Сполучені Штати Америки. 4 серпня 1914 р. адміністрація Вудро Вільсона проголосила нейтралітет США у війні і встановила низку обмежень в області економічних контактів з ворогуючими

4 серпня 1914 р. адміністрація Вудро Вільсона проголосила нейтралітет США у війні і встановила низку обмежень в області економічних контактів з ворогуючими угрупуваннями, в тому числі щодо надання їм позик та постачання озброєнням. Однак невдовзі кредити і продаж воюючим сторонам будь-якого продукту США визнавалися сумісними з нейтралітетом. Торговельна експансія американських підприємців в країни ворожих коаліцій, можлива лише за умови «свободи морів», отримала підтримку держави. Прагнення до збагачення виявилося сильнішим пацифістських заяв керівництва США.

Потоплення в травні 1915 р. британського пасажирського лайнера «Лузітанія» з американськими громадянами на борту вперше поставило питання про можливість вступу США у війну. Ситуація ще більше загострилася після затоплення пароплава «Арабік» в серпні 1915 р. Відмова президента від рішучих протестів перед Британією, що організувала морську блокаду Центральних держав, і жорстка позиція відносно Німеччини вже в 1915 р. призвела його до розриву з держсекретарем У.Брайаном, який рішуче виступав проти втручання США у європейські справи. Новий держсекретар Р.Лансінг сформулював своє кредо в липні 1915 р. таким чином: «США не можуть допустити тріумфу німецького мілітаризму».

З середини літа 1915 р. в своїй практичній діяльності президент почав враховувати можливість вступу США у війну. В грудні 1915 р. він представив на розгляд конгресу велику військову програму, що знайшло відображення в Законі про національну оборону (червень 1916 р.). Згідно з прийнятим у вересні 1916 р. законом про асигнування на флот впродовж трьох років пропонувалося вивести ВМС США на друге місце серед світових держав. Водночас відбувалося подальше зближення США з Антантою.

Значною мірою ідейно-політичний клімат американського суспільства визначали пацифістські організації – Національна федерація миру (грудень 1914 р.), Американський союз проти мілітаризму (листопад 1915 р.) та інші. Вони вимагали відмовитися від поставок зброї в Європу і нарощування військової сили США, зупинити мілітаризацію внутрішньої політики, наполягали на необхідності посередницьких зусиль президента на користь скорішого припинення війни. З цією метою вже на початку 1915 р. В.Вільсон направив до Європи свого найближчого радника із зовнішньополітичних питань полковника Хауза.. Однак його мирні пропозиції зустріли опір обох сторін, які вірили в можливість військової перемоги. Посередницькі зусилля президента продовжувалися до оголошення війни Німеччині. У січні 1917 р. у виступі перед сенатом президент вперше виклав умови «миру без перемоги», єдиного, що, на його думку, міг бути достатньо міцним. Ця ідея була обґрунтована ним в зверненні до Конгресу в знаменитих «Чотирнадцяти пунктах» в січні 1918 р.

Свідченням ізоляціоністських настроїв американців стали результати президентських виборів 1916 р. На той час Прогресивна партія Т.Рузвельта розпалася і він підтримав кандидатуру члена Верховного суду республіканця Чарльза Хьюза, який закликав ефективно готуватися до війни і спиратися на силу. В країні розгорнувся рух під гаслом «готовності до оборони», активну участь в якому брав Т.Рузвельт. Натомість передвиборна кампанія представника Демократичної партії Вудро Вільсона проходила під гаслом “Він утримав нас від війни”, що й забезпечило йому підтримку не лише південних, але й західних штатів, налаштованих рішуче проти війни.

Після переобрання В.Вільсон підготував відозву про мир, у якій дав зрозуміти, що ставиться до держав Антанти і Четверного союзу однаково, і подальша позиція США буде залежати від того, який з блоків прийме американські мирні ініціативи. Їх ще не було оголошено, коли 12 грудня 1916 р. німецький уряд опублікував заяву про готовність взяти участь в мирній конференції. Тепер Вільсон очікував від Німеччини офіційного підтвердження умов миру, і якби це сталося, сподівався примусити союзників, які в той час повністю залежали від американських поставок озброєнь і фінансової допомоги, прийняти ці умови. Натомість 22 січня 1917 р. німецький уряд заявив про відновлення з 1 лютого необмеженої підводної війни. Після того як було потоплено 5 американських суден, Вільсон поставив перед Конгресом питання про оголошення війни Німеччині. Додаткових аргументів президенту надавала перехоплена британською розвідкою нота статс-секретаря із закордонних справ Німеччини Циммермана до уряду Мексики, опублікована 1 березня, в якій йшлося про залучення Мексики до війни для відвоювання її колишніх територій, приєднаних до США в ХІХ ст.

Після того як 6 квітня 1917 р. Конгрес США прийняв рішення про оголошення війни Німеччині, перед адміністрацією постало складне завдання мобілізації людських ресурсів. В травні 1917 р. було прийнято закон про військову повинність з 21 до 30 років (пізніше – до 45 років) за принципом жеребкування. Комітет суспільної інформації (квітень 1917 р.) на чолі з відомим журналістом Дж. Крілом розгорнув безпрецедентну пропагандистську кампанію з метою зміни суспільних настроїв. Величезними тиражами публікувалися памфлети, листівки, плакати; тисячі спеціально підготовлених вуличних ораторів пояснювали американцям політику держави і те, як слід вести себе справжньому патріоту Америки. На Комітет працювали відомі художники, музиканти, актори. Ефективною роботою Комітету Кріла значною мірою пояснюється перелом в масовій свідомості через кілька місяців після вступу США у війну.

Для поповнення воєнного бюджету в жовтні 1917 р. було значно збільшено податки – прибутковий і на надприбутки, впроваджено додатковий податок, розміри якого визначалися загальною величиною прибутку. Основним джерелом фінансування війни стали внутрішні позики, які дозволили зібрати суму вдвічі більшу, ніж за рахунок податків. Всього в 1917-1918 рр. було проведено підписку на чотири «позики свободи» і одну «позику перемоги» на загальну суму 21,3 млн. дол.

В роки війни державне регулювання економічного життя країни значно зросло. Коли в Європі розпочалася війна, в США тривали реформи, спрямовані на модернізацію законодавства в сфері соціально-економічного розвитку. Вслід за законами, спрямованими на вдосконалення митної й податкової політики (закон Андервуда, жовтень 1913 р.), банківської і фінансової системи (Федеральний резервний акт, грудень 1913 р.), восени 1914 р. набуло розвитку антимонопольне і трудове законодавство. За законом від 26 вересня 1914 р. було створено Федеральну промислову комісію для розслідування діяльності корпорацій, що використовували нечесну практику. Закон Клейтона від 15 жовтня 1915 р. уточнював деякі формулювання для визначення законності чи незаконності діяльності корпорацій; мав статті, що обмежували можливості переслідування профспілок за законом Шермана (1890 р.).

В сфері соціального законодавства було прийнято закони Р.Лафоллета про регулювання праці моряків цивільного морського флоту (березень 1915 р.), Кітінга-Оуена про обмеження дитячої праці (вересень 1916 р.), Адамсона про впровадження 8-годинного робочого дня для залізничників (вересень 1916 р.). В 1916 р. прийнято закони про компенсацію при нещасних випадках особам, зайнятим на підприємствах, які виконували державні замовлення, а також про заборону застосувати систему Тейлора і подібних їй систем “вижимання поту” на державних підприємствах.

Закон Сміта-Левера (травень 1914 р.) стимулював поширення сільськогосподарських знань і використання фермерами передових методів господарювання. Вже при формуванні Федеральної резервної системи було зроблено перший крок до зменшення вартості кредиту для фермерів. Сільськогосподарський кредитний акт 1916 р. зробив доступним для фермерів кредит з низьким відсотком. Закони про оренду 1915 р. і Шілдса 1916 р. посилювали федеральний контроль за використанням природних ресурсів. Ліберальні реформи, проведені в США з початку ХХ ст. до вступу у світову війну увійшли в історію під назвою «прогресивна ера» і стали важливим етапом розвитку держави.

Закон, в якому було закладено правові основи державного контролю над економікою під час війни, було схвалено Конгресом в травні 1917 р. Провідним органом державного регулювання військової промисловості, підпорядкованим безпосередньо президенту, стало Військово-промислове управління на чолі з великим фінансистом Б.Барухом. Управління в складі 57 відділів здійснювало свою діяльність через співробітництво з 157 комітетами, що представляли підприємців кожної з галузей промисловості. В основі діяльності цих органів лежав принцип першочергового забезпечення військового виробництва матеріалами, транспортними засобами, робочою силою. Управління слідкувало за цінами на сировину і промислові вироби, координувало постачання армії США і союзників, визначало пріоритети військового виробництва, стимулювало перехід приватних кампаній на випуск оборонної продукції, стандартизацію виробництва, впровадження прогресивних форм організації праці, розробку і застосування нових матеріалів тощо.

Серед чисельних галузевих органів виділялася Продовольча адміністрація на чолі з відомим підприємцем Г.Гувером, створення якої спричинило різке збільшення попиту на продовольство. Було встановлено тверді ціни на пшеницю, стабілізовано ціни на цукор. Встановлено суворі правила зберігання і торгівлі продуктами, за їх порушення, в тому числі за спекуляцію продуктами, передбачалися сурові покарання. Державні сільськогосподарські агенти розподіляли насіння, техніку, робочу силу. Державна підтримка надалася передусім високопродуктивним спеціалізованим фермерським господарствам.

В результаті діяльності Продовольчої адміністрації обсяг виробництва сільськогосподарської продукції різко зріс. Домагаючись економії, Гувер розгорнув широку пропагандистську кампанію з метою спонукати громадян до добровільного співробітництва: кожна сім'я брала на себе зобов'язання виконати патріотичний обов'язок і в певні дні не їсти м'яса чи хліба, консервувати продукти на зиму, використовувати присадибні ділянки для вирощування овочів. Кампанія з економії продовольства сприяла прийняттю «сухого закону», схваленого в грудні 1917 р. як 18-ту поправку до Конституції. Поряд з моральною стороною справи важливим був аргумент про неприпустимість переробки зерна на алкоголь у той час, коли народ змушений обмежити своє харчування.

Аналогічну діяльність здійснювала Паливна адміністрація, яка регулювала ціни на вугілля, займалася обліком сировини і нормуванням його розподілу, здійснювала агітаційну кампанію щодо економії громадянами палива. В кожній з регульованих галузей держава спиралася на найпотужніші підприємства, передусім трести.

Контролюючи ціни на внутрішньому ринку, держава підтримувала їх на досить високому рівні, щоб зацікавити виробника. Ціни визначалися шляхом переговорів між представниками уряду і підприємців. В 1917 р. було встановлено суворий контроль держави над зовнішньоекономічною діяльністю. Держдепартамент і міністерство торгівлі приділяли особливу увагу вивченню зовнішніх ринків, захисту на них інтересів американських бізнесменів.

У зв'язку з великим попитом на морський транспорт для воєнних перевезень до європейських країн було створено Федеральне управління судноплавством (вересень 1916 р.), якому надавалися широкі повноваження в сфері будівництва і експлуатації нових кораблів. В грудні 1917 р. було встановлено державний контроль над залізничним транспортом. При цьому власники залізниць отримали компенсацію в розмірі середнього чистого прибутку за попередні три роки.

В трудових відносинах державна політика базувалася на «партнерстві праці й капіталу», співробітництві з керівництвом Американської федерації праці (АФП) на «патріотичній платформі». Тим більше, що чисельність профспілок в 1916-1919 рр. значно зросла (з 2,77 млн. до 4,12 млн. чол.) В 1916 р. лідер АФП С.Гомперс був призначений президентом членом Ради національної оборони. Для регулювання трудових відносин було створено державні органи, зокрема Національне військове управління праці (квітень 1918 р.) в складі представників профспілок і підприємців, яке займалося вирішенням трудових конфліктів, передусім у воєнній промисловості, попередженням страйків (в 1917-1918 рр. їх відбулося понад 7800). Страйки були спричинені значним збільшенням виробництва і прибутків корпорацій, різким скороченням безробіття і фактичним припинення імміграції з Європи. За сприяння президента управління зробило ряд важливих поступок робітникам. Було збільшено зарплату робітників, враховуючи понадурочні, що оплачувалися в 1,5–разовому розмірі, встановлено 8-годинний робочий день. В роки війни матеріальний добробут робітників суттєво зріс, про що свідчила поява рахунків робітників у банках, купівля ними машин, будинків. За робітниками було визнано право на організацію у профспілки і підписання колективних договорів з підприємцями.

Таким чином в суспільстві створювалася атмосфера «національної єдності». Водночас відбувалося придушення радикальних профспілкових і соціалістичних організацій. Бойова анархо-синдикалістська організація «Індустріальні робітники світу» (ІРС), Соціалістична робітнича партія, найбільш масова Соціалістична партія Америки, які весною 1917 р. проголосили себе принциповими противниками імперіалістичної війни, були піддані репресіям згідно із законами про шпигунство (червень 1917 р.), про заколоти і підривну діяльність (травень 1918 р.), ін. ІРС було фактично розгромлено. У в'язниці опинилися провідні лідери соціалістів – Ю.Дебс, Ч.Рутенбберг, В.Бергер.

Зі вступом США у війну відбулося значне посилення ролі виконавчої влади. Закони Левера (10 серпня 1917 р.) і Овермена (10 травня 1918 р.) надавали президенту найширші повноваження. Він міг видавати розпорядження про заходи, необхідні для забезпечення продовольством, боєприпасами і паливом армії і флоту, для боротьби зі спекуляцією; створювати відомства для втілення цих розпоряджень в життя; в разі необхідності реквізувати товари з компенсацією власникам втрат тощо. Спроби Конгресу посилити контроль над адміністрацією - створити коаліційний військовий кабінет за прикладом європейських країн - були рішуче відкинуті президентом як такі, що перешкоджали веденню війни.

На виборах до Конгресу в листопаді 1918 р. республіканці отримали більшість в обох палатах. Їх успіх багато в чому пояснювався прагненням американського суспільства повернутися до нормального довоєнного життя, його стурбованістю щодо можливості бути втягнутим в європейські справи в повоєнний час. Мало значення й те, що в 1918 р. Вільсон значною мірою втратив підтримку фермерів, відмовившись підвищити ціни на пшеницю в умовах їх збільшення на інші товари. Поразка демократів в Конгресі мала серйозні наслідки. Через рік Конгрес відмовився ратифікувати Версальський мирний договір, відкинувши таким чином найважливіші зовнішньополітичні ініціативи президента.

Натомість В.Вільсон обстоював думку про нову провідну роль Америки в повоєнному світі, яку мала забезпечити участь США в Лізі націй. Підстави до цього давало перетворення США в роки війни на провідну індустріальну державу світу, його фінансовий і науково-технічний центр. Національне багатство, що в 1912 р. оцінювалося в 187,7 млрд. дол., в 1920 р. складало 290 млрд. дол. Індекс промислового виробництва в роки війни зріс на 32%. США давали понад половини світового виробництва станків, чорних металів, вугілля; 85% автомобілів, майже 70% видобутку нафти. На основі бурхливого економічного розвитку експорт американських товарів зріс з 2,33 млрд. дол. в 1914 р. до 8,08 млрд. дол. в 1920 р. Війна справила величезний вплив на економіку США. Воєнні замовлення стали головним фактором розвитку економіки. Воєнні закупівлі країн Антанти з 1914 р. до 1917 р. оцінювалися в 3-5 млрд. дол. Чисті прибутки корпорацій збільшилися з 1914 р. по 1917 р. втричі.

Кардинально змінилася роль США у світових фінансах. Якщо на початку війни її зовнішній борг складав 3,7 млрд. дол., то в 1919 р. США перетворилися на найбільшого кредитора, який позичив іншим країнам майже таку ж суму. Золотий запас США зріс в 1914-1918 рр. з 1,53 млрд. до 2,87 млрд. дол., що переважало ресурси банків провідних європейських країн разом узятих.

До кінця 1918 р. ВМФ США збільшився в 7 раз порівняно з 1914 р. і нараховував 2000 бойових кораблів. Якщо в 1914 р. США мали армію в складі 260 тис. чол., до листопада 1918 р. вона налічувала вже 4 млн. чол., з них 2 млн. - в Європі. Виходячи з цих фактів, В.Вільсон. робив висновок, що США краще, ніж будь-коли готові вести світ до створення нового «економічно стабільного й антиреволюційного ліберально-міжнародного» порядку.

Тогочасне американське суспільство не було готовим до сприйняття таких ідей і вони не були реалізовані – США не ратифікували Версальський мир і не вступили до Ліги націй. Водночас, користуючись своєю фінансово-економічною перевагою Вашингтон приступив до активної пропаганди американської демократії і стандартів життя. Хоч США після війни й повернулися до політики ізоляціонізму, але увійшли до еліти світових держав.

США внесли видатний внесок у перемогу Антанти наданням кредитів, поставками товарів, участю флоту і військ у спільних бойових діях. Військовий флот США відіграв вирішальну роль у прориві британцями підводної блокади. Американські війська під командуванням генерала Джона Першинга брали участь у вирішальних боях в Європі з літа 1918 р. На основі «14 пунктів» Вудро Вільсона було підписано перемир'я з Німеччиною і її союзниками.

Німеччина

Оголошення війни викликало у німців сильне патріотичне піднесення, оскільки війна розглядалася ними як оборонна заради захисту самого права на існування німецького народу і німецької держави. Всі партії рейхстагу, включаючи Соціал-демократичну, 29 липня 1914 р. офіційно запевнили кайзера Вільгельма ІІ в підтримці його політики. 4 серпня фракція СДПН одностайно проголосувала за військові кредити. Політику національного єднання підтримали також лідери німецьких профспілок, які постановили відмовитися від страйкової боротьби. Націонал-патріотичне згуртування навколо кайзера і уряду створило в країні принципово нову політичну і психологічну атмосферу, що дозволило Вільгельму ІІ заявити в рейхстагу: «Я не знаю більше партій, я знаю тільки німців».

В розрахунках на блискавичну війну в Німеччині не було створено запасів військової продукції і стратегічної сировини. Проте структура німецької економіки, її висока технологічність, значна концентрація виробництва, висока кваліфікація і дисциплінованість робітників сприяли швидкій мобілізації економіки і її пристосуванню до потреб війни. Державний апарат імперії також мав необхідні навички управління, беручи до уваги державну власність Пруссії на залізниці, кам'яновугільні шахти, видобуток селітри.

Найбільшим недоліком німецького господарства була відсутність сировини і брак власного продовольства. Тому особливого значення набувала торгівля Німеччини з нейтральними державами, від яких Антанті так і не вдалося її повністю відрізати. Швеція поставляла Німеччині залізну руду, мідь, ліс, Швейцарія – алюміній, Норвегія – нікель, Данія і Голландія – продовольство. Майже до кінця війни Німеччина зберегла на досить високому рівні імпорт найважливішої сировини і частково продовольства. Одночасно широкого розповсюдження в країні отримала система ерзац-продуктів (замінників). Було винайдено спосіб отримання штучного каучуку, азоту з повітря, технічних масел з касторки і рибного жиру, бавовну замінила целюлоза тощо. Чітка система управління, висока технологічність, сувора економія і система ерзаців дозволили Німеччині вести війну в умовах блокади, організованої Антантою, значно довше, ніж можна було розраховувати.

Війна потребувала посилення державного управління економікою, передусім для розширення воєнного виробництва. Центральним державним органом, що до кінця 1916 р. забезпечував постачання фронту усім необхідним був Військово-сировинний відділ, що перебував під керівництвом ділових кіл. Для регулювання і розподілу військових замовлень було створено Центральне управління військовим господарством за участю найвпливовіших представників фінансово-промислових кіл, державних органів і армії. Управління воєнно-стратегічної сировини отримало право вилучати сировину в дрібних і середніх власників для передачі його у воєнні галузі виробництва. В 1915 р. воєнне виробництво складало 38% усієї промислової продукції, в 1917 р. – ¾. Прибутки підприємств, зайнятих військовим виробництвом, різко зросли.

Війна потребувала великих фінансових витрат. До березня 1915 р. вони щорічно складали 36 млн. марок, до березня 1916 р. – 67 млн. марок, пізніше – близько 100 млн. марок, що частково було пов'язано з інфляцією, яка почалася в країні. В цих умовах було значно скорочено усі соціальні виплати, заробітну плату заморожено, тривалість робочого дня збільшено до 11-12 год., непрямі податки збільшено майже вдвічі.

Тяжке становище склалося в сільському господарстві, продукція якого в 1915-1916 рр. скоротилася майже вдвічі. Це мало суттєвий вплив не лише на становище населення, але й на постачання армії. Ще восени 1914 р. було впроваджено єдину систему максимальних цін на хліб, картоплю, цукор і жири, на початку 1915 р. – державну хлібну монополію. Поступово контроль над усіма найважливішими продуктами перейшов до Військово-продовольчого управління, яке підпорядковувалося безпосередньо канцлеру. В 1915 р. уряд був змушений ввести карткову систему на хліб, до кінця 1916 р. - на усі найважливіші продукти харчування (картопля, м'ясо, молоко, цукор, жири). Широкого розповсюдження набули сурогати: бруква замість картоплі, маргарин замість масла, сахарин замість цукру, зерна жита і ячменю замість кави. Тяжка криза продовольчого постачання склалася в 1916 р., коли до британської блокади додалася засуха.

В умовах затяжної війни і гострої продовольчої кризи в кінці серпня 1916 р. до керівництва армією прийшли генерали Гінденбург і Людендорф, в країні сформувалося Третє військове командування, що призвело до значного повороту у внутрішній політиці. Його значення було викладено в т.зв. «гідренбургській програмі» - плані максимального форсування військово-промислового виробництва, підпорядкування цьому завданню всієї економіки і соціально-політичних відносин.

Створення Третього військового командування піднімало мілітаризацію економіки і всього внутрішнього життя на нову ступінь. До колишніх військово-економічних структур додавалися нові. Головним з них з листопада 1916 р. стало військове відомство, що зосередило все матеріально-технічне постачання рейхсверу. На базі Військово-сировинного відділу для вирішення найрізноманітніших проблем військової економіки було створено численні організації, які мали частково державний, частково напівдержавний характер, нерідко набували форм акціонерних товариств.

Основу нового курсу складала фактична ліквідація вільного ринку праці. За Законом про допоміжну патріотичну працю (грудень 1916 р.) військову повинність було поширено на усе чоловіче населення з 16 до 60 років. Чоловіки і незаміжні жінки закріплювалися за певними підприємствами, які, у випадку необхідності, розміщувалися в інших регіонах, ніж вони проживали. Робітникам заборонялося самовільно залишати чи змінювати робоче місце, висувати вимоги про підвищення зарплатні, брати участь у страйках. Порушення закону каралося, аж до ув'язнення.

Оскільки до розробки цього закону і контролю за його виконанням було залучено соціал-демократів і профспілки, закон передбачав обов'язкове створення на підприємствах усіх форм власності з числом зайнятих понад 50 чол. узгоджувальних органів співробітництва адміністрації і робітників, надвиробничих арбітражних комісій у складі представників робітників і підприємців на паритетних началах. Профспілки отримали доступ на великі промислові підприємства, де раніше існували перешкоди їхньої діяльності. Закон був рішучим зрушенням на користь державних методів регулювання ринку робочої сили і умов праці. Водночас він запроваджував на підприємствах елементи робітничого самоуправління.

Поступово Третє командування перетворилося на провідний центр влади, відтіснивши на другий план придворні і урядові кола, не кажучи про рейхстаг, який традиційно посідав в державний системі Німеччини другорядну роль. Таке становище було закріплено під час політичної липневої кризи 1917 р., яка ознаменувала відкритий конфлікт в німецьких правлячих колах, що намітився вже в 1915-1916 рр. під час дискусії про цілі і методи війни.

Незважаючи на загальне для усіх сил, партій і блоків завдання – забезпечити рейху оптимальні міжнародні і стабільні внутрішні умови - в політичних і економічних верхах суспільства відбулося розмежування на два угрупування, які можна охарактеризувати як екстремістсько-анексіоністське і помірковано-анексіоністське. До першого угрупування належав Пангерманський союз, який налічував до 40 тис індивідуальних і 130 тис. колективних членів, в рейхстагу його ідеї підтримували Консервативна і Націонал-ліберальна партії. Плани пангерманістів було викладено в так званому «меморандумі професорів», прийнятому в червні 1915 р. на з'їзді вчених, дипломатів і вищих чиновників в Берліні. Документ доводив необхідність для Німеччини територіальних придбань на сході за рахунок Польщі, Литви, Білорусії, Прибалтики, України. При усій різноманітності форм державної організації цих територій – від входження до рейху до проголошення незалежності – усі вони мали підпорядковуватися імперському керівництву.

До помірковано-анексіоністських кіл, які очолював канцлер Т. Бетман-Гольвег, належали широкі суспільно-політичні кола, в тому числі соціал-демократичні, пацифістські, демократично-реформістські. Ідейна різнорідність суттєво обмежувала можливості їх згуртування і перетворення на домінуючий блок. Вже з початку 1916 р. вони почали схилятися до пошуків миру на почесних умовах, які, проте, не виключали деяких територіальних надбань.

На ґрунті різного ставлення до цілей і методів війни відбулося також розмежування в Соціал-демократичній партії. До середини 1915 р. сформувалася радикальна опозиція, до якої увійшла група ортодоксальних лівих на чолі з К.Лібкнехтом, Р.Люксембург, Ф.Мерінгом, К.Цеткін. Карл Лібкнехт став першим членом соціал-демократичної фракції, який голосував в рейхстагу проти військових кредитів (2 грудня 1914 р.). В травні 1915 р. він виступив з гаслом «Головний ворог – у власній країні! Це німецький мілітаризм, німецька партія війни, німецька таємна дипломатія», а в серпні 1915 р. повністю перейшов на більшовицькі позиції і звернувся до парламентської фракції СДПН з вимогою заміни гасла «громадянського мира» на гасло «громадянської війни». Спочатку ліві інтернаціоналісти, прихильники К.Лібкнехта об'єднувалися навколо журналу «Інтернаціонал», що почав виходити з весни 1915 р. 1 січня 1916 р. відбулося їх об'єднання в «Союз Спартака» (хоч вони й залишилися в складі СДПН). В своєму нелегальному виданні «Листи Спартака» вони пропагували програму руху до миру через революційний спротив імперіалізму й мілітаризму, повели безкомпромісну боротьбу з «проімперіалістичною» більшістю соціал-демократичного керівництва.

Поміркована (лівоцентристська) опозиція в СДПН заявила про себе відозвою «Веління моменту» (червень 1915 р.), написаною Е.Бернштейном, К.Каутським і Г.Гаазе. В ній розвінчувався експансіонізм німецьких фінансово-промислових і юнкерських кіл, ставилося питання про неприпустимість підтримки війни, що несе на собі відбиток завоювань.

Більшість СДПН на чолі з Ебертом, Шейдеманом, Давідом підтримувала формулу «миру за домовленістю», що забезпечувала б національні, життєві інтереси і права усіх народів, їх право на самовизначення, принципи «свободи морів» і «відкритих дверей» в колоніях. Однак, незважаючи на свою незгоду з офіційною лінією влади, керівництво СДПН не припускало думки про перехід в опозицію і продовжувало голосувати в рейхстагу за військові кредити.

Боротьба різних течій в СДПН в березні 1916 р. призвела до виключення з соціал-демократичної фракції близько 20 парламентарів на чолі з Г.Гаазе і Г.Ледебуром, які виступили проти чергових військових кредитів. Ними було утворено так звану «Трудову спільноту», яка стала основою майбутньої Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН).

Прихід до керівництва армією генералів Гінденбурга і Людендорфа став поворотним пунктом в поглибленні конфлікту всередині влади. До початку 1917 р. зіштовхнулися два підходи щодо продовження війни. Перший підхід виражала «Мирна ініціатива», схвалена парламентом 12 грудня 1916 р. за ініціативи канцлера Бетман-Гольвега. Другий передбачав запровадження необмеженої підводної війни, за що виступало Військове командування. Прийняття рішення відбулося в умовах гострої і затяжної боротьби між поміркованим табором на чолі з Бетман-Гольвегом і Верховним командуванням. Прогнозоване відхилення країнами Антанти «Мирної ініціативи» надало військовому командуванню моральне право на відновлення підводної війни.

Весною 1917 р. з'явилися перші масові прояви незадоволення населення, спричинені революцією в Росії, надіями на припинення війни, злиденністю і наростаючим голодом. 16-18 квітня 1917 р. за ініціативи лівих профспілкових активістів, головним чином берлінських суднобудівних заводів, відбувся загальний страйк із загальною чисельністю учасників близько 400 тис. чол. Хоч під час страйку переважали вимоги економічного характеру, серед них були і політичні вимоги, такі як найшвидше досягнення миру без анексій, відміна військово-дисциплінарних порядків на виробництві, звільнення політв'язнів.

Виступи з вимогами негайного припинення війни прокотилися весною-влітку 1917 р. майже усіма промисловими містами Німеччини. Хвилювання не могло заспокоїти і великоднє послання кайзера, який пообіцяв по закінченні війни ввести в Пруссії загальне і рівне виборче право. Антивоєнні настрої почали проявлятися в армії й особливо на флоті, який після Ютландського бою нерухомо стояв у північно-німецьких гаванях.

Напередодні квітневого страйку завершився організаційний розкол в СДПН. 6-8 квітня 1917 р. утворилася Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (НСДПН) на чолі з Г.Гаазе, Г.Ледебуром, В.Вітманом. Ідеологи партії Каутський і Гільфердінг головну мету бачили у виробленні самостійної лінії поведінки в парламенті і на міжнародних форумах в пошуках справедливого виходу з війни і створення в майбутньому міжнародно-правового механізму загальної безпеки. Партія рішуче засудила політику «громадянського миру» і будь-які анексіоністські вимоги, солідаризувалася з Лютневою революцією в Росії. До складу НСДПН на автономних правах увійшов «Союз Спартака».

Натомість керівництво СДПН посилило співробітництво з поміркованими силами рейхстагу, що призвело до створення. 6 липня 1917 р. Міжфракційного комітету з прихильників конституційної реформи і «миру за домовленістю» - соціал-демократів, прогресистів, Центру. Він виступив з гострою критикою військово-політичного керівництва і висунув нові мирні ініціативи. 11 липня під впливом Бетман-Гольвега кайзер видав указ про підготовку перегляду прусського виборчого права. В цих умовах 12 липня Людендорф і Гінденбург виступили із заявою про відставку і висунули ультиматум: або рейхсканцлер або військове командування. Відкрита сутичка двох протилежних ліній в правлячих колах завершилася відставкою лідера поміркованих рейхсканцлера Т.Бетман-Гольвега. Новим канцлером став Г.Міхаеліс, нікому невідомий чиновник. Це був своєрідний переворот, в результаті якого політична влада фактично зосередилася в руках у генеральського дуумвірату - Гінденбург отримав статус тіньового канцлера, Людендорф ставав реально діючим канцлером. Фактично йшлося про встановлення в країні військової диктатури..

19 липня більшістю в 2/3 голосів рейхстаг прийняв резолюцію про мир, підготовлену лідером партії Центру Ерцбергером. Таким чином новосформована парламентська більшість заявила про свою рішучість втрутитися в питання великої полики. Однак мирна резолюція рейхстагу була піддана різкій критиці правими силами і вона не набула подальшого руху.

Безпосередньою реакцією правих сил на липневу кризу стало виникнення 2 вересня 1917 р. ультраправої Німецької партії вітчизни на чолі з адміралом Тірпіцем, великим чиновником В.Краппом, одним з провідних діячів Пангерманського союзу і головою ради директорів концерну Круппа А.Гугенбергом. Таким чином, стала очевидною різка поляризація суспільно-політичних сил: в центрі перебував досить неоднорідний блок трьох центристських партій; справа – угрупування пангерманських сил; зліва – ліва опозиція, також неоднорідна за складом й ідеологічними установками. Влітку 1917 р. ультраправий блок на чолі з Військовим командуванням виявився організованим найкраще, що мало значний вплив на подальші події. Хоч в жовтні 1917 р. Міжфракційна більшість ініціювала відставку рейхсканцлер Міхаеліса, новим канцлером було призначено 75-літнього консервативного політика графа Г.Гертлінга, кандидатура якого також була неприйнятною для більшості рейхстагу.

Найбільш масштабним соціально-політичним конфліктом в Німеччині став загальний політичний січневий страйк (28 січня – 2 лютого) 1918 р., який засвідчив радикалізацію настроїв мас. В ньому брали участь близько 1 млн. робітників основних індустріальних центрів країни - Берліна, Гамбурга, Кіля, Бремена, Рейсько-Вестфальського району, інших промислових центрів. Серед організаторів страйку, що почався стихійно, виступала НСДПН та близькі до неї організації. Порівняно з весняними виступами 1917 р. на перше місце було висунуто політичні вимоги: мир без анексій і контрибуцій, відміна облогового становища, військової диктатури і мілітаризації на виробництві, введення загального виборчого права. Лише впровадивши облогове становище, влада через посередництво лідерів СДПН Ф.Еберта і Ф.Шейдемана домоглася припинення страйку. Після січневого страйку з боку правих сил посилилися звинувачення соціал-демократів в зраді батьківщини.

Між тим військове становище Німеччини ускладнилося. До серпня 1918 р. німецький стратегічний наступ на Заході захлинувся. На засіданні коронної ради в Спа 14 серпня генерали Гінденбург і Людендорф заявили про необхідність переходу до стратегічної оборони. 29 вересня вони були змушені констатувати, що війна програна і поставили перед урядом завдання негайного зондування можливостей перемир'я на основі «14 пунктів» В.Вільсона. Вони також висловилися за «революцію згори» у внутрішній політиці, тобто за необхідність залучення до уряду якомога ширших політичних кіл для врятування імперії від хаосу і розпалювання народної війни.

2 жовтня 1918 р. представник Людендорфа проінформував депутатів рейхстагу про справжнє становище на фронті. Наступного дня Гертлінга (цього разу за узгодженням з парламентською більшістю) було відправлено у відставку. На посаду рейхсканцлера прийшов принц Макс Баденський, який мав репутацію ліберала. В новий кабінет, що спирався на партійну більшість, увійшли представники СДПН (Шейдеман), партії Центру (Ерцбергер) і прогресистів.

5 жовтня Макс Баденський на наполягання Людендорфа і Гінденбурга направив президенту США В.Вільсону телеграму з проханням про перемир'я на основі «14 пунктів». Швидкої відповіді він не отримав. Президент Вільсон наполягав на отриманні все нових підтверджень того, що німці приймають усі «14 пунктів», а не лише положення про справедливий мир без анексій і контрибуцій. Тим часом наступ союзників продовжувався. Німецька армія не втратила боєздатності, однак, за розрахунками військового командування, могла триматися не більше трьох місяців.

В цих умовах в країні почалися рішучі політичні зміни. 24 жовтня прусський ландтаг прийняв рішення про реформу 3-классного прусського виборчого права. 26 жовтня більшість рейхстагу схвалила резолюцію про зміни до Конституції. Згідно з ними кабінет тепер формувався на парламентсько-партійних принципах, рейхстаг отримав право контролю над військовою політикою, включаючи організаційні й кадрові питання, що перебували виключно в компетенції кайзера. Наступного дня Людендорф подав у відставку. Таким чином в Німеччині відбулося встановлення парламентського режиму і самоліквідація генеральського дуумвірату. Хоч майже до самого кінця війни була очевидною віра більшості німецького народу в генералів - «рятівників вітчизни». В кінці жовтня відбувся поворот впливових сил у вищих військових і партійних колах, передусім М.Баденського до ідеї добровільного зречення кайзера на користь кронпринца, оскільки фігура Вільгельма ІІ вважалася перешкодою для переговорів про перемир'я.

Ведення переговорів з французьким командуванням про перемир'я було доручено Ерцбергеру, статс-секретарю закордонних справ в уряді Макса Баденського. Інструкцій Ерцбергер не отримав, окрім однієї – підписати перемир'я будь-якою ціною. Канцлер видав йому чистий урядовий бланк за своїм підписом. 8 листопада в поїзді маршала Фоша в Комп'єнському лісі йому було зачитано умови перемир'я з роз'ясненнями – Німеччина може їх прийняти чи відкинути, іншого шляху немає. Спроби Ерцбергера отримати додаткові інструкції були безуспішними, оскільки в Німеччині відбулася революція і влада змінилася.

Революція почалася 3 листопада 1918 р. з повстання моряків на військовій базі в Кілі, спричиненого наказом військово-морського командування вийти в море і провести операцію в гирлі Темзи саме напередодні початку переговорів про перемир'я. В умовах розгортання революції лідери СДПН продовжували виступати за парламентську монархію за умови відмови кайзера і кронпринца на користь малолітнього сина кронпринца. 7 листопада вони висунули рейхсканцлеру ультиматум, в якому заявили, що в разі, якщо впродовж доби кайзер і кронпринц не зречуться престолу, якщо СДПН не буле надано більше місць в кабінеті, якщо свободу слова і маніфестацій не буде відновлено, партія виведе своїх представників з уряду. 9 листопада після зречення Вільгельма ІІ Макс Баденський погодився з вимогами делегації СДПН про надання їй виконавчої влади і передав свої повноваження лідеру СДПН Ф.Еберту. 10 листопада було сформовано соціал-демократичний уряд - Раду народних уповноважених. Німецька імперія припинила свої існування.

11 листопада 1918 р. маршал Фош у своєму вагоні на станції Ротонд в Комп'єнському лісі продиктував умови перемир'я німецькій делегації. За умовами Комп'єнського перемир'я Німеччина видавала Антанті 6 тис. гармат і гаубиць, 25 тис. кулеметів, 1700 літаків, 6 дредноутів, 18 крейсерів і всі підводні човни, решта суден підлягали роззброєнню. Вона також передавала союзникам 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів і 5 тис. вантажівок. Німецький уряд зобов'язувався протягом 15 днів звільнити усі окуповані території, вивести війська з Ельзасу й Лотарингії, з лівого берега Рейну, а також відкликати частини з Туреччини, Румунії, Австро-Угорщини та з африканських колоній. Бухарестський і Брест-Литовський сепаратні договори анулювалися.

Мирний договір союзників з Німеччиною було підписано 28 червня 1919 р у Версалі в тому самому Дзеркальному палаці, де 18 січня 1871 р. було проголошено Німецьку імперії.

Поиск по сайту: