Культурний рух періоду Центральної Ради

75. Внесок Івана Огієнка в українську культуру
І огієнко був людиною енциклопедичних знань.праці й обов’язку. свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огіенко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць. На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном.Був ректором Кам’янець-подільського державногоо університета.

76. Створення української вищої школи в період Гетьманату П.Скоропадського.
При гетьмануванні Скоропадського розвитку набуває укр.. освіта,наука і культура.. була створена мережа національної вищої школи. 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої ук-раїнської науки, перший національний вуз, гордість України, сим-вол її національного відродження. Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського держав-них українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій, А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський, В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський.. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського,– видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського, який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

77. Створення Української Академії наук, наукові досягнення В. Вернадського, Д. Багалія, М. Кащенка, О. Фоміна та ін.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українсь-ке наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини-ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві-ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відрод-ження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважа-ють можливим розвиток української освіти, мови й науки». Склика-на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту. Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на-щадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визна-ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський, який у травні 1918 р. переїхав до Киє-ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте-ресів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал – вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака-демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій, А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський,В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв-ним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-ко-респонденти Академії. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

78 Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).
У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Кириловичу Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові. Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства. В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію.
Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова. Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і зокрема, у «Підставах нашої політики» й «Націоналізмі». Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє». Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм».
Вячеслав Липинський здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації,що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження. Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липин-ського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення, накреслення орієнтирів та проектів конструювання «української трудової монархії». В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. За переконанням В. Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. У центрі наукових інтересів.В Зеньковського В цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля.
Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В. Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії.. Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття

79 Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності.
В цілому специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил всіх союзних республік мала своїм наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуроутворюючі елементи економічно й технологічно виявилися не пов’язаними між собою.
Радянський федералізм, хоч як це не парадоксально з огляду на ленінську концепцію розв’язання національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а скоріше як засіб їх уніфікації (і тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, що їх не мають) в рамках багатоетнічної держави. Національно-культурний або духовно-інтелектуальний аспект суверенітету нації є найбільш важливим з огляду на історичну перспективу. Знецінення національної самобутності, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного її розвитку призводять до виродження нації та зникнення самої держави. Протягом багатьох років складалась система духовно-культурної та інформаційної залежності України від центральних інституцій імперії, поглиблена в період панування тоталітарної системи. Разом з тим вихід країни в міжнародний інтелектуальний і культурний простір є необхідною умовою виживання нації, реалізації її суверенітету.
Консолідація нації не може бути досягнута на ідеологічному грунті космополітизму або комунізму. Для України неприйнятна й ідея великодержавності, побудова української держави можлива лише на засадах національно-демократичного спрямування європейського взірця. Мова йде про форми колективної свідомості, які консолідують націю та не притискують творчий розвиток людини. Ідея консолідації українського суспільства формується сьогодні як ідея такої української державності, в якій можуть бути зацікавлені усі головні ідеологічні течії, що ведуть діалог між собою та діють в інтересах усього українського народу.

80 Суперечливість культурного процесу в Україні на поч. 20-х рр.
На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле-бедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро-сія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, не-одмінно переможе російська (міська) культура. Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації.На шлях українізації Україна стала в 1923 р. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо-нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів-них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.
країнізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На по-чатку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів. Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні, Ро-сійська православна церква Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо-лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь-кою, стереотипу української мови як мови села.. Без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

Поиск по сайту: