Велика Британія

Виявом патріотичного піднесення британців на початку війни були як черги добровольців біля вербувальних пунктів (їх призов в армію відбувався на добровільній основі, загальну військову повинність було впроваджено лише в травні 1916 р.), так і схвалення британським парламентом «Закону про захист королівства (DORA)», який став основою усього надзвичайного законодавства військового часу. Закон проголошував пріоритет загальнонаціональних інтересів над приватними і закликав населення об'єднати зусилля для захисту «короля і країни». Він значно розширював повноваження органів виконавчої влади, дозволяв державі «брати у володіння» власність громадян, впроваджував цензуру, призупиняв дію акта про недоторканність особи тощо.

В умовах війни в суспільно-політичній системі Великої Британії відбулися значні зміни. Помітно зменшився вплив парламенту на життя суспільства. Кабінет міністрів отримав право видавати укази, що мали силу законів, без консультацій з парламентом. Деякі важливі питання, наприклад, виділення кредитів, вирішувалися без санкції палати громад. З метою консолідації зусиль нації для боротьби з ворогом лідери провідних партій встановили «партійне перемир'я», відмовившись на період війни від публічної критики один одного. Як наслідок політична опозиція фактично перестала існувати. Загальні вибори в роки війни не проводилися.

В кінці серпня 1914 р. керівники британських тред-юніонів і Лейбористської партії висловилися за встановлення «миру в промисловості». В березні 1915 р. вони досягли з урядом офіційної угоди про відмову робітничих організацій від використання страйків як засобу вирішення виробничих конфліктів.

На початку війни у зв'язку з прагненням населення обміняти паперові гроші на золоті монети виникла так звана «серпнева фінансова паніка», в результаті якої було порушено нормальну роботу багатьох банків і фондової біржі. В цих умовах парламент санкціонував випуск в обіг двох нових банкнот номіналом в один і пів фунта стерлінгів, що не підлягали вільному обміну на золото. Тим самим Англія де-факто відмовилася від золотого стандарту національної валюти. Проте параліч фінансової системи було ліквідовано.

З початком війни під контроль уряду було поставлено всі залізниці, власникам яких було гарантовано прибуток на рівні 1913 р. Для управління залізницями було створено Залізничний виконавчий комітет за участю головних менеджерів 10 найбільших залізничних кампаній. В серпні 1914 р. адміралтейству було дозволено реквізувати приватні транспортні й допоміжні судна. До початку осені в його розпорядження перейшло 250 цивільних суден, в наступні роки - ще близько 1000. 28 серпня 1914 р. уряду було надано право контролювати військові фабрики і робітників, зайнятих на підприємствах, що виробляли зброю. Регулювання імпорту і цін, розподіл сировини і продовольства також покладалося на державні органи.

Проте в перші місяці війни широкі повноваження в області економічного регулювання, надані Законом про захист королівства, не використовувалися владою повною мірою. Гасло «Бізнес, як звичайно», поширене в британському суспільстві, відображало розрахунки на швидке завершення війни і прагнення уряду не втручатися в звичайний хід ділових відносин. Тим більше, що ліберальний уряд Асквіта не був готовий різко відмовитися від основоположних ліберальних принципів і допустити повномасштабне втручання держави в економічне життя країни.

Невдовзі виявилось, що британська промисловість була не готова до вирішення завдань, висунутих війною. Британська армія відчувала брак набоїв, кулеметів, важких гармат, снарядів тощо. Проблеми з постачанням армії («криза снарядів»), відсутність помітних успіхів на Західному фронті, невдача Дарданелльської операції спричинили весною 1915 р. критику уряду Асквіта і урядову кризу. Вона стала очевидною після відставки 20 квітня 1915 р. з посади першого морського лорда авторитетного адмірала Фішера у зв'язку з його незгодою щодо організації Дарданелльської операції. В ситуації, що склалася, Асквіт був змушений погодитися на створення коаліційного кабінету. Його було сформовано 26 травня 1915 р. В складі коаліційного уряду на чолі з Асквітом провідну роль продовжували відігравати ліберали, які очолили 12 міністерств. Відставку з посади військово-морського міністра отримав У.Черчілль, головний ініціатор Дарданелльської операції. 8 міністерських портфелів отримали консерватори. Вперше до складу уряду увійшли представники лейбористів А.Гендерсон, У.Брейс і Дж.Робертс.

Оскільки основним пунктом критики уряду була криза з постачанням на фронт снарядів, в новому уряді було створено Міністерство озброєння під керівництвом Д.Ллойд Джорджа, метою якого була «мобілізація національних ресурсів для виробництва військового спорядження». Міністерство озброєння стало одним з найважливіших інструментів в системі державного регулювання економіки. В червні 1915 р. парламент прийняв Закон про виробництво озброєння, за яким Міністерству надавалися надзвичайні повноваження з організації й регулюванню виробництва в стратегічних галузях промисловості для забезпечення потреб фронту. Він став основою великої кількості підзаконних актів, які детально регламентували діяльність стратегічних галузей економіки. Закон дозволяв Міністерству примушувати підприємців виконувати держзамовлення, переводити кваліфікованих робітників і будь-яке обладнання з приватних на державні підприємства; «тимчасово вступати в володіння» приватними підприємствами з виплатою власникам компенсації (як правило, в розмірі середнього довоєнного прибутку).

Одночасно розширювалися існуючі державні підприємства, будувалися нові. Відбулося примусове кооперування дрібних і середніх підприємств різного профілю, злиття деяких банків. Було впроваджено ввізне мито на ряд товарів, що спряло, між іншим, розвитку британської автомобільної промисловості, позбавленої від конкуренції з боку США. Загалом Міністерство озброєнь прямо чи опосередковано контролювало діяльність понад 20 тис. заводів, фабрик, шахт, на яких працювало 5 млн. чол. До кінця війни під його контролем перебувало близько 80% промисловості.

На державних чи контрольованих Міністерством підприємствах встановлювався жорсткий режим роботи: тривалість робочого дня до 10-12 годин, відмінялася виплата надурочних, обмежувалися вихідні і відпустки, заборонялися страйки і локаути. В разі виробничих конфліктів передбачався примусовий державний арбітраж. З метою уникнути «плинності кадрів» робітникам, зайнятим у військовій промисловості, не дозволялося вільно переходити на нове місце роботи без т.зв. «відпускних посвідчень» від підприємців. На підприємствах, зайнятих випуском озброєнь, заборонялося змінювати платню робітникам без згоди Міністерства озброєнь. Оскільки багато кваліфікованих робітників вступили в армію, Ллойд Джордж наполіг на залученні до виконання робіт, що вимагали спеціальної підготовки, некваліфікованих робітників. В результаті кількість працюючих жінок на виробництві різко зросла, що мало наслідком надання жінкам віком понад 30 років виборчого права за новим виборчим законом (лютий 1918 р.).

В роки війни Велика Британія активно використовувала матеріальні і людські ресурси своїх численних колоній, найбільшою з яких була Індія, і домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, в 1917 р. статус домініону отримав о. Ньюфаундленд). Вже з перших днів війни уряди цих держав висловили готовність надати метрополії всебічну підтримку. Таким чином, поширена думка, що в разі війни Британській колоніальній імперії буде загрожувати дезінтеграція, не виправдалася. Показово, що військові підрозділи домініонів, що брали участь в бойових діях на фронтах світової війни, формувалися переважно з добровольців.

Ірландія, де з початком війни впровадження «гомруля» було відкладено, також підтримала військові зусилля Британії. Вона була одним з головних постачальників у Британію продовольства і сільськогосподарської сировини. До 1916 р. 265 тис. ірландців вступили в британську армію. Однак ірландська промисловість (за виключенням протестантського Ольстера) не отримувала великих військових замовлень і не користувалася державною підтримкою. Незадоволення офіційним Лондоном викликало також надмірне оподаткування, суттєве збільшення цін на товари першої необхідності, поглинання ірландських кампаній англійськими корпораціями, відтік капіталу з країни, впровадження цензури, заборона опозиційної преси, переслідування пацифістів, відкладення впровадження закону про «гомруль».

В цих умовах 24 квітня 1916 р в Дубліні відбулося повстання. Його учасники – республіканці й соціалісти, під керівництвом П.Пірса, Дж.Коннолі, які спиралися на збройні загони «ірландських волонтерів» і робітничі дружини «ірландської цивільної гвардії» - у Великодню неділю захопили в Дубліні головпоштамт, ряд інших стратегічних пунктів і проголосили створення незалежної Ірландської республіки. Розрахунки повсталих на допомогу Німеччини та ірландців США не виправдалися. Виступ в Дубліні підтримали в окремих районах Ірландії, однак до 30 квітня він був придушений англійськими військами. Керівників повстання було розстріляно, багатьох учасників ув'язнено. Жорстокий розгром повстання призвів в наступні роки до консолідації ірландців і до активізації тих сил, які виступали вже не за гомруль, а за незалежність. Весною 1918 р. закінчилася провалом спроба англійського уряду поширити на Ірландію закон про загальну військову повинність. В останній рік війни в Ірландії мали місце хвилювання серед населення, викликані реальною загрозою голоду внаслідок вивезення до Англії великої кількості продовольства. Новий рух розвивався в основному під керівництвом партії Шин фейн, яка перебувала в опозиції до англійського правління, але не брала участі в повстанні 1916 р. До кінця війни Ірландія стала джерелом потенційної нестабільності в країні, що вимагало до неї постійної уваги.

Решта британського суспільства також гостро відчувала на собі тяготи війни. Хоч заробітна платня робітників дещо збільшилася, але в результаті зростання цін реальний життєвий рівень англійців помітно знизився. Інтенсифікація праці, збільшення робочого дня, позаекономічні методи примусу призводили до окремих страйків робітників, незважаючи на заборону профспілкових лідерів. Перші страйки відбулися вже на початку 1915 р. В липні 1915 р. відбувся тижневий страйк 200 тис. гірників Південного Уельсу, керований місцевим тред-юніоном. Найбільш масовий характер страйки набули в 1917 р. у зв'язку з браком деяких продовольчих товарів і палива, а скоріше через втому населення від війни. Один зі страйків, що розпочався на невеличкому підприємстві в м. Рочдейл, невдовзі поширився на 48 міст і охопив 200 тис. чол. За офіційними даними, його причини полягали в невпевненості робітників щодо цілей і завдань війни. Однак загалом за період 1914-1918 рр. рівень страйкової війни в Британії був відносно невисоким.

Затягування війни, серйозні економічні труднощі, які переживала країна в 1916 р., величезні людські втрати в битві на р. Сомма (близько 420 тис. вбитих), провал наступу в Месопотамії і капітуляція британських військ в Кут-ель-Амарі, суперечності в уряді між Асквітом і Ллойд Джорджем призвели в кінці листопада 1916 р. до урядової кризи. Після відставки уряду Асквіта на початку грудня 1916 р. було сформовано новий коаліційний кабінет на чолі з Ллойд Джорджем, який заявив про свою рішучість зібрати всі сили в кулак і завершити війну одним «нокаутуючим ударом». Провідну роль у новому уряді відігравали вже не ліберали, а консерватори, які отримали в кабінеті більшість міністерських портфелів. Це були представники не лише традиційної аристократичної політичної еліти, але й ділових кіл (великі промисловці, судновласники, фінансисти), чиї симпатії були на боці консерваторів. Створення нового кабінету призвело до розколу в Ліберальній партії на прихильників Асквіта і Ллойд Джорджа, що в подальшому сприяло послабленню впливу лібералів в політичному житті країни. Водночас посилилися позиції консерваторів і лейбористів. Так, до складу уряду Ллойд Джорджа увійшли вже 6 міністрів від Лейбористської партії.

Зростання впливу Лейбористської партії значною мірою було пов'язане з посиленням в роки війни профспілок, які складали її основу. Якщо в 1914 р. в лавах тред-юніонів було 4,1 млн. чол., то в 1918 р. – 6,5 млн. В програмі Лейбористської партії, прийнятій в серпні 1918 р., ставилося завдання проведення державою низки соціально-економічних реформ, одержавлення деяких галузей, встановлення «демократичного контролю» над виробництвом.

Вплив нового уряду на всі сторони суспільного життя Британії значно зріс. Ллойд Джордж мав фактично необмежену владу і здійснював свої повноваження за допомогою створеного ним воєнного кабінету, куди, крім нього, входили чотири призначені ним міністри (Е.Бонар Лоу, А.Гендерсон, Дж.Керзон і А.Мілнер). Цим вузьким складом приймалися усі найважливіші рішення з основних питань. Дехто звинувачував Ллойд Джорджа в диктаторстві, однак в складних умовах військового часу суспільство було готове миритися з цим.

З початку своєї діяльності уряд зіштовхнувся з проблемою забезпечення населення продовольством і все більш зростаючих потреб армії в озброєнні і допоміжних матеріалах. Продовольчі труднощі посилилися в умовах необмеженої підводної війни, розпочатої Німеччиною в лютому 1917 р. В цих умовах для доставки зерна в країну було мобілізовано усі наявні лайнери. Було створено різнобічну систему державного контролю і регулювання, яка поширювалася на торгівлю, виробництво і розподіл продуктів. Указ про обробіток землі (грудень 1916 р.) уповноважував місцеву владу розподіляти необроблювані землі серед населення для вирощування городини. Для вирощування різної сільгосппродукції було залучено близько 3 млн. акрів раніш необроблюваних земель. До 1918 р. посіви пшениці в Британії збільшилися на 40% порівняно з 1914 р. Влітку 1917 р. уряд почав виділяти субсидії для зменшення цін на хліб, цукор, м'ясо. До листопада 1917 р. майже на всі продукти харчування ціни були фіксовані. Однак повною мірою вирішити проблему продовольства не вдалося. Особливо гостро вона відчувалася на рубежі 1917 – 1918 рр., про що свідчили величезні черги за продовольством в усіх великих містах. На початку 1918 р. в Британії було впроваджено картки на м'ясо і жири, а з червня 1918 р. вступила в дію система нормування основних продуктів харчування.

Якщо в перші півтора військові роки уряд регулював лише ввезення і розподіл цукру і льону, то до середини весни 1917 р. він підпорядкував своєму контролю практично увесь імпорт. Без санкції одного з державних комітетів до країни не можна було ввезти більшість найменувань товарів. Контролюючи закупки і розподіл сировини між різними підприємствами, використовуючи систему держзамовлень, уряд тією чи іншою мірою охопив своїм впливом основні галузі виробництва.

Небачена раніше централізація влади і безпрецедентне зростання впливу держави на усі найважливіші сфери життя суспільства не могли не турбувати британців. Тож в березні 1915 р. було створено Комітет з реконструкції (з липня 1917 р. – Міністерство), який мав розробляти плани щодо ліквідації усіх державних обмежень воєнного часу і відновлення довоєнного порядку. В останні місяці війни було складено детальні плани завершення діяльності й самоліквідації міністерств оборони, продовольства, транспорту, готувалася програма приватизації більшої частини державних воєнних заводів.

Війна велася з перенапруженням усіх економічних і фінансових ресурсів Великої Британії. На фронті загинули близько 800 тис. британців (близько 1 млн. представників Британської імперії). Загальні витрати на війну склали понад 10 млрд. ф. ст. У зв'язку з цим було значно збільшено оподаткування населення. Підвищено ставки довоєнних податків і впроваджено нові: прогресивно-прибутковий, на воєнний надприбуток (наприкінці війни його ставка складала 80%), акцизи на пиво, тютюн, на купівлю предметів розкоші (включаючи велосипеди), на розваги (включаючи театр і кінематограф). Загальний обсяг оподаткування порівняно з 1906 р. зріс у 6 разів. Однак податки покривали лише третину усіх військових витрат. Другий шлях поповнення казни складала грошова емісія. Обсяг паперових грошей в обороті до кінця війни збільшився в 12 разів, купівельна спроможність фунта при цьому впала на третину. Головним джерелом покриття витрат стали внутрішні і зовнішні позики. В результаті борг країни зріс в 12 разів – з 0,6 млрд. ф. ст. в 1914 р. до 7,8 млрд. в 1918 р. 85% цієї суми складав внутрішній борг. Близько 850 млн. ф. ст. зовнішнього боргу доводилося на США.

В ході війни Британія втратила третину національного багатства. Випуск промислової продукції скоротився на 1/5, було знищено значну частину військового флоту і 40% довоєнного тоннажу торгівельного флоту. Це призвело до помітного економічного послаблення Британії після 1918 р., зменшення її долі в світовому промисловому виробництві і в світовій торгівлі, остаточній втраті нею провідного становища в світовій економіці.

Італія

На початок війни правлячий ліберальний табір в Італії був неоднорідним, організаційно неоформленим. Його роз'єднували серйозні суперечності, що позбавляли уряд А.Саландри (березень 1914 р. – червень 1916 р.) масової підтримки. Уряду протистояли як прихильники Джолітті, які складали парламентську більшість, так і потужна позапарламентська опозиція - соціалістичний рух з характерною для нього антимілітаристською, інтернаціоналістською, а для екстремістського крила – антипатріотичною орієнтацією; впливові католицькі сили, налаштовані опозиційно як до соціалізму, так і до лібералізму; націоналістичний рух, що характеризувався культом сили і зневагою до парламентських інститутів.

Проголосивши нейтралітет Італії у війні, уряд зробив це скоріше з тактичних міркувань, хоч схилявся до підтримки Антанти. Невдовзі А.Саландра заявив про необхідність «пильного», «озброєного» нейтралітету, готового до будь-яких несподіванок, оскільки лише таким чином можуть бути забезпечені життєві інтереси Італії як великої держави в умовах глибоких трансформацій в Європі. Було вжито термінових заходів для поповнення боєприпасів і військового спорядження; підприємства, що працювали на військові потреби, отримали замовлення і субсидії від військового відомства; до армії було призвано представників одразу двох вікових категорій.

В питанні про ставлення до війни в країні сформувалися групи «нейтралістів» (прихильниками нейтралітету) і так званих «інтервентистів» (intervento – втручання, участь), які пропагували участь Італії у війні. Лідером нейтралістів був Джолітті, який і після залишення прем'єрської посади продовжував користуватися величезним авторитетом. За своїм симпатіям він був германофілом, однак розумів непопулярність в Італії союзу з Австро-Угорщиною і серйозні внутрішні проблеми, пов'язані з відсутністю внутрішньої консолідації. Прихильники «джоліттіанського» нейтралізму виступали за збереження союзних зв'язків з Німеччиною і Австро-Угорщиною, вбачаючи можливість вирішення проблеми прикордонних територій дипломатичним шляхом.

До іншої групи «нейтралістів» належали Італійська соціалістична партія (ІСП), Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП), низка інших робітничих і селянських організацій антивоєнного й інтернаціоналістського спрямування. За їх ініціативи в другій половині 1914 – на початку 1915 рр. активно здійснювалася антивоєнна пропаганда, відбувалися антивоєнні демонстрації і мітинги тощо. Коли головний редактор центрального органу ІСП газети «Аванті» Б.Муссоліні підтримав інтервенціоністів, він втратив свою посаду, а в кінці 1914 р. його було виключено з партії. Окрему групу складав клерикальний нейтралізм - керівництво Ватикану, значна частина духовенства, віруючі католики, переважно селяни.

Ядро «інтервентистів» складали націоналісти. Спочатку вони виступали за війну на боці Центральних держав. Однак в подальшому, в тому числі під впливом офіційного курсу уряду Саландри, в своїй більшості прийшли до висновку, що реалізація широкої експансіоністської програми («боротьба за існування, за багатство, за панування») можлива лише за підтримки країн Антанти. Вони пропагували думку, що війна допоможе покінчити з бідами італійського суспільства – слабкістю держави, відсутністю єдності нації і розвинутої національної самосвідомості тощо, а тому закликали розправитися з Італією «Джолітті і Тураті», тобто з ліберальними і соціалістичними ідеями.

Інший напрямок формували «демократичні інтервентисти» - радикали, республіканці, соціал-реформістська партія на чолі з Л.Біссолаті й І.Бономі, які відкололася від ІСП в роки італійсько-турецької війни. У війні на боці демократичних держав вони вбачали засіб завершити об'єднання в рамках Італійської держави усіх земель з італійським населенням («остання війна Рисорджименто»). Були також прихильники «революційного інтервентизму», ядро якого складали «імперіалістичні синдикалісти», які відокремилися від Італійського синдикального союзу. Близькими до них були прихильники Б.Муссоліні, які вважали, що війна стане для трудящих безцінним уроком революційного насилля і таким чином прокладе шлях до торжества соціалістичних ідеалів. Такі ідеї пропагувалися в газеті «Пополо д'Італія», яку Муссоліні видавав з листопада 1914 р. Об'єднаними зусиллями інтервентистів усіх напрямків з осені 1914 р. до травня 1915 р. було розгорнуто велику пропагандистську кампанію за вступ Італії у війну, що супроводжувалася різкою критикою уряду за неприпустиму бездіяльність.

Після того як уряд підписав в квітні 1915 р. Лондонський договір про вступ у війну на боці Антанти, спроба його ратифікації в парламенті призвела до політичної кризи. Більшість депутатів парламенту солідаризувалися з Джолітті, який запропонував уряду дезавуювати вже підписаний договір і прийняти пропозиції Відня (територіальні компенсайї за рахунок Франції – Савойя, Ніцца, Корсика, Туніс в обмін на нейтралітет), зберігши Троїстий союз. Тим самим висувалося питання про довіру уряду. Однак ні король, ні Джолітті, ні інші впливові політики на пішли на ризик урядової кризи і розриву з Антантою.

Нейтралістські сили були значною мірою паралізовані суспільною атмосферою, яка склалася через багатотисячні інтервентистські виступи, мітинги і маніфестації, що відбулися в усіх великим містах Італії з різким осудом Джолітті і його прихильників за їх германофільство. Особливо серйозними ці виступи були в Римі і Мілані, де стали серйозною загрозою суспільному порядку. Соціалісти змогли виступити проти інтервентистів тільки в Турині, де було організовано політичний страйк протесту. Проте на спільному засіданні ІСП, ЗІКП і парламентської фракції соціалістів більшість підтримала формулу «не підтримувати, але й не саботувати війну», що було певним відступом від попереднього антивоєнного курсу.

20 травня 1915 р. парламент проголосував за надання уряду Саландра надзвичайних повноважень на випадок війни. 22-23 травня уряд оголосив загальну мобілізацію, привів в стан повної бойової готовності армію і флот; оголосив північно-східні провінції Італії і прибережні зони Адріатики на військовому положенні; впровадив надзвичайні заходи громадської безпеки, які суттєво обмежували свободу слова, зборів, асоціацій; ввів сувору цензуру. 24 травня вступило в силу рішення про оголошення війни Австро-Угорщині і розрив дипломатичних відносин з Німеччиною. Війну Німеччині, незважаючи на тиск союзників, Італія оголосила лише 27 серпня 1916 р. На відміну від інших воюючих держав, початок загальної мобілізації в Італії супроводжувався стихійними антивоєнними демонстраціями біля призивних пунктів і на залізничних станціях, спробами зашкодити відправці військових ешелонів (особливо з боку матерів і жінок призовників).

Керівництво військовими діями було фактично монополізовано начальником штабу Верховного командування генералом Кадорна, який вважав неправомірним втручання у військові справи політичного керівництва країни. Не визнавав він і необхідності координації дій на основному австро-італійському театрі з операціями союзників в Адріатиці і на Балканах. Хоча вже в перші місяці війни виявилася серйозна залежність Італії від Англії і Франції в позиках, імпорті необхідних сировинних і паливних ресурсів, продовольстві, розміщенні військових замовлень.

Війна принесла серйозні зміни в економічну структуру країни, посилила процеси індустріалізації й модернізації італійської економіки. Значну роль в бурхливому індустріальному розвитку країни відіграли державні інвестиції в галузі і підприємства, що обслуговували потреби фронту. В 1915 р. було створено Секретаріат озброєння і спорядження (невдовзі перетворений на окреме міністерство), наділений широкими повноваженнями, який став з'єднувальною ланкою між державним апаратом і діловим світом. Він прийняв на себе функції контролю над національною економікою, займався розподілом сировини і пального, підписував контракти на державні замовлення, сприяв переорієнтації підприємств на військові потреби, регулював взаємовідносини підприємців і робітників.

Держава стала основним рушієм і регулятором національної економіки. Під державний контроль було поставлено виробництво, транспорт, споживання. Із загальної кількості промислових підприємств країни (за переписом 1911 р. майже 244 тис.) до кінця війни до числа найважливіших було віднесено майже 2 тис. Понад половина їх була сконцентрована в Турині, Мілані, Генуї. Через важливість продукції, яку вони виробляли, їх було поставлено в максимально сприятливі умови постачання, надано пільги. Левова доля державних замовлень й інвестицій доводилася на великі монополістичні об'єднання (Ільва, ФІАТ, Ансальдо, Бреда, Монтекатіні, ін.). Більш за все від військової кон'юнктури виграли такі галузі промисловості як машинобудування, металургійна, хімічна, електротехнічна, текстильна, літакобудування. На противагу індустріальному буму на півночі і окремих центрах середньої й південної Італії посилилася злиденність селянства, яке особливо страждало від зростання податків і втрати годувальників.

Промисловий підйом супроводжувався посиленням податкового тиску, величезним зростанням дефіциту державного бюджету, іноземними позиками, браком товарів першої необхідності, стрімким зростанням інфляції і цін, водночас він створив додатковий попит на робочі руки. До лав робітників за роки війни влилося близько 2 млн. жінок і 60 тис. підлітків, вихідців з сільської місцевості й південних районів. Робітники, зайняті на підприємствах, пов'язаних з військовим виробництвом (до 1917 р. – близько 2/3 усіх працюючих в промисловості) вважалися мобілізованими і отримали відстрочку від призову в армію, але у разі порушень підлягали відправці на фронт, за участь у страйках – суду воєнного трибуналу. Тривалість робочого дня було продовжено до 14-16 год.; закони, що забороняли нічні зміни і окремі види робіт для жінок і підлітків, анульовано.

До весни 1916 р. військові невдачі, дипломатичні й економічні труднощі, соціально-політичні конфлікти в країні підірвали позиції уряду Саландри, який спирався переважно на праві ліберальні течії й «інтервентистів» націоналістичного й демократичного напрямків. Урядову кризу і падіння уряду прискорив наступ австро-угорської армії весною 1916 р. В червні 1916 р. було сформовано уряд «національної згоди» на чолі з правим лібералом Паоло Бозеллі, до складу якого увійшли представники різних політичних сил - правих лібералів, представників центру і «конституційної лівої», радикалів, соціал-реформістів. Однак новому уряду не вдалося принципово змінити ситуацію.

З кінця 1916 р. країну охопили різні форми антивоєнних виступів, учасники яких виражали протест, головним чином, проти тягот військового часу. Починаючи з 1916 р. частішими стали випадки солдатських бунтів, актів непокори, дезертирства, ухилення від призову, інших форм активного і пасивного протесту. На кінець 1918 р. загальне число засуджених військовим трибуналом склало 1,1 млн. чол.

Сильний імпульс антивоєнним виступам дала Лютнева революція в Росії, яка була сприйнята як революція проти війни. В лютому – травні 1917 р. в Мілані, Турині, Генуї, Болоньї, Пармі, інших містах, незважаючи на закони воєнного часу і заборону травневих маніфестацій, прокотилася хвиля страйків, антивоєнних мітингів. Вони супроводжувалися сутичками з поліцією, погромами продовольчих магазинів тощо. На противагу центристському курсу ІСП («не брати участі, але й не саботувати») й ЗІКП, в них брали гору ліві течії, які поділяли ідеї миру без анексій і контрибуцій, критично ставилися до ідей «національної згоди» і «соціального перемир'я», робили ставку на соціальний і антивоєнний протест пролетаріату.

Особливе місце серед акцій антивоєнного протесту посідає повстання в Турині в серпні 1917 р. Воно виникло стихійно 21 серпня з жіночих маніфестацій, викликаних безрезультатними очікуваннями в чергах хліба. Наступного дня вони переросли в загальний страйк під антивоєнними гаслами «Ми хочемо миру! І ніколи більше не хочемо війни!», «Зробити так, як в Росії». В деяких районах страйк супроводжувався барикадними боями. Це був перший виступ такого роду в Західній Європі в період війни.

Соціалістична секція Турину не була готова до цих подій, тож не виробила плану дій повстанців, не здійснила спроб встановити контакти з солдатами урядових військ, стягнутими для придушення повстання. Повсталі не отримали підтримки з інших міст. Наслідком придушення повстання стали десятки вбитих і поранених, півтори тисячі заарештованих, каральні акції проти активістів робітничого і соціалістичного руху, подальша поляризація реформістської, центристської й «максималістської» течій в ІСП. Антисоціалістичні сили, передусім націоналісти, скориставшись туринською трагедією, оголосили соціалістів ворогами нації, вимагаючи від уряду суворих заходів проти антивоєнних сил.

Проблема національної консолідації знову гостро повстала у зв'язку з розвалом італійського фронту при Капоретто в жовтні 1917 р. Сучасників глибоко вразила поведінка солдат, які під ударом наступаючих австро-угорських військ панічно залишили поле бою. Спеціальна парламентська комісія, яка розслідувала причини катастрофи, не знайшла підтвердження версії про «військовий страйк», викликаний «пораженською» соціалістичною пропагандою. Поведінка солдат, переважно аполітичних селян, була скоріше виявом стихійного пацифізму, широко поширеного як в армії, так і в тилу. Вона була спричинена не лише втомою від війни, але й переживаннями про сім'ї, які залишилися без засобів до існування; важкими умовами окопного життя – нерідко без гарячої їжі, теплого одягу; відсутністю турботи командування про відпочинок і побут солдат; суворими покараннями за найменші ознаки непокори. На відновлення боєздатності італійської армії пішло кілька місяців.

Прорив фронту під Капоретто і вторгнення австро-угорських військ в життєво важливі північні області Італії призвів до найбільшої політичної кризи в Італії з початку війни. В умовах кризи 24 жовтня 1917 р. уряд Бозеллі пішов у відставку. Через тиждень було сформовано новий уряд «національної згоди» на чолі з Вітторіо Емануеле Орландо. Новий прем'єр-міністр виявив себе противником військової диктатури, на впровадженні якої наполягало багато «інтервентистів», і підтвердив свою прихильність до парламентських форм правління. Відкинувши ставку на репресії в умовах кризи, він підтвердив рішучість уряду до опору ворогу до останнього.

Як прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ Орландо виявив себе видатним політичним діячем. Він зміг налагодити відносини з новим головнокомандувачем генералом Діацем, забезпечив підтримку уряду в парламенті з боку не лише «інтервентистських» фракцій, але й значної частини нейтралістів - прихильників Джолітті і депутатів-соціалістів. Розуміння ним того, що «армія є озброєний народ, який є його єдиним і прямим представником» призвело до більш тісної координації дій цивільних і військових властей, внутрішньої і зовнішньої політики. Так, новий головнокомандувач генерал Діац багато зробив для поліпшення становища солдат, в тому числі підвищення якості харчування і обмундирування, введення практики відпочинку солдат і короткотермінових відпусток з передової тощо. Після уроків Капоретто італійським правлячим колам більшою мірою, ніж в попередні роки, вдалося надати війні характеру «останньої війни Рисорджименто».

За період війни на фронті загинуло 611 тис. італійців. Втрати, спричинені війною, склали 26% національного багатства країни, а військові витрати зросли з 2,3 млрд. лір в 1914/15 рр. до 103 млрд. лір в 1920 р. Хоч внаслідок війни Італія завершила об'єднання земель, населених італійцями (Трентіно, Істрія), вона не змогла закріпити за собою інші території, обумовлені лондонською угодою 1915 р. Важко пережила вона й повоєнну реконструкцію, ускладнену піднесенням робітничого і селянського руху. Прямим наслідком невдоволення італійського суспільства результатами війни став крах ліберальної держави і виникнення фашизму.

Поиск по сайту: