сторичні методи - форми дослідження, аналізу, консультування чи терапії особистості, що грунтується на історії її життєвого шляху

Життєвим шляхом особистості вважають траєкторію її життя, що окреслює індивідуальну історію, долю, творчий внесок в історію суспільства, держави, свого покоління, сім'ї, соціальних спільностей, членом яких вона є. У життєвому шляху об'єднуються біографічне й історичне.

Термін набув популярності після виходу у світ праць німецько-американського психолога Шарлотти Бюлер (1893-1974) "Життєвий шлях людини як психологічна проблема", французького психолога П'єра Жане (1859-1947) "Психологічна еволюція особистості" і першого видання "Основ психології" російського психолога Сергія Рубінштейна (1889-1960). Надалі проблему життєвого шляху досліджували Б. Ананьєв, І. Кон, Л. Сохань, В. Роменець, Т. Титарен-ко, І. Маноха та ін.

Життєвий шлях особистості цілісний, розчленовування його на періоди недоцільне, як вказував американський персонолог Альберт Бандура (1925-1988). Однак життєвий шлях поділяють на певні фази, стадії, етапи, що мають домінуючі тенденції, мотивації. На думку Ш. Бюлер, ці етапи відносно незалежні від вікових періодів, а вік до 16-20 років взагалі слід розглядати поза життєвим шляхом, оскільки в цей час лише створюються передумови самовизначення. Виключають з розгляду, за Ш. Бюлер, і вік після 70 років, оскільки існування на цьому етапі безперспективне, а самовизначення завершене. Людина може розвиватися як за біологічним (вітальним), так і за психологічним типами. Психологічний тип розвитку припускає досягнення апогею і тривалу стабілізацію без зниження продуктивності навіть тоді, коли біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Особистість не тільки розвивається, а Й творить власну історію; зростають її соціальна активність, відповідальність, рівень суб'єктності; етапи біографії вона переживає як трагедію, драму, комедію або фарс.

До історичних методів належать біографічні (щоденникові, автобіографічні) методи. їх загальна ознака - використання першоджерел чи біографій, вивчення продуктів діяльності, літературно-історичних джерел тощо. Біографічний (грец. bios - життя і graphe - пишу) метод - система методів і способів дослідження, діагностики, корекції і проектування індивідуального життєвого шляху особистості.

Німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833-1911) уважав біографічний метод вищою формою гуманітарного дослідження. У психології першою його застосувала Ш. Бюлер.

Біографічний метод передбачає використання:

1) автобіографічних методів і методик - вивчення історії життя особистості (життєвого шляху), автобіографій та ініційованих автобіографічних описів, сповідей, автобіографічних анкет, інтерв'ю, опитувальни-ків тощо;

2) методів вивчення біографічних продуктів діяльності особистості - контент-аналіз листів, щоденників, сповідей; аналіз графіків життя, фантазій особистості; побудова кривих продуктивності й діаграм життєвих вимірювань; вивчення чинників і даних каузометрії (лат. causa - причина) - вимірювання і кількісне представлення впливу на явище різних чинників; аналіз біографічних даних значущого кола спілкування особистості, ліній особистісних виборів і надання переваг тощо;

3) вивчення свідчень очевидців і близького оточення особистості - спогадів сучасників, опитувань близьких тощо.

Варіантом біографічного методу є запропонований австрійським психологом і психіатром Зигмундом

Фройдом (1856-1939) психобіографічний метод, спрямований на психологічний аналіз біографій конкретних осіб і відповідний йому жанр життєписів, що приділяє особливу увагу фактам і чинникам життя особистості. Важливу роль у становленні психобіографії як методу відіграли здійснені Фройдом патографічні дослідження Леонардо да Вінчі, В. Вільсона, Ф. Достоєв-ського та ін. Пізніше американський психолог Ерік-Гомбергер Еріксон (1902-1994) провів психобіографічне (психоісторичне) дослідження життя й особистості М. Лютера, Махатми Ганді, Максима Горького та ін. Психобіографія розвинулася в популярний жанр літературної творчості.

Варіантом біографічного методу є патографічний (грец. pathos - біль і grapgho - пишу), запроваджений німецьким невропатологом і клініцистом Паулем Ме-біусом (1853-1907), що полягав у дослідженні хвороб видатних людей - Й.-В. Гете, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауера та ін. У радянській науці патографічний метод використовував генетик Володимир Ефроїмсон (1908- 1989) для вивчення передумов геніальності.

У системі біографічних методів виокремлюють вчування як методичний прийом їх організації і проведення (І. Маноха), що передбачає спільну роботу експериментатора й особистості над біографічними матеріалами.

№ 42

Окремими об'єктами порівняльного правознавства є:

1) правова дійсність, або правова реальність — загальний об'єкт порівняльного правознавства як юридичної науки (стан і зміни у державно-правовій сфері: процеси розвитку іноземних держав, їхньої політики в правовій сфері тощо);

2) правова сім'я — специфічний об'єкт порівняльного правознавства. Інші юридичні науки досить рідко звертаються до дослідження правової сім'ї, тоді як для порівняльного правознавства — це один з основних об'єктів. Вивчення романо-германської, англо-американської, релігійно-традиційної та інших правових сімей збагачує знання про правову картину світу;

3) правові системи окремих держав — один з найважливіших об'єктів порівняльного правознавства;

4) правові вчення, концепції і правові погляди. Для порівняльного правознавства традиційним є вивчення насамперед розбіжностей у рівнях національної правової свідомості і правової культури;

5) національне законодавство. Цей об'єкт порівня

льного правознавства часто привертає увагу компаративістів, оскільки дозволяє їм дослідити загальні характеристики законодавчих систем, тенденції їхнього розвитку, основні особливості. Йдеться, зокрема, про порівнянність критеріїв класифікації галузей, предметів і обсягів регулювання в межах галузей, про співвідношення різних галузей. Завдяки таким дослідженням установлюється реальна роль закону у системі джерел права;

6) галузі, підгалузі законодавства і нормативні масиви. Усередині однієї правової сім'ї галузева класифікація в основному збігається, хоча внутрішнє наповнення цих елементів може відрізнятися;

7) правові інститути — комплекси правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини. Інститути договорів, правосуб’єктності, відповідальності, виборчі системи — лише деякі приклади з цієї області;

8) закони та інші правові акти є одним з найбільш поширених об'єктів порівняльного правознавства. Це пояснюється, головним чином, потребами законотворчості. Доступність іноземних законів робить їх найбільш придатним нормативним джерелом для порівняння і використання;

9) правові норми, які нерідко є самостійним об'єктом порівняльного правознавства;

10) юридична техніка, тобто сукупність прийомів і правил структурування і вираження правових норм, побудови правових актів. У кожній правовій системі можна знайти чимало специфічних прийомів юридичної техніки, що відображають як особливості мови і культури, так і традиції законодавчого процесу.

Наведений перелік об’єктів порівняльного правознавства не є вичерпним. До об’єктів може бути віднесено будь-який елемент правової системи (правосвідомість, юридична освіта, правозастосовна практика тощо

Предметом порівняльного правознавства як науки в узагальненому його вигляді є розробка теорії порівняльно-правового методу і дослідження на його підставі загальних принципів та закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем.

Разом з тим предмет порівняльного правознавства може бути представлений у більш розгорнутому вигляді. У цьому випадку ним, зокрема, охоплюються:

— методологічні проблеми порівняння у праві (теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, що застосовуються у порівняльно-правових дослідженнях);

— порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх класифікація, закономірності розвитку;

— порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку;

— порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина;

— порівняльне дослідження правотворчої та правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на їх ефективність;

— порівняльний аналіз правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій розвитку;

№ 43

Методологія порівняльного правознавства є багаторівневою. Порівняльне правознавство використовує практично весь методологічний арсенал сучасної юридичної науки. Тому методологія компаративістики не може бути обмеженою використанням виключно порівняльно-правового методу. Разом із тим останній є провідним, домінуючим в науці порівняльного правознавства. Отже, буде справедливим говорити про те, що порівняльне правознавство засноване на свідомому, теоретично і методично виваженому застосуванні порівняльного методу як основного наукового методу в дослідженні.

Порівняння — невід'ємна частина людського мислення. Порівняльний метод активно використовується в більшості суспільних і природничих наук. У філософській літературі справедливо зазначається, що порівняння є одним з основних логічних прийомів пізнання зовнішнього світу. Проте воно, безумовно, не може розглядатися ізольовано від інших логічних прийомів пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо). Окремо один від одного ці компоненти загальної системи пізнавальних засобів існують лише як уявна абстракція.

Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється схожість або розбіжність об'єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються. Такий результат досягається шляхом зіставлення, розрізнення об'єктів за будь-якою ознакою, властивістю. Тому порівняння має сенс лише у випадках, коли об'єкти, що порівнюються, мають якусь схожість (навпаки, не рекомендується порівнювати пуди з аршинами, а їжака із шевською щіткою).

Порівняння широко застосовується в правознавстві при виявленні загальних і специфічних рис таких явищ, як норми права, джерела права, правопорушення тощо. Ця процедура неминуче передує стадії формування правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати важливе, суттєве, необхідне, те, що становить зміст поняття, закономірності, треба попередньо виявити, що ж є загальним і сталим в об'єкті дослідження. Одержанню цих відомостей і сприяє порівняльний метод.

Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність правових систем, окремих правових галузей та інститутів, норм права і виявити те, чим вони розрізняються. У той же час причини повторюваності, сталості цієї спільності у процесі порівняльного дослідження найчастіше залишаються нерозкритими. Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню емпіричних знань. Теоретичні ж знання здобуваються завдяки іншим науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісну сторону порівняння, далі застосовуються методи абстрагування тощо.

Для порівняльного правознавства характерним є активне використання загальнофілософських методів: принципів, законів та категорій діалектики, системного підходу тощо. Крім того, при проведенні порівняльних досліджень використовуються інші методи. Це, зокрема, формально-юридичний, історичний, соціологічний методи, метод правового моделювання, математичні і кібернетичні методи.

Структуру порівняльного правознавства визначає предмет і зміст. З урахуванням того, що предметом порівняння можуть бути правові системи або у процесі їх історичного розвитку, або взяті на певний історичний момент, розрізняють вертикальне та горизонтальне порівняльне правознавство.

Виходячи з методології, мети і завдання, можна виокремити загальну (загальнотеоретичну) та спеціальну галузеву компаративістику. Остання, у свою чергу, поділяється на порівняльне цивільне право, порівняльне кримінальне право, порівняльне конституційне право тощо.

Залежно від сфери права може йтися про порівняльне правознавство у сфері приватного права та порівняльне правознавство у сфері публічного права.

Крім того, у складі порівняльного правознавства можна вирізнити наукознавчу, методологічну і прикладну частини. Наукознавча частина охоплює проблематику порівняльного правознавства, яка стосується його поняття, історії, предмета, структури, завдань і функцій, а також місця в системі юридичних наук. Методологічна частина зводиться, головним чином, до вчення про методологію порівняльно-правового аналізу та до розробки методики проведення порівняльно-правових досліджень щодо окремих об'єктів. Прикладна частина дозволяє розкрити особливості застосування методології порівняльно-правового аналізу на різних його рівнях: макрорівні і мікрорівні.

Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна поділяється на дві частини. У загальну частину входять такі теми: історія розвитку науки порівняльного правознавства, природа порівняльного правознавства і проблеми класифікації правових систем, історія розвитку основних правових систем сучасності, порівняльна методологія, порівняльна правова культура, порівняння підходів правових систем до реалізації ідеї правової держави, механізм уніфікації та гармонізації національних правових систем тощо.

Особлива частина навчальної програми охоплює або порівняльне публічне право (наприклад, порівняльне конституційне право), або порівняльне приватне право (приміром, порівняльне цивільне право), або порівняльне процесуальне право (наприклад, порівняльний цивільний процес).

№ 44

Поиск по сайту: