Бесіда

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...» можна вважати програмним для поета, у ньому сконцентровано його життєве кредо.

- Як ви вважаєте, в яких рядках ми прослідковуємо Життєве кредо В. Стуса? (Як добре те, що смерті не боюсь я). Чому ви так вирішили?

- Які емоції, почуття викликає у вас дана поезія?

- Який постає перед вами образ людини? Можливо людини – хлібороба чи можливо кріпака? Чи, можливо, образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

- Як ви гадаєте, чи сприймається даний вірш як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів? Чому? (Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.)

- Який образ присутній в поезії? (образ Хреста).

- З яким біблійним образом (персонажем) у вас асоціюється образ хреста?

(Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой,— через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли.)

- Поясніть значення слова «скверна» в рядку «… що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.» (Що-небудь мерзенне, порочне, те, що викликає огиду)

Усе це «скверне» не зачепило поета, хоч і боровся він з ним (тут ліричного героя можна ототожнити із самим поетом) усе життя, за що й потрапив у неволю.

В. Стус, перебуваючи в неволі, вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Крізь холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього: «Народе мій, до тебе я ще верну...».

Вірш має поетичне кільце — починається словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж (двічі) автор повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті обернеться до життя — і тоді «в смерті з рідним краєм» порідниться. І справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — смисл поетового життя.

Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорстоким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом. Він задумується над необхідністю узагальнення життєвого свого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю.

Михайло Горинь, який відбував тоді ув’язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя...».

Умер не оплаканий матір’ю, про яку пам’ятав завжди. «Прошу не залишати напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну... Має потребу мама, в основному, в моральній підтримці, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона одинокою у своєму горі — підтримайте її дух!».

Поиск по сайту: