Сергій КРИМСЬКИЙ: «З усіх прав людини найважливішим є право бути IНШИМ»

Сучасне життя, надстрімке, дуже часто хаотичне і внутрішньо суперечливе, не дає, як правило, навіть вдумливій, неквапливій і об'єктивній людині найменшої можливості осмислити його (ні, не зробити кар'єру, не брати участь у різноманітних політичних і економічних колізіях, не долучатися до вічної конкурентної гонки за життєвими благами — із цим якраз усе гаразд, а саме осмислити!). А це означає, що дуже багато людей не дуже чітко уявляють собі, в якій системі історичних, соціальних і духовних координат перебуває Україна. І, таким чином, вкрай відповідальні рішення на високому рівні приймаються часто «методом проб і помилок» (з відповідною неприйнятно високою ціною таких рішень), з кон'юнктурних, корисливих мотивів, а часом навіть наосліп.

Постійний автор «Дня», чудовий український вчений зі світовим ім'ям, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2005 рік, доктор філософських наук, професор Сергій Борисович Кримський глибоко переконаний: так звані «вічні питання» філософії й етики (В чому сенс життя? Що таке щастя? Якими є справжні цінності нашого буття? Їх іще називають питаннями смислотворення життя) однаково важливі для кожної людини на Землі, хоч би ким вона була — Президентом або пересічним громадянином. Постійні пошуки відповіді на ці питання (а відповіддю виступає саме прожите життя!) допомагають будь-кому з нас осмислити найголовніше в нашому світі. І філософія — незамінний помічник у цій справі — дозволяє дійти не тільки високо абстрактних, а й несподівано дуже актуальних висновків. Читач, який ознайомиться з не зовсім звичайним інтерв'ю Сергія Борисовича нашій газеті, інтерв'ю людини, яка має не тільки універсальні знання, а й дуже багатий життєвий досвід, сподіваємося, погодиться із цим.

ФІЛОСОФІЯ — ЦЕ СМИСЛОТВОРЕННЯ ЖИТТЯ

— Сергію Борисовичу, Ваш 75-літній ювілей майже збігається в часі з Днем філософа, який щороку відзначається на міжнародному рівні за рішенням ЮНЕСКО. Хотілося б скористатися із цієї обставини, щоб попросити Вас, як одного з найвідоміших філософів України, поділитися своїм життєвим досвідом.

— Звісно, було б дуже самовпевнено рекламувати свій життєвий досвід. Я дотримуюся скромнішої позиції: звернутися спільно з читачами «Дня» до стародавнього життєвого досвіду видатних мислителів, який став і особисто для мене «життєвим матеріалом» і, більш того, використовувався для побудови траєкторії мого життя. Адже філософ — це не просто «мисляча машина»; це людина, здатна переводити думки й почуття у свою біографію. Не випадково з часів Цицерона говорять про «втіху філософією». Щоправда, в наш час, після пандемії зла ХХ століття, навряд чи можна сповна «втішитися» філософією — для цього потрібні сильніші засоби. І культура (в найширшому значенні цього слова) може бути засобом, без перебільшення, рятівним.

Життя — це завжди подолання труднощів, якщо хочете, боротьба, тож дивуватися в ній треба не наявності прикрощів, що зустрічаються досить часто, а успіхам, які дійсно є рідкісними. Філософія й дозволяє усвідомити смислову міру між здобутками та втратами, успіхами та поразками. Знайти сенс життєвих пропорцій, співвідношення різних начал з позиції «третьої правди», тобто панорамного бачення життєвих обставин — такий підхід ми зустрічаємо вже в Біблії, в книзі Іова. Коли цей біблійний персонаж, якого спіткали всі можливі біди, заволав: «Доки?!» — Бог порадив йому усвідомити своє місце в універсальній картині буття, задум якої перевищує наше уявлення про успіхи й поразки. Без такого панорамного бачення (або «третьої правди») навряд чи можна оцінити успішність біографії вченого, який заради своїх творчих результатів ігнорує багато інших цінностей життя.

Хотілося б звернути увагу на такий приклад. Уже в античності Арістотель вирішив експериментально з'ясувати: чи має повітря вагу? Він порівняв вагу шкіряних мішків, наповнених повітрям, з вагою порожніх мішків і отримав однаковий результат. Таке ж враження відсутності у повітря ваги ми б отримали й при сучасному зважуванні на точних аналітичних терезах. Такий парадокс стався тому, що Арістотель не врахував власний закон виштовхувальної сили, що діє на тіло, занурене в те чи інше середовище. Значення цього прикладу полягає ось у чому: чи не «зважуємо ми у своєму житті повітря», не враховуючи при цьому невідомі нам закони, що створюють ілюзорний ефект? Для того, щоб уникнути такої ілюзії, потрібне певне загальне уявлення про буття. Життєва сила філософії й полягає в тому, що вона малює нам таку загальну картину. Вона вчить нас і тому, щоб не тільки «мудрувати лукаво», а користатися мудрістю інших людей. Усе життя я й намагався знайти шляхи такого «користання мудрістю»; принаймні, останніми роками я створив і читаю великий лекційний курс під назвою «Філософія як смислотворення життя».

— Чого ж Ви прагнете навчити своїх слухачів?

— Тут не треба нічого вигадувати. Вчити, як мені здається, треба того, з чим пов'язаний тисячолітній досвід людства. Тобто усвідомленню рятівних сил, які підтримують людяність у людині, дають життя через любов, добро й дарування щастя! Усе це заведено називати благодаттю. І це дійсно фундаментальна категорія. Гете, а слідом за ним і Лев Толстой, взагалі, вважали, що людина живе, доки вона «випромінює благодать», і йде з життя, коли ця якість вичерпується. Ось чому творчість видатних людей, незалежно від терміну життя (навіть якщо він надто малий) виглядає закінченою, тобто демонструє те, що заклик до благодаті спрацював.

УСЕ РОЗУМНЕ МАЄ МЕЖІ; БЕЗМЕЖНОЮ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ ГЛУПОТА

Тут виникає проблема долі з усією її полемічною інтерпретацією, коли, наприклад, згідно з думкою Шопенгауера, «випадкова смерть виявляється невипадковою, зустріч виглядає насправді побаченням, а незнання чогось — наміром, тобто інтуїтивним уявленням того, що індивідууму не треба».

Говорячи про благодать, слід передусім виробляти в собі огиду, ідіосинкразію до жорстокості. Про це дуже добре сказав Герцен: «Жорстокою є дитина у своїй невинності, жорстокий піп у своїй святості, жорстоким є доктринер у своїй науці. Усі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли праві». М'якосердя приходить тільки з досвідом, коли, прокидаючись уночі з думкою про те, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання для себе і не знаходячи його, знаходиш для інших! З цього моменту будь-яка жорстокість стає огидною.

Найважливішим правом кожного з нас є право бути іншим. Інший часто є продовженням тебе самого, тому, коли ти знайомишся з іншою людиною, треба передусім вирішити питання: чи влаштовують тебе її недоліки? І якщо влаштовують, не ставити їх у центр спілкування. Є міра навчання іншої людини, є міра й разумності. Наївні люди часто вважають, що розум безмежний. Насправді все розумне має межі; безмежною може бути лише глупота. Хоча й вона може бути рисою розуму! Не випадково Чехов говорив, що університет розвиває всі здібності, зокрема й дурість.

Стержньовим принципом «етики добра» є імператив (спонукальна вимога) незастосування сили, бо вона, як правило, породжує результати, більш негативні, ніж наявні обставини. Сила застосовується не тоді, коли це можливо, а коли це необхідно. Є, звісно, вороги суспільства, проти яких треба застосувати силу, але якщо від тебе особисто залежить, оголосити когось ворогом чи ні — зрозуміло, якого саме вибору категорично не можна робити.

Узагалі в житті не треба нічого боятися, зокрема й помилок, бо все добре є результатом виправлених помилок. Для мене особисто вельми повчальною є знаменита так звана «іспанська молитва»: «Господи, допоможи мені зробити те, що я можу зробити, дай мені терпіння змиритися з тим, чого я не можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити перше від другого!». На жаль, у житті така «здатність відрізняти» не так часто зустрічається. Легше, образно кажучи, «махаючи шаблею» бігти в атаку. Важче, хоча часто й розумніше, вміти відступати. Таку ситуацію влучно описав Толстой. На вузькій лісовій дорозі, розповідав він, зустрілися два візники, які їхали на возах з двох протилежних сторін. Кожен з них кричав іншому: «Пропусти мене вперед!». Але випадковий перехожий, який спостерігав за цією сценою, мудро сказав: «Той з вас, хто дійсно поспішає, нехай від'їде назад...»

ЖИТТЯ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЇЇ ПРАКТИЧНА ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: «У ЧОМУ ЩАСТЯ»

— Сергію Борисовичу, хотілося б поставити Вам нехай і вельми тривіальне, але злободенне для всіх питання: в чому полягає щастя людини?

— Це питання не має однозначного варіанта рішення. Життя людини і є її практичною відповіддю на це питання. Ми можемо ставити тільки проблему умов щастя людини. Свого часу над цією проблемою бився знаменитий американський письменник Едгар По. Використовуючи досвід його пошуків, ми можемо із сучасного погляду виділити чотири умови щастя.

Перша. Спілкування з природою, тобто з чимось більш абсолютним і високим, ніж окрема людина. У природі є краса, а вона виявляється милістю до людини. У відомому романі Ремарка «Три товариші» російський емігрант Морозов каже: «Усі наші нещастя від чотирьох стін». І дійсно, якщо у людини депресія, то після походу в ліс, до річки або в поле, вона, як правило, розсіюється. Більш того, ритм людських кроків, як встановлено наукою, співпадає з деякими ритмами мозку. Ось чому без спілкування з природою не можна бути щасливим!

Друга умова щастя — любов, тобто знаходження абсолютного центру в іншій людині, здатність до обміну особистостями між коханими. Такий обмін створює певну «хімію духу», деякий особливий об'єкт, званий «Ти», який іде до Бога.

Третя умова щастя — духовність, наявність високої мети в житті, величина якої прямо пропорційна величині щастя. Річ тут не в тім, що не потрібні матеріальні цінності — вони необхідні; але до них людина легко звикає, й тоді перед нею в усій силі постають ті ж екзистенційні, тобто духовні, проблеми.

І зовсім уже неординарною виглядає четверта умова. Вона передбачає відсутність честолюбства, бо честолюбна людина не може бути щасливою: вона щоразу ставить собі нові й нові цілі, і так без кінця. Не випадково біблійна мудрість свідчить: «Сила жадає, і тільки смуток вгамовує серця». Звісно, це не означає, що честолюбство не потрібне; воно необхідне кожній людині, яка робить кар'єру. Але слід знати, до яких наслідків для особистого щастя людини може призвести честолюбство!

ЛІДЕР — ЦЕ ЛЮДИНА, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЄ ВЕЛИКУ СОЦІАЛЬНУ СИЛУ, А НЕ СЕБЕ САМУ

— Тоді як Ви уявляєте собі кар'єрне сходження людини, її здатність бути лідером?

— Кар'єра, як правило, пов'язана з життєвими успіхами людини, з розв'язанням не лише матеріальних, а й особистих проблем. Вона пов'язана з певним рівнем влади, воля до якої, як вважав Ніцше, є рушійною силою людської психіки. Разом із тим, не можна не враховувати й того, що ця влада обмежує сферу простого людського спілкування; більш того, є чимало людей (до них належу і я), які не вважають для себе можливим наказувати іншим людям. Це аж ніяк не відміняє необхідності вольових рішень, без яких неможливе соціальне життя.

Безперечним однак є положення, назване в соціології «принципом Пітера». Він свідчить, що в кар'єрі кожна людина прагне зрештою зайняти рівень своєї некомпетентності. Тобто вершина кар'єри може виявитися ілюзорною! Яка кар'єра може бути у Толстого? Припустімо, написав ще один новий роман. І все...

Особливою обставиною є ситуація формування лідера. Адже це не просто керівник, це людина, яка має харизму, тобто здатність надати своїм думкам очевидності реального факту, результату, що не потребує доказів. На жаль, у нас нині поширилося вкрай шкідливе й небезпечне уявлення про те, що лідером може бути буцімто кожний. У країні виникли численні організації, що оголошують себе здатними до формування лідера внаслідок застосування різних «тренінгів». Такі заходи близькі до обману громадської думки, бо здатність бути лідером — це певна доля. Експериментальні дослідження свідчать, що й у популяції тварин, і в людському співтоваристві однаковий відсоток особнів, здібних до лідерства: 0,2 — 0,7%!

Крім того, лідер — це монадна особистість, тобто людина, здатна репрезентувати велику соціальну силу, а не себе саму. Така репрезентація характеризує місію людини, а не її службове становище. Тут доречно провести аналогію з пушкінським розумінням місії поета. Він писав:

«Пока не требует поэта к священной жертве Аполлон...
Среди дитей ничтожных мира, быть может, всех ничтожней он»

Поетом його робить місія — так само, як ця місія перетворює політичного діяча на лідера. І відносити цю місію на рахунок особистих успіхів — це означає створювати гріх самозванства. Тривожно й те, що в суспільстві стимулюється свого роду «боротьба марнославства», підживлювана ілюзорним переконанням в доступності високих вершин буцімто для кожного...

ОСОБИСТІСТЬ Є НАЙВИЩИМ ДАРОМ БОГА

— І, нарешті, останнє запитання: в чому, Сергію Борисовичу, на Вашу думку, полягає сенс життя?

— Це питання не має остаточного рішення, а вимагає безперервних пошуків кожною людиною. Ці пошуки і їхня жорстока гострота свідчать, що життя не може бути безглуздим. Тут можуть бути три варіанти рішення. Перший: вписати своє життя, як це роблять часто сільські люди, в життя природи, підпорядкувати свою життєдіяльність природним ритмам. Тоді саме буття відповідає на питання про сенс життя.

Другий шлях: зробити природу подією свого життя. Прикладом тут може бути апокрифічний старець біблійних часів Осія, який наприкінці життя віддав податки державі, кредиторам — гроші, дітям — майно, серце — дружині, а собі залишив місце під смоковницею, звідки особливо мальовничими виглядають схід і захід сонця. Цей шлях означає завдання: дати буттю проявитися через людину, через тебе самого, проявити це буття в той чи інший спосіб. Я згадую, як років 20 тому зрубали тополі біля церкви Миколи Набережного на Подолі. І серед цих зрубаних дерев я побачив стовбур, на якому була прибита залізна табличка, що належить ще до ХIХ століття. На ній був напис: «Перший поцілунок». Тобто людина позначила місце своєї життєвої події, і тільки тополя, коли виросла, приховала цю табличку від наших очей...

Третій шлях: зробити своє життя якомога повнішим, предметом наповнення високими цінностями. Кажучи більш конкретно, не можу не послатися на лист Сенеки до Луцилія, в якому великий давньоримський філософ дає свою відповідь на запитання про сенс життя. Він писав приблизно так: зроби добро якнайбільшій кількості людей. Якщо не зумієш якнайбільшій кількості — то якійсь його частині. Якщо не можна зробити цього — послужи комусь одному з ближніх. Якщо не зумієш послужити ближньому — послужи самому собі. Останнє означає створення своєї особистості. А це може бути найбільшим і найважливішим явищем сучасності. Особистість, тобто створення внутрішнього світу людини, є найвищим даром Бога. Творіння особистості — це створення мікрокосму, суб'єкта, відповідального перед собою за близькість до інших людей або навіть до однієї людини — якщо ти здатен зробити її щасливою.

У Варшаві в одному з костелів є сучасна ікона Христа, яка зображує людину, що несе на руках... саму себе, щоб віддати те, що несе, людям. По-моєму, цей образ і є найкращою відповіддю на питання про сенс життя. Додам іще, що духовна ситуація у багатьох країнах християнської цивілізації (і, звісно, в Україні), особливо віддаленість чималої частини молоді від високих ідеалів, мені особисто зі страшною ясністю нагадує про те, що подібне вже було в історії людства. А саме: в момент катастрофи, краху старих, античних, язичницьких богів і початку найбільшої революції: зародження християнства...

62. У відомій праці ,,Чудацькі думки про українську національну справу ”

М.Драгоманов виголошує одну з провідних ідей своєї творчості про те, що,,поступ

цивілізації на Україні навіть і в чужій формі”, є кращим, аніж бездіяльність. Водночас він невтомно обстоює духовну єдність, соборність українського народу (попри реально існуючі кордони), відновлення у майбутньому,,національно-геогра-

фічних” меж України, іншими словами – повернення українських етнічних територій.

У Драгоманова –,,дослідача, за влучним висловом М.Павлика, модель української історії концептуально відмінна від народницької. Прагнучи,,ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.”,

сповнити український національний проект, М.Драгоманов насамперед окреслює європейський вектор розвитку України. Непримиренно ставлячись до всього, що стоїть на заваді цьому прямуванню, він полемічно (і практично – шляхом впровадження культурних програм) поборює етнографічний загумінковий націоналізм українофілів, провінціалізм, неосвіченість.

В українській філософії права проблему громадянського суспільства досліджувало багато філософів. Найбільш визначними у цій сфері є наукові праці видатної особистості Михайла Драгоманова.

Слід зазначити, що згаданий вчений здійснював свою діяльність у бурхливі роки ХІХ століття, коли в Україні як ніколи гостро стояло питання побудови громадянського суспільства. Українську еліту позаминулого століття цікавили питання практичних можливостей здійснення реформування політичної системи України у напрямі її демократизації та спрямування, у першу чергу, на дотримання державою прав та інтересів людини. Після подій Української революції 1917-1921 років, в результаті яких у нашій країні була встановлена радянська влада, про розвиток філософських ідей громадянського суспільства довелося забути. Таким чином, українська філософська думка ХХ століття була позбавлення напрацювань у зазначеній сфері. Здійснювались лише окремі дослідження українськими філософами, які були змушені покинути межі Батьківщини і емігрувати на Захід.

У філософії Михайла Драгоманова громадянське суспільство утворюється внаслідок еволюції людського розвитку, яка починалась від первісного роду і закінчилась утворенням політичної форми общини. Зазначений процес відбувся під впливом матеріального виробництва, яке в свою чергу зумовлене розумом сім'ї. Таким чином, філософ обґрунтовував можливість побудови громадянського суспільства тільки шляхом поступових перетворень. Тому, він вбачав основним завданням, яке стоїть перед українським народом – програмна перебудова політичного ладу тогочасної України.

Ми бачимо, що Україна часів М. Драгоманова має багато спільного із сучасною Україною. А саме:

- сваволя чиновників;
- певні привілеї у податковій системі;
- відсутність гарантій особистої недоторканості;
- безкарність протизаконної діяльності правоохоронних органів.

М. Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" основними засобами боротьби із вищезгаданими негативними проявами називав розвиток української освіти і науки, а також формування органів місцевого самоврядування: "Коли ж ми станемо при думці, що головне діло – поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національний є тільки ґрунт, форма та спосіб, то ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а в купі з тим і його національності охороні й зростові того, що в ній є доброго". При цьому, основну роль у цьому процесі він відводив інтелігенції: "І кривда лежить не тільки в тім, що наша національність і ознака й мова не має прав рівних, з правами мови московської, польської, угорської, румунської, але й і втому, що на всім обширі землі, де живе наш народ, хиба 5% інтелігенції признає себе людьми однієї національності з тим народом. Через те народ наш не має культурної помочі од інтелігенції, котра чи прямо чи посередньо живе з його праці. Лихо це дійшло до того, що навіть люди з інтелігенції, що живе серед нашого народу од нього власне одвертаються, а несуть свою працю, таланти, гроші на службу другим народам". Доцільно розглянути зазначені засоби більш детально.

Впершу чергу наука має бути заснована на принципі "вільної науки", тобто не може бути ніяких обмежень щодо творчої діяльності особистості, переслідувань особи за її переконання. За подібним принципом має формуватися і освітня галузь. М. Драгоманов засуджував тогочасну систему української освіти, коли існувала цензура і певні заборони на знайомство із тими чи іншими здобутками світової цивілізації, насамперед західноєвропейської культури. У зв'язку із цим відбувалось гальмування розвитку освітньо-наукової галузі.

Нажаль, не зважаючи на відсутність будь-яких заборон чи цезури в сучасній українській освіті і науці, держава не приділяє достатньої уваги на їх розвиток. Доволі вагомим фактом що свідчить про це є прийнятий Державний бюджет України на 2010 рік, де на розвиток освіти і науки було передбачено всього лише близько 800 тис. грн. Для прикладу, у країнах Західної Європи, де існує розвинуте громадянське суспільства річні витрати на розвиток освіти і науки становлять суму у тричі вищу за українську, так Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії виділяє на розвиток освіти і науки близько 7 млн. фунтів стерлінгів (80 млн. грн. за курсом НБУ) на рік.

Вважливе місце у "драгоманівському" варіанті конституційного устрою України посідали органи місцевого самоврядування. Саме на них мислитель покладає найбільші надії на створення громадянського суспільства. Тому у своєму конститутційному проекті реформ М. Драгоманов передбачає для органів місцевого самоврядування такі повноваженя:

1. управління справами місцевого громадського господарства;

2. здійснення управлінських функцій щодо початкової та середньої освіти;

3. контроль за усією економічною діяльністю на території громади;

4. вжиття заходів щодо збереження природних багатств;

5. нагляд за діяльністю громадських організацій.

Для того, щоб місцеві громади могли реалізувати зазначені повноваження, необхідно приділити значну увагу процесу формуванню місцевих органів управління. Таке формування має відбуватись виключно на основі загального та рівного виборчого права. Це у свою чергу сприятиме позбавлення можливості вручання центральної державної влади до питань, які належать до компетенції виключно місцевих громад, адже як зазначав філософ: "Щоб установа з більш широким колом дій не було начальством над установами з менш широким колом дії, – а щоб кожна мала можливо повну самостійність у своєму колі, особливо в справах, які вона оплачує своїми засобами...".

Питання удосконалення виборчої системи актуальне і для сучасної України. Після внесення змін до Конституції України у 2004 році було змінено змішану виборчу систему на пропорційну, у зв'язку із чим місцеві громади втратили можливість реально впливати на формування органів самоврядування, адже не секрет, що виборчі списки партій чи блоків формуються без урахування думки громадськості. Крім того, відомо, що громадяни голосують не за певну особу, а за партійний "бренд". У результаті такого стану речей, у нашій державі відбувається небезпечний процес відсторонення громадськості від формування владних інституцій. Звичайно, за такої ситуації говорити про існування громадянського суспільства недоводиться.

Таким чином, проаналізувавши філософські погляди М. Драгоманова можна окреслити два основні напрями реформ спрямованих на побудову українського громадянського суспільства:

1. реформування освіти і науки;

2. реформування виборчої системи.

Як вже зазначалося раніше, основною проблемою сучасної української освіти і науки є недостатність фінансування, що заважає їх розвитку як самодостатніх галузей. З метою виправлення такого недоліку слід у законах України "Про наукову і науково-технічну діяльність" та "Про освіту" передбачити статтю "Державна фінансова підтримка освіти і науки в Україні" у такій редакції: "В Державному бюджеті України щорічні витрати на фінансування розвитку освіти і науки не можуть становити менше 2% ВВП".

Реформи виборчої системи мають бути спрямовані на створення можливостей для громадськості брати участь у формуванні органів самоврядування. Посприяти цьому може впровадження мажоритарної виборчої системи, коли виборець буде голосувати не "у сліпу", за "список" невідомих йому людей, а обиратиме конкретного представника, який буде здатний представляти його інтереси. У зв'язку із цим, вбачається за доцільне до статті 71 Конституції України внести частину такого змісту: "Вибори до органів місцевого самоврядування відбуваються за мажоритарною системою".

Отже, наукова спадщина Михайла Петровича Драгоманова, його філософські погляди та запропоновані перетворення в українському суспільстві, можуть стати основою для побудови спільноти вільних людей – громадянського суспільства в Україні. Найбільш актуальними, на цей час, є проведення перетворень у науково-освітній галузі і реформування виборчої системи.

63. Проблеми істини та неправди

Проведенный историко-философский анализ проблемы права на ложь в практической философии Иммануила Канта дал возможность прояснить принципы, обосновывающие безусловный долг правдивости, а также позволил выявить различные точки зрения и интерпретации этой сложной морально-правовой проблемы. В ходе исследования мы получили следующие результаты, или положения, которые выносим на защиту:

1. В истории докантовской моральной философии имеет место явное преобладание прагматического отношения к требованию правдивости, которое проявляется в учениях Платона, Аристотеля, Цицерона и других мыслителей. Основаниями такого отношения служат представления о «слабости» человеческой природы, о преимуществе счастья перед долгом правдивости, а также о целесообразности лжи ради общего блага. Несмотря на весомость данных аргументов, сторонники долга правдивости ставят их под сомнение, ссылаясь, прежде всего, на точное исполнение ветхозаветной заповеди «не лги» и безусловное требование Христа «быть правдивым». Сокрытие или искажение правды перед всезнающим творцом – не только бессмысленно, но и греховно. На этом представлении основаны религиозно-философские позиции Августина и Лютера, которые оказали решающее влияние на формирование кантовского безусловного запрета лжи.

2. Категорический запрет неправдивых высказываний является у Канта результатом взаимообусловленности морального и правового долженствования. Вместе с Ф. Каульбахом, Э. Соловьевым и другими современными философами мы утверждаем, что долг правдивости мыслится Кантом, с одной стороны, в качестве моральной обязанности разумного лица перед самим, а с другой – как правовая обязанность перед другими людьми, с которыми он должен поддерживать правовую общность. Требование правдивости является необходимым результатом «переворота в мышлении», делающего разумного субъекта созаконодателем морально-правовой действительности.

3. Полемика между И. Кантом и Б. Констаном о праве на ложь представляет собой результат разного понимания природы права и государства. Если Констан как политик исходит из зависимости права от человеческих естественных (прагматических) побуждений, фундаментом которых является право на жизнь, то Кант строит правовую общность на фундаментальном (единственном врожденном) праве на свободу, которое имеет своим необходимым следствием признание безусловного долга правдивости. Если Констан рассматривает ситуацию L с точки зрения относительного правоотношения, то Кант полагает правоотношения между ее участниками абсолютными, что исключает возможность отступления от долга правдивости.

4. Кантовское недопущение права на ложь стало серьезной проблемой для его младших современников – Г. Гегеля и А. Шопенгауэра, стремившихся рационально обосновать буржуазно-демократическую систему государства и права. Реконструкция гегелевского отношения к долгу правдивости показывает зависимость этого морально-правового требования от господствующих в обществе нравов, которые в большинстве своем отдают предпочтение чувству сострадания и целесообразной лжи. У Шопенгауэра мы находим моральное оправдание права на ложь в тех ситуациях, когда происходит неправомерное вмешательство во внутренний мир человека, при этом ложь оказывается орудием самозащиты. Это оправдание не имеет прямого отношения к кантовской ситуации L, так как в ней речь идет о правомерной защите третьего лица.

5. В этических концепциях Вл. Соловьева и Н. Гартмана долг правдивости находится в конфликте с долгом помощи другому человеку, который должен быть разрешен в пользу второй обязанности. Вместе с тем Соловьев оправдывает все возможные последствия человеколюбивой лжи, предполагая, что в чрезвычайной ситуации ложь превращается в орудие спасения и солгавший не должен отвечать за наступление трагических следствий. Гартман пытается объяснить наступление нежелательных последствий с помощью различения «цели» и «намерения» говорящего неправду. Ложь, будучи морально негативным средством спасения, связана именно с намерением, за которое мы несем вину и ответственность только перед своей совестью.

6. Полемика Г. Пэтона и Ю. Эббингхауса о правомочии лгать в ситуации L показывает столкновение разных истолкований категорического императива. Пэтон стремится подчинить запрет на ложь требованиям благоразумия и счастья путем признания его не безусловным «принципом» морали, а моральным «законом», зависящим от различных обстоятельств и благоразумной целесообразности. Эббингхаус намерен доказать подчиненность требования правдивости, включая запрет на ложь, категорическому императиву, опираясь на эволюцию кантовского понимания права человечества. Начиная с исследований Г. Вагнера, кантовский запрет на ложь рассматривается в качестве правовой обязанности, нарушение которой ведет к разрушению общества. Дальнейшую разработку морально-правового характера долга правдивости мы находим в интерпретациях Г. Гайзмана, Дж. Вульямина и Т. Нистерса, которые пытаются снять с кантовской позиции обвинения в «ригоризме», но при этом отступают от безусловного запрета на ложь.

7. Концепция современного шотландского философа Й. Тиммерманна под названием «ложь из долга» представляет собой новую переоценку кантовской моральной философии. Эта концепция строится на допущении того, что не всякое неправдивое высказывание будут ложью, а также на том, что Кант преувеличивает опасность неправдивости и в конечном счете, по мнению Тиммерманна, безусловный долг правдивости может быть ограничен добрым намерением спасти жизнь другого человека. Эти и другие аргументы будут критически рассмотрены и признаны недостаточно обоснованными.

8. В ходе критического анализа современных социально-этических трактовок кантовского запрета лжи мы обращаем внимание, во-первых, на неопределенность условий применения морального принципа «цель оправдывает средства» применительно к ситуации вынужденного обмана у А. Гусейнова, а во-вторых, на ограниченность интерпретаций Й. Кима, М. Габела, Г. Ремппа, Б. Химмельманн, связанную с отделением морального долженствования от правового и признанием разрыва между ответственностью за ложь и соответствующим наказанием.

9. Признание права на ложь, по Канту, не только противоречит моральному и правовому долгу человека, но и препятствует движению всего человеческого сообщества к идеалу Вечного мира, поскольку делает ненадежными все международные договоры и обязательства. Начиная с Г. Гроция, европейская правовая мысль пыталась установить критерии применимости права на ложь в военных условиях, но именно Кант показал внутреннюю противоречивость этих попыток, ибо состояние войны делает любое соглашение условным и сомнительным.

10. Изменение кантовского отношения к долгу правдивости было связано с переосмыслением понятия «права человечества»: от обязанности перед другими к обязанности перед самим собой. Различение внутренней и внешней лжи позволяет ясно увидеть их негативные воздействия на человеческое существование. В ходе систематизации различных представленных точек зрения мы выделяем позиции и аргументы противников Канта, не строгих и строгих последователей.

11. Пытаясь найти согласие между долгом правдивости и правом на умолчание, мы используем схему «логического квадрата», в соответствие с которой отказ от общения должен быть публичным и обоснованным, чтобы не противоречить требованию правдивости. Несмотря на важные морально-правовые функции права на умолчание, оно не применимо к ситуации L, так как ведет к рискованному и необоснованному использованию человека в качестве средства спасения другого.

Таким образом, признание и исполнение безусловного долга правдивости является сложнейшей проблемой морально-правового или практического применения разума, которые заставляют нас вступить в возможный конфликт с естественными стремлениями людей к благополучию и счастью, а признание и исполнение права на ложь вовлекают разумных индивидов в еще более сложные и непредсказуемые ситуации, порождающие взаимное недоверие и условия для взаимного насилия. Долг правдивости остается для разумных существ тем практическим идеалом, той путеводной звездой, без которой движение человека и всего человечества к лучшему может превратиться в бессмысленное блуждание. Кант предупреждает будущие поколения об опасности любых форм правомерного обмана, и современная практическая философия не может недооценивать эту опасность.

Теоретическая и научно-практическая значимость диссертационного исследования состоит в том, что изучение проблемы долга правдивости и права на ложь в практической философии И. Канта, позволяет восполнить пробелы и преодолеть предрассудки, имеющиеся в отечественном кантоведении, а также использовать ее гуманистический потенциал для развития современной философии морали и права. Результаты исследования могут быть использованы для совершенствования учебных курсов по философии, истории немецкой классической философии, философии права, а также для разработки соответствующих разделов аспирантского курса «История и философия науки». Рассмотренная проблематика предполагает комплексный междисциплинарный подход, соединяющий этическую, правовую, политическую, психологическую и социологическую рефлексию, направленную на изучение феномена лжи в человеческом общении.

64. С.Л. Франк "Про сенс життя"

Філософський трактат З. Л. Франка “Про сенс життя” залучив мою увагу тим, що адже воно зачіпає особливо актуальні нашого часу питання - питання релігії. “>Плодящиеся” всій країні секти і Церкви говорять про невпинному інтересі людей, прагнуть у своєму пошуку пізнання істини, прагнуть вирішити вічне питання російських “Що робити?”. Тому особливий інтерес може викликати цей трактат як в віруючих людей, вкотреудостоверившихся у правильності свого релігійного вибору, і у атеїстів,почерпнувших їжу для потужні мізки і докази для антирелігійних суперечок.

Особисто мені питання ще віри і релігії досі залишається дуже розмитим і спірним, тому й використовую можливість як висловити власну особисту думку, а й спробувати переосмислити релігійні рамки і догми, і навіть знайти у них щось нове.

Частина I.

Семен Людвігович Франк може визнаватися однією з глибоких мислителів недалекого минулого нашої країни. Як зазначив Ф. А.Степун, це “можливо, найзначніший російський мислитель межі двох століть і перших десятиліть сучасності”. З. Л. Франк продовжив традицію фундаментального дослідження світоглядних проблем, вже сформовану у російській філософії і представленої працями У. З. Соловйова, Л. М. Лопатіна та інших. ІдеяВсеединства, широко розвинена У. З. Соловйовим, знайшла у особі З. Л. Франка свого гідного послідовника.

Розглядувана праця “Про сенс життя” було написано автором в 1925 року; за словами самого З. Л. Франка, зросла у зв'язки України із бесідами і спорами, які мені довелося ведуть у колу російського студентського християнського руху, у першу чергу вона пропонуємо увазі молоді. Цим визначено і стиль роботи: автор спробував свої релігійно-філософські ідеї висловити в можливо простий і загальнодоступною формі.

Ризикну припустити, що це робота є філософським трактатом, де автор безпосередньо висловлює свої власні вірування, свою думку на поставлену їм проблему. Основною темою роботи: “Чи має життя взагалі сенс, і якщо так - то що саме?” Автор викладає свою думку, наводячи досить переконливішими арґументами, проте закликаючи у своїй поділити його думку. Він лише висловлює свою думку, залучаючи читача у виконання питання, який мучить у душі кожної людини.

Немає сенсу говорити, наскільки важливий це питання життя будь-якої людини, за словами Франка, “це питання є питання самого життя, він більше страшний, аніж за тяжкої нужді питання шматок хліба для втамування голоду, тому, гадаю, необхідно приступити безпосередньо до викладу думки автора, у чому він бачить сенс усього життя.

Здавна російський інтелігент звик питання “сенс життя” ставити у вигляді “що робити?” Життя, оскільки він безпосередньо тече, обумовлена стихійними силами, безглузда; що потрібно зробити, як налагодити життя, що вона стане осмисленою, яке то єдине, загальне всім людей справа, яким осмислюється життя й через що у якому вперше вони можуть придбати сенс? Автор зазначає, що у насправді віра у сенс усього життя,обретаемий через співучасть у великій спільній справі для порятунку світу, необгрунтовані. Коли життя оскільки він безпосередньо є, наскрізь безглузда, то звідки у ній можуть взятися сили для внутрішнього самовиправлення, знищення цієї безглуздості? Вочевидь, що у здійснення світового порятунку вторгається щось нове, інше, стороннє емпіричну природі життя початок, яке вторгається у ній і його виправляє. Це початок - свідомо чи несвідомо - людина, його прагнення до досконалості, до ідеалу.

Припустимо, що мрія про загальним порятунок, про встановлення світі царства добра, розуму і виваженої правди можна здійснити людськими силами і ми можемо вже тепер брати участь у йогоподготовлении. Тоді виникає запитання: звільняє нас від безглуздості життя, дарує чи нашому житті сенсі майбутнє наступ цього ідеалу й наша що у його здійсненні? Колись у майбутньому все люди щасливі, ласкаві і розумні, ну, а весь незчисленний ряд людських поколінь, вже зійшли зі світу і ми, навіщо живе? Для підготовки цього прийдешнього блаженства? Та вони самі вже не його учасниками, їхнє життя пройшла або відбувається без співучасті у ньому - чи вона виправдана і осмислена? Якщо ми віримо у смисл життя і ми хочемо її набути, це, що нам здається знайти у нашому житті якусь їй самій властивою цінність чи мета, Не тільки засіб ж для чогось іншого. Життя підневільного раба, звісно, осмислена для рабовласника, який вживає його як робочий худобу, як знаряддя свого збагачення; але, як життя самих раба, носія і суб'єкта живого самосвідомості, вона, очевидно, абсолютно безглузда, бо повністю віддано служінню мети, які самі у складі цьому житті не і у ній не бере участь.

Обмірковуючи життя і його сенсі, ми повинні усвідомлювати життя як єдине ціле. Уся світова життя цілому і наш власна коротка життя - не як випадковий уривок, бо як щось злите в єдність з усією світовою життям. “Сенс життя” - чи є він, або немає - повинен мислитися як певна вічне початок; усе, що відбувається у часі, усе, що і його зникає, будучи частиною його смислу. Будь-яке справа, що робить людина, є щось похідне від чоловіка, його життя, його духовної природи: сенс ж людського життя може бути чимось, потім людина спирається, що є єдиної, незмінною, міцної основою її буття. Усі справи чоловіки й людства - й ті, які вона сама вважає великими, і те, коли він вбачає єдиний і найбільше свою справу, - нікчемні й суєтні, якщо вона сама мізерний, якщо його життя, сутнісно, втрачає сенс, якщо він закорінений щодо певної перевищує його й немає про що створеною привітній грунті. І тому, хоча сенс усього життя і осмислює людські справи, але навпаки, жодна справа неспроможна осмислити саме собою людського життя.

Єдина релігійно виправдана інеиллюзорная позиція “що робити?” зводиться немає питання, що мені врятувати світ, а стосовно питання про, що мені прилучитися до початку, у якому заставу порятунку життя. У Євангеліє відповіді, надані не це запитання, підкреслюють, що “справа”, що може призвести до мети, немає нічого спільного з будь-якими зовнішніми людськими справами, а зводяться повністю до діла “внутрішнього переродження людини через самозречення, покаяння і мати віру”. Отже, автор каже, що питання “що робити?” отже: “Як можна жити, щоб осмислити і крізь то непорушно затвердити своє життя?” Інакше кажучи, не через якесь особливе людське справа долається безглуздість життя і вносять у неї життя, а єдине людське справа в тому і полягає, щоб без будь-яких приватних, земних справ шукати і шукати сенсу життя.

Щоб осмисленою, наше життя - всупереч шанувальників “життю життя”, й у злагоді із вимогою нашої душі - мусить бути служінням абсолютного й вищому благу, є водночас не втрата, а затвердження Кабміном і збагачення самої себе, коли є служіння абсолютному благу, яка є благо для мене самого. Або, інакше кажучи, абсолютним, себто досконалої безперечності ми можемо визнати лише таке благо, яка є це йсамодавлеющее, що перевищує все мої стоять особисті інтереси благо, і благо мені.

Це наше життя осмислюється, оскільки він є розумний шлях до цілі чи шлях до розумної вищої мети, інакше він є безглузде блукання. Але таким істинним шляхом за наших реалій може лише те, що водночас саме є держава й життя й Істина. “Аз єсмь шлях, істина життя й”.

Отже, щоб життя мала сенс, необхідні 2 умови: існування Бог і погода наша власна причетність йому, досяжність нам життя жінок у Бога чи божественної життя. І слід, по-друге, аби ми самі, попри всі наше безсилля, на сліпоту і згубність наших пристрастей, на випадковість і короткостроковість нашому житті, були тільки витворами Бога, як його “рабами”, виконуючими Його волю тільки йому, проти волі, а й вільними учасниками іпричастниками самої божественної життя, те щоб служачи йому, в цьому служінні неугашали і розморювали свого життя, а, навпаки, її стверджували, збагачували і просвітляли. Це служіння має бути істинним насущником і істинної водою,утоляющей нас. Понад те: лише цього разі, ми собі самих знаходимо сенс усього життя, якщо, служачи Йому, ми, як сини і спадкоємці домохазяїна, служимо у нашій власну справу, якщо його життя, світло, вічність і блаженство може стати нашим, коли життя може бути божественної і ми можемо стати “богами”, “>обожиться”. Ми повинен мати можливість подолативсеобессмисливающую смерть, сліпоту і дражливе хвилювання наших сліпих пристрастей, все сліпі й лихі сили безглуздою світової життя, які нас чи захоплюючі в полон, у тому, щоб знайти цей істинний життєвий шлях, що є нам і щира Життя невпинно й справжня жива істина.

>Искание сенсу житті є, вважає він, власне “осмислення” життя, розкриття і у ній сенсу, який поза нашому духовному дійсності як було бути знайдено, але у емпіричну життя не існував б.

Точніше, в вірі, як пошуку і розсуді сенсу життя, є дві сторони, нерозривно пов'язані собою, - сторона теоретична і практична; дані “осмислення” житті є, з одного боку, розсуд, перебування сенсу життя, і з іншого боку, його дієве творення, вольове зусилля, яким вона “захоплюється”. Теоретична сторона осмислення життя у цьому, що, побачивши буття насправді та її щонайглибше, справжнє осередок, ми цим маємо життя як справжнє ціле, як цілком осмислене єдність і тому розуміємо осмисленість те, що раніше було безглуздим, будучи лише клаптиком і шматком.

Поруч із цим теоретичним осмисленням життя йде інший бік нашого духовного перевиховання і поглиблення, яку можна назвати практичним осмисленням життя, дієвим твердженням у ній смислу і знищенням їїбессмислия.

Що спроба осмислити світ образу і життя можна здійснити лише за відмова у світі себтопревозмогания його претензії матисамодавлеющее й повна значення, через твердження себе усверхмирной, вічної й істинно всеосяжної основі буття - є просто самоочевидна істина, має у сфері духовного знання значення елементарної аксіоми, не повідомляючи якої нормальна людина просто безграмотний.

Істинне життя є у всеосяжному єдності, безустанне служіння абсолютному цілому; ми всі справді знаходимо себе життя, коли жертвуємо собою і своєю емпіричнуотъединенностью і замкнутістю і зміцнюємо усе своє істота будь-якому іншому - у Богові, як першоджерелі всілякого життя. Але тим самим ми найглибшимонтологическим чином пов'язуємо себе з всім котрі живуть землі, і - до наших ближніми та його долею. Людська особистість хіба що зовні замкнута і відділена інших істот; зсередини ж, у глибинах, вона повідомляється з усіма ними, поєднана з ними первинному єдності. Тому що глибше людина занурюється в всередину, тим більше він розширюється й знаходить природну і необхідну зв'язок із всіма іншими людьми, з усією світовою життям загалом.

Ми рвемося воювати і зла, організовувати життя, робити справжнє “практичне” справа: і не усвідомлюємо, що задля цього потрібні передусім сили добра, потрібно вміти виростити і нагромадити у собі. Релігійне, внутрішнє роблення, молитва, аскетична боротьбу з собою є така непримітний працю людського життя, що закладає самий її фундамент. Це є основне, первинне, єдине справді продуктивне людське справа. Усі як людина прагнення зрештою, у тому своєму суть суть прагнення до життя, до повноті задоволеності, до досягнення світла, і дійсності буття. Але саме тому всі зовнішні людські справи, всі засоби зовнішнього улаштування та упорядкуванням життя спираються на внутрішнє справа - для осмислення життя через духовне роблення, через вирощування сили добра і пошук правди, через дієве вживання людини у першоджерело життя - Бога.

Таке то єдине, велика річ, з допомогою яку ми дієво здійснюємо сенс усього життя і з що його світі справді відбувається щось істотне - саме відродження самої внутрішньої його тканини, розсіювання сил зла і наповнення світу силами добра. Це справа - справді метафізичне справа - можливо взагалі лише оскільки вона не є просто людське справа. Людині тут належить лише робота зуготовлению грунту, виростання ж відбувається самим Богом. Це є метафізичний,Богочеловеческий процес, у якому тількисоучаствует чоловік і саме в ній може бути здійснений твердження людського життя у її повному розумінні.

Сенс життя - у її затвердження у постійному, він здійснюється, як у б нас і можна проступає вічне початок, він потребує занурення життя жінок у це вічне початок. Лише оскільки наше життя і праця зтикається з вічним, живе у ньому, переймається їм, ми можемо розраховувати взагалі досягнення сенсу життя. Єдине справа,осмисляющее життя й тому має в людини абсолютний сенс, є ніщо інше, як дієве співучасть вБогочеловеческой життя. І ми розуміємо слова рятівника питанням “що робити?”, відповідального: “Ось справа Боже, щоб вірували в Про те, кого Він надіслав”.

Повертаючись тому нашої постановки питання про сенс життя,

ми повинні згадати, що вони досягнуто. Коли людина віддає своє життя як для чогось приватного, у яких він не полягала, що він служить будь-якої гаданої абсолютної мети, які самі непричетний для її власного життя, до інтимному і основному запиту його духу, для її потреби знайти себе у тому задоволенні, у постійному світі і спокої досконалої повноти, тоді й неминуче стає рабом і утрачає будь-який сенс свого життя. І лиш, коли він віддає себе служінню з того що є вічна основа і джерело щодо його власної життя, в неї з'являються сенс усього життя. Тому всяке інше служіння виправдано тією мірою, у якій вона саме побічносоучаствует у тому єдиному справжньому служінні Істині, істинної життя.

Отже, зовнішнє, мирську роблення, будучи похідною основного, духовного продукування і це тільки іосмисляясь, має стояти з нашого загальної духовного життя на належному йому місці, щоб уникнути перекинуто нормальне духовне рівновагу. Сили духу, укріплені і живлені зсередини, повинні вільно виливатися назовні, бо віра без справ мертва, світло, що йде від щирого, повинен випромінюйте темряву зовні. Але сили духу нічого не винні ууслужение силам світу, і пітьма має заглушати вічного Світу.

Це і той живої Світло, який просвіщає кожної людини, прихожого у світ - це єБогочеловек Христос, що є нам “шлях, істина життя й” і який саме тому є вічний і нерушимий сенс нашому житті.

Частина II.

Отже, на думку З. Л. Франка, суспільне життя має своїм єдиним, кінцевим призначенням здійснення своєї істинної онтологічного природи в її конкретної повноті, т. е. “>обожение людини, максимально повне собі втілення у спільної людського життя всієї повноти Божественної правди. Мета людського життя, взагалі, одна - здійснення самого життя в усій всеосяжної повноті, глибину та гармонії і свободи її Божественної першооснови.

З. Л. Франк - знаменитий філософ, мислитель, гуманіст, але дозволю собі трохи поставити під сумнів вірності даною їм оцінки сенсу людського життя. Сам автор говорив, що не богослов, а вільний філософ, однак певні частини, його роботи більше нагадують проповідь, вимовну священиком з метою підвищення своєї пастви. Ця робота, мій погляд, філософський трактат, але який базується на потужної релігійної базі. П. Алексєєв, оцінюючи роботи Франка, стверджує, що з його “релігійної філософією” однозначно стоїть філософія. То нещирість, щостудент-второкурсник (тобто. я) міг би посперечатися з маститими критиками, та все ж гадаю можливість, що це робота то, можливо виключення з правив і все-таки грунтується понад релігії, інакше як пояснити твердження автора, що є сенс моєму житті - цеБогочеловек Христос, який ще при цьому ще має бути мені “шляхом, істиною та власним життям”?

Було кілька моментів у роботі, що їх не сприйняв як “істину”. Так Франк каже, що з здобуття права життя мала сенс, необхідні 2 умови: існування Бог і погода наша власна причетність йому; й наша що у самої божественної життя. Цим твердженням вщент заперечує наявність невеличкий нашого часу (коли можна звертатися повірити) групи людей, званої атеїстами. Якщо ж усе ж таки допускає, що такі існують, отже його затвердження можна розцінювати а саме, що таке життя атеїстів повністю позбавлена сенсу, цілей, якщо вони відкидають існування Бога, отже, не причетні у разі до Бога, не беруть участі в Божественної життя, не присвячують своє життя служінню Богу. Дотримуючись визначенню сенсу життя, даного Франком, життя атеїста однозначно безглузда, але дозволю собі не є погодитися на це.

Мені сенс усього життя у тому, щоб прожити відведений мені термін те щоб був потім дуже боляче за безцільно розтрачений час, прожити життя те щоб залишилося після мене розмовляє землі щось корисне. Ні, я - не прагну до того що, щоб мене пам'ятали мільйони чоловік (хоча це теж непогано), предосить залишитися жити у пам'яті дітей, нехай хтось згадає навіть мене, а саме моє існування, захоплюючись посадженої мною горобиною.

Усе це веду до того що, що з атеїстів, наприклад, багато лікарів, хірургів, тобто. людей, знають фізіологію, анатомію людини, їм у людині немає Бога, вони знають, що фізично він ніде бути присутнім на людині неспроможна, та людей була врятована руками тих самихврачей-атеистов! Хіба може бути безглуздою життя людини, що врятував 1000 життів і навіть одну?!

Є щодо іншого моменту, з якою дозволю собі не є погодитися. Автор стверджує, що таке життя людини,строящего “світлу будучину” для таких людей, але самого цього майбутнього неувидящего, - також позбавлена будь-якого сенсу. Він розповідає, що, що у наближенні блаженства, світу добра і розуму, але вже здатних (за часом) стати його учасниками, можна порівняти з гноєм, службовцям для добрива і тих сприяючим майбутнього ужинку. Можливо, в наші дні наведене нижче порівняння буде недоречним, але…

У 1917 року, коли голодний народ, втомлені, виснажені війною солдати піднімали заколот, мені здається, що вони бачили сенсу свого життя. Він був - сенс був у знищенні існуючого ладу з думкою краще життя. Помилкою було б вважати, що це, на штурм Зимового палацу, були молоді, сповнені зусиль і здоров'я дитини і змогли би жити у державі, де немає монархії. Багато був і таких, які знали, що насіння, ними посіяні, пожнуть діти, онуки, них які й йшли до воріт Зимового. Та хіба можна називати їхні життя безглуздими, якщо головним їм було визнано створення нових країни й суспільства в ім'я майбутнього своїх дітей? Розглядаючи порушене питання подіях 1917 року, хочу провести, може бути зовсім доречну, аналогію: віра у Бога, про яку говорить Семен Людвігович, на кшталт вірі, яку відчували стосовно більшовикам робочі.

Розумію, що мій мова не позбавлена частки громадянського пафосу, хоча, власне, як і З. Л. Франк, я - не приймаю революцію та її наслідків. Але, з іншого боку, не можу не захоплюватися людьми,отказавшимися від України всього в ім'я своєї великої мети.

Я згоден із автором, що це зовнішні людські справи спираються на справи внутрішні - для осмислення життя через духовне роблення, через вирощування сили добра і виваженої правди, але ні впевнений, що з пізнання істини щастить треба постійно молитися, як стверджує автор, і "бути аскетом.

Можливо, моє трохи скептичне ставлення до цієї роботі З. Л. Франка можна пояснити різницею у віці з автором, отже, і різницею в поглядах, і оцінці світу. Можливо, досягши віку віку, з якого Франк написав трактат “Про сенс життя”, я прийду до іншого розумінню сенсу життя. Та з всієї самовпевненістю молодості я - не дозволю собі погодитись з усіма твердженнями знаменитого філософа.

65. "Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";

o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.

Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спільнот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.

Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскравими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намагається поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.

Екогуманісти наголошують на першопочатковому значенні людини, де перевага надається інтересам людини, коли виникає конфлікт між інтересами людини та інтересами інших істот або біосфери загалом. Екологічний гуманізм є своєрідним компромісом між екохоліз-мом і антропоцентриським гуманізмом, який вважає, що природа має бути збережена лише задля задоволення потреб людини, а збереження цілісності екосистем дозволять забезпечити майбуття інших людей. Таким чином пріоритетом є спрямування на екогуманізм, що в своїй основі має насамперед добробут людини без завдання шкоди іншому живому.

"Етика виживання" (німецько-американський філософ Ганс Ио-нас) - напрям екологічної етики, що дотримується монологічної відповідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Землі"; "Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого"".^

Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: "Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності"²⁵. Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відповідальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок - здатність відповідати цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику солідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.

Комунікативна філософія - один із напрямів, що також звертається до етики відповідальності (представниками є німецький філософ К. Апель, німецький філософ та соціолог Ю. Хабермас, німецький філософ Гьосле, український учений Ярмоленко), який доречно приєднати до "етики виживання".

Комунікативна філософія прагне застосувати теорію комунікації в усіх сферах людської діяльності (політиці, економіці, праві) та впливати на них, доводить необхідність обґрунтування моральних норм та визначає принципи права людини і справедливості як необхідні чинники в соціальному і моральному розвитку людини, формуванню її ціннісних орієнтацій. Передбачає рівноправну участь всіх людей у вирішенні та обґрунтуванні соціально-правових та моральних норм та знаходить своє відображення у принципі універсалізації, згідно з яким Ю. Хабермас формує принцип значущості норм: "Кожна значуща норма повинна відповідати умовам, що наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування, при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками"²⁶. Отже, комунікація постає як етична категорія, адже його учасники є рівноцінними суб'єктами у досягненні порозуміння в усіх проявах людської діяльності.

"Глибинна екологія" - напрям екологічної етики, що вийшов за межі перерахованих напрямів у боротьбі проти знищення природи (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Нейс, Дж. Сід). Принципи глибинної екології вперше були сформовані у 1985 р. норвезьким екофілософом Арне Нейсом. Наголошують на необхідності сутнісної переорієнтації всієї цивілізації висуваючи головний екологічний принцип: самоцінність життя на Землі - все життя на Землі - цінне, визнаючи цінність живої природи і взагалі всього живого іншого незалежно від корисності та способу використання, а також ставлять основне завдання для сучасної людини - навчитися не перешкоджати життю іншого.

Поиск по сайту: