Епікуреїзм

Чого тільки не розповідали проЕпікура(342 – 271 рр. до н. е.), засновника одного з найцікавіших напрямків у філософії – епікуреїзму, абоепікурейства.Йогозвинувачували у розбещеності, і у схильності до обжерливості та різних насолод, і навіть у тому, що він, нібито, намагається привласнити вченнДемокрітапро атоми.Одним словом, Епікур ще за життя набув досить сумнівної слави. Ще більш сумнівну славу людей, які будь що прагнуть задовольнити свої примхи, отримали йогопослідовники-епікурейці. Тим не менше, як пише про Епікура відомий історик давньогрецької філософії, Діоген Лаертський, його вчення стало одним знайпопулярніших в античному світі. А багато думок, які він висловив, продовжують жити у філософії аж до нашого часу.Епікур почав філософствувати вже у 14 років. Його погляди на будову світу сформувались переважно на основі вчень Демокріта та Анаксагора. Як і вони, Епікурвважав, що«ніщо не виникає з неіснуючого і не зникає в неіснуюче», адже тоді все просто давно загинуло б. Тому в основі світу, вважав Епікур, знаходиться величезнакількість атомів, а між ними – така ж безмежна за обсягом порожнеча. Все складається з атомів і визначається їх рухом і взаємодією. Але якщо, на думку Демокріта, всвіті все суворо визначено через рух атомів, то Епікур вважав, що завдяки хаотичності їх руху, поряд з необхідністю існує і випадковість, тобто – свобода вибору дій,котрою може скористатися людина.Душулюдини Епікур називавдругим тілом, яке складається з трьох елементів: вітру, тепла ітонкихатомів, котрі і з’єднують її з фізичним тілом. Саме душа людинидозволяє їй відчувати себе і навколишній світ. Поки жива душа, казав Епікур, людина відчуває і почуває, але якщо «друге тіло» розпадається (а це відбувається під чассмерті фізичного тіла), то відмирають всі почуття та здібності.У філософії Епікура вчення про душу займає найважливіше місце, оскільки саме з поняттям душі пов’язує він мету і поведінку людини за життя. Метою життя Епікурвважав досягнення так званогоспокою душі(атараксії). Цього душевного стану можна досягти при дотриманні двох умов: по-перше, звільнитись відстраху, і, по-друге, задовольнити всі необхідні потреби.За Епікуром, є два основних типи страху – страх смерті і страх передбогами. Але смерті, казав Епікур, немає потреби боятись, оскільки душа людини смертна. Значить,після смерті людину не очікують ані біль, ані страждання – ніщо. Поки ми існуємо – смерті для нас немає, тому смерті немає ні для живих, ні для мертвих.Що ж до богів, то погляди Епікура в цій області також досить незвичайні. Він не стверджував, що богів немає, навпаки, він вважав, що вони є – безсмертні та блаженні.Вони також складаються з атомів, але на відміну від земних істот володіють здібністю вічно поновлювати свій атомний склад, не допускаючи процесу розпаду. Але цеозначає, казав Епікур, що боги живуть в особливих областях – міжсвітах – блаженних островах, яких не досягають пануючи в звичайних світах руйнівні стихії. Томубогам немає справи до того, що відбувається в людському світі, – втручання в нього зруйнувало б їх самих. Таким чином боятися богів тут, на землі, також нерозумно.Боги не можуть бути ворогами людини – їм просто немає до неї справи, вважав Епікур.Споріднює вчення Геракпіту й елеатів те, що в них абсолютизується принцип неперервності. Значимим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до філософських проблем є атомізм Демокріта (460-370 pp. до н.е.). За допомогою атомів Демокріт намагався пояснити різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводить пустоту. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих бухтів нескінченно багато. Зникнення і виникнення речей – це роз'єднання і з'єднання неділимих атомів. Демокріт запропонував ідею жорстокої причинності, тому його вчення було найбільш завершено теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія.

Поиск по сайту: