Міграції в Україні

Період зовнішньої міграції в Україні другої половини XVIII — кінця XX ст. обумовлений перебуванням більшої частини території України, а від 1945 р. всієї сучасної території України, під Росією. Це великою мірою визначало міграційний обмін України зі світом, мало важливе значення для перебігу етніч­них та демографічних процесів на українських землях.

Економічна ситуація та політичні події на українських зем­лях часто викликали еміграції окремих груп населення до різних країн. Зовнішня міграція характеризувалася великою за обся­гом еміграцією українців та кримських татар, ще більшою й ет­нічно різноманітною імміграцією (в якій росіяни кількісно значно переважали інших), відчутною за наслідками еміграцією декотрих етнічних груп.

Після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 зано­товано першу значну політичну еміграцію з України. Це так зва­на мазепинська еміграція, яка складалася із вищої козацької старшини і політичних діячів, як П. і Г. Орлики, А. Войнаровсь- кий, Г. Герцик й ін. Суто політичний характер мала еміграція невеликої кількості наукових і суспільних діячів з Наддніпрян­щини в 1870-их рр. (М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинсь- кий, Ф. Вовкй ін.). Загострення режиму після революції 1905 року викликало нову еміграцію з Наддніпрянщини до Галичини, Австрії, Швейцарії й інших країн.

В 1870-их рр., коли в європейській частині Росії залиши­лося мало вільної землі, еміграція спрямовується до Азії, де українці застають вже поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головні райони українського по­селення в Азії були: на Далекому Сході Приамурський край, Пн. Туркестан та Пд.-Зх. Сибір. Назагал українці селилися в кліма­тичній смузі, подібній до України, і займалися хліборобством. Основну масу емігрантів на Схід дала Лівобережна Україна, пе­реважно густо заселені Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Харківщина; слабкою була еміграція з Волині й Поділля.

Інтенсивніша українська еміграція до Азії починається в 1890-их рр. За 20 передвоєнних років вона охопила 2 000 000 осіб. Еміграція збільшилася під час будування сибірської заліз­ниці (1891—1905) і становила у 1894-1903 рр. 42 000 осіб щорі­чно, потім зменшилася до 27 000 річно за час російсько-японсь- кої війни (1904—1905) і знову сильно піднеслася після війни (1906—1910 рр.). Еміграція з 9 українських губерній становила річно 202 000, а у 1909 - 290 000, себто 68% всього природного приросту населення. Назагал до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 000 000 українців.

Еміграція на Схід лише частково була організована і пла­нована державою; в основному це був стихійний рух. Все-таки державні органи намагалися його контролювати і навіть спри­яли йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення великих неза- люднених областей, зміцнення Далекого Сходу з огляду на японську небезпеку і збільшення слов'янського елементу се­ред автохтонного населення Азії — русифікація). Уряд виділяв землі для поселення, приділяючи 15 десятин надушу в степовій смузі, 8 в нестеповій (до 1897 р. призначалося до 100 десятин на родину, головним чином в Алтайській і Семипалатинській об­ластях). Інші пільги для поселенців: звільнення військовозобо­в'язаних від служби (на 3—6 років), звільнення від податків (на 4 роки), допомога на місці зерном, лісом тощо. Адміністративні органи частково давали допомогу переселенцям і під час доро­ги на т. зв. переселенчих пунктах. Але головна маса емігрантів «вибиралася на власну руку»: групи охочих чи цілі громади ви­силали т. зв. «ходаків» на простеження нових районів поселен­ня і потім вибиралися за їх інформаціями; інші — за відомостя­ми з листів вже осілих, а деякі за чутками.

За радянського періоду еміграція на Схід почалася з 1925 р.;її організували радянські органи в Сибірський і Далекосхідний краї, Казахстан і на Пн. Кавказ. В 1920-их рр. вона незначно охопила українців. Тільки в 1930-их рр. у висліді колективізації, а згодом голоду вони переселяються численніше переважно в промислові райони (Кузнецький басейн). Іншу категорію українських пере­селенців становлять заслані в концтабори; з евакуйованих 1941— 1942 рр. в Азію великої кількості українців тільки частина повер­нулася після війни на батьківщину; немало із репатрійованих 1945—1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне пе­ребування в Сибір. До цього слід додати ще останню хвилю пере­селенців з України на т. зв. цілинні землі. На початку радянського режиму переселенням відав Всесоюзний переселенчий комітет при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, а з 1930 Народ­ний Комісаріат земельних справ і відповідні республіканські орга­ни. Згодом переселення, зокрема пов'язане із засланням, стало вважатися політичною справою, і воно підлягало органам держав­ної безпеки і Міністерству внутрішніх справ.

У висліді дальшої еміграції, в тому числі і заслання та при­родного приросту, чисельність українців на території радянсь­кої Азії може становити 6 — 7 000 000 осіб.

Майже одночасно із рухом українців з Центральних і Сх. Земель на Схід, відбувається масова еміграція із Зх. Українсь­ких Земель за океан. Зх. Українські Землі, особливо Сх. Гали­чина і Лемківщина, були здавна аграрно перенаселеними.

Вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-их рр. і до українського населення, їх перебільшували

різні корабельні агенти, які вербували робітників як страйко- ломівдо пенсільванських шахт у США. 1877 р. можна датувати початком численної еміграції до Америки із Закарпаття і Лем- ківщини. Згодом цей рух охопив Сх. Галичину, усе Закарпаття і Буковину, а тільки пізніше і незначно деякі українські землі в Росії — Холмщину. Волинь, Полісся, звідки до 1914 емігрувало близько 50 000 українців. Із Центр., і Сх. Земель емігрувало до США досить багато євреїв і кілька тисяч українців.

З 1890-их рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади і Бразилії. Імміграційна політика заокеанських країн була в основі ліберальною: Канада, Бразілія, Аргентина потре­бували робочих рук для неосвоєних земель, а США — для про­мисловості. До початку першої світової війни емігрувало з ук­раїнських земель за океан близько 700—800 000 населення, в тому числі близько 500 000 українців (решта євреї та поляки). З цього часу емігрувало до США близько 350 000, до Канади 100 000, до Бразилії й Аргентини до 50 000 осіб.

Перед першою світовою війною мала місце також сезонна еміграція з Зх. Українських Земель, переважно до Німеччини (1907— 1912), в середньому 75 000 осіб на рік, а в менших розмі­рах до Чехії, Румунії, Данії. Це була заробітчанська (на сільсько­господарську працю), короткотривала еміграція — селянин після повернення з заробітку поліпшував своє матеріальне становище.

У другій половині XVIII — на початку XIX ст. на південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, по­ляки, греки, франко-швейцарці, шведи. У 40—60-х рр. XIX ст. до грузинів, що мешкали в Криму, додалися грузинські пересе­ленці на Полтавщину. У другій половині XIX ст. в Україну пе­реселилися чехи та естонці. Імміграція росіян та еміграція ук­раїнців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у XX ст. та інші причини призвели до гіпертрофованого розвитку російської меншості. Поліетнічна Україна початку XX ст. зробилася дво- етнічною. Внутрішня і зовнішня політика держави була спря­мована на досягнення такого результату. •

У 1944 році 250000 кримських татар мешкали на півострові, загальна кількість мешканців якого становила 400000. 18 трав­ня того ж року, через шість днів після виходу з Криму останнього фашистського солдата, життя татар раптово і безповоротно змінилося. За наказом Сталіна солдати зігнали всіх жителів до

ті ^

залізничних станцій для депортації. їх звинуватили у співробі­тництві з німцями під час окупації. Операція продовжувалась два дні. До 20 травня на кримській землі не залишилось жодно­го кримського татарина.

40 відсотків переселенців померло в дорозі та за перші два роки облаштування в спеціальній зоні у степах Центральної Азії, здебільшого в Узбекистані, де їх примусили збирати бавовну. Татари гинули поряд з німцями, вірменами, болгарами та гре­ками, також депортованими з Криму.

Кампанія радянського поселення, що прийшла на зміну винищенню корінного населення, призвела до того, що насьо- годні 63 відсотки з 2,7 мільйонного населення півострова ста­новлять росіяни, 25 відсотків - українці, а 10 — репатрійовані переселенці.

У 1989 році після початку перебудови депортовані народи вирушили в дорогу додому. На 1994 рік 236000 з них поверну­лися на півострів. Решта 250000, планують повернутися до Кри­му в наступні кілька років. Близько 10000 вірмен, болгар та греків, депортованих у 1944, також були репатрійовані.

Облаштування більше чверті мільйона осіб при існуючій можливості прибуття такої ж кількості людей через кілька років — важке завдання для будь-яких адміністративних органів у пе­рехідний період. При цьому виникає багато труднощів. Надалі ускладнюють становище етнічні та релігійні відмінності між слов'янським (православним) та тюркським (мусульманським) населенням, яким є кримські татари.

Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й структура потоків в Україні підтримувалися еконо­мічноюполітикою, зорієнтованою на екстенсивний тип госпо­дарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією про­писки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою мігра­ційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. За­галом у 1961 — 1990 роки сільське населення України зменши­лося за рахунок міграції на 6,7 млн. чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Багаторічний відплив сільської мо­лоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх де­мографічних структур і процесів в ЇЇ сільській місцевості. Ос­кільки село залишали переважно молоді та працездатні контангенти, цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського насе­лення, скороченням його народжуваності.

На початку 1990-х міграційний баланс змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику частку становили росіяни та євреї. Кримські татари, навпаки поверталися на історичну батьківщину. Зовнішня міграція кінця XX — початку XXI ст. працює на зменшення етнічної мозаїчності людності України. Питома вага найчисленніших етнічних груп (насамперед, ро­сійської та єврейської) зменшується, зростає частка етнічної більшості (українців) та кримських татар. Двоетнічність люд­ності України стає менш виразною.

На сучасній етнічній будові України відбилася імміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. Безумов­ним лідером щодо походження іммігрантів серед країн пред­ставлених в Україні немісцевих народів є Російська Федерація. Усі 64 корінні її народи мають своїх представників в Україні, що становить близько половини усіх зайшлих етнічних спільнот. Із теренів інших азійських країн прийшли представ­ники 31 народу (25% до всіх), з теренів інших європейських країн — 26 народів (21% до всіх). Етнічна палітра країн Афри­ки, Америки, Австралії представлена значно меншою мірою.

Більшість із перелічених народів Росії мають малу чи­сельність в Україні та відповідну питому вагу серед всієї люд­ності. Розселені вони розпорошено і не формують життєздат­них етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступаються різноетнічним. Хоча самі іммігранти зберігають свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти у більшості випадків вважають себе росіянами або українцями з рідною мовою ро­сійською. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбулися завдяки активній імміграції у 1950—1980 роки.

Імміграція більшості представлених в Україні народів не призвела до формування діаспорних етнічних груп. Представ­ники більшості народів не мають своїх анклавів і сталих між- особистісних зв'язків. Об'єднано їх виключно у статистичні су­купності на підставі етнічної самоназви. Більшість із них чи­сельно утворюють настільки маленькі сукупності, що об'єктивно неможливо говорити про існування їхніх етнічних груп в Ук­раїні. Спільна питома вага 103 народів, представники яких мігрували до України, не сягає навіть чверті одного відсотка населення України. Міграційні рухи цих народів можна вважа­ти такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мо­заїчність населення України.

Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину частки етнічної спільноти серед населення були імміграційні рухи росіян з кінця XIX ст. до кінця XX ст., еміг­раційні рухи українців XVII—XX ст. та кримських татар другої половини XVIII — середини XX ст., еміграційні рухи поляків, євреїв та німців XX ст., імміграційні рухи поляків та євреїв XV — XVIII ст., німців другої половини XVIII — першої половини XIX ст., кримських татар кінця XX ст. Отже, зовнішня міграція є одним із найголовніших чинників, що зумовив наявність сьо­годні в Україні 150—200 прийшлих етнічних спільнот, які чи­сельно становлять близько чверті всієї людності.

Загальний міграційний приріст в Україні у міжпереписний період (1979-1989 рр.) був майже нульовим з коливаннями в ок­ремі роки в межах +90 тис. чол. (або ±1,7%о). Аналогічна тен­денція зберігалася і протягом перших двох років після перепису.

У 1991-1992 рр. відбулося значне зростання міграційного приросту до найбільшого за післявоєнний період рівня — +288,1 тис. чол. (+5,5%о), у наступні два роки стався надзвичайно різкий спад-до-140 тис. чол. (-2,8%о)в 1994 р. Після помітного змен­шення модуля від'ємної величини міграційного сальдо в 1995 р. мав місце новий сплеск міграційних втрат — у 1996 р. до -131,1 тис. чол. Однак уже в наступному році модуль від'ємного мігра­ційного сальдо знову зменшився — більш як у 1,5 рази. Рис. 8.1 ілюструє абсолютні масштаби міграції в Україні.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася кількість мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х р. цей показник становив 3,9 млн., то нині — 1,6 млн.), змінилася його структу­ра. Загалом за 1993-2001 рр. чисельність населення України зменшилася більш як на 3 млн. чоловік. Близько 4/5 загального обсягу щорічних втрат населення зумовлено перевищенням чи­сельності померлих над кількістю народжених, решта — пере­бігом міграційних процесів.

Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолют­но переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним. До того ж значного поширення набула нелегальна трудова міграція наших співгромадян - як на Захід, так і до країн СНД. За даними обстеження «Життєві шляхи населення України» [26], в 2000 р. кількість працюючих за кордоном вихідців тільки з восьми областей Західного регіону та Донбасу становила, як мінімум, 400 тис. чол. (без врахування контингенту „човнико­вих» торговців). Основними країнами-реципієнтами українсь­кої робочої сили прикордонних регіонів виступають Російська Федерація, Польща і Чеська Республіка, а також (для жінок се­редніх і старших працездатних вікових груп) Італія: на ці краї­ни припадає відповідно 37,2%, 18,7, 16,9 та 8,5% (разом - по­над 80%) усіх зайнятих у 2000 р. за кордоном мешканців восьми охоплених обстеженням областей України. Серед інших країн. найчастіше називалися Білорусь, Угорщина, Португалія, Сло­ваччина, Греція.

Широкомасштабні коливання міграційного приросту відбуваються на тлі стабільного зниження інтенсивності ста ціонарних міграцій населення України: міграційний оборот (сумарна чисельність прибулих та вибулих) зменшився від 3,5 млн. чол. у 1988-1989 рр. до 1,6 млн. у 1999-2000 рр. Особливо впав за цей період зовнішній міграційний оборот — з близько 1,5 млн. чол. до 154 тис. чол. Подальше помітне зниження по­казника, зафіксованого в 1999-2000 рр. - більш ніж удвічі по­рівняно з 1998 р., викликане, насамперед, зменшенням обсягів вибуття людей до Російської Федерації, спричиненого війною в Чечні.

Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині ре­гіонів України і близько третини - між ними, загальна мігра­ційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областя­ми. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населен­ням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшуєть­ся: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. — 15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спосте­рігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Се­вастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився. Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, пе­редусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням де­портованих, припливом біженців з «гарячих точок», змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.

Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від'їзд за межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є «відплив мізків» - майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найак­тивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втра­ти (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарв­лення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% еміг рантів, то 2001 р. - лише 18,1%, натомість 49,2% — українці, 16,8% — росіяни. Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США. Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис. осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ізраїлю і загального зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5 тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в'їзду, така ситуація обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило можливість досягти основної мети еміграції - підвищення доходів через тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виї­жджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до сер­йозних порушень їхніх прав.

Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обме­жується приблизно 5 тис. осіб на рік. У 2001 р. в Україні навча­лися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з'явилися біженці — З тис. осіб переважно афганці та інші з 48 країн світу. Приту­лок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного кон­флікту з Абхазії.

Територія країни активно використовувалася для незакон­ного транспортування людей з деяких азіатських та африкансь­ких країн до Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим захо­дам забезпечення охорони кордону, передусім на його північно- східній ділянці, удосконаленню візового контролю цей негативний процес вдалося припинити. Кількість затриманих на державному кордоні України значно скоротилася і станови­ла 5422 осіб у 2000 р., 4621 осіб - у 2001 р., 2059 осіб - за 10 місяців 2002 р. проти 14546 осіб у 1999 р.

Неминучим наслідком переваги еміграції над імміграцією стає зменшення питомої ваги молоді (яка інтенсивніше задіяна в міграційних процесах) і відповідне зростання частки осіб стар­ших вікових груп у структурі населення держави. Процес ста­ріння населення, є серйозною соиіально-демографічною про блемою для будь-якого суспільства. Збільшення кількості осіб похилого віку зумовлює зростання державних витрат на їх соц­іальне забезпечення. Якщо не відбувається рівноцінного збільшення кількості осіб працездатного віку (основних плат­ників податків), невідворотним стає зростання податкового тиску. Але високі податки знижують мотивацію до праці, а отже, і її продуктивність, що негативно позначається на суспільному добробуті. Таким чином, Україна залишається майже не при­вабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнарод­ному обміні населенням роль країни-донора.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні види міграцій.

2. Які основні стадії міграції.

3. Основні причини міграцій.

4. Основні показники міграції.

5. В чому полягає вплив міграцій на відтворення населен-

ня?

6. Як демографічні процеси впливають на міграції?

7. Що таке приживаність новоселів та адаптація?

8. Основні еміграційні та імміграційні хвилі в Україні.

Література:

1. Бреев Б.Д. Подвижность населення и трудовьіе ресурсьі. — М„ 1977.

2. Вобльш К. Г. Заатлантическая змиграция, ее причини и следствия. — Варшава, 1904.

3. ВолковЕ.З. Динамиканародонаселения СССРзавосємь- десятлет. — М.; Л., 1930.

4.Демографические процессьі и их закономерности / Под ред. А.Г.Волкова. — М., 1981.

5.Демографический знциклопедический словарь. — М., 1985.

6. Еміграція //Енциклопедія Українознавства. Т. 2,—Львів, 1993,-С. 629-637.

Поиск по сайту: