Конвенція про права дитини

(Конвенція ратифікована Постановою ВР N 789-XII (789-12)

від 27.02.91)

Дата підписання Україною: 21 лютого 1990 р.

Набуття чинності для України: 27 вересня 1991 р.

(Додатково див. Резолюцію (995_b10) від 21.12.1995)

(Додатково див. Факультативний протокол (995_b09)

від 01.01.2000)

Преамбула

Держави-учасниці цієї Конвенції,

вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті

Організації Об'єднаних Націй, визнання властивої гідності, рівних

і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення

свободи, справедливості і миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в

Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність

людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному

прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній

декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини

проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма

зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було

різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія,

політичні або інші переконання, національне або соціальне

походження, майновий стан, народження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній

декларації прав людини проголосила, що діти мають право на

особливе піклування і допомогу,

впевнені в тому, що сім'ї як основному осередку суспільства і

природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів

і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з

тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках

суспільства,

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її

особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя,

любові і розуміння,

вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до

самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів,

проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в

дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і

солідарності,

беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті

дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924

року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20

листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав

людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права

(зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні,

соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у

статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і

міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя

дітей,

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини,

"дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує

спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий

захист як до, так і після народження",

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові

принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при

передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і

міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації

Об'єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя щодо

неповнолітніх ("Пекінські правила") та Декларації про захист жінок

і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у

виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,

враховуючи належним чином важливість традицій і культурних

цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку

дитини,

визнаючи важливість міжнародного співробітництва для

поліпшення умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що

розвиваються,

погодились про нижченаведене:

Частина I

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до

досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до

даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права,

передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в

межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від

раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших

переконань, національного, етнічного або соціального походження,

майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи

законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для

забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або

покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів

чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших

членів сім'ї.

Стаття 3

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються

вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями

соціального забезпечення, судами, адміністративними чи

законодавчими органами, першочергова увага приділяється

якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий

захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до

уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які

відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх

відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і

органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист,

відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема,

в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і

придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.

Стаття 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих,

адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у

цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав

Держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках

наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного

співробітництва.

Стаття 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і

обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї

чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших

осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином

управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією

Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що

розвиваються.

Стаття 6

1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне

право на життя.

2. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі

виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 7

1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з

моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а

також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на

їх піклування.

2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з

їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за

відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у

випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

Стаття 8

1. Держави-учасниці зобов'язуються поважати право дитини на

збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я та

сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи

протизаконного втручання.

2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх

елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй

необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її

індивідуальності.

Стаття 9

1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не

розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків,

коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають

відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке

розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке

визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку,

наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не

піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і

необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті

всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у

розгляді та викладати свою точку зору.

3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається

з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі

особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком

випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з

якого-небудь рішення, прийнятого Державою-учасницею, наприклад,

при арешті, тюремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті

(включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час

перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків

або дитини, така Держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо

це необхідно, іншому члену сім'ї на їх прохання необхідну

інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім'ї,

якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини.

Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання

само по собі не призводило до несприятливих наслідків для

відповідної особи (осіб).

Стаття 10

1. Відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 1

статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у Державу-учасницю

або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися

Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином.

Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання

не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів

їх сім'ї.

2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має

право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих

обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3

цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом

2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків

залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою

країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі

обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони

державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я

чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з

визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 11

1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з

незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють укладанню

двосторонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до чинних

угод.

Стаття 12

1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати

власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх

питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється

належна увага згідно з її віком і зрілістю.

2. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути

заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного

розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через

представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому

процесуальними нормами національного законодавства.

Стаття 13

1. Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право

включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї

будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи

друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших

засобів на вибір дитини.

2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень,

проте ними можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом

і необхідні:

а) для поваги прав і репутації інших осіб; або

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку

(order public), або здоров'я, або моралі населення.

Стаття 14

1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки,

совісті та релігії.

2. Держави-учасниці поважають права та обов'язки батьків і у

відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною в

здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які

розвиваються.

3. Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може

зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні

для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та

здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.

Стаття 15

1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу

асоціацій і свободу мирних зборів.

2. Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися

будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються відповідно до

закону та необхідні в демократичному суспільстві в інтересах

державної безпеки, громадського порядку (order public), охорони

здоров'я і моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 16

1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або

незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне

життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або

незаконного посягання на її честь і гідність.

2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або

посягання.

Стаття 17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової

інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і

матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо

до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння

соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також

здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. 3 цією метою

Держави-учасниці:

а) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформації

і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному

відношеннях та в дусі статті 29;

b) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підготовки,

обміну та поширення такої інформації і матеріалів, що надходять із

різних культурних, національних і міжнародних джерел;

с) прияють виданню і розповсюдженню дитячої літератури;

d) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої

уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи

меншостей або до корінного населення;

е) сприяють розробці належних принципів захисту дитини від

інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю,

враховуючи положення статей 13 і 18.

Стаття 18

1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того,

щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової

відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну

відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси

дитини є предметом їх основного піклування.

2. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав,

викладених у цій Конвенції, Держави-учасниці надають батькам і

законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх

обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі

дитячих установ.

3. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для

забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право

користуватися призначеними для них службами й установами по

догляду за дітьми.

Стаття 19

1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих,

адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту

дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства,

образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і

брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні

зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої

особи, яка турбується про дитину.

2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають

ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою

надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про

неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення,

повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та

інших заходів у зв'язку з випадками жорстокого поводження з

дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для

порушення початку судової процедури.

Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного

оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може

залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і

допомогу, що надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів

забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання

"кафала", за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності,

направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час

розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати

бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження,

релігійну і культурну належність і рідну мову.

Стаття 21

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування

системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини

враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише

компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними

законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має

відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з

огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів

і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду

на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути

необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може

розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо

дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла

б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення

якогось придатного догляду в країні походження дитини є

неможливим;

с) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій

країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які

застосовуються щодо усиновлення всередині країни;

d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення

того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини

не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод,

пов'язаних з цією особою;

е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї

статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх

домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити,

щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні

власті чи органи.

Стаття 22

1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, щоб

забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка

вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або

внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і

тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою,

належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні

застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших

міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах,

учасницями яких є зазначені держави.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють у випадках, коли

вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації

Об'єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових

організацій, що співпрацюють з Організацією Об'єднаних Націй, щодо

захисту такої дитини та надання їй допомоги у пошуку батьків чи

інших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати

інформацію, необхідну для її возз'єднання зі своєю сім'єю. В тих

випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть бути

знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь-якій

іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно

позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.

Стаття 23

1. Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому

або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне

життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю

впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті

суспільства.

2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на

особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови

наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним

за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка

відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що

забезпечують турботу про дитину.

3. На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини

допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається при можливості

безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших

осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті

забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у

галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування,

відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності та доступу

до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш

повного по можливості втягнення дитини в соціальне життя і

досягнення розвитку її особи, включаючи культурний і духовний

розвиток дитини.

4. Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного

співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі

профілактичної охорони здоров'я, медичного, психологічного і

функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи

розповсюдження інформації про методи реабілітації,

загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до

цієї інформації, з тим щоб дозволити Державам-учасницям покращити

свої можливості і знання, і розширити свій досвід в цій галузі. В

зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що

розвиваються.

Стаття 24

1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування

найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та

засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасниці

намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого

права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я.

2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього

права, зокрема, вживають заходів щодо:

а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та

охорони здоров'я всіх дітей з приділенням першочергової уваги

розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

с) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в межах

первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, поряд з іншим,

застосування легкодоступної технології та надання достатньої

кількості поживного продовольства та чистої питної води, беручи до

уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;

d) надання матерям належних послуг по охороні здоров'я у

допологовий і післяпологовий періоди;

е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства,

зокрема батьків і дітей, щодо здоров'я і харчування дітей,

переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища

перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також

доступу до освіти та підтримки у використанні цих знань;

і) розвитку просвітницької роботи та послуг у галузі

профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім'ї.

3. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних і

необхідних заходів з метою скасування традиційної практики, що

негативно впливає на здоров'я дітей.

4. Держави-учасниці зобов'язані сприяти міжнародному

співробітництву і розвивати його з метою поступового досягнення

повного здійснення права, яке визнається в цій статті. В зв'язку з

цим особлива увага має приділятися потребам країн, що

розвиваються.

Стаття 25

Держави-учасниці визнають права дитини, яка віддана

компетентними органами на піклування з метою догляду за нею, її

захисту або фізичного чи психічного лікування, на періодичну

оцінку лікування, наданого дитині, і всіх інших умов, пов'язаних з

таким піклуванням про дитину.

Стаття 26

1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право

користуватися благами соціального забезпечення, включаючи

соціальне страхування, і вживають необхідних заходів щодо

досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним

законодавством.

2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням

наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть

відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань,

пов'язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені.

Стаття 27

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень

життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального

і соціального розвитку дитини.

2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть

основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей

і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку

дитини.

3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах

своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання

допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у

здійсненні цього права і у випадку необхідності надають

матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо

забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо

забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими

особами, які відповідають за дитину як всередині Держави-учасниці,

так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову

відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах,

Держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або

укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних

домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з

метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі

рівних можливостей вони, зокрема:

а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту;

b) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як

загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх

дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної освіти та

надання у випадку необхідності фінансової допомоги;

с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі

здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;

d) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі

освіти й професійної підготовки для всіх дітей;

е) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл

і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб

шкільна дисципліна була забезпечена методами, що грунтуються на

повазі до людської гідності дитини та відповідно до цієї

Конвенції.

3. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне

співробітництво з питань, що стосуються освіти, зокрема, з метою

сприяння ліквідації невігластва і неписьменності в усьому світі та

полегшення доступу до науково-технічних знань і сучасних методів

навчання. В цьому зв'язку особлива увага має приділятися потребам

країн, що розвиваються.

Стаття 29

1. Держави-учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини

має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей

дитини в найповнішому обсязі;

b) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а

також принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних

Націй;

с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної

самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина

проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її

власної;

d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному

суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності

чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними,

національними і релігійними групами, а також особами з корінного

населення;

е) виховання поваги до навколишньої природи.

2. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як

така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати учбові

заклади та керувати ними за умови постійного додержання принципів,

викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб

освіта, яку одержують в таких учбових закладах, відповідала

мінімальним нормам, що можуть бути встановлені державою.

Стаття 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні

меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка

належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути

відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися

своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а

також користуватися рідною мовою.

Стаття 31

1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і

дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що

відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті

та займатися мистецтвом.

2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на

всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню

їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої

діяльності, дозвілля і відпочинку.

Стаття 32

1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від

економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка

може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні

нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому,

духовному, моральному та соціальному розвитку.

2. Держави-учасниці вживають законодавчі, адміністративні і

соціальні заходи, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб

забезпечити здійснення цієї статті. 3 цією метою, керуючись

відповідними положеннями інших міжнародних документів,

Держави-учасниці, зокрема:

а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;

b) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й

умови праці;

с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для

забезпечення ефективного здійснення цієї статті.

Стаття 33

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи

законодавчі, адміністративні та соціальні, а також заходи в галузі

освіти, з тим щоб захистити дітей від незаконного зловживання

наркотичними засобами та психотропними речовинами, як вони

визначені у відповідних міжнародних договорах, та не допускати

залучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і

торгівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов'язані захищати дитину від усіх форм

сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою

Держави-учасниці, зокрема, вживають на національному,

двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів

щодо запобігання:

а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної

сексуальної діяльності;

b) використанню дітей з метою експлуатації у проституції або

в іншій незаконній сексуальній практиці;

с) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та

порнографічних матеріалах.

Стаття 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому та

багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо відвернення

викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди в будь-яких

цілях і в будь-якій формі.

Стаття 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації,

що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Стаття 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким,

нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання.

Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не

передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини,

вчинені особами, молодшими 18 років;

b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або

свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини

здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній

захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду

часу;

с) гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і

повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку.

Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від

дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах

дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із

своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих

обставин;

d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ

до правової та іншої відповідної допомоги, а також право

оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим

компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на

невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої

процесуальної дії.

Стаття 38

1. Держави-учасниці зобов'язані поважати норми міжнародного

гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку збройних

конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечувати їх

додержання.

2. Держави-учасниці вживають всіх можливих заходів для

забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не

брали безпосередньої участі у воєнних діях.

3. Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи,

яка не досягла 15-річного віку, на службу до збройних сил. При

вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще

не виповнилося 18 років, Держави-учасниці прагнуть віддавати

перевагу особам більш старшого віку.

4. Згідно з своїми зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним

правом, пов'язаним із захистом цивільного населення під час

збройних конфліктів, Держави-учасниці зобов'язані вживати всіх

можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких

торкається збройний конфлікт, та догляду за ними.

Стаття 39

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для

сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній

інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування,

експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких,

нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи

збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають

здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і

гідність дитини.

Стаття 40

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як

вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або

визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє

розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній

повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому

враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та

виконання нею корисної ролі в суспільстві.

2. 3 цією метою і беручи до уваги відповідні положення

міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема, забезпечують,

щоб:

а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального

законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його

порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені

національним і міжнародним правом на час їх здійснення;

b) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне

законодавство чи звинувачується в його порушенні, мала принаймні

такі гарантії:

i) презумпцію невинності, поки її вина не буде доведена

згідно із законом;

ii) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення

проти неї, а у випадку необхідності, через її батьків чи законних

опікунів, та одержання правової й іншої необхідної допомоги при

підготовці та здійсненні свого захисту;

iii) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання

компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим

органом у ході справедливого слухання згідно із законом у

присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не

вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини,

зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або

законних опікунів;

iv) свобода від примусу щодо даваних свідчень чи визнання

вини; вивчення показань свідків звинувачення або самостійно, або

за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі

свідків захисту та вивчення їх свідчень;

v) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне

законодавство, повторний розгляд вищим компетентним, незалежним і

безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом

відповідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів;

vi) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє

використовуваної мови чи не розмовляє нею;

vii) повна повага її особистого життя на всіх стадіях

розгляду.

3. Держави-учасниці прагнуть сприяти створенню законів,

процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до

дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство,

звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема:

а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти

вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство;

b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо

поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за

умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

4. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд,

положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення

випробного строку виховання, програми навчання і професійної

підготовки, та інших форм догляду, що замінюють догляд в

установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке

забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та

характеру злочину.

Стаття 41

Жодне в цій Конвенції не торкається будь-яких положень, які

більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть міститися:

а) в законі Держави-учасниці, або

b) в нормах міжнародного права, що діють щодо даної держави.

Частина II

Стаття 42

Держави-учасниці зобов'язані, використовуючи належні та

дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення

Конвенції як дорослих, так і дітей.

Стаття 43

1. 3 метою розгляду прогресу, досягнутого

Державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з

цією Конвенцією, засновується Комітет по правах дитини, який

здійснює функції, передбачені нижче.

2. Комітет складається з десяти експертів, що відзначаються

високими моральними якостями та визнаною компетентністю в галузі,

охоплюваній цією Конвенцією. Членів Комітету обирають

Держави-учасниці з числа своїх громадян, вони виступають в

особистій якості, при цьому приділяється увага справедливому

географічному розподілу, а також головним правовим системам.

3. Членів Комітету обирають таємним голосуванням із числа

внесених до списку осіб, висунутих Державами-учасницями. Кожна

Держава-учасниця може висувати одну особу з числа своїх громадян.

4. Первісні вибори в Комітет проводяться не пізніше ніж через

шість місяців з дня набуття чинності цією Конвенцією, а надалі -

раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається до

Держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури

протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає в

алфавітному порядку список всіх висунутих таким чином осіб із

зазначенням Держав-учасниць, які висунули цих осіб, та представляє

цей список Державам-учасницям цієї Конвенції.

5. Вибори проводяться на нарадах Держав-учасниць, які скликає

Генеральний секретар у центральних установах Організації

Об'єднаних Націй. На нарадах, де дві третини Держав-учасниць

складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які

дістали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів

представників Держав-учасниць, що присутні та беруть участь у

голосуванні.

6. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони

мають право бути переобраними у випадку повторного висунення їх

кандидатур. Строк повноважень п'яти членів, обраних на перших

виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших

виборів імена цих п'яти членів визначаються голови наради шляхом

жеребкування.

7. У випадку смерті або відставки якого-небудь члена Комітету

або якщо він чи вона з якоїсь іншої причини не може більше

виконувати обов'язки члена Комітету, Держава-учасниця, що висунула

даного члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх

громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комітетом.

8. Комітет встановлює власні правила процедури.

9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

10. Сесії Комітету, як правило, проводяться в центральних

установах Організації Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому

відповідному місці, визначеному Комітетом. Комітет, як правило,

проводить сесії щорічно. Тривалість сесії Комітету визначається і

при необхідності переглядається на нарадах Держав-учасниць цієї

Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.

11. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає

необхідні персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення

Комітетом своїх функцій відповідно до цією Конвенції.

12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції,

одержують схвалювану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів

Організації Об'єднаних Націй в порядку та на умовах, встановлених

Генеральною Асамблеєю.

Стаття 44

1. Держави-учасниці зобов'язані подавати Комітету через

Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй доповіді про

вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та

прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

а) протягом двох років після набуття чинності цією Конвенцією

для відповідної Держави-учасниці;

b) надалі - кожні п'ять років.

2. У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті,

зазначаються фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на

ступінь виконання зобов'язань за цією Конвенцією. Доповіді містять

також достатню інформацію, з тим щоб забезпечити Комітету повне

розуміння дії Конвенції у даній країні.

3. Державі-учасниці, яка подала Комітету всебічну первинну

інформацію, немає необхідності повторювати у наступних доповідях,

що подаються відповідно до пункту 1 підпункту b цієї статті,

раніше викладену основну інформацію.

4. Комітет може запитувати у Держав-учасниць додаткову

інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції.

5. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки

представляються Генеральній Асамблеї через Економічну та Соціальну

Раду.

6. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїм

доповідям у власних країнах.

Стаття 45

3 метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та

заохочення міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією

Конвенцією:

а) спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації

Об'єднаних Націй та інші органи Організації Об'єднаних Націй мають

право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких

положень цієї Конвенції, які входять до сфери їх повноважень.

Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому

фонду Організації Об'єднаних Націй та іншим компетентним органам,

якщо він вважає це за доцільне, подавати висновки експертів щодо

здійснення Конвенції у тих галузях, які входять до сфери їх

відповідних повноважень. Комітет може запропонувати

спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об'єднаних

Націй та іншим органам Організації Об'єднаних Націй подавати

доповіді про здійснення Конвенції у галузях, що входять до сфери

їх діяльності;

b) Комітет направляє, якщо він вважає за доцільне, до

спеціалізованих установ, Дитячого фонду Організації Об'єднаних

Націй та інших компетентних органів будь-які доповіді

Держав-учасниць, в яких вміщені прохання про технічну консультацію

чи допомогу або йдеться про потреби в цьому, зазначені зауваження

та пропозиції Комітету, якщо такі є, щодо таких прохань чи

зауважень;

с) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї

запропонувати Генеральному секретарю провести від її імені

дослідження з питань, що стосуються прав дитини;

d) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального

характеру, засновані на інформації, одержаній відповідно до

статтей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції і рекомендації

загального характеру направляються будь-якій зацікавленій

Державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із

зауваженнями Держав-учасниць, якщо такі є.

Частина III

Стаття 46

Ця Конвенція відкрита для підписання її всіма державами.

Стаття 47

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти

здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації

Об'єднаних Націй.

Стаття 48

Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої

держави. Документи про приєднання здаються на зберігання

Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 49

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після дати

здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних

Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про

приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або

приєднується до неї після здачі на зберігання двадцятої

ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція

набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою на

зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 50

1. Будь-яка Держава-учасниця може запропонувати поправку і

подати її Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Генеральний секретар потім направляє запропоновану поправку

Державам-учасницям з проханням повідомити його, чи висловлюються

вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих

пропозицій і проведення по них голосування. Якщо протягом

чотирьох місяців, починаючи з дати такого повідомлення, принаймні

третина Держав-учасниць висловиться за таку конференцію,

Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації

Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю

Держав-учасниць, які присутні та голосують на цій конференції,

подається Генеральній Асамблеї на її затвердження.

2. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набуває

чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Організації

Об'єднаних Націй та прийняття її більшістю у дві третини

Держав-учасниць.

3. Коли поправка набуває чинності, вона стає обов'язковою для

тих Держав-учасниць, які її прийняли, а для інших Держав-учасниць

залишаються обов'язковими положення цієї Конвенції і будь-які

попередні поправки.

Стаття 51

1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй отримує

та розсилає всім державам текст застережень, зроблених державами у

момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї

Конвенції, не допускаються.

3. Застереження можуть бути зняті у будь-який час шляхом

відповідного повідомлення, направленого Генеральному секретарю

Організації Об'єднаних Націй, який потім повідомляє про це всі

держави. Таке повідомлення набуває чинності з дня отримання його

Генеральним секретарем.

Стаття 52

Будь-яка Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію

шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації

Об'єднаних Надій. Денонсація набуває чинності через рік після

отримання повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 53

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй

призначається депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 54

Оригінал цієї Конвенції, англійський, арабський, іспанський,

китайський, російський і французький тексти якої є однаково

автентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю

Організації Об'єднаних Націй.

НА ПОСВІДЧЕННЯ ЧОГО нижчепідписані повноважні представники,

належним чином на те уповноважені своїми відповідними урядами,

підписали цю Конвенцію.

Поиск по сайту: