільнено усіх заарештованих, надано допомогу 100 тис. ірландським орендарям в сплаті недоїмок. Парнелл пообіцяв розпустити Земельну лігу, зупинити масовий селянський рух, не чинити обструкції в палаті громад.

Однак невдовзі (6 травня 1882 р.) в Дубліні ірландським терористом було вбито нового статс-секретаря зі справ Ірландії прихильника реформ лорда Кавендіша. У відповідь Гладстон ініціював прийняття нових виключних законів для Ірландії: білль про запобігання злочинам встановлював в Ірландії на 3 роки суворий режим, впроваджував кримінальні суди без присяжних, надавав поліції необмежене право обшуків. Парнелл відновив обструкцію, але тепер вже існував закон про припинення дебатів, тож скористатися нею було складно.

У жовтні 1882 р. було відновлено Національну земельну лігу під назвою «Ірландська національна ліга». В цей час активізували діяльність прихильники «фізичної сили», які використовували динаміт для тиску на уряд для досягнення поставлених цілей. Прогриміли вибухи в поліцейському управлінні в Глазго (1883 р.), на Лондонському мосту (1884), було вилучено бомбу з-під будинку парламенту, а також стався вибух у лондонському Тауері, в результаті якого було поранено кількох дітей. Посилилися звинувачення Парнелла в підтримці ним прихильників «фізичної сили», хоч він відкидав ці звинувачення.

Після виборчої реформи 1884 р. ірландська фракція в англійському парламенті зросла до 86 чоловік і в середині 1885 р. вона заявила про себе, коли вступила в союз з консерваторами і відправила уряд Гладстона у відставку. Саме в 1885 р. закінчувався термін виключних заходів у Ірландії, але Гладстон оголосив про їх продовження. Тоді Парнелл домовилися з консерваторами і разом з ними провалив урядовий законопроект про збільшення акцизу на спиртні напої.

В червні 1885 р. влада перейшла до консервативного уряду Солсбері, яку він утримував до січня 1886 р., хоч консерватори і не мали більшості в парламенті. В цей час Парнелл використав нову тактику, яка полягала в тому, щоб по черзі вступати в союз то з однією, то з іншою партією з метою досягнення від кожної з них максимальних поступок.

На виборах 1886 р. ірландці замість старих, т.зв. номінальних гомрулерів, які загалом зберігали вірність лібералам, обрали 86 депутатів – прихильників Парнелла. Ліберали перемогли, отримавши 335 мандатів, але були залежні від підтримки ірландської фракції (консерватори отримали 249 місць). Розуміючи свою залежність від ірландської фракції, Гладстон, який знову очолив уряд в січні 1886 р., зробив важливий політичний крок – весною 1886 р. вніс у парламент законопроект про надання гомруля Ірландії.

За цим проектом Ірландія мала бути організована за принципом автономних колоній (домініонів) з національним парламентом і урядом, але під контролем британського уряду; дублінський парламент мав складатися з однієї палати з двома розрядами виборців: частина палати мала обиратися шляхом звичайного голосування, інша – частково перами, частково великими землевласниками; парламент всупереч прагненням Парнелла не отримував повноважень встановлювати митні тарифи; Ірландія мала щорічно вносити в англійську казну 3 млн. 224 тис. ф. ст.

Водночас Гладстон запропонував проект наділення землею ірландських селян, за яким Об'єднане королівство впродовж 4 років мало асигнувати 1 млрд. 250 млн. ф. ст. для винагороди лендлордів, у яких держава викупала землі для роздачі селянам. Ці кошти мали повернутися в бюджет шляхом щорічних виплат селян. Обидва проекти Гладстона були схвалені ірландською партією і більшістю лібералів.

Проект Гладстона зустрів рішучий опір в парламенті. Проти нього виступили не лише консерватори, але й частина ліберальної партії (група радикалів на чолі з Дж.Чемберленом). На перший план висувалася проблема Північної Ірландії (Ольстера), де більшість населення складали протестанти – англійці та шотландці. Вони називали себе «оранжистами» (в пам'ять про події 1689-1690 рр., коли англійський король Вільгельм ІІІ Оранський жорстоко придушив ірландське повстання). Організовані в опозиційну партію, оранжисти провели широку пропагандистську кампанію проти гомруля, оскільки в разі його прийняття вони опинилися б під владою католицької й націоналістичної більшості ірландського парламенту. Оранжисти заявляли, що скоріше візьмуться за зброю, ніж підкоряться.

Боротьба навколо гомруля загострила імперську проблему загалом. «Захист цілісності імперії», проголошений консервативними силами, консолідував їх у єдиний табір. Під впливом агітації оранжистів відбувся також розкол в Ліберальній партії. Як тільки Гладстон виклав свій проект перед членами кабінету, міністр внутрішніх справ Дж.Чемберлен подав у відставку. Після цього радикали на чолі з Чемберленом відокремилися від лібералів і разом з іншими лібералами, які не підтримували політику Гладстона, об'єдналися в Ліберально-юніоністську партію (Союз ліберал-юніоністів), яка виступила за збереження унії Ірландії й Англії під владою одного уряду.

Отже, винесення білля про гомруль на голосування призвело до розколу партії лібералів та до провалу законопроекту об'єднаними голосами ліберал-юніоністів і консерваторів. Гладстон розпустив палату і оголосив нові парламентські вибори, на яких питання про гомруль було основним, але на них перемогли консерватори, і Гладстон був змушений піти у відставку.

Консервативним урядом Солсбері (1886-1892 рр.) було впроваджено нові виключні заходи, спрямовані на заспокоєння Ірландії. Після смерті Парнелла в 1891 р. ірландський революційний рух втратив підтримку в парламенті, однак визвольна боротьба ірландців не припинилася.

Після виборів 1892 р. ліберали знову отримали більшість в палаті громад, уряд знову, вже востаннє, очолив Гладстон (1892-1894 рр.). В 1892 р. він вніс до палати другий білль про гомруль, що відрізнявся від попереднього (ірландці мали отримати 2-палатний парламент на зразок австралійського зі збереженням в британському парламенті ірландської групи депутатів в складі 80 чол.). Палата громад його прийняла, але відкинула палата лордів. Після цього Гладстон був готовий до реформування, а то й скасування палати лордів, але партія на підтримала його. Після цього Гладстон остаточно пішов у відставку і лідером Ліберальної партії став лорд Розбері, який заявив, що питання про гомруль відкладається до того часу, поки головна зацікавлена сторона – Англія – не буде до цього готова.

Політика консервативних урядів останньої третини ХІХ ст. Якщо політика Ліберальної партії в останній третині ХІХ ст. асоціювалася з іменем У.Гладстона, зміни в Консервативній партії в 1860-1870-ті рр. пов'язані з іменем Бенджаміна Дізраелі (1804-1881 р.).

Б.Дізраелі походив із дрібнобуржуазної єврейської сім'ї. До того, як стати політиком, став досить відомим як письменник. У той час як Гладстон починав як торі, Дізраелі вперше балотувався до парламенту від ліберальної партії. П'ять разів він виставляв свою кандидатуру на парламентських виборах безуспішно. Коли ж нарешті став депутатом, отримав репутацію ексцентричної людини. Його перша промова в палаті громад була зустрінута вибухом сміху і він був змушений сісти на місце зі словами: “Я змушений знову сісти на місце, але прийде день, коли вам доведеться мене слухати”. Пізніше він писав: “Я видерся нагору по змащеній жиром жердині”.

Дізраелі був нетрадиційним консерватором. Не будучи аристократом за походженням, він не любив аристократію і стверджував, що одним із завдань англійської конституції є надання дворянства обдарованим людям без урахування їхнього походження. За свої заслуги перед Великою Британією в 1876 р. Дізраелі був удостоєний королевою Вікторією титулу лорда Біконсфілда.

В 1874 р., коли консерватори після тривалої перерви повернулися до влади і Б.Дізраелі очолив уряд (1874-1880 рр.), йому було вже 69 років. Для консерваторів, на відміну від лібералів, був характерним захист традиційних цінностей, які склалися в суспільстві. Тож вони не висували широких планів реформ, як ліберали, однак ніколи не відміняли нововведень, зроблених їх політичними опонентами. Як і ліберали, вони також були змушені звернутися до соціальних проблем, щоб забезпечити масову підтримку електорату на парламентських виборах. Цьому мала слугувати концепція “народного торізму” або “торійської демократії”, розроблена Дізраелі.

Її основні ідеї такі: консервативна партія має три основні завдання – зберегти національну церкву, захистити цілісність Британської імперії й покращити становище народних мас (передусім шляхом скорочення робочого дня, полегшення фізичної праці, проведення реформ в сфері охорони здоров'я). “Народний торизм” Дізраелі був пов'язаний передусім з ідеєю про примноження багатства, якого має вистачити на усіх. Тому в центрі цієї концепції була імперська ідея про розширення Британської імперії, від чого мали виграти широкі народні маси, кожен англієць. Отже, здолання депресивних явищ в економіці пов'язувалося з ідеєю розширення і зміцнення колоніальної імперії.

Тож найбільша активність консервативного уряду Дізраелі виявилася в сфері зовнішньої політики. Дізраелі поклав початок системі озброєння Британії, активного розширення колоніальної держави і втручання у європейські справи, що було протилежним політиці Гладстона.

Роки прем'єрства Дізраелі (1874-1880 рр.) увійшли в історію як період зміцнення міжнародного престижу Великої Британії та розширення її колоніальних володінь. У 1875 р. Дізраелі викупив для Англії у єгипетського хедива контрольний пакет акцій Суецького каналу, не чекаючи навіть згоди парламенту, що врешті призвело до значного посилення британських позицій в Єгипті. В 1876 р. Дізраелі провів через парламент закон про присвоєння англійській королеві титулу імператриці Індії.

Значними були досягнення Дізраелі в стримуванні Росії в Османській імперії. Так, під час російсько-турецької війни 1877-1878 р. саме погрози британського уряду Росії щодо захоплення нею Константинополя зупинили російський наступ в 12 км. від турецької столиці. На Берлінському конгресі 1878 р. завдяки майстерній політиці Дізраелі Росія була позбавлена її основних надбань у війні, а Британія отримала Кіпр в Середземному морі як військо-морську базу для гарантії турецьких володінь від посягань Росії.

Невдовзі після російсько-турецької війни в 1878-1879 рр. уряд Дізраелі здійснив переможну війну з Афганістаном, в результаті якої Афганістан фактично перейшов під протекторат Великої Британії. Аналогічно склалася ситуація на Півдні Африки, де в квітні 1877 р. було проголошено анексію Британією незалежної бурської республіки Трансвааль.

Ідею здолання депресивних явищ в економіці за допомогою розширення і зміцнення колоніальної імперії підтримували й ліберали, хоч консерватори постійно зображували їх «противниками і руйнівниками імперії». Так, Єгипет був окупований британськими військами (у вересні 1882 р.) під час перебування у влади уряду Гладстона. Особливістю колоніальної політики лібералів був як пріоритет непрямих методів управління, так і акцент на морально-релігійних аспектах «цивілізаторської місії» Британії. Гладстон проголошував, що «імперська місія Англії полягає в поширенні в усьому світі конституціоналізму як найкращої опори свободи й справедливості».

Політика експансії, яку здійснювали консерватори в різних частинах світу, не лише зміцнила міжнародні позиції Великої Британії, але й призвела до появи бюджетного дефіциту, у той час як при Гладстоні прибутки завжди перевищували витрати. Уряд був змушений підвищувати прибутковий податок; загальний добробут населення зменшився. Негативний вплив мали економічна криза 1873 рр. і сильний неврожай 1879-1880 рр. в Англії й Ірландії. Незадоволення політикою консерваторів призвело до їх гучної поразки на виборах 1880 р. Після цього Дізраелі пішов з політики і помер в квітні 1881 р. Лідером консерваторів став маркіз Солсбері, якого визнають «найбільш інтелектуальною особистістю в консервативній партії за всю її історію». Ідеї «народного торізму» Дізраелі в консервативній партії в цей час розвивав Рандольф Черчілль, батько видатного британського політика ХХ ст. Уїнстона Черчілля, який висунув «програму соціального прогресу» в сфері охорони здоров'я, будівництва житла, страхування тощо.

Після повернення до влади в 1896 р. уряд Солсбері продовжив політику заспокоєння Ірландії. Консерватори провели через парламент новий Ірландський земельний закон 1896 р., що створював умови для викупу землі ірландськими селянами, дозволили відсвяткувати 100-річниці ірландського повстання 1798 р.

Пошуки нових форм боротьби за інтереси нації привели ірландську інтелігенцію в 1890-ті рр. до ідеї організації руху за відновлення кельтсько-ірландської культури та ірландської (гельської) мови. Тож у 1890-ті рр. Ірландський національний рух пережив культурне відродження - створено Ірландський літературний театр, Гельську атлетичну асоціацію, Гельську лігу, порушено питання про реанглізацію ірландського народу. В 1900 р. королева Вікторія вперше за 40 років відвідала Дублін, скасувала заборону «ходити в зеленому одязі» й ініціювала святкування дня святого Патріка в усій країні. Ці символічні жести сприяли подальшому заспокоєнню Ірландії.

Отже, політика лібералів і консерваторів в останній третині ХІХ ст. суттєво не відрізнялася. Відрізнялися скоріше методи проведення політики та підвищена активність у тій чи іншій сфері. Обидві партії не відкидали того, що було зроблено попередніми урядами, що забезпечувало поступальний еволюційний розвиток держави. Водночас певний консерватизм британської системи призвів до того, що на початку ХХ ст. Велика Британія значно поступалася Франції в сфері політичної демократії, а Німеччині - в сфері соціального законодавства. Справжній прорив у цій сфері відбувся вже на початку ХХ ст.

Починаючи з 1896 р., консерватори формували кабінети впродовж 10 років (до 1905 р.). Це було пов'язано з поворотом широких кіл англійського суспільства до консерватизму в умовах “великої депресії”, розчаруванням результатами тривалого правління лібералів, більшою монолітністю консерваторів в умовах, коли лібералів роздирали внутрішньопартійні суперечності. Боротьба різних груп усередині Ліберальної партії врешті призвела до її розколу та занепаду. Крім радикалів на чолі з Чемберленом (Союз ліберал-юніоністів) в 1890-ті рр. усередині партії сформувалася група ліберал-імперіалістів на чолі з лордом Розбері. Поки був живий Гладстон, його авторитет утримував партію від розколу, після його смерті в партії не знайшлося рівноцінного лідера. Лорд Розбері, який очолював уряд у 1894-1895 рр., невдовзі відмовився від лідерства в партії. Тож на рубежі століть консерватори стали основною політичною силою.

Однією з тенденцій політичного життя на рубежі століть стало розростання і бюрократизація державного апарату, зміцнення виконавчої влади на противагу законодавчій, посилення ролі кабінету міністрів і його голови. Не дуже розгалужений державний апарат, що відповідав концепції дешевої держави, в останній третині ХІХ ст. став більш складним за своєю структурою. Так, у 1880-1890-ті рр. утворилися нові міністерства: сільського господарства, місцевого управління, зі справ Шотландії. Увійшло в практику утворення урядових комітетів (з підготовки законів, з торгівлі тощо), які брали на себе частину функцій парламенту. Зростала влада прем'єр-міністра, який вирішував ті чи інші питання навіть іноді без участі кабінету.

Соціальні суперечності в Британії в останній третині ХІХ ст. Характерною рисою соціального розвитку Англії було стрімке зростання чисельності населення промислових центрів – Лондона (на рубежі століть його населення досягло 3 млн. чол.), Ліверпуля, Бірмінгема, Манчестера (по 500 тис. і більше чол.). Соціально-демографічна ситуація в Англії не мала аналогів у світі – в містах проживало більшість населення (до ¾), серед якого чисельно переважали робітники: наприкінці ХІХ ст. в Англії (разом з членами сімей) було понад 10 млн. робітників (населення Великої Британії складало в 1871 р. понад 26 млн. чол. (без Ірландії), в 1906 р. – 37 млн. чол.).

Матеріальне становище англійських робітників у порівнянні з рівнем життя робітників інших європейських країн було значно кращим з огляду на загальне процвітання англійської економіки до 1870-х рр. Національний прибуток зріс з початку 50 - до кінця 70-х рр. ХІХ ст. майже на 1/3 і досяг 1 млрд. ф. ст., що позначилося на зростанні прибутків населення.

Серед англійських робітників виділилася т.зв. «робітнича аристократія» - висококваліфіковані робітники (механіки, машинобудівники, сталеливарники та ін.), прибутки і образ життя яких прирівнювалися до прибутків і способу життя середнього класу. Робочий день таких робітників тривав 9 годин і менше; вони мали заробітну плату від 28 до 40-50 шилінгів на тиждень (у той час як у більшості робітників вона складала в середньому 20 шилінгів на тиждень). З розвитком промисловості кількість кваліфікованих робітників постійно зростала.

Розповсюдженими формами організації англійських робітників були різноманітні економічні товариства – каси взаємодопомоги, страхові, позичкові товариства, кооперативи тощо. Найвпливовішими серед них були тред-юніони – профспілки, які об'єднували висококваліфікованих робітників для забезпечення для них більш вигідних умов праці. Паралельно вони виконували функції товариств взаємного страхування і взаємодопомоги Їх члени вносили досить високі членські внески (в середньому 1 шил. на тиждень), тож тред-юніони були фінансово багатими. Некваліфікованих робітників у старі тред-юніони не допускали.

Тред-юніони були легалізовані в 1824 р., але право робітників на страйки було по закону обмежено питаннями заробітної плати і тривалістю робочого дня, суди карали їх за колективні дії, спрямовані на вирішення інших питань. Тред-юніони не користувалися правом юридичної особи – не мали право мати свою касу, вести судові процеси. Лише згідно із законом 1871 р. профспілки отримали статус юридичних осіб і відповідно гарантії недоторканості своєї власності й грошових фондів. Водночас, щоб не відштовхнути від себе підприємців, уряд Гладстона провів «поправку до кримінальних законів», за якою «образа і залякування» з боку профспілок каралися ув'язненням. Це формулювання мало зашкодити профспілкам агітувати за страйки. Формально страйки не заборонялися, але пікетування і опір штрейкбрехерам каралися штрафами та ув'язненням учасників пікетів.

Рух робітників за реальну легалізацію тред-юніонів посилився в 1872-1875 рр. Після того як у 1872 р. уряд Гладстона провів закон про таємне голосування, на виборах 1874 р. ліберали втратили голоси частини тред-юніонів і зазнали несподіваної поразки. Натомість консервативний кабінет Дізраелі (1874-1880 рр.) в перший же рік діяльності задовольнив основні вимоги тред-юніонів. У 1875 р. було відмінено «поправку до кримінальних законів». Усі обмеження мирної діяльності профспілок ліквідовувалися. Замість закону «Про хазяїна і слугу», проти якого виступали тред-юніони, в 1875 р. було прийнято «Закон про підприємця і робітника», за яким обидві сторони домовлялися про укладання трудового договору на рівних умовах, а тому розірвання договору тією чи іншою стороною розглядалося лише як цивільний процес і передбачало виплату збитків (за попереднім законом робітник ніс за це кримінальну відповідальність). В 1875 р. робітники остаточно отримали право на колективний трудовий договір (замість одноосібного) з усіма перевагами, що звідси витікали. Ці закони дали поштовх подальшому розвитку і розквіту тред-юніонізму.

Тривалий час тред-юніони діяли мирними методами, сповідували аполітичність, намагалися уникати страйків, визнаючи у взаємовідносинах між працею і капіталом лише компроміси, арбітраж. Англійські робітники, які були найкраще організованими, водночас були найменш революційними з усіх робітників світу. Вони складали ліве крило радикально-ліберальної коаліції, з якою примирилися після 1875 р.

У 1880-ті рр. поряд з традиційними («старими») тред-юніонами виник «новий тред-юніонізм», що включав і некваліфікованих робітників. До його створення призвели тяжкі часи «великої депресії», які підштовхнули низькооплачуваних робітників до необхідності створення власних профспілок. Тоді було створено союзи сільськогосподарських робітників, кочегарів, робітників газового виробництва, сірникової промисловості, докерів, Федерація гірників тощо. «Новий тред-юніонізм» відмовився від колишнього принципу об'єднання лише висококваліфікованих робітників і виступав за об'єднання усіх робітників тієї чи іншої галузі. В нові тред-юніони допускалися і жінки.

Пік «нового юніонізму» припав на 1889-1890 рр. Рамки профспілкового руху значно розширилися, він став більш масовим: в 1888-1892 рр. число тред-юніонів збільшилося вдвічі – з 750 до 1500, а кількість членів тред-юніонів з 900 тис. чол. (1889 р.) до майже 2 млн. чол. наприкінці ХІХ ст. Перед світової війною британські тред-юніони нараховували 4 млн. чол.

З виникненням нових тред-юніонів робітничі cтрайки стали постійним фактором суспільно-економічного життя. Вже в 1889 р. відбулися страйки робітників сірникового виробництва, газових підприємств, «великий страйк» докерів Лондона, організовані новими тред-юніонами. В 1890-1891 рр. було проведено понад 4 тис. страйків за участю 2 млн. чол.

В 1890-ті рр. ситуація не змінилася. Страйкова боротьба мала впертий, напружений характер, іноді тривала по кілька місяців, до неї залучалися нові категорії робітників. Так, під час страйку гірників 1893 р. за участю майже 300 тис. робітників уряд вперше відкрито втрутився в трудовий конфлікт і виступив посередником між підприємцями і робітниками (що газета “Таймс” засудила як “сумнівний крок”).

В цей час розгорнувся рух робітників за 8-годинний робочий день, за скорочення робочого часу жінок і дітей, які складали в загальній кількості робітників 37% і мали найнижчі заробітки. Свідченням гостроти соціальних проблем став ряд соціальних законів, спрямованих на покращення становища робітничого класу, проведених через парламент урядами лібералів і консерваторів в останній третині ХІХ ст. – закон про запровадження 48-годинного трудового тижня для докерів і робітників військових заводів (1894 р.); закон про страхування робітників від нещасних випадків (1897 р.), який, проте, не мав обов'язкового характеру. Цілеспрямовані соціальні реформи в Англії були проведені вже на початку ХХ ст.

Хоча тред-юніонізм посідав провідне становище в організації британських робітників, паралельно в країні розвивалися соціалістичні ідеї.Спочатку вони були пов'язані з діяльністю Першого Інтернаціоналу. Однак з його саморозпуском в 1876 р. Британська федерація припинила свою діяльність. Соціальна напруженість призвела у 1880-ті рр. до т.зв. «соціалістичного відродження». Однак британський соціалізм кінця ХІХ ст. вже не мав нічого спільного з чартизмом та поглядами Р.Оуена.

Найбільш впливовою організацією, яка поширювала соціалістичні ідеї в Англії було Фабіанське товариство, створене в 1884 р. представниками інтелігенції. Серед його членів були письменник Г.Уеллс, драматург Б.Шоу, теоретики тред-юніонізму, історики Сідней і Беатриса Вебб. Товариство отримало свою назву на честь римського полководця Фабія Максима, який «перемагав повільністю» - поступовою, обережною тактикою військових дій.

Фабіанці проголосили своєю метою поступову трансформацію існуючого ладу на основі соціалістичних ідеалів шляхом здійснення власної «еволюційної» й «нереволюційної» доктрини. Фабіанці визнавали тільки реформістський, конституційний, поступовий перехід до соціалізму і вважали, що перехід до соціалізму вже поступово відбувається. В цьому, на їх думку, зацікавлений увесь соціальний організм, тому потрібна не боротьба класів, а їх співробітництво.

Головну роль в русі до соціалізму фабіанці відводили державі як надкласовому органу, здатному регулювати суспільні відносини. В своїй теорії «державного соціалізму» фабіанці визнавали обов'язковим використання тих політичних інститутів, які вже склалися в суспільстві, в першу чергу муніципалітетів, під владою яких, як вони вважали, мали бути зосереджені всі засоби виробництва, все економічне життя на місцях. Між іншим, вони бачили паростки соціалізму в монополіях: «Усе, що організовано як трест… визріло для переходу в руки суспільства загалом».

Мета фабіанців полягала в тому, щоб спонукати правлячі кола і партії законодавчо проводити реформи, що мали призвести до вростання капіталізму в соціалізм. Для цього вони використовували тактику «просочування» усіх соціалістичними ідеями шляхом пропаганди, входженням в політичні клуби і товариства, передусім ліберальні. Хоча фабіанське товариство було далеким від робітників, його ідеологія виявилася найбільш впливовою серед британських робітників, оскільки відповідала їх реформістським настроям, що роками виховувалися у них в умовах економічного процвітання Британської імперії.

Певну роль в поширенні соціалістичних ідей мала Соціал-демократичної федерації (СДФ), яка в 1884 р. об'єднала різні групи соціалістів, як марксистів, так і анархістів. Очолював СДФ адвокат і журналіст Генрі Гайндман. СДФ стояла на догматичних марксистських позиціях, ставила завданням пропаганду марксистської теорії, підготовку революції для ліквідації системи найманої праці.

Партія брала учать в організації виступів безробітних під гаслами «праці» і «хліба», які мали місце в 1886-1887 рр. і 1892-1893 рр. Мітинги, маніфестації, неорганізовані виступи безробітних часто закінчувалися сутичками з поліцією. Так, 8 лютого 1886 р. увійшло в історію як «чорний понеділок», коли було жорстоко придушено виступ безробітних в Лондоні. Особливо драматичними були події 13 листопада 1887 р. («кривава неділя»), коли робітники влаштували мітинг на Трафальгарській площі, закритій для народних зборів. Демонстранти були витіснені поліцією і військами, при цьому були поранені, заарештовані. В 1890-х рр. безробітні виступали з відкрито політичними і навіть революційними гаслами: «Тричі ура на честь соціальної революції», «Соціалізм – загроза для багатих і надія для бідних».

Пропаганда революції велася газетою «Джастіс», яка видавалася на особисті кошти Гайндмана. СДФ виступала проти роботи в тред-юніонах; не підтримувала страйкової боротьби, вважаючи це «розпиленням сил революції», що вело до її самоізоляції. Вона залишилася нечисленною організацією, в 1894 р. нараховувала усього 5 тис. чол. Спроби СДФ провести своїх представників до парламенту були безуспішними. Звернення Гайндмана за фінансовою підтримкою до консерваторів для ведення передвиборної кампанії негативно вплинуло на репутацію партії.

Серйозні суперечності в Федерації призвели до її розколу. В 1884 р. від неї відокремилася Соціалістична ліга (Е.Евелінг, Е.Маркс-Евелінг, Е.Бакс, У.Морріс), яка ставила своїм завданням виховання робітників «в напрямку до соціалізму», але відкидала парламентські методи боротьби. Врешті вона перейшла на позиції анархізму. Як СДФ, так і Соціалістична ліга були далекі від організованих робітників і не мали на них значного впливу.

В 1893 р. створено Незалежну робітничу партію н

Поиск по сайту: