СВІТОГЛЯД I ЙОГО ТИПИ

Семінарське заняття № 1

СВІТОГЛЯД I ЙОГО ТИПИ

1. Поняття світогляду. Витоки i змiст світогляду.

2. Структура та функції світогляду.

3. Мiфологiя i релiгiя як iсторичнi типи свiтогляду.

Семiнарське заняття № 2.

ФIЛОСОФIЯ ЯК IСТОРИЧНИЙ ТИП СВIТОГЛЯДУ.

СМИСЛ I ПРИЗНАЧЕННЯ ФIЛОСОФIЇ

1. Генезис та специфіка філософського світогляду.

2. Предмет i природа філософського знання. Основнi проблеми та головнi роздiли

фiлософiї.

3. Фiлософiя в системi культури. Функції фiлософiї.

Семiнарське заняття № 3.

АНТИЧНА ФIЛОСОФIЯ

1. Основнi особливостi i етапи розвитку античної фiлософiї.

2. Фiлософiя Платона: вчення про буття (iдеї), природу пiзнання, людину та iдеальну

державу.

3. Фiлософiя Аристотеля: проблема предмета фiлософiї (перша i друга фiлософiя), критика

концепції iдей Платона, вчення про буття (матерiя i форма, першопричини речей), природу

пiзнання, сутнiсть людини i держави.

Семiнарське заняття № 5.

НIМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФIЛОСОФIЯ

1. Специфiка нiмецької класичної фiлософiї та її вплив на розвиток свiтової фiлософської

думки.

2. Критична фiлософiя I.Канта, її ключовi гносеологiчнi проблеми.

3. Абсолютний iдеалiзм i дiалектичний метод Г.В.Ф.Гегеля.

4. Антропологiчний матерiалiзм Л.Фейербаха.

Семiнарське заняття № 8.

УКРАЇНСЬКА ФIЛОСОФIЯ

1. Джерела формування, особливостi та основнi етапи розвитку вiтчизняної фiлософiї.

Фiлософська думка Київської Русi.

2. Поширення iдей гуманiзму i реформацiї в Українi. Фiлософiя бароко. Києво-Могилянська

Показать полностью..

Семинар

СВІТОГЛЯД I ЙОГО ТИПИ

1) Поняття Світогляду та його структура. Фсторичні типии Світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Аналізові Світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років (В.І.Шинкарука, В.П.Іванова. М.В.Поповича). Основна помилка у тлумаченні даного феномена, криється в ототожненні Світогляду із знанням, якби це було так, то не важко було б проінформувати людину і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати Св.. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає Св., тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі.

Однак Св. не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".

Формується не тільки Св., а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому Св. може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед оновлення її проблемного поля. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, та повернувшись у минуле можна побачити: Світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "Св." не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Св. з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда. За невідповідності між думкою та дією починається глибинна криза існуючих Св-них цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і Св-у. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки Св. є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

За способом свого існування Св. поділється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна Св.на система.

За ступенем та чіткістю самосвідомості Св. поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія.

Проте будь-який Св., незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл Світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Ще раз підкреслимо, що Св. — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт Світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Св. за самою своєю суттю є універсальним, оскільки перетворює знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає поведінку людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення Світогляду.

Суспільство витворило певні форми, в яких культивується (твориться, зберігається і передається) духовність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія. Їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе — несправедливе, корисне — некорисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мислителі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) та Едмунд Гуссерль (1859—1938) вихідним вважали пізнавальне відношення. Їх співвітчизник Макс Шелер (1874— 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношення. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно породжує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вразливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов´язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю передумовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини — пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.

2) Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розуміння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психологи довели, що людина нерідко може задовольнитися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевненість, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумілими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, які неможливо збагнути розумом. Психологи, наприклад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в НЛО, екстрасенсорику тощо.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об´єктивний розум, який за логікою подібний до суб´єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним. Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об´єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб´єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

3) Св. — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства.

До історичних типів св. відносяться: міф, релігія, філософія, науки.

Міф – перша форма св. Міфологія – форма людської свідомості; спосіб розуміння світу характерний для ранніх стадій розвитку людства. Міфологія була домінуючою в духовному житті первісного суспільства. Міф – це рання форма духовної культури людства, яка поєднувала в собі зачатки знань, релігійних вірувань, різних видів мистецтва, філософії. Він яскраво виражав світосприйняття тієї епохи в яку створювався. Особливість міфа полягала в тому, що думка знаходила вираз у певних емоційних образах, а людські риси переносилися на конкретний оточуючий світ

У міфології людина не виділяє себе з навколишнього середовища. Міфологія здатна нормувати життя, бо визначає межі добра і зла втілені у різні табу, обрядах; дає зразки поведінки і тим поєднує покоління (передаючи культуру та соціальні досягнення). Від міфології, як від спільного витоку починають свій шлях релігія (віра) та філософія (ґрунтується на знаннях).

Релігія – це св. який полягав у пізнанні світу через його поділ на земний і небесний. Основу релігійного світогляду складає віра в Бога і його роль у світобудові, житті людини. Зовнішнім проявом віри є культ, як система релігійних ритуалів. Релігія важлива тим, що зберігає моральність, орієнтує на добро, сприяє духовному зростанню. Негативним є – жертвоприношення, інквізиція, фанатизм, ворожнеча до іншої віри, переслідування атеїстів, інакомислення.

Філософія – це теоретично сформульований св. Це найбільш зріла форма духовної культури. Від інших форм св. відрізняється не стільки предметом скільки способами осмислення, ступінню інтелектуальної розробки проблеми та методів її пізнання.

Спільні риси ф. та р. – обидві форми св. дають ту чи іншу модель (картину) св.; піднімає вічні проблеми кінця світу; формують певні духовні цінності і життєві орієнтири; сприяють розвитку особистості; навчають дисципліні духу.

Різні риси: релігія ділить світ, а філософія утворює єдність світу; релігія – формує свідомість за допомогою образного мислення уяви, філософія – за допомогою розуму (інтелекту); релігія – намагається заспокоїти людину, надію, філософія – знання (впевненість на базі знань

Поиск по сайту: