Світовит Пашник

Одним із важливих моментів у свідомості воїна, що сповідує Рідну Православну Віру є знання про невмирущість душі і перевтілення її у нове тіло. Ці знання збереглися в нашому Роді і закарбовані в свідомості людини.

Дослідник прадавньої віри нашого народу Галина Лозко пише, що в потойбічний світ людина відходить такою, якою була за життя. Тому кожен член первісного суспільства намагався за життя досягти найвищих почестей, шани, багатства, відзначитися в бою чи в повсякденній праці. Звідси – одвічне прагнення військової верстви, в т.ч. українського козацтва, до свободи. Звідси і традиційне несприйняття зверхності над собою і повага до іншої особистості. Звідси і живучість ідеї "краще смерть, ніж рабство". [8, 4].

Високим патріотичним вихованням воїна просякнута Велесова Книга – пам'ятка Віри Предків наших, тексти якої дійшли до сьогодення. Прадавня віра налаштовувала воїна зневажати смерть, в ім'я вільної і сильної Русі:

О смерті нашій не мислимо, і живот наш на полі [бою] єсь красен. Б’є крилами Матире-Сва Слава і речить нам іти до січі, і маємо іти. І нам ні до пиру, ні до ядва борошняного туком змащеного не бути. Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вольна і сильна. (ВК, 8) [тут і далі цитати з ВК за кн. № 1].

Хоробрі вчинки воїнів оцінює Пурун, і як могутній небесний воїн допомагає у битві руському війську:

Слава Богу Перуну огнекудру, іже стріли на ворогів верже і вірно вперед веде во Стезі, тому що завжди єсь той воїнам честь і суд і, яко златорун, милостив – всеправеден єсть. (ВК, 11б).

Автори Велесової Книги закликають не забувати хоробрі вчинки воїнів, що своє життя віддали в боротьбі за свою землю. Пам'ять про героїв має жити у віках:

І хороброго гординства того не запоминьмо [*не забудемо] ніколи. А якож ми сини Отців наших, да маємо любов до пам'яті їхньої і речемо про них, якожде були вони силою нашою. (ВК, 18а).

Сповідники прадавньої духовності вірять в перевтілення душі і народження в наступному поколінні серед свого роду. Тому важливо для племені було продовжити свій рід, аби було куди відродитися. Якщо ми не спроможемося продовжити свій рід, то на нашу землю прийдуть інші племена. Така боротьба притаманна всьому живому світові.

У Велесовій Книзі є місця про відродження людини. Особливо це стосується визначних осіб, які за життя на землі чимось проявили себе на благо Роду. Так прабатько Орій, що стояв на чолі русичів відроджувався, щоб в скрутні часи знову очолити свій Рід:

Од отця Орія ідемо, і той час од часу се нарождається серед нас. (ВК, 4г).

У передмові до перекладу Велесової Книги Г. Лозко пише: "Наші пращури вірили, що душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло лише одяг для душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах." [2, 18].

У Велесовій Книзі особлива увага приділяється вічному життю воїна, яким після смерті опікується Матир-Сва Слава – огняна птаха, що уособлює Зорю, як ранкову, провіщуючи перемогу світла над темрявою, так і вечірню, що каже про загибель Сонця, а разом із тим і воїна:

То бо Матирь-Сва б’є крилами про труди ратні і славу воїнам, які іспили Води Живої од Перуниці в січі укрутній [*жорстокій]. А тая Пуруниця летить до нас, і тая ріг дава повний Води Живої о живот вічен гордині нашому, іже меча вражого дістав, а главу страчену утратив. Так смерті не маємо од того, ніже бо живот вічен… (ВК, 7д).

Віра у відродження людини після смерті притаманна багатьом народам землі. Для нас важливо визначити процес воскресіння і обряди, які йому передують. В цьому нам допоможе розібратися структура Всесвіту у вигляді Яйця [4, 35]. Яйце виступає як поєднання чоловічого і жіночого начала. Все Яйце-Всесвіт ми називаємо Родом. Верхня частина Яйця – це Батько-Небо Сварог, а нижня його частина – Мати-Земля Рожаниця. Із жовтка твориться – Сонце, із білка – Вода, які є сином і донькою Неба і Землі.

Сонце народжується із Матері-Землі зранку, а на вечір вмирає в ній. Так постала віра в непереможне і вічне життя. Людина, як "внук Дажбожий" [1; 144], повторює народження і смерть Сонця-Дажбога. Тому, коли людина помирала, її душа, за вірою предків, відправлялася до Сварога, а тіло клали до лона Рожаниці. Первісно, навіть, проводили поховання у зігнутому виді, щоб відобразити позу дитини в утробі матері. [4, 30-31]. Зверху насипали курган-могилу, яка символізувала вагітність Землі. [14, 45]. А на могилі ставили образ Бога, який запліднював Рожаницю і відроджував життя. Тому похорони людини – це вінчання батька Сварога і матері Рожаниці. Ось як описується поєднання Землі і Сварога (Неба) у Велесовій книзі:

І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо свадьбу їм, якож се Творець є Сварежь і протіве Нього – жона Його. І се празденство мали діяти, якож для мужа і жони, і ми діти їхні. (ВК, 30).

Смерть не може спинити мужнього воїна, що став на захист Вітчизни, бо його душа знаходиться в руках Батька Сварога. Саме нашому Родові він дав цю святу Землю, вона для нас є Матір'ю і не може належати іншим народам. І тому боротьба за свою Землю – є священним обрядом воїна, котрий має прийняти смерть, якщо доведеться, стоячи до неї обличчям:

Течете, брати наші, плем’я за племенем, род за родом і бийте ворогів на землі нашій, яка належить нам і ніколи іним. Тамо бо умрете, але не повернете зади свої. Ніщо вас не злякає, ніщо не спинить, якож єсть в руках Сварожих. А Той вас веде во всі дні до витяжництва і гординства многого. (ВК,14).

В руській календарній системі є кілька свят, коли відбувалося поєднання Землі і Неба на 9 день від смерті чергового прояву Сонця і припадало на 1-ші числа місяців січня, квітня, липня, жовтня. В первісному календарі кожен початок місяця визначався появою молодика, що нагадував човен-труну, в якому й відпливала душа померлої людини до Неба. Сонце-Дажбог також пливе синім Небом в човні:

Даждьбог на струзі своєму був у Сварзі премудрій, яка єсть синя. (ВК, 38б).

На козацьких прапорах та гербах можна побачити хрест, який розміщено над місяцем. Це і є символ Сонця, що переправляється по Небу в місяці-човні. [12, 96].

Корма і ніс човна могли завершуватися кониками [12, 95]: "Молимо Велеса, Отця нашого, да потягне в Небі комнощь Суражову " (ВК, 3а). Бог Сонця може виїздити на небо і на коні. Таким Богом вершником, борцем з темрявою, виступає Свентовит західних слов'ян (він же Дажбог східних слов'ян), який щоранку виїздить на білому коні. Для цього у його храмі тримали коня, на якого крім Бога ніхто не мав право сідати. [7, 38].

Загиблі на полі бою воїни, за Велесовою Книгою, також їдуть на коні білому, бо їхні душі поєднуються з Богом:

І падшому на полі прі Перуниця дає Воду Живу попити, і, попивши її, іде до Сварги на комоні білому. І тамо Перунько їх встрічає і веде до благої своєї чертозиці. І там пробудуть до Часу Оного і дістануть тілесо ново. (ВК, 26).

І знову бачимо, що людина отримує нове тіло, а значить повернеться до земного життя, яке є для неї не покаранням, а випробуванням. Тому мусимо прожити життя своє достойно, як внуки Дажбожі, помічники Бога на землі. І за прожите в минулому нам не має бути соромно в майбутньому.

Герої, що втратили життя в бою, не просто пробудуть якийсь час на Небі, вони потрапляють до Полку Перунового:

А й Богу Перунові громовержцю, і Богу прі і боріння речемо живих явищ не переставати кола вращати в Яві, і який нас веде Стезею Правою до брані і до Тризни великої о всіх павших, які же ідуть в Життя Вічне до Полку Перунового. (ВК, 11а).

Хоробрий воїн пробуджує в своїй уяві могутнє військо Перунове. Він не звичайний боєць, він – помічник Перуна на землі. Полки земні і небесні у битві з ворогом діють як єдине ціле:

Перунець прийде до нас і той повіда нам: "І се стільки праху на землі, також є ото воїв Сварожих. Они у поміч будуть". Раті йдуть од облаків до землі. І се дід наш Дажбо на чолі їх. (ВК, 17б).

І зріли во Сварзі воїв тих, Перунових воїв, іже вергли на них і потрощили силу їх, і до ноги розтрощили. (ВК,15б).

І се Перун найде на вас і розтрощить вас, яко овець. І кратно оті тремтіли, і воїв Сварги убоялися. (ВК, 28).

Ще один вершник нам відомий з народних картин. Образ козака Мамая раніше висів майже в кожній українській хаті. Це малюнок не просто козака, захисника землі рідної, це образ Божий. Раніше в храмах Рідної Віри наші предки відображали Богів за своєю подобою. В художньому творі "Чотири Шаблі" письменник Юрій Яновський описує козацьку церкву: "Суворі звички Січі Запорозької відбилися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах – лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зі стін, переморгувалися один з одним – часто з презирством до молільників, іноді – вибачливо, рідко – з потуранням." [15].

Рідко розглядають Мамая як образ Божий, але всі ознаки вказують на це. Є спільні риси майже для всіх "Мамаїв": Дерево всесвіту – дуб, вісь всесвіту – встромлений спис, до якого прив'язано коня, зброя і сам Мамай, що сидить на землі, неначе кам'яний образ Бога-Отця на могилах. І в руках козака неодмінний його супутник кобза. Грає Мамай – і "Сонце грає". Грають і біблійний Давид, і билинний Садко [11], які виступають мітологічним Сонцем.

Мамай для нас є Спасом – втіленням божественної сутності в людині [3, 109,114], здатною своїм подвигом, пробудити народ до великих звершень. Воїнів, що принесли себе в жертву в ім'я збереження Роду, ви вважаємо спасителями.

Євангельський Ісус Христос, що уособлює Сонце, також є Спасом. Але віра рабів не може зрівнятися з вірою вільної людини: Ісус віддає себе в жертву як сумирна вівця, очікуючи царства небесного, а Мамай-воїн жертвує собою на полі бою, здобуваючи царство на Богом даній Землі.

З втратою Рідної Віри зайшло наше Сонце, та знову ранок настає, і образи Божі знову заграють в наших оселях. Так і козак-воїн, як Бог Сонця, вступив на битву з темрявою. Життя його може увірватися, і Мати-Земля прийме такого воїна. І пройшовши через Наву (світ потойбічний) отримає нове тіло і відродиться у Яві (світі явному). Відбудеться оновлення тіла через смерть. [5, 12]. Таким є Права – Закон Божий. [2, 17].

Особливо шанованим святом серед козаків була Покрова (1 жовтня). Але це не грецька заступниця, що топила кораблі Русі [9, 13], а Покрова Пресвятої Матері-Землі [10, 44]. Оскільки смерть чекає воїна на кожному кроці, козак бере з собою у похід грудку Рідної Землі, щоб вона його оберігала, як мати-берегиня, що опікується своїм дитям. А коли трапиться, що смерть наздожене козака, то побратими посиплять могилу землею, яку носив він біля грудей. Ось тоді і вважається, що рідна Земля його покрила. Із Землі зроджується людина-сонце – в Землю вона і йде.

Велесова Книга подає обряд поєднання смертельно пораненого тіла воїна і Землі-Матері:

Се бо сядьмо на землю і візьмемо перстами до рани своєї, і товчем до неї, аби по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, і рекла б: "Не маю винити того, яко єсь повнений землею, і не можу його одділити од неї". І Боги сущі там да речуть про те: "Се єсь русич і пребудеш тим, яко взяв єсь землю до рани своєї і несеш її до Нави". (ВК, 37б)

Дослідник Велесової Книги Григорій Клочек розкриває значення обряду наступним чином: Рана наповнюється землею, кров змішується із землею. У багатьох народів обряд побратимства відбувається як змішування їхньої крові. З цього легко проводиться паралель: прадавні українці, змішуючи кров зі своєю землею, немовби назавжди зріднювалися з нею. Русич який пройшов цей обряд, заслуговує на особливу прихильність Богів. [6, 136].

Основоположник сучасного рідновірства Володимир Шаян з цього приводу зазначає: "Грудка Землі, зрошена живою ще кров'ю Героя – це його паспорт до неба. Цей паспорт не можна купити на "відпусті" як у середньовіччі. Його ціна – це кров, пролита за Батьківщину. Іншого свідчення його праведності йому (Перуну. – С.П.) не треба (…) Бо ж пам'ятаємо, що ранені Козаки затулювали рану грудкою Землі. Вона затримувала кров… або… Цю грудку землі забирав Козак із собою до небес! Це є Освячення кров'ю." [13, 124].

Віра в перевтілення душі дає нам ту силу, що тримає наш Рід у єдності з нашим минулим, сучасним і майбутнім. Ось чому ми бережемо Землю нам Богом дану, не стільки для своїх дітей чи внуків, а для самих себе – бо ми знову сюди прийдемо. І що ми залишаємо після себе, те й отримаємо у майбутньому. Будьмо господарями і воїнами славними – внуками Дажбожими, і Боги перебуватимуть разом з нами!

Література:

1. Велесова Книга / Упоряд., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7520 (2012). – 176 с.

2. Велесова кига: Волховник / Упоряд. Г.Лозко. – К.: Такі справи, 7510 (2002). – 368 с.

3. Відичне Православ'я: Наш шлях до Бога. Віровідання / Волхв Богумир (Миколаїв Р.Д.). – К.: Родове Вогнище рідної Православної Віри, 7514 (2006). – 243 с.

4. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення / Студії з інтегральної куртурології. Thanatos. Спец. вип. "НЗ". – Львів. - № 1. – 1996. – С. 28-62

5. Кісь Р. Коваріації уявлень про смерть як індикатор типу культури / Студії з інтегральної куртурології. Thanatos. Спец. вип. "НЗ". – Львів. - № 1. – 1996. – С. 9-20.

6. Клочек Г. Світ "Велесової книги". – Кіровоград: Степова Еллада, 2001. – 160 с.

7. Костомаров Н. Славянская мифология / Хроника 2000. – Вип. 1. – К.: Доверие, 1992. – С.34-49.

8. Лозко Г.С. Українське язичництво. – К.: Укр. центр. духов. культури, 1994. – 96 с.

9. Літопис руський / Пер. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

10. Пепа В.І. Ключі од вирію: Худ.-істор. оповіді. – К.: рад. письм., 1990. – 399 с.

11. Серяков М. Л. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.

12. Шаповалов Г.И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье: Дикое Поле, 1997. – 160 с.

13. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, 1987.

14. Шилов Ю.О. Брама Безсмертя. – К.: Журн. "Український Світ", 1994. – 384 с.

15. Яновський Ю. Чотири Шаблі. - diaspora.ukrinform.com.ua/book-text/4shabli.doc.

Поиск по сайту: