Австро-Угорщина

Оголошення війни Сербії населення Австро-Угорщині вітало з великим патріотичним піднесенням. Однак австро-сербську війну локалізувати не вдалося, вона переросла в світову, виявилася несподівано важкою і тривалою, до чого імперія не була готова.

Вкрай невдалим для Австро-Угорщини виявився початок війни. У той час як розроблений генштабом план воєнних дій передбачав нанесення головного удару по Сербії, залишивши в Галичині лише невеликі сили прикриття, Австро-Угорщині довелося з самого початку вести повномасштабну війну на два фронти – проти Сербії і проти Росії в Галичині. Несподівана активність росіян вже в перші тижні війни примусила командування терміново перекидати в Галичину з Сербського фронту 20 дивізій. У зв'язку з цим Сербію вдалося розгромити лише в кінці 1915 р. при вирішальній участі німецьких військ. За їх участю в 1915 р. вдалося також стабілізувати становище на Східному фронті. В травні 1915 р. проти Австро-Угорщини відкрився третій, Італійський фронт, в серпні 1916 р. – Румунський. Ліквідувати вторгнення румунських військ в угорську Трансільванію також вдалося за допомогою німецьких військ.

Ефективна воєнна допомога Німеччини мала для Австро-Угорщини негативні наслідки, оскільки посилювала її залежність від союзника. Вступаючи у війну, Центральні держави не мали узгоджених військових цілей. Не вдалося виробити їх і за роки війни. Переговори між Австро-Угорщиною і Німеччиною з цього приводу 15-16 листопада 1916 р. в Берліні завершилися безрезультатно. Однак платою за німецьку допомогу стало створення «єдиного військового командування», що було першим помітним кроком в порушенні партнерського балансу у військово-політичному союзі двох держав.

Війна викликала радикальні зміни в структурі і механізмі функціонування цілих галузей промисловості, сільського господарства, транспорту. Різко зросли прямі військові витрати. Відбувалася мілітаризація економіки. Державні замовлення створили військову кон’юнктуру в низці галузей, що дозволило вийти з економічної кризи, яку з 1913 р. переживала країна внаслідок Балканських війн. В роки війни зникло безробіття, відбулося швидке зростання заробітної плати, яка до кінця війни була в 4,5 рази вища, ніж в 1913/1914 рр. Однак через інфляцію реальна заробітна платня за цей час скоротилася до 1/3.

Ще до оголошення мобілізації в дію вступили закони 1912 р. про виняткові заходи і військове постачання, які створили правову основу для втручання держави в суспільне й економічне життя: регулювання цін на продовольство і сировину, централізований розподіл, регулювання військового виробництва, примусова праця, обмеження прав і свобод громадян. Контроль держави над економікою призвів до створення «військово-промислових центрів», що по суті означало примусове картелювання державою промисловості для військових цілей. До кінця війни їх нараховувалося 20 в сільському господарстві й 71 в промисловості. Хоч більшість цих центрів розглядалася як орган, спільні для всієї імперії, сфера їх діяльності в Угорщині була досить обмеженою. З січня 1915 р. тут почали створюватися власні «військово-промислові центри».

З метою максимальної централізації управління господарством було створено Військово-контрольне управління, що перебувало в безпосередньому підпорядкуванні військового міністерства. Наділене диктаторськими повноваженнями, воно мало контролювати і регулювати діяльність господарчих об'єднань і організацій в усій Габсбургській імперії. Однак через спротив угорської влади, яка протидіяла поширенню дії цього управління на Угорщину, воно не змогло виконувати свої повноваження повною мірою. Кожного разу, коли йшлося про проведення економічних заходів, які поширювалися на Угорщину, віденський уряд був змушений скликати австро-угорську митну конференцію або конференцію з питань торгівлі, як це було передбачено угодою 1867 р.

Однією з суттєвих проблем держави була продовольча. Незважаючи на встановлену державою монополію на закупки зерна, розподіл сировини й енергоносіїв вже на другий рік війни різко погіршилося постачання міського населення продуктами харчування. Найбільше вразили продовольчі проблеми жителів промислової Цислейтанії. На початку 1915 р. в Австрії було введено карткову систему на хліб, а потім на інші продукти народного споживання. Вже в червні 1916 р. тут виникли перші демонстрації через перебої в торгівлі з жирами і яйцями. Влітку наступного року в робітничих кварталах Відня почався голод. Розміри пайка переглядалися кожні два тижні в залежності від наявності продуктів. Про перебої в постачанні населення продовольством свідчили величезні черги, які займали з вечора, щоб купити продукти зранку. Значною проблемою стала нехватка енергоносіїв.

В австро-угорського керівництва не було визначених військових цілей і планів їх реалізації ні на початку, ні в кінці війни. Час від часу згідно з обставинами у Відні висувалися певні ідеї і пропозиції, які, однак, не були чітко сформульовані як офіційні програми. Пріоритетом вважалося не завоювання нових територій, а забезпечення австро-угорського домінування на Балканах шляхом створення тут залежних держав.

Якщо канцлер І.Буріан допускав анексії за рахунок Сербії і Чорногорії, то його наступник О.Чернін (грудень 1916 - квітень 1918 рр.) відкидав будь-які загарбання і прагнув будь-що домагатися миру з Антантою. Програма майбутнього мирного договору Австро-Угорщини, що обговорювалася на коронній раді 12 січня 1917 р. передбачала два варіанти. Програма мінімум - збереження територіальної цілісності імперії, приєднання стратегічно важливої гори Ловчен в Чорногорії (в оборонних цілях), зміну династії в Сербії; програма-максимум – крім зміни династії в Сербії, приєднання до Австро-Угорщини «конгресової» Польщі, Чорногорії, Мачви - ділянки на кордоні Сербії з Чорногорією, корегування кордонів в Трансільванії.

Прагнення до миру в Австро-Угорщині виявилися ще в липні 1915 р., коли соціал-демократичні партії імперії звернулися до Міжнародного соціалістичного бюро з письмовим проханням ініціювати початок переговорів з соціалістичними партіями Антанти.

Починаючи з весни 1915 р. спостерігалося неухильне зростання пацифістських настроїв серед угорської опозиції, яку очолював граф М.Каройі, лідер Партії незалежності. 7 грудня 1915 р. він закликав угорських парламентарів до початку акції на користь миру, проте його не підтримала навіть власна партія. Каройї був змушений в липні 1916 р. разом з 25 прихильниками вийти з Партії незалежності на знак протесту проти прогерманської політики більшості. Опозиція на чолі з Каройї виступала з різкою критикою уряду Тіси і Центральних держав, особливо у вересні 1916 р., коли румунські війська зайняли частину Трансільванії; вимагала відкликати угорські частини з віддалених фронтів і зосередити їх для захисту кордонів країни, встановити парламентський контроль над урядом Тіси і військовим командуванням. Відсутність парламентського контролю в Цислейтанії (австрійських рейхсрат був розпущений в березні 1914 р. і не скликався до травня 1917 р.) дозволяла ставити питання про підпорядкування зовнішньої політики і військових дій Австро-Угорщини інтересам Німеччини, а врешті - про подальше збереження системи дуалізму.

В кінці 1916 р. відбулися важливі зміни у вищому керівництві імперії. В жовтні відомий соціал-демократ Ф.Адлер вбив австрійського прем'єра Штюргка, звинувачуваного в реакційності. Новий австрійський кабінет очолив Е.Кербер. 21 листопада 1916 р. помер імператор Франц Йосиф І, зі смертю якого завершилася ціла епоха («ера Франца Йосифа»). Його наступником став ерцгерцог Карл, який був коронований як австрійський імператор Карл І і угорський король Карл V. Коронація Карла королем Угорщини стараннями угорського прем'єра І.Тіси відбулася дещо поспішно, чим вдалося уникнути кризи дуалізму.

Очоливши імперію, 29-річний монарх взяв на себе верховне командування збройними силами і одночасно розпочав зондування грунту для мирних переговорів з Антантою. Це стало підґрунтям до відставки в травні 1917 р. угорського прем'єра І.Тіси – фактичного глави «військової партії» в Австро-Угорщині, найбільш рішучого прихильника війни до кінця і союзу з Німеччиною.

Наступні угорські кабінети на чолі з М.Естергазі і Ш.Векерле продовжили консервативну політику Тіси, лише обіцяючи зміни. Тому боротьба за загальне виборче право продовжилася. На цьому ґрунті відбулося зближення Каройі з соціал-демократами і буржуазним радикалами і утворення ними в червні 1917 р. Блоку боротьби за виборче право. Влітку і восени 1917 р. блок розгорнув свої акції по всій країні, залучаючи до них робітників.

Іншим підґрунтям для зближення політичних сил в Угорщині стало питання про мир. З весни спільно з Каройі з пацифістських позицій почали виступати Соціал-демократична партія Угорщини, вищий католицький клір. В грудні 1917 р. Карої, підтриманий соціалістами, закликав розпочати мирні переговори, в чому його підтримував і монарх.

Зондування ґрунту для мирних переговорів за дорученням імператора відбувалося в грудні 1916 р. – лютому 1917 р. в переговорах з представниками США, Британії, Франції на території Швейцарії. Хоч 7 грудня 1917 р. США і оголосили війну Австро-Угорщині, в «14 пунктах» В.Вільсона не йшлося про ліквідацію Австро-Угорської монархії, а лише про надання її народам «можливостей для автономного розвитку», тобто про її реформування на умовах федерації, що створювало підґрунтя для подальших переговорів.

Австро-угорську програму миру запропонував О.Чернін, який в грудні 1916 р. очолив міністерство закордонних справ замість І.Буріана. Він був впевнений, що продовження війни приведе Австро-Угорщину до катастрофи, тож планував домогтися компромісу, передавши Німеччині права на австрійську частину Польщі в обмін на територіальні поступки Німеччини в Ельзас-Лотарингії на користь Франції.

Оскільки в Німеччині мирні пропозиції Черніна були проігноровані, імператор Карл вступив в контакт з державами Антанти через брата своєї дружини, офіцера бельгійської армії принца Сикста Бурбонського. Пропозиції Габсбурзької монархії зводилися до відновлення Сербії і Бельгії, підтримки французьких вимог щодо Ельзасу і Лотарингії, забезпечення Росії вільного пароплавства через Протоки. 24 березня 1917 р. Карл передав через свого посередника президенту Франції Пуанкаре першого листа, 9 травня – другого. Переговори мали шанс на успіх, однак каменем спотикання стало італійське питання, оскільки британське і французьке керівництво не могло відмовитися від обіцянок, даних Італії з приводу Південного Тіролю.

З часом про австрійські мирні зусилля стало відомо в Берліні. Канцлер О.Чернін був змушений виправдовуватися перед союзником, пояснюючи, що мова не йшла про досягнення сепаратного миру з Антантою за спиною Німеччини. Розгорівся дипломатичний скандал («справа Сикста»), в ході якого Карл І поклав усю від повільність на О.Черніна і відправив його у відставку в квітні 1918 р. Міністерство закордонних справ знову очолив І.Буріан. Результатом скандалу стало різке падіння престижу імперії і авторитету Карла І, якого тепер вважали ненадійним партнером як в Німеччині, так і в країнах Антанти. 12 травня 1918 р. імператор Карл був змушений здійснити принизливу поїздку до Спа, в головну квартиру німецьких збройних сил, на зустріч з імператором Вільгельмом ІІ. На цьому всі мирні ініціативи Австро-Угорщини скінчилися, а з ними і шанс зберегти монархію від катастрофи.

Влітку-восени 1918 р. почали формуватися представницькі органи різних національностей Габзбургської монархії, які прагнули до самовизначення на основі «14 пунктів» Вудро Вільсона. Фактичним сигналом до їх виступу стали звернення керівників Німеччини, Австро-Угорщини і Туреччини від 5 жовтня 1918 р. до американського президента В.Вільсона про перемир'я. 16 жовтня вийшов Маніфест імператора Карла, що проголосив Австро-Угорську імперію федеральним утворення, але було вже надто пізно.

У Відні відповідь В.Вільсона отримали 20 жовтня. В ній пропозиція Австро-Угорщини розпочати переговори про мир відкидалася. США заявляли, що з часу оприлюднення «14 пунктів» відбулися значні зміни і «просту автономію» чехів, словаків і південних слов'ян вже не можна визнати як основу для майбутнього миру. Таким чином, розпад Австро-Угорської монархії ставав неминучим.

Навіть німецькомовні депутати рейхсрату 21 жовтня конституювалися як Тимчасові національні збори і 30 жовтня заявили про прагнення приєднатися до Німеччини. Антанта відмінила цей акт і Австрія стала суверенною державою. 30-31 жовтня в Угорщині відбулася революція. І.Тіса, який символізував в очах народних мас війну, був убитий повсталими солдатами в Будапешті.

Тим часом австро-угорська армія швидко розкладалася. 25 жовтня угорські дивізії відмовилися воювати і відбули до Будапешту, якому загрожували війська Антанти. Частини, що складалися з чехів і хорватів, також відмовилися підкорятися командуванню. Бої вели тільки ті дивізії, які в своїй більшості складалися з австрійців. В цій ситуації австро-угорський армії було надано наказ відступати. Відступ відбувався на всьому фронті – від швейцарського кордону до морського побережжя - фактично без опору.

27 жовтня новий міністр закордонних справ граф Д.Андраші-молодший звернувся до урядів країн Антанти з проханням негайно розпочати переговори про сепаратний мир. 29 жовтня Відень погодився на досягнення такого миру на будь-яких умовах. Умови миру були повідомлені італійським генералом Діацем від імені союзників 1 листопада 1918 р. і прийняті австро-угорською коронною радою того ж дня. 3 листопада ген. фон Вебер підписав капітуляцію від імені військового командування вже не існуючої Австро-Угорщини. За умовами перемир'я її збройні сили мали бути демобілізовані, за виключенням 20 дивізій, усі військовополонені звільнені. Військово-морський флот мав бути роззброєний і переданий Антанті. Союзники отримали право використовувати залізниці й шосейні дороги на території країни.

11 листопада імператор Карл був змушений підписати документ, в якому він відмовлявся від участі в державних справах Австрії і наперед визнавав майбутню форму правління цієї держави. Аналогічну декларацію він підписав 13 листопада як король Угорщини. Австро-Угорська монархія перестала існувати.

Поиск по сайту: