Сполучені Штати Америки

Особливості економічного розвитку в останні десятиріччя ХІХ ст. Після завершення Громадянської війни 1861 – 1865 рр. і Реконструкції 1865 – 1877 рр. для Сполучених Штатів наступив період стрімкого економічного піднесення. Протягом останніх десятиріч ХІХ ст. США перетворилися з переважно сільської республіки в індустріально-аграрну урбанізовану державу.

В 1860 р. за обсягом промислової продукції США знаходилися на четвертому місці у світі, а у середині 1890-х рр. вони вже вийшли на перше місце, залишивши далеко позаду себе розвинуті країни Європи.

Незважаючи на періодичні економічні кризи (1873, 1882 – 1883, 1893), масштаби виробництва були вражаючими. Видобуток вугілля зріс у 15 разів – з 18 млн. т. у 1860 до 270 млн. т. у 1900 р., а видобуток нафти, що розпочався в 1859 р. з 2 тис. баррелей, досяг 64 млн. баррелей в 1900 р. У 1902 р. США вийшли на перше місце у світі за обсягом видобутку нафти.

Виплавка чавуна зросла в 17 разів – з 821 тис. т. у 1860 р. до 13,8 млн. т. у 1900 р., а виробництво сталі в 150 разів – з 68 тис. т. у 1870 р. до 11,2 млн. т. – 40 % світового виробництва. До кінця ХІХ ст. США, обійшовши Велиу Британію, зайняли перше місце у світі з виробництва чавуна і сталі, видобутку вугілля.

Розвиток металургійної промисловості сприяв створенню заводського машинобудування як самостійної галузі виробництва, що спеціалізувалася на виробництві парових двигунів, паравозо – і вагонобудівництві, сільськогосподарському машинобудуванні, обладнанні для текстильного виробництва тощо. Це ж стосувалося залізничного будівництва. До 1900 р. залізниці з’єднали усі штати, а між Тихоокеанським узбережжям і Атлантичним пролягли чотири трансконтинентальні залізничні магістралі. Протяжність залізниць зросла до 193 тис. миль, перевищивши загальну довжину залізниць усіх країн Європи. Для стимулювання будівництва залізниць уряд надав приватним залізничним компаніям понад 700 млн. дол. субсидій і 215 млн. акрів земельних угідь (площа рівна території Франції, Італії та Бельгії разом взятих) з правом розробки на них корисних родовищ. Розвиток залізничної мережі мав велике значення для встановлення постійних економічних зв’язків усіх районів країни і розширення внутрішнього ринку. Залізничне будівництво сприяло заселенню і освоєнню західних земель, розвідці та експлуатації нових покладів корисних копалин.

Швидкий і бурхливий економічний розвиток США в останній третині ХІХ ст. пояснювався різними причинами. Перемога в Громадянській війні промислової Півночі, знищення рабовласництва на Півдні та прийняття в 1862 р. гамстед – акта стали важливими чинниками, що обумовили вільний розвиток ринкових (капіталістичних) відносин на усій території країни та сприяли формуванню великого ємкого ринку. Наявність величезної кількості вільних земель на Заході й Півдні США давала можливість кожній енергійній людині отримати безоплатно або на пільгових умовах ділянку землі в розмірі 64 га (гомстед) і стати самостійним фермером з земельним володінням, яке в Європі вважалося маєтком. До 1900 р. під гомстеди було віддано 76 млн. акрів і майже стільки ж продано.

Великі простори і нестача робочих рук сприяли широкому застосуванню сільськогосподарських машин (молотарок, комбайнів, снопов’язок), у виробництві яких США вийшли на перше місце у світі. Розвиток сільського господарства був тісно пов’язаний з розвитком промисловості. Фермерське господарство, побудоване на ринкових засадах, стало зростаючим споживачем промислових виробів. У свою чергу, зростання індустрії, а з ним і зростання міст, збільшували попит на продукти сільського господарства. Якщо в 1860 р. не було жодного міста з мільйонним населенням, то у 1890 р. населення Нью-Йорку нараховувало 1,5 млн. осіб (у 1914 р. – 4 млн.), а в Чикаго, Іллінойсі, Філадельфії чисельність населення перевищила 1 млн.

Швидка індустріалізація США забезпечувалася багатством природних ресурсів, зокрема величезними запасами вугілля, залізної руди, лісу, міді, нафти. Велику роль відіграли великі зарубіжні капіталовкладення та приплив емігрантів. З 1870 до 1900 р. в країну прибуло 14 млн. іммігрантів, які поповнили ряди як промислових, так і сільськогосподарських робітників. На 1890 р. сумарні європейські капіталовкладення в економіку США складали 3 млрд. дол.

В Америці на відміну від Європи не було середньовічних кастових звичаїв і традицій, які сковували винахідливу ініціативу в новітню епоху. У США легше і швидше, ніж у Європі упроваджувалися машини, заохочувалися винаходи і нововведення, поширювалися технічні знання. Прискорення процесу промислової революції у США сприяла велика кількість винаходів і відкриттів другої половини ХІХ ст. Якщо перед 1860 р. в країні було видано 36 тис. патентів на винаходи в різних галузях знань, то протягом наступних 40- років – до 1900 р. кількість виданих патентів досягла 24,6 млн.

США не мали застарілої технічної бази, у зв’язку з чим вони найбільш повно і ефективно використали чисельні винаходи кінця ХІХ ст., що не могла зробити Англія, де наявність старої техніки серйозно гальмувало упровадження технічних нововведень.

В умовах технічного прогресу у США з’явилося безліч видатних винаходів і конструкторів, серед яких вирізнялися відомі у світі імені: Дж. Вестінгауз у галузі залізничного транспорту, А.Г. Белл у сфері зв’язку, Т.А. Едісон у електротехніці, Г. Форд у автомобільному виробництві та інші.

Якщо становлення індустріальної могутності Великої Британії пов’язане з паровим двигуном і вугіллям, то США – зі сталлю, електрикою, без яких були б неможливими механізація, стандартизація і масове виробництво. В країні з’явилися і швидко розбудовувалися нові галузі промисловості: електроенергетична, нафтопереробна, хімічна, автомобілебудівна.

У 1882 р. Едісон побудував першу теплову електростанцію, а в кінці ХІХ ст. у США нараховувалося 2800 електростанцій.

У 1892 р. Генрі Форд власноруч сконструював перший автомобіль, створив автомобільну компанію яка в 1900 р. перейшла до масового виробництва і випускала щорічно 4 тис. автомобілів. За наступні 10 років з’явилося понад 1000 таких компаній.

Швидке зростання промисловості на основі науково-технічних досягнень стимулювалося також освоєнням вільних земель на Заході. Ці землі манили масу робітників, яких приваблював стан незалежних фермерів. Щоб утримати робітників на фабриках і заводах, чи використовувати замість них іммігрантів із Європи, американські підприємці були змушені піднімати заробітну платню, яка була вищою ніж у Європі. При більших витратах на заробітну платню американські промисловці могли витримати конкуренцію з європейцями лише шляхом вдосконалення техніки. Прибуток американських компаній збільшувався також за рахунок більшої інтенсивності експлуатації робітників.

США відкрили епоху великого масового виробництва, перехід до якого супроводжувався зростанням концентрації виробництва, централізацією капіталів і розвитком на цьому підґрунті монополістичних об’єднань у промисловості, посилення банків і банківського капіталу.

Ще в 70-і роки з’явилися пули – тимчасові угоди між незалежними кампаніями про єдині ціни, тарифи, обсяги виробництва. У 1880 – 1890-х рр. поширилися трести, що централізували капітали і управління лише формально незалежних кампаній цілих галузей промисловості.

Історія виникнення великих монополістичних об’єднань наповнена проявами гострої конкурентної боротьби не на життя, а на смерть, зокрема за допомогою шантажу, підкупів, викрадень, знищення матеріальних цінностей конкурентів, аж до вбивств. Саме за допомогою таких засобів зміцнився знаменитий нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який остаточно сформувався в 1882 р. До цього він поглинув і встановив контроль над 40 нафтовими компаніями, став власником близько 90 % підприємств нафтопереробної промисловості та нафтопроводів США. В цей час на економічній арені з’являються гігантська Стальна компанія Е. Карнегі, цукровий трест, електротехнічний трест «Дженерал електрік», тютюновий і сірниковий трести тощо.

Американський перепис 1900 р. засвідчив, що корпорації, нараховуючи 8 % підприємств країни, виготовляли майже 60 % промислової продукції.

Концентрація захопила і банківську справу. Фінансовий центр країни перемістився з Бостона в Нью-Йорк, на Волл-стріт. До початку ХХ ст. домінуючі позиції належали домам Морганів і Рокфеллерів, які контролювали близько половини основного капіталу нью-йоркських банків.

США, внаслідок створення великого масового виробництва, перетворилися в наймогутнішу індустріальну державу. Але промисловість, що в три рази переважала аграрне виробництво за вартістю продукції, поступалися йому за капіталовкладеннями й занятістю. Сільські мешканці і в 1900 р. складали понад 60 % населення, а експорт сільськогосподарської продукції – 60 % вартості американського вивозу товарів.

Кількість людей зайнятих у сільському господарстві протягом 1860 – 1900 рр. збільшилося з 6,2 млн. осіб до 10,6 млн., а загальна кількість фермерських господарств зросла з 2 млн. до 5,8 млн.

У другій половині ХІХ ст. площа оброблюваної землі в країні збільшилася майже в 4 рази (839 млн. акрів у 1900 р.). За цей час питома вага США у світовому сільськогосподарському виробництві подвоїлася. В 1900 р. США давали 23 % усього світового збору пшениці. Варто відзначити, що вже в 1880 р. близько 80 % врожаю пшениці було зібрано жниварками. В останній третині ХІХ ст. використання механізації фермерами набуло масового характеру: з’явилися такі види сільськогосподарської техніки як молотарка, комбайн, снопов’язалка. Особливо великою була продуктивність у великих капіталістичних господарствах, яких у 1900 р. нараховувалося майже 1 млн. (17,2 % усіх ферм). Обробляючи 43 % всієї орної землі, вони виробляли половину аграрного виробництва (52 %).

Значну роль у зростанні продуктивності праці відіграла та велика увага, яку приділяла держава розвитку загальної та технічної освіти. До початку ХХ ст. витрати на освіту в США на душу населення перевищували приблизно в 2,5 рази відповідні витрати Англії й Німеччини – країни які займали в цьому відношенні перше місце в Європі. У 1900 р. неписьменні у віці до 10 років і старше складали серед білого населення лише 6 % (у негрів – 46 %, у індіанців – 56 %).

Уряд надавав допомогу в розвитку аграрного виробництва: створювалися сільськогосподарські коледжі (у 1900 р. функціонувало понад 60 коледжів) і десятки дослідних станцій.

Внутрішньополітичний розвиток США в останній чверті ХІХ ст. В політичному житті США як і раніше панували дві партії – Республіканська і Демократична. В умовах зміцнення цілісності країни та її економічного піднесення в минулому залишилася непримирима ворожнеча між ними, яка була спричинена різними підходами щодо шляхів розвитку США, проблеми рабства тощо. Різниця між двома головними партіями ставала усе меншою. Це відбувалася головним чином тому, що великий промисловий і фінансовий капітал підпорядкував своїм інтересам обидві партії.

Своєрідним проявом «стирання» суттєвих розходжень у середині двопартійної системи стали президентські вибори 1876 р. та наступна безпринципна угода на початку 1877 р. («компроміс 1877 р.»). На президентських виборах 1876 р. кандидат Демократичної партії С. Дж. Тілден отримав значну перевагу над кандидатом республіканців Р. Хейсом і мав більше на 250 тис. голосів виборців; за нього висловилися південні штати, а також деякі штати Півночі. Вибори супроводжувалися чисельними порушеннями, підтасуванням результатів виборів, особливо на Півдні, де ще зберігалася реконструкція, а республіканці повністю контролювали виборчу процедуру і рахункові комісії. Під тиском Республіканської партії, яка заперечувала результати виборів, виборча комісія, яка була створена для вирішення суперечки, оголосила республіканця Хейса обраним президентом.

Згода південних демократів з рішенням комісії стала можливою внаслідок змови лідерів Республіканської та Демократичної партій: 1) республіканці обіцяли вивести війська з південних штатів; 2) призначити в уряд у крайньому випадку одного представника Півдня; 3) виділити південним штатам значні кошти. Фактично «угода Хейса - Тілдена» означала закінчення політики Реконструкції і значною мірою відновлювала згоду еліт Півдня і Півночі.

Демократична партія, скомпрометувавши себе в роки Громадянської війни, поступово і неухильно відновлювала свій політичний вплив, хоч і не могла відразу прийти до влади. Зберігаючи на Півдні опору головним чином на білих фермерів, Демократична партія в умовах промислово-фінансового піднесення заручилася підтримкою залізничних компаній, трестів, банкірських домів (Моргана та інших) і втратила суто аграрний характер. У містах Сходу її масову базу складали робітники-іммігранти католицького віросповідання. До кінця ХІХ ст. вона двічі провела в президенти свого кандидата – Г. Клівленда (1885 – 1889 і 1893 – 1897 рр.).

Політична перевага у цей період належала Республіканській партії, хоч президентами-республіканцями ставали безбарвні й невиразні політики – Р. Хейс (1877 – 1881), Д. Гартфілд (1881), Ч. Артур (1881 – 1885), Б. Гаррісон (1889 – 1893), Мак Кінлі (1897 – 1901). Республіканська партія відстоювала інтереси великого бізнесу на Сході країни. Партія мала міцні позиції в найбільш розвинутих промислових регіонах. За неї голосувала значна частина робітників, міські дрібні підприємці, більшість американців протестантського віросповідання. Основну увагу в цей період Республіканська партія приділяла питанням економіки, в першу чергу промислового розвитку США, регулюванню грошово-кредитної системи і тарифів в зовнішній політиці. У соціальному плані за республіканцями десятиріччями зберігався статус партії-визволительки від рабства і прихильниці аграрної реформи (прийняття в 1862 р. Гомстед-акта); в політичному плані партія вважала себе рятівницею єдності країни.

Суттєвих відмінностей між політичними програмами двох партій не було. Основними питаннями, що розділяли Республіканську і Демократичну партії, були проблеми митних тарифів і грошового обігу та реформування федеральної служби. Примітно, що розмежування у ставленні до цих проблем було не тільки між двома партіями, але й усередині кожної з них. Демократична партія виступала за зниження митних бар’єрів, що вело б до зниження вартості імпортних товарів. Республіканська партія, захищаючи промислових магнатів, відстоювала протекціонізм. Так, у відповідь на підвищення республіканцями митних податків у 1890 р. на 50%, демократи зменшили середній розмір мита до 39%. Усе ж через два роки, коли до влади прийшла Республіканська партія, мито було підняте до небаченого рівня – 57%.

Загалом до кінця ХІХ ст. США здійснювали цілеспрямовану протекціоністську політику, захищаючи американську промисловість від іноземної конкуренції, що сприяло її зростанню. Одночасно протекціонізм забезпечував додаткові прибутки промисловцям, які підвищували ціни на товари усередині країни і давали їм можливість, використовуючи засоби демпінгу, стверджуватися на зовнішніх ринках.

Важливим питанням внутрішньополітичної боротьби цього періоду був грошовий обіг. Під час Громадянської війни федеральний уряд випустив на суму понад 400 млн. дол. паперові гроші – т.зв. «грінбеки» (назва яких пішла від зеленої спинки доларових банкнот), які не мали реального забезпечення. Через інфляцію фактична вартість грінбеків після війни складала 39% від номінальної вартості (39 центів золотом за долар). Представники великого бізнесу, які були зацікавлені в отриманні від уряду за надані йому раніше позики золото і в зміцненні стабільності валюти, що підвищувало кредитоздатність американських банків за кордоном, відстоювали золотий стандарт валюти. У той же час припинення чеканки срібла у 1873 р. і встановлення в 1875 р. вільного обміну паперових грошей на золоту монету з метою вилучення з обігу грінбеків, викликали тривогу і обурення багатьох тисяч боржників, головним чином західних фермерів і дрібних підприємців, які вимагали випуску «дешевих» паперових і срібних грошей, сподіваючись, що за їх допомогою буде легше виплатити борги. Їх підтримувала Демократична партія, хоча через розходження в її рядах щодо збереження біметалізму (тобто грошової системи на основі срібла і золота) чи введення золотого стандарту, вона розкололася на дві фракції. Під тиском широкого громадського руху, зокрема грінбекерів, які об’єдналися в 1874 р. в самостійну партію, Республіканська партія, залишаючись твердим прихильником золотого стандарту, змушена була вдатися до компромісу. Закони 1874 і 1890 рр. дозволили чеканку срібних доларів. Але в 1900 р. біметалізм був остаточно ліквідований і встановлений золотий стандарт.

Республіканська і Демократична партії ніколи не мали фіксованого членства і жорстких організаційних структур; вони боролися за владу майже винятково шляхом участі у виборах. Тому велику роль у функціонуванні партій, формуванні їхніх програм відігравали партійні «босси» (господарі), які керували організованими групами неофіційних партійних політиків (рингами). Їх діяльність була направлена на встановлення тривкого партійного контролю над електоратом з метою збереження влади в руках тієї, чи іншої партії. Вони ж підбирали кандидатів на посади в державний апарат. За пануючим у США принципом «переможець отримує все», партія, яка приходила до влади заміщала своїми прихильниками всі посади в державному апараті знизу доверху, що призводило до чисельних зловживань, корупції та хабарництва. Так, у 1884 р. коли на президентських виборах перемогла Демократична партія, 100 тис. чиновників-республіканців були замінені демократами. Така практика перетворювала двохпартійну систему на комерційну справу.

У США розгорнувся рух за введення системи призначення на державну службу «за заслуги». І республіканці і демократи у гонитві за голосами виборців гаряче дебатували в пресі і на засідання конгресу різноманітні проекти оздоровлення державних установ. У 1883 р. за ініціативою сенатора-демократа Дж. Пендлтона був прийнятий закон, що передбачав створення Комісії з громадянської служби, введення конкурсних екзаменів для здобувачів посад державних службовців, врахування при призначеннях представництв штатів, заборону використання службового становища в політичних цілях, не допуск на державну службу алкоголіків, заходи проти сімейності, заборону чиновникам отримувати гроші окрім платні. Спочатку закон поширювався на близько 14 тис. посад (10% від загальної кількості), а в 1901 р. він охоплював 106 тис. посад. Закон Пендлтона мав позитивне значення, поставивши певні обмеження для діяльності партійних боссів.

Незалежно від того, яка партія панувала в Білому домі, чи в конгресі, внутрішня політика здійснювалася переважно в інтересах великого капіталу. Корпорації та великі компанії отримували державну підтримку (субсидії, великі земельні наділ); конгрес і законодавчі органи штатів створювали за допомогою законів сприятливі умови для розвитку великого бізнесу. Так, у 1875 р. в штаті Нью-Джерсі, який був відомий як «батьківщина корпорацій», був прийнятий закон, що фактично скасував усі обмеження на підприємницьку діяльність. У 1892 р. законодавці Нью-Йорка прийняли закон про створення на пільгових умовах однієї з найбільших промислових компаній «Дженерал Моторз».

Великий капітал, не обмежений законодавчими рамками, прагнув до економічного панування, вдаючись часто-густо до відверто злочинних засобів у досягненні своєї мети. Так, за свідченням американських аналітиків, нафтовий магнат Дж. Рокфеллер прокладав шлях до влади за допомогою підпалів нафтосховищ незалежних підприємств, змов з власниками залізниць і підкупу суддів і законодавців.

У другій половині 1880-х рр.. протест проти свавілля корпорацій, особливо залізничних магнатів різко посилився. Це спричинило перші спроби державного втручання в діяльність великого бізнесу. В 1887 р. у США був прийнятий перший федеральний закон про державне регулювання міжштатної залізничної мережі. Закон забороняв змови між залізничними компаніями про встановлення монопольної ціни на перевезення вантажів і пасажирів, засуджував практику дискримінаційних тарифів і проголошував, що тарифи повинні бути «розумними і справедливими». Для нагляду за виконанням закону створювалася міжштатна торгівельна комісія. Закон 1887 р., незважаючи на його розпливчатість і обмежені можливості комісії, означав поширення влади федерального уряду на сферу економіки, де діяльність залізничних компаній набула надзвичайно корисливого характеру.

В 1890 р. американський конгрес під тиском широкого антимонополістичного руху прийняв закон «Акт для захисту торгівлі і комерції від протизаконних обмежень і монополій» (закон Шермана), що започаткував антитрестовське законодавство. Закон Шермана проголошував незаконними «будь-який договір, угоду у формі тресту чи в іншій формі, чи змову з метою обмеження комерції, чи торгівлі між штатами, чи з зарубіжними країнами». Закон не давав чіткого визначення монополії, що перешкоджало його здійснення, його ефективність цілком залежала від судової практики. Суди використовували закон Шермана проти профспілок, які прирівнювалися до трестів, що обмежували конкуренцію. Найбільш відомою стала заборона на цій основі пульманівського страйку.

На основі закону Шермана протягом 1890 – 1901 рр. було порушено проти корпорацій 18 судових справ. Але корпорації знаходили можливість уникнути правосуддя. Так, у 1895 р. Верховний суд США оголосив недійсним позов проти цукрового тресту, мотивуючи це тим, що каратися можуть лише спроби монополізувати сферу торгівлі, а не виробництво. Цукровий трест був визнаний виробничим об’єднанням. Саме тому, незважаючи на закон Шермана процес створення промислових об’єднань не припинився. Протягом 1890 – 1904 рр. виникло понад 230 об’єднань зі спільним капіталом близько 6 млрд. дол.

Соціальні рухи. Робітничий рух. Соціалісти. В умовах бурхливого економічного розвитку останніх десятиріч ХІХ ст., особливо індустріалізації країни, швидкими темпами зростала чисельність робітничого класу. Якщо в 1870 р. в промисловості й транспорті працювало 3,8 млн. робітників то через 30 років їх кількість зросла до 9,4 млн., понад 50% яких складали емігранти. Зросла питома вага робітників, які працювали на великих підприємствах нових галузей виробництва, у виробництві засобів виробництва, в металургії, залізничній справі.

Незважаючи на те, що швидкий розвиток техніки і технологічні вдосконалення виробничих процесів збільшили попит на некваліфіковану працю, резерв якої постійно зростав у зв’язку з безпрецедентною кількістю іммігрантів, важливу роль відігравали кваліфіковані робітники. До категорії кваліфікованих робітників входило в 1880 р. 844 тис. робітників, в 1890 р. – 1910 тис., в 1900 р. – 2200 тис. Американські робітники, особливо кваліфіковані, отримували більшу заробітну платню аніж європейські. Однак умови праці основної маси робітників були надзвичайно тяжкими – тривалий робочий день, що досягав 12 – 14 годин (8 годинний робочий день був введений після тривалої боротьби на нечисленних державних підприємствах), надзвичайно висока інтенсифікація праці, штрафи за провину, експлуатація жіночої та дитячої праці, відсутність страхування на випадок хвороби, каліцтва, безробіття. Заробітна платня відставала від прожиткового мінімуму. В кінці 90-х рр. дві третини робітників заробляли менше 600 дол. на рік, в той час як прожитковий мінімум для сім’ї з п’яти чоловік, наприклад у Нью-Йорку, становив 825 дол. В кінці ХІХ ст. різко зросли витрати американських робітників на житло, транспорт, лікування, освіту. Особливо у складних умовах знаходилися робітники-іммігранти, які концентрувалися у великих промислових центрах – Чикаго, Нью-Йорку, Сан-Франціско. Найбільш нужденним було негритянське населення. Закон 1875 р. про громадянські права, що проголошував рівні права темношкірого населення з білими, залишався мертвою буквою, а в 1893 р. закон був зовсім скасований як такий, що «суперечить конституції США». Під час промислових криз 1873, 1883 і 1893 рр. безробіття охоплювало сотні тисяч робітників, в першу чергу, іммігрантів, темношкірих робітників.

Своєрідність розвитку США обумовила особливості американського робітничого руху. Так, у середовищі американських робітників культивувалися принципи практицизму, індивідуалізму і конкуренції. Це відображало історичний процес формування робітничого класу США, що відбувався в умовах менш гострих соціальних конфліктів ніж в Європі.

Великі фонди «вільних земель» на Заході США, приваблювали на лише мільйони іммігрантів і фермерів, але й міські прошарки населення. Частина американських робітників невдоволених своїм становищем могла податися на Захід і перетворитися на дрібних власників, фермерів. Цією обставиною пояснюється підвищена плинність складу промислових робітників і те, що тільки в кінці ХІХ ст. склалися значні кадри постійних робітників. Одночасно у середовищі робітничого класу виокремлювався верхній висококваліфікований прошарок, що мав певні привілеї («робітнича аристократія»). У соціальному відношенні ця верхівка робітничого класу відчувала свою близькість до таких прошарків суспільства як дрібні власники, ремісники, торговці. «Робітнича аристократія» формувалася головним чином із середовища корінних американців англосаксонського походження, які посідали привілейоване становище у порівнянні робітниками-іммігрантами.

На розвитку робітничого руху позначалися також релігійні й між групові відмінності, національно-мовна роздрібненість, тиск давно сформованої двохпартійної системи. Важливо відзначити, що загальнодемократичні завдання, в боротьбі за вирішення яких робітники могли згуртуватися, пройти школу самостійної політичної діяльності, у США вже були здійснені. Народні маси США до і під час Громадянської війни досягли демократичних свобод: загального виборчого права для чоловіків, республіканської форми правління, свободи слова, зборів, друку, совісті.

Через вказані причини робітничий рух у США розвивався повільно, мав головним чином характер економічних виступів і лише поступово набував риси політичної боротьби. В останні десятиріччя ХІХ ст. американські робітники вели вперту боротьбу за свої нагальні права, за право організовувати професійні союзи і використовувати страйк як одну з форм боротьби за скорочення робочого часу, поліпшення умов праці.

Першим значним виступом робітників на захист своїх інтересів після Громадянської війни був страйковий рух у 1870-і роки. Рух розпочався тривалим страйком на пенсільванських шахтах у 1874 – 1875 рр. і завершився в 1877 р. загальнонаціональним страйком залізничників. У відповідь на 10 % скорочення заробітної платні залізничники Балтімори, Іллінойса, Чикаго, Пітсбурга оголосили страйк. На його придушення були направлені федеральні війська і поліція, що призвело до збройних зіткнень, бунтів і погромів. Так, у м. Сан-Луіс робітничий виконавчий комітет протягом двох тижнів утримував у своїх руках владу в місті. Уряд за допомогою військ і жорстких репресій придушив виступ робітників. Ще більш посилився страйковий рух у 1880 – 1890-і роки. Найбільшим піднесенням страйкової боротьби став загальний страйк, що почався 1 травня 1886 р.; страйк охопив понад 350 тис. робітників у кількох містах країни. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. Під час мітингу 3 травня поліція, захищаючи штрейкбрехерів, стріляла по страйкуючим, вбивши кількох робітників. На наступний день під час мітингу-протесту на головній чикагській площі Хаймаркетсквер провокатор кинув бомбу в поліцейських, які відкрили вогонь по демонстрантах. Керівники страйку були арештовані і семеро з них були засуджені до смертної кари. (У 1889 р. конгрес ІІ Інтернаціоналу на честь американських робітників оголосив 1 травня міжнародним святом солідарності трудящих).

Внаслідок масових страйків і демонстрацій весною 1886 р. понад 180 тис. робітників добилися 8-годинного робочого дня, а для 200 тис. робочий день був скорочений з 12 годин до 9-10 годин, хоч у наступні роки тривалість робочого дня знову збільшувалася.

Найбільшими виступами американських робітників 1890-х років був Гомстедський страйк 1892 р., Пульмановський страйк 1894 р., похід безробітних у Вашингтон 1894 р., страйки гірників і шахтарів. Влітку 1892 р. робітники сталеплавильних заводів мільйонера Карнегі в м. Гомстед (біля Пітсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної платні оголосили страйк. На знак солідарності з ними застрайкували металурги Пітсбурга, залізничники Баффало, промислові робітники інших міст. Страйк набув гострого характеру. Металісти Гомстеда зі зброєю в руках билися з найнятими підприємцями агентами Пінкертона і поліцією. Лише з прибуття 8 тис. солдат вдалося придушити страйк, що тривав п’ять місяців.

У 1894 р. піднялася нова хвиля страйкового руху, що охопила 750 тис. робітників. Найбільш масштабним був страйк на вагонобудівних заводах в м. Пульман (передмістя Чикаго). Страйк організував Американський союз залізничників під керівництвом соціаліста Юджина Дебса. Страйк, що тривав два місяці, охопив 23 залізниці США. В ньому взяло участь понад 150 тис. робітників. Лише за допомогою військ і масових арештів уряд Клівленда придушив страйк.

Великий резонанс у країні викликав перший в історії США похід безробітних на Вашингтон у 1894 р. Сімнадцятьма колонами рухалися безробітні з різних районів країн, до них приєднувалися фермери, які розорилися. Уряд Клівленда дав наказ зупинити учасників походу поза містом. У Вашингтон змогли пробитися тільки кілька сотень чоловік. У столиці були проведені масові арешти; були схоплені і керівники походу Коксі і Браун. Усією країною прокотилися мітинги на захст арештованих.

Першою спробою організації робітників у національному масштабі стало створення об’єднання «Орден лицарів праці», яка виникла в 1869 р. як таємна організація кравців Філадельфії на принципах масонської ложі з відповідними ритуалами і обрядами. В 1874 р. Орден був відкритий для інших професій. В 1878 р. Орден перейшов до відкритої діяльності, кількість його членів стала швидко зростати і в першій половині 1880-х рр. перетворився у велику і найвпливовішу робітничу організацію США. Програма Ордена найважливішими цілями проголошувала боротьбу за «фінансове і промислове звільнення робітників усього світу від тиранії великих корпорацій і рабства найманої праці», заміну найманої праці споживчими кооперативними організаціями робітників, викуп державою залізниць, телеграфу і телефону, банків, заборону дитячої праці, рівну оплату праці жінок, використання арбітражу для вирішення трудових конфліктів, введення 8-годинного робочого дня. Керівництво Ордена ігнорувало політичну боротьбу і досягнути поставлені цілі Ордена збирався за допомогою виробничих і споживчих кооперативів. Девіз Ордена – «Шкода завдана одному, повинна турбувати всіх» імпонував багатьом робітникам. Першим серед робітничих організацій Орден лицарів праці об’єднав кваліфікованих і некваліфікованих робітників, незважаючи на стать, віросповідування, колір шкіри та політичні переконання. Орден здійснив кілька успішних страйків; на переговорах із залізничним магнатом Дж. Гулдом у 1885 р. організовані робітники на чолі з Орденом виступали рівноправним партнером підприємців. У 1886 р., коли страйковий рух у країні досяг найбільшого розмаху, чисельність Ордена перевищувала 700 тис.

Відмова керівника Ордена Т. Паудерлі від участі у загальному страйку за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., провал низки страйків 1880-х рр., архаїчна структура Ордена, що перешкоджало ефективному вирішенню нагальних економічних вимог, а також невдача кооперативної діяльності, суперництво з Американською федерацією праці (АФП), яка запропонувала більш привабливу для робітників модель професійної організації, - усе це спричинило масовий вихід робітників із організації. У 1890 р. кількість членів Ордена скоротилася до 75 тис., а у 1917 р. Орден лицарів праці офіційно припинив своє існування.

Керівна роль в організованому робітничому русі перейшла до Американської федерації праці, яка була започаткована в 1882 р. в Пітсбурзі як організація профспілок і робітничих союзів, а остаточно сформувалася в 1886 р. Організаційно структура АФП сформувалася за цеховим принципом: робітники об’єднувалися за професіями і місцем проживання. В програмі АФП наголошувалося на непримиримості класових інтересів пролетаріату і буржуазії, на неминучості боротьби між ними. АФП організувала низку великих страйків, очоливши рух за 8-годинний робочий день.

Участь АФП в боротьбі за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., зокрема в Чикаго, підняла її авторитет; вона перехопила лідерство у Ордена лицарів праці. Кількість членів АФП зросла з 138 тис. у 1886 р. до 868 тис. у 1900 р. (1,7 млн. у 1904 р. – 80% усіх організованих робітників США). Однак, поступово АФП перетворилася в організацію, в яку приймалися лише висококваліфіковані і високооплачувані робітники. Протягом 40 років АФП беззмінно очолював С. Гомперс, який проповідував «простий і справжній юніонізм»: і боротьбу за підвищення заробітної платні і скорочення робочого дня, що поліпшить життя перш за все висококваліфікованих робітників. Гомперс пропонував «політичний нейтралізм» - відмову від політичної діяльності. Як супротивник класової боротьби, він виступав за «індустріальний мир» між капіталом і працею. Метою робітничого руху проголошувалася боротьба за поліпшення умов найму робочої сили в умовах існуючої соціальної і політичної системи. Але Гомперс відмовлявся від організації мільйонних мас некваліфікованих робітників. В АФП був закритий доступ неграм і іммігрантам з Азії.

Масовий робітничий рух 1870-х рр. прискорив консолідацію соціалістичних організацій США. Соціалістичні ідеї набули поширення у США з приїздом з Європи робітників іммігрантів, зв’язаних з І Інтернаціоналом. До 1872 р., коли Генеральна рада Інтернаціоналу була перенесена в Ною-Йорк, у США нараховувалася 30 секцій Інтернаціоналу. Соціалістичні групи використовували масовий робітничий рух для пропаганди соціалістичних ідей. В 1876 р. після припинення діяльності Генеральної ради Інтернаціоналу на об’єднавчому з’їзді соціалістичних груп була створена Робітнича партія Америки, яка у 1877 р. була перетворена у Соціалістичну робітничу партію (СРП). Програма партії проголошувала головним завданням розширення виборчого права і участь у виборах з метою «добитися законодавства відповідно нашим інтересам». Кінцевою метою проголошувалася побудова «кооперативної республіки». З чисельністю близько 7 тис. чоловік СРП за своїм складом була переважно іммігрантською, основні газети виходили німецькою мовою, а тому партія залишалася в ізоляції. До того ж партію роздирала фракційна боротьба.

В 1890 р. у СРП вступив Д. Де Леон, який незабаром став її фактичним лідером і до 1914 р. визначав політику партії. Юрист, викладач Колумбійського коледжу Де Леон був блискучим оратором і публіцистом. Прихильник «активного соціалізму» і безкомпромісної класової боротьби він ігнорував значення боротьби за повсякденні потреби робітників. Під його керівництвом СРП дещо поповнила свої ряди корінними американцями. Редагована ним газета почала виходити англійською мовою. В 1892 р. СРП мала свої організації в 32 із 44 існуючих тоді штатів. На президентських виборах 1892 і 1896 рр. СРП виставляла своїх кандидатів.

Однак, СРП як і раніше залишалася осторонь від основної маси корінних американських робітників. У практичній діяльності Де Леон не зумів залучити Соціалістичну робітничу партію до профспілкового, фермерського, загальнодемократичного рухів. «Соціалізм і нічого окрім соціалізму», проголошував Де Леон. Після невдалих спроб «соціалізувати» тред-юніони, намагань змінити політику АФП, СРП створила нове профспілкове об’єднання, яке однак не мало успіху; його чисельність не піднімалася вище 15 тис. робітників. З цих же причин СРП залишила Орден лицарів праці. негативну позицію партія зайняла щодо тогочасних важливих питань участі у фермерському, антимонополістичному рухах США. Невдоволення частиною соціалістів політикою Де Леона привело до розколу партії в 1899 р. В результаті, до кінця ХІХ ст. після майже 25 річного існування Соціалістична робітнича партія нараховувала 5-6 тис. членів, розкиданих по 26 штатам.

Фермерський рух. Створення фермерських господарств у США, навіть за умови безплатного або дешевого отримання землі, вимагало значних фінансових затрат. Часто-густо фермер змушений був брати гроші в банках під заставу. В 1870-і роки на Заході близько трьох четвертих усіх ферм були під заставою в іпотечних банках чи акціонерних страхових товариствах під суму від однієї до трьох четвертих їх вартості. Американський перепис з 1890 р. став враховувати нотаріально оформлені заклади ферм (у 1890 р. були закладені 887 тис. ферм, а у 1900 р. – 1128 тис. (31% усіх ферм). Знаходячись в постійних боргах, фермер був зацікавлений в тому щоб виплатити проценти знеціненими паперовими грошима. Уряд в інтересах великого бізнесу здійснював курс на введення твердого грошового обігу, незважаючи на інтереси дрібних, середніх власників. Глибоке невдоволення фермерів викликало посилення експлуатації з боку залізничних компаній, банкірів, власників елеваторів, продавців сільськогосподарської техніки, інших різноманітних посередників. Однією з причин неблагополучного становища фермерів стала світова аграрна криза, що розпочалася на початку 1970-х років і затягнулася до середини 1990-х років. Вихід США на світовий ринок співпав зі збільшенням вивозу сільськогосподарської продукції з інших країн – Аргентини, Канади, Росії, Австралії, що спричинило різке падіння цін.

Реальна загроза розорення багатомільйонних мас землеробів США в 70-90-і роки ХІХ ст. різко загострила соціальні суперечності і стала імпульсом для активізації боротьби фермерів за економічну самостійність. Відображенням боротьби фермерів проти натиску капіталу в 1870-і роки став рух грейнджерів і грінбекерів. На зміну йому в 1880-і роки прийшов рух фермерських альянсів, що привів на початку 1890-х рр. до створення політичної організації – Популістської (народної) партії.

Економічна криза 1873 р. спричинила нове падіння цін на сільськогосподарську продукцію і фермери почали об’єднуватися в асоціації, фермерські союзи та інші організації для спільної боротьби проти корпорацій, які їх розоряли. У 1867 р. у Вашингтоні був заснований «Орден захисників землеробства», місцеві відділення якого називалися «грейнджі» («грейндж» - староанглійський термін – «ферма», «хутір»). В перші роки грейнджери здійснювали пропаганду сільськогосподарських знань та агітацію за справедливі прибутки фермерів. До початку кризи 1873 р. грейнджери діяли в більшості штатів, поставивши питання про створення самостійної «третьої партії» в національному масштабі. Грейнджери вимагали, щоб уряд запровадив тверді залізничні тарифи на перевезення вантажів (дуже часто ціна перевезення зерна, вирощеного на одному акрі землі, дорівнювала ціні зерна, вирощеного на другому акрі), полегшив збут сільськогосподарської продукції і закупівлю сільськогосподарських машин шляхом ліквідації посередницьких фірм. Значним досягненням грейнджерів стало прийняття в більшості штатів т.зв. грейнджерськиз законів, які надавали владі штатів право регулювати діяльність залізничних та інших посередницьких компаній, але корпорації обходили ці закони, а в 1880-і роки добилися їх відміни. Здійснювані грейнджерами кооперативні експерименти, направлені на встановлення безпосередніх відносин між виробниками і споживачами, як правило, зазнавали невдачі. Успіхи грейнджерів давали лише тимчасовий успіх; незабаром фермери розчарувалися в грейнджерському русі. Досягнувши піку у середині 1870-х рр. рух грейнджерів, що об’єднував до 1,5 млн. чоловік, далі втратив масовий характер, віддавши першість фермерським альянсам. Рух грейнджерів дозволив фермерам усвідомити свою політичну силу, із його рядів вийшло багато активістів наступного руху грінбекерів і Популістської партії.

Нова хвиля фермерського руху в другій половині 1870-х рр. була пов’язана з широким громадським рухом грінбекерів, які ставили за мету збереження в обігу «дешевих» паперових грошей грінбеків. Основу руху складали фермери Заходу, які були зацікавлені у виплаті боргів обесціненими грінбеками. Поштовхом до їх політичного виступу стало вето президента В. Гранта на законопроект про збільшення випуску грінбеків у 1874 р. За ініціативою грейнджерів Індіани в кінці 1874 р. грінбекери заснували самостійну партію, яка виступала проти ліквідації грінбеків. У 1876 р. грінбекери провели з’їзд Національної грінбекерської партії, вимагаючи відміну закону 1875 р. про відновлення обігу золотих монет. На президентських виборах 1876 р. грінбекери висунули кандидатуру винахідника П. Купера. В 1878 р. до партії грінбекерів приєдналася частина робітничих організацій і була створена Грібекерсько-робітнича партія, програма якої включала вимоги вільної чеканки срібних монет, скорочення робочого дня в промисловості, заборону китайської імміграції та закріплення громадських земель за тими хто її безпосередньо обробляє. В 1878 р. у США був упроваджений закон Бленда-Елісона, за яким уряд зобов’язувався зберігати в обігу грінбеки на рівній основі з монетами, які повинні чеканитися із золота. Це означало досягнення грінбекерами початкових цілей. Незабаром, після невдачі на президентських виборах 1880 р. і 1884 р. партія грунбекерів практично розпалася. Різнорідна за складом партія висунула досить розпливчату програму і не змогла згуртувати своїх учасників. Значна частина фермерів або ж розчарувалася в боротьбі за «дешеву» валюту, або ж зрозуміла, що вона не може взагалі поліпшити їхнє становище. У той же час більшість профспілок, зокрема Американська федерація праці, були проти підтримки фермерів, вимагаючи «суто робітничої програми руху».

В 1880 – 1890-і роки на зміну грейнджерам і грінбекерам прийшов рух фермерських альянсів (союзів), як головних виразників аграрного протесту. Фермерські альянси, були започатковані в 1879 р. на Півдні, в штаті Техас. На з’їзді південних фермерських альянсів у 1887 р. було створено Національний фермерський альянс і промисловий союз. У 1889 р. він був перейменований у Фермерський і трудовий союз Америки (Південний альянс). Негрів у свої ряди Південний альянс не допускав. Після невдачі з організацією торговельних кооперативів, фермерських бірж тощо Південний альянс перейшов до політичної діяльності, поставивши за мету встановити контроль над Демократичною партією в південних штатах.

На північному заході США місцеві фермерські альянси об’єдналися в 1880 р. в Північний альянс, який поставив завдання обмежити свавілля залізничних компаній, полегшити борговий тягар фермерів і доступ до кредитів. У 1890 р. Північний альянс об’єднував близько 1 млн. чоловік. Початковими головними формами діяльності фермерських альянсів були організації економічної взаємодопомоги, поширення сільськогосподарських знань, розвиток власної преси. Усе ж неможливість вирішити аграрні проблеми цими заходами підштовхнула фермерські альянси до політичних дій. Програмні вимоги фермерських альянсів включали встановлення державного контролю над залізницями, емісію «дешевих» грошей (грінбеків чи срібних монет) на противагу золотій валюті, заборону іноземного землеволодіння, вилучення надлишків землі у корпорацій, які використовують її непродуктивно, податкову реформу, урядову допомогу для сплати фермерських боргів.

Вибори в Конгрес у 1890 р. закінчилися тяжкою поразкою республіканців, які нехтували інтересами аграріїв північного заходу США. Демократична партія, яка отримала підтримку фермерів, здобула більшість у палаті представників, 40 її членів були представниками фермерських альянсів, ще 9 пройшли в Конгрес за власними виборчими списками. Фермерські альянси встановили контроль над легістратурами (законодавчими органами) 8 південних штатів, у низці міст їхні кандидати стали губернаторами.

Прагнення до створення «третьої партії» привело до об’єднання Південного і Північного альянсів і створення в 1891 р. на з’їзді представників 32 штатів і територій в м. Цінціннаті Популістської (народної) партії. В 1892 р. на загальнонаціональному з’їзді в м. Омахі була затверджена програма партії. Програма ставила за мету «повернути управління республікою в руки простого народу» і вимагала необмеженої чеканки срібла нарівні з золотом, введення прогресивного прибуткового податку, передачу під контроль держави залізниць, телеграфну і телефонну лінії зв’язку. Були сформульовані вимоги встановлення 8-годинного робочого дня на державних підприємствах, введення таємного голосування, закріплення права виборців на народну ініціативу і референдум, перехід до прямих виборів сенаторів населенням. Популістська партія створила загрозу двопартійній системі США. З’їзд в Омахі затвердив кандидатом у президенти колишнього конгресмена від Айова генерала Джеймса Уівера, який на виборах зібрав 1 млн. голосів. На виборах 1892 р. популісти отримали 5 місць у сенаті і 69 у палаті представників, місць в легіслатурі 19 штатів. На проміжних виборах у 1894 р. Популістська партія отримала 1,5 млн. голосів. Це був пік піднесення популістського руху. Усе ж союз популістів з робітничими організаціями не склався, а законодавча діяльність популістів у штатах не принесла помітних результатів. На президентських виборах у 1896 р. Популістська партія підтримала кандидата від Демократичної партії В. Брайана, який набув популярності як захисник вільної чеканки срібла. Поразка Брайана, який набрав 6,5 млн. голосів (переміг кандидат республіканців в. Маккінлі – 7 млн. голосів), початок зростання сільськогосподарських цін і поліпшення становища фермерів, включення багатьох вимог популістів до програм інших партій – усе це означало кінець популізму як масового руху.

Проте популістський рух не пройшов безслідно. Популістська партія внесла у суспільну свідомість думку про відповідальність уряду за благополуччя народу. Партія одна з перших виступила проти ліберальних принципів свободи господарської діяльності від державного втручання, запропонувавши систему антитрестівськіх заходів. Популісти відстоювали посилення державного регулювання грошового обігу, внесли вклад у боротьбу за повернення в громадський фонд земель, які перевищували потребу монополій, сприяли розширенню прямої демократії і розвитку ідей безпосередньої участі народу в контролі над владою, добивалися рівних можливостей для конкуренції. Їх діяльність багато в чому підготувала ґрунт для реформістських перетворень, що були здійснені адміністраціями Т. Рузвельта, В. Тафта і В. Вільсона.

Зовнішня політика в останній четверті ХІХ ст. В перші 15 – 20 років після закінчення Громадянської війни головна увага у США приділялася інтенсивному освоєнню західних земель, будівництву залізниць, індустріалізації країни. Разом з цим, в цей період суттєво змінювалися рушійні мотиви зовнішньополітичних прагнень Північноамериканської республіки. Якщо до Громадянської війни зовнішня і внутрішня політика країни визначалася інтересами південних рабовласників і зв’язаної з ними частини торговців і промисловців Північного Сходу, то в останній десятиріччя ХІХ ст. зовнішньополітичний курс США диктувався великим промисловим і банківським бізнесом, котрий набував риси монополістичного капіталу, якому стає «тісно» в межах своєї країни.

Після Громадянської війни провідні політики і військові США привселюдно закликали поширити америнський вплив на інші регіони, на увесь Американський континент і острови Тихого океану, оволодіти багатими ринками Східної Азії. Державний секретар США В. Сьюард у кінці 1860-х років проголошував, що США повинні оволодіти Американським континентом і «встановити контроль над усім світом».

Проте, реалістичне розуміння очевидного відставання США від провідних європейських країн у військовій сфері і необхідності збереження їх економічної незалежності від Європи суттєва обмежувало експансіоністські наміри американських політиків. Не маючи можливості здійснювати таку ж широку колоніальну експансію на усіх материках, як Англія і Франція, США приділяли на той час головну увагу Латинській Америці і басейну Тихого океану. США намагалися обмежити подальші загарбання європейських держав у цих регіонах і закріпитися на островах Карибського моря і створити морські бази в Тихому океані на підступах до Азіатського континенту.

У зовнішній політиці керівництво США зверталося перш за все до економічного проникнення, до «доларової експансії» як однієї з форм колоніальної політики. Обсяг продукції, що випускалася у США був набагато більший ніж у Великій Британії і складав половину обсягу продукції усіх європейських країн. Зростання виробництва супроводжувалося значним розширенням експорту. З 1877 до 1900 р. обсяг американського експорту збільшився з 645 млн. дол.. до 1400 млн. Проте за розмірами зарубіжних інвестицій США ще далеко відставали від Англії, Франції та Німеччини. Але експорт американського капіталу мав цілеспрямований характер. Із 500 млн. дол. вивезеного в 1900 р. капіталу дев’ять десятих припадало на американські країни: Мексика – 185 млн. дол., Канада – 150 млн., Куба – 50 млн., Південна Америка – 45 млн., країни Тихого океану – 5 млн. дол. (усього 10 млн. дол. в країни Європи).

Проникнення американського капіталу в Латинську Америку було незначним, але у 1880-і рр. США активізували політико-економічний наступ, намагаючись потіснити позиції Англії, які були досить міцними. Обґрунтування зазіхань США на провідну роль у цьому регіоні став панамериканізм – теорія економічної, політичної та духовної спільності інтересів усіх країн Американського континенту. В 1889 р. за ініціативою державного секретаря США Д. Блейна у Вашингтоні була скликана перша панамериканська конференція, в якій прийняли участь усі країни Латинської Америки. Запропонований Сполученими Штатами проект міжамериканського митного союзу не отримав підтримки. Підписана половиною учасників угода про арбітраж згодом не була ратифікована. Конференція заснувала Міжнародний союз американських республік з постійним робочим органом – комерційним бюро, розташованим у Вашингтоні (у 1910 р. був перейменований в «Панамериканський союз»).

Одним із засобів посилення впливу США в Латинській Америці стало розширене тлумачення доктрини Монро (1823 р.), як це проголосила «доктрина Олні» під час першої венесуельської кризи. Криза виникла в англійсько-американських відносинах у зв’язку з конфліктом між Великою Британією і Венесуелою через кордони Британської Гвінеї. Багаторічна прикордонна суперечка між Британською Гвінеєю і Венесуелою в районі гирла р. Оріноко різко загострилася коли тут знайшли золото. Після відмови Великої Британії передати справу на міжнародний арбітраж США рішуче втрутилися в конфлікт на боці Венесуели. Державний секретар Р. Олні в ноті від 20 липня 1895 р. рішуче заперечував будь-які форми європейського контролю над територією латиноамериканських країн. Він заявив: «Тепер Сполучені Штати практично є сувереном на цьому континенті і їхня воля-закон з питань, на які поширюється їх втручання». Це право обґрунтовувалося тим, що «необмежені ресурси США разом з ізольованістю роблять їх господарем становища і фактично невразливими перед лицем будь-якої держави і усіх їх разом».

Позиція Олні відобразила новий етап у розвитку доктрини Монро, коли вона стала використовуватися для повного витіснення європейських держав із політичного життя Західної півкулі. Недаремно сучасники охрестили ноту Олні «дванадцятидюймовою». Вирішення англійсько-венесуельського конфлікту відбулося на американських умовах.

Головними ініціаторами активізації політики США на Тихому океані і у Східній Азії були власники текстильних підприємств, транснаціональних залізниць і пароплавних компаній, великі комерсанти північно-східних штатів, бізнесмени тихоокеанського узбережжя і фермери Заходу. США прагнули анексувати в басейні Тихого океану в першу чергу Гавайські острови і острови Самоа. В 1878 р. уряд президента Р. Хейса нав’язав місцевим вождям Самоа договір, за яким США отримали право на створення військово-морської станції в гавані Паго-Паго (острови Тутуіла). Але через побоювання зіткнення з європейськими державами США в 1879 р. пішли на розподіл сфер впливу на островах з Великою Британією і Німеччиною. У 1889 р. на конгресі в Берліні над островами Самоа був установлений тристоронній протекторат.

Значну увагу США приділяли Гавайським островам, які займали ключові позиції на перетині морських шляхів у самому центрі Тихого океану. Американсько-гавайський договір 1875 р. став для США правовою засадою для пограбування Гаваїв. Договір передбачав на основі принципу «взаємного надання рівних можливостей» взаємне безмитне необмежене вивезення товарів сторонами, які домовляються, і зобов’язував гавайський уряд не поступатися будь-якій державі портами, гаванями та іншими територіями Гавайського королівства. В 1887 р. США підписали додаткову конвенцію до договору 1875 р., яка передавала в розпорядження американців бухту Пірл-Харбор на острові Оаху недалеко від Гонолулу. Тут була обладнана американська військово-морська база. На початку 1893 р. спираючись на американську морську піхоту, купка плантаторів - північноамериканців здійснила переворот, що привело до повного політичного підпорядкування Гавайських островів США. Юридично ця анексія була закріплена під час іспансько-американської війни 1898 р.

Особливу активність США виявляли на Далекому Сході, намагаючись міцно закріпитися в Китаї та Кореї. При цьому в боротьбі проти європейських держав керівництво США намагалося використати Японію, яка на той час не вважалася небезпечним суперником. Слід за Японією, яка в 1876 р. нав’язала Кореї нерівноправний договір, США примушують Корею в 1882 р. надати їм там таких самих сприятливих умов для експлуатації природних багатств, у сфері торгівлі, мореплавства, правовому, правовому становищі своїм громадянам. США у свою чергу брали зобов’язання надавати Кореї допомогу у випадку нападу на неї будь-якої держави.

Як відомо, японсько-китайська війна 1894 – 1895 рр. стала сигналом для висування європейськими державами нових колоніальних вимог до Китаю. США взяли активну участь у цьому колоніальному грабунку. Вони здійснюють заходи щодо розширення торгівлі з Китаєм, збільшення капіталовкладень, розробляють проекти будівництва американцями залізниць у Китаї тощо. В 1890 р. США вивезли з Китаю товарів на суму 16 млн. дол., у 1895 р. – 20 млн., у 1900 – 27 млн. дол. Найбільшою організацією американського капіталу в Китаї була «Амерікен-Чайна дівелопмент компані», яка була заснована перш за все для отримання концесій на будівництво залізниць і експлуатації мінеральних покладів. У 1898 р., коли розгорілася гостра боротьба за поділ Китаю на «сфери впливу» (американцям «сфера впливу» не дісталася), була створена Американсько-Азійська асоціація. В неї увійшли представники американських промислових і торговельних компаній на чолі з рокфеллерівським трестом «Стандарт ойл», які були зацікавлені в Китаї як у ринку збуту товарів і місце вкладення капіталу. Асоціація вимагала, щоб федеральний уряд забезпечив збут американських товарів та надійне і вигідне вкладання американських капіталів у Східній Азії.

В останні десятиріччя ХІХ ст. у США формується ідеологія експансіонізму, яка відображала експансіоністські прагнення американського бізнесу. Впливові кола США намагалися нав’язати широким масам необхідність загарбань, зобразити територіальні загарбання актом справедливості.

Експансіоністська ідеологія у США мала глибокі витоки. Безпрецедентна експансія, що продовжувалася протягом багатьох поколінь (з 1776 р. до 1900 р. територія США збільшилася в 10 разів) і зв’язані з нею особливості соціально-економічного і політичного розвитку (колосальні ресурси, легкий доступ до землі, більша заробітна платня, рухомі класові та станові розмежування, демократичні свободи) породили стійкі уявлення про американську винятковість. Міфи про національну обраність, «очевидне призначення» втілилися в доктрині «визначення долі», розуміння якої історично змінювалося. В колоніальний період переважало теологічне обґрунтування – віра гнаного пуританина на свободу віросповідання.

Починаючи з війни за незалежність на перший план висувається концепція політичного «визначення долі». Принципи свободи і демократії, проголошені американською революцією, безсумнівно мали велике значення; в першій половині ХІХ ст. США були єдиною великою республікою. Ці та інші особливості політичного розвиту, досягнені в області демократії породили теорії «винятковості» американського шляху розвитку, «обраності народу» нести демократію в інші країни. Незважаючи на те, що в кінці ХХ ст. теорія унікальності американської демократії, її переваги над європейськими державними системами усе більше втрачала під собою підґрунтя, вона продовжувала жити. Для багатьох американців залишалося аксіомою, що доля Сполучених Штатів визначена згори і їм судилося панувати на усьому Північноамериканському континенті, у Західній півкулі, а можливо в усьому світі.

Іншим важливим ідейним джерелом експансіоністської ідеології став расизм, основоположником якого вважається Ж. Гобіно, який написав книгу «Досвід про нерівність людських рас». Цей опус французького графа знайшов визнання і популярність на Півдні США. Хоч в результаті Громадянської війни рабство на Півдні було знищене, але расова дискримінація залишалася – в 1883 р. закон про громадянські права був скасований. В період з 1895 до 1910 р. у 8 штатах півдня негри були позбавлені прав, у 1905 р. з конгресу пішов останній негр. У кінці ХІХ ст. расизм отримав біологічне обґрунтування на основі перекручених чи упереджено витлумачених даних антрополога Мак–Гі. Расизм у цей час набув зовнішньополітичну направленість, він слугував обґрунтуванням колоніальних загарбань.

Не менше значення у формуванні експансіоністських ідей, усталення в американській суспільній думці кінця ХІХ ст. соціал-дарвінізму Г. Спенсера, концепції англійсько-саксонської зверхності Б. Кідда. Д. Фріске тощо.

Виправдання експансії містилося в концепції «кордонів» Ф. Тернера, яка мала широке розповсюдження у США. Її сутність полягала в твердженні, що розширення географічних кордонів країни є визначальним фактором її історії. Він пророкував неминучість активізації зовнішньої політики США для продовження розпочатого в часи заснування американських колоній руху на Захід.

Затятим ідеологом культу сили і експансії США був військово-морський діяч А. Мехен. Присвятивши життя вивченню впливу військово-морської сили на всесвітню історію (надрукував 140 праць, включаючи 20 книг), дійшов висновку про те, що успішний розвиток великої держави залежить від завоювання нею домінуючих позицій на морях. «Контроль над морем за допомогою морської торгівлі та військово-морської зверхності означає переважаючий вплив у світі», – робив висновок Мехен. Він стверджував про неминучість втягнення США у світову боротьбу за існування. Пропагував необхідність утвердження на ринках Китаю, встановлення контролю над Гаваями, над зоною Панамського каналу тощо.

Провідниками ідеологами експансіонізму були Генрі і Брукс Адамси, А. Беверідж, Д. Барджесс, Г. Лодж, Г. Фріске й інші, які стояли близько до правлячих кіл США, але вони впливали на настрої країни не стільки через Білий дім, скільки через американську пресу і університетські кафедри. Експансія необхідна – такою була основна тема виступів багатьох бізнесменів і державних діячів у 1880-1890-і роки. Ця тема також займала важливе місце в дискусіях конгресменів США.

В кінці ХІХ ст. США вийшли на арену світової політики, вступивши в боротьбу за колонії, джерела сировини, сфери прикладання капіталу. Запізнившись до розподілу колоній, США не змогли створити «класичної» колоніальної імперії, схожої на британську чи французької. Територіальний поділ світу був уже завершений, будь-яка спроба його переділу, захоплення нових колоній означала безпосередню конфронтацію з могутніми європейськими державами. Давалася взнаки відносна військова слабкість США в кінці ХІХ ст., гальмом були також антивоєнні й демократичні традиції американського народу. Внаслідок цього колоніальна експансія США мала певну своєрідність. Економічний і військово-політичний диктат США здійснювали щодо країн, які мали формально-правову державну і політичну самостійність, але були на багато слабкішими США. Такою була війна США з Іспанією в 1898 р., яка була не випадковим, а закономірним явищем.

До кінця ХІХ ст. колись могутня іспанська монархія прийшла до занепаду. Економічне і політичне становище Іспанії було надзвичайно складним. Проте іспанська монархія продовжувала утримувати рештки своїх колишніх величезних колоніальних володінь у Західній півкулі й Азії. США приділяли особливу увагу іспанським колоніям Кубі і Філіппінам, які вирізнялися природними багатствами і займали важливе стратегічне розташування з точки зору подальшого розширення експансії. Так, економічні зв’язки Куби з США були міцнішими ніж з Іспанією. 90% цукру-сирцю, головного предмету експорту Куби, поглиналося американським ринком. Одночасно США уважно слідкували за розвитком політичних подій, що відбувалися на Кубі, за політикою іспанської монархії і зростанням невдоволення кубинського народу, який неодноразово віднімався на боротьбу проти колоніального гноблення.

В 1895 р. на Кубі вибухнуло нове повстання проти іспанського панування. На Філіппінах визвольне повстання розпочалося в 1896 р. Приводом для втручання США послужили жорстокі репресії, що застосовувалися Іспанією проти повсталого народу Куби. США, заявивши про своє співчуття боротьбі повстанців, кілька разів направляли ноти протесту проти насильств іспанської влади. Для підкріплення дипломатичних кроків США вдавалися до демонстрації сили: в Гавану був направлений броненосець «Мен». 15 лютого 1898 р. броненосець «Мен» раптово вибухнув; загинули 260 матросів і близько 100 було поранено. Хоч ретельне розслідування не виявило винуватців катастрофи, уряд США звинуватив іспанців. 11 квітня 1898 р. президент США В. Маккінлі звернувся до Конгресу здійснити «насильницьке умиротворення Куби». Право США на втручання в іспансько-кубинський конфлікт він обґрунтував комерційними інтересами американців, їхнім прагненням до встановлення на Кубі порядку і стабільного уряду. 20 квітня Конгрес визнав незалежність Куби, зажадав виведення іспанських військ і уповноважив президента США використати збройні сили. Проголошувалася також відмова США від намірів анексувати Кубу. У відповідь на оголошення американцями блокади Куби, Іспанія 23 квітня 1898 р. оголосила війну Сполученим Штатам. 25 квітня американський Конгрес прийняв резолюцію про визнання стану війни з Іспанією.

Головну роль в іспансько-американській війні відіграв американський флот, який отримав вирішальні перемоги біля Сантьяго (Куба) і біля Маніли (столиця Філіппін). Основний тягар боротьби на суші випав на долю кубинських і філіппінських повстанців. Висадка американського експедиційного корпусу в Гуантанамо 7 червня 1898 р. і його успішне просування разом з кубинськими військами блокувало м. Сантьяго, гарнізон якого капітулював 17 липня. Після цього відбулася загальна капітуляція іспанських військ на Кубі. 25 липня американські війська розпочали окупацію Пуерто-Рико. За французького посередництва 12 серпня було укладено угоду про перемир’я США з Іспанією.

На Філіппінах в Манільській затоці американська ескадра 1 травня 1898 р. знищила іспанську ескадру із застарілих суден, не втративши жодної людини. Встановивши морську блокаду Маніли, американські війська за допомогою філіппінських повстанців захопили плацдарм на її околицях. Після перемир’я з Іспанією Маніла була здана американцям без бою.

Іспансько-американська війна, що тривала 3 місяці, завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 р. Мир передбачав відмову Іспанії від прав на Кубу, передачу США Пуерто-Рико й інших іспанських островів у Вест-Індії, найбільший з Маріанських островів – о. Гуам, відмову від Філіппін на користь США за 20 млн. дол. Іспанія відмовилася передати США Каролінські острови, які разом з Маріанськими в 1899 р. були продані Німеччині.

Іспансько-американська війна остаточно витіснила Іспанію із Західної півкулі і піднесла США до рангу світової держави і посилила їх позиції в Карибському басейні і на підступах до Східної Азії.

У 1901 р. у США був прийнятий закон («поправка Платта») про умови припинення окупації Куби американськими військами. Закон обмежував суверенітет Куби в зовнішньополітичній сфері, закріпляв за США право на інтервенцію «для збереження незалежності Куби і підтримки уряду», підтверджував законність усіх актів американських окупаційних властей, дозволяв США створити на острові військово-морську базу в Гуантанамо. Цей закон був повністю включений в конституцію кубинської республіки, проголошеної в 1902 р., що поставило Кубу у становище американського протекторату.

Поиск по сайту: