Варіант 3. 1Німецька класична філософія

1 Німецька класична філософія

Німецька класична філософія особливо поширилась наприкінці XVIII ст. - першій половині XIX ст. Її основу склала творчість п’яти найбільш видатних німецьких філософів того часу:

· Іммануїла Канта (1724-1804);.

· Йогана Фіхте (1762 - 1814);

· Фрідріха Шеллінга (1775 - 1854);

· Георга Гегеля (1770 -1831);

· Людовика Фейєрбаха (1804 - 1872).

У німецькій класичній філософії були представлені три провідних філософських напрямки:

· об’єктивний ідеалізм (Кант, Шеллінг, Гегель);

· суб’єктивний ідеалізм (Фіхте);

· матеріалізм (Фейєрбах).

2. Філософія Григорія сковороди

· Світ складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога;

· дві натури однаково вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;

· Біблія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного;

· людина, як малий світ, мікрокосмос, “світок”, поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;

· перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;

· оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у поруках людського серця;

· треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі;

· наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук;

· любов та віра дасть змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя;

· антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров’я душі – її радість, кураж;

· людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.

3. Філософія стародавньої Греції

Давньогрецькою називається філософія, вироблена грецькими філософами, що проживали на території сучасної Греції, а також в грецьких полісах. В своєму розвитку вона пройшла чотири основних етапи:досократівський – VII – V ст. до н.е.; класичний (сократівський) – середина V – кінець IV ст. до н.е.; елліністичний – кінець IV – II ст. до н.е.; римський – І ст. до н.е. – V ст. до н.е.

До досократівського періоду відноситься діяльність так званих філософів-досократиків: мілетська школа; Геракліт Ефейський; елейська школа; атомістики; деякі інші філософи.

Класичний період – час розквіту давньогрецької філософії. Філософи цього часу також намагалися пояснити сутність Космосу, але робили це глибше “досократиків”.

Відомі філософи: Аристотель, Платон, Сократ.

Для елліністичного періоду характерно:

- розповсюдження анти суспільної філософії кініків;

- зародження стоїчного напрямку філософії;

- діяльність “сократичних” філософських шкіл;

- філософія Епікура та ін.

Взагалі давньогрецька філософія має наступні особливості:

Ø матеріальною основою розквіту даної філософії був економічний розквіт полісів (торгово-промислових міських центрів);

Ø вона була відірвана від процесу матеріального виробництва;

Ø головною ідеєю цієї філософії є космоцентризм;

Ø на пізніх етапах – зміщення космоцентризму і антропоцентризму;

Ø допускалося існування богів;

Ø давньогрецькі боги були частиною природи і близькі до людей;

Варіант 4

1.Філософія нового часу. Раціоналістична філософія Декарта

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію ХVI–XVII ст., становлення експериментального природознавства.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формується в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Філософія Нового часу мала свою специфіку: матеріалістичний

напрямок; великий інтерес до соціально-політичних проблем; панування емпіризму над раціоналізмом.

Засновником раціоналізму вважають Рене Декарта – видатний французький філософ і вчений-математик.

Раціоналісти вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуття людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що “пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки“.

2. Діалектика та її структура.

Діалектика – метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються критично, послідовно з урахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей.

Принципи:

· принцип загального зв’язку;

· принцип системності;

· принцип причинності;

· принцип історизму.

3. Загальна характеристика філософської думки України.

Поиск по сайту: