Процесуальна форма

У період становлення України як правової, демократичної держави питання удосконалення кримінально-процесуальної форми є не тільки актуальним, а й особливо гострим в аспекті забезпечення кон­ституційних прав людини і громадянина. Ця форма — найважливіша процесуальна гарантія захисту прав та законних інтересів суб'єктів кримінального процесу. Поліп­шенню її якості сприяє наукове обгрунту­вання встановленого законом порядку здійснення кримінального судочинства і приведення його у відповідність з вимога­ми Конституції України та положень між­народних документів з прав людини.

Процесуальна форма є однією з фунда­ментальних категорій кримінального процесу, від чіткості визначення поняття якої значною мірою залежить вирішення низки теоретичних і практичних проб­лем.

У більшості підручників процесуальна форма визначається як порядок прова­дження і оформлення процесуальних дій, умова виникнення, зміни і припи­нення кримінально-процесуальних відносин; структура, умова, послідовність вчинення процесуальних дій та закріп­лення їх у правових актах.

Наведені погляди мають як спільні ри­си, гак і певні відмінності. Однак розмаїт­тя думок ще раз підкреслює неоднознач­ність і складність проблеми визначення даної категорії.

Якщо розглядати процесуальну форму у філософському аспекті, її можна.уявити як оболонку, що наповнюється певним змістом, а отже, визначає ті межі, в яких здійснюється кримінально-процесуальна діяльність. Однак складність полягає в тому, що остання відбувається у різних площинах і має багатогранну структуру.

У кримінально-процесуальному зако­нодавстві містяться вимоги до підстав, послідовності, порядку, умов і строків прийняття процесуальних рішень та вчи­нення процесуальних дій. Сукупність цих вимог окреслює межі або, іншими слова­ми, форму, в якій відбувається кри­мінальний процес як комплекс прийня­тих процесуальних рішень та вчинених процесуальних дій. Між зазначеними ви­могами існує внутрішній зв'язок. Вони є структурними елементами процесуальної форми, кожен з яких має свої виміри і ха­рактеристику.

Прийняття будь-якого процесуальною рішення і вчинення будь-якої процесуальної дії мають грунтуватися на певних підставах, по суті, це початок реалізації врегульованих законом правовідносин. Можна виділити фактичний та юридич­ний аспекти цих підстав. Фактичний ас­пект — це певні життєві обставини, які існують або складаються. А юридичний аспект передбачає вказівку на ці обставини у законі, яка дає суб'єктам правовід­носин можливість реалізовувати окремі норми права. У деяких випадках форму­лювання підстав міститься безпосередньо в законі (наприклад згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України підставою до порушення кримінальної справи є існування достат­ніх даних, які вказують на наявність ознак злочину. В інших випадках підста­ви не конкретизуються, а випливають із конституційних засад (наприклад, коли особа звертається до державних органів за захистом своїх прав у разі вчинення злочину).

Відображенням кримінально-процесу­альної діяльності (певний порядок, ін­шими словами, визначена процедура її здійснення. Прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій регламентуються законодавством. Його приписи чітко визначають поведінку суб'єктів кримінально-процесуальних відносин. І будь-яке відхилення від ньо­го призводить до порушення процесуаль­ної форми. Наприклад, недодержання слідчим під час проведення впізнання положення ч. З ст. 174 КПК (щодо надан­ня особі, яка пред'являється для впізнан­ня, можливості обрати будь-яке місце се­ред інших таких осіб) зводить нанівець результати цієї слідчої дії.

Крім того процесуальні рішення по­винні прийматися, а процесуальні дії вчинятися у визначеній законом послідо­вності, тобто прийняття або вчинення одних має передбачати наявність інших Так. пред'явленню особи для впізнання повинен передувати допит особи, яка бу­де впізнавати. Проведення слідчих дій, за винятком огляду місця події, не може ма­ти місця без порушення кримінальної справи. Недодержання послідовності здійснення цих логічно пов'язаних між собою дій закон не допускає. Кримінально-процесуальна діяльність законодавством умовами, тобто додатковими вимогами до підстав прийняття процесуальних рішень та порядку вчинення процесуальних дій. Так, поряд з переліченими у ч. 1 ст. 106 КПК підставами затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, у ч. 2 цієї статті зазначено, що підозрюваного може бути заттримано за наявності інших даних про його причетність до вчинення злочину лише в тому разі, коли він намагався втекти, не має постійного місця проживання, або коли не встановлено його особу. Відповідно до ч. 4 ст. 177 КПК слідчий має право провести обшук, за винятком житла чи іншою володіння особи, без санкції прокурора у невідкладних випадках з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати).[2, ст.106-177]

Кримінальний процес не може бути безмежним, він має часові рамки, свій початок і кінець. Визначені законом проміжки часу, що відводиться для прийнятя процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій, утворюють струнку систему логіко-причинних і логіко-наслідкових зв'язків у певних часових межах. Вони дозволяють розглядати кримінальний процес як цілісне, завершене і обмежене в часі явище.

Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод лю­дини. Якщо в правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея — "дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасників процесу, які мають розпорядчі повноважен­ня, повинен діяти принцип — "дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом". Такий підхід обмежує пра­вом владу як взагалі, так і в кримінальному процесі зокрема, за­безпечує верховенство закону в сфері правосуддя.[7, ст.138-139]

Удосконалення процесуальної форми знаходиться у прямому зв'язку з визначенням її структурних елементів. Кожен з них має важливе значення і впливає на правовий статус учасників кримінального го процесу. Можна стверджувати, що захист їх прав та законних інтересів залежить від оптимального законодавчого врегулювання зазначених више вимог.

Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінального процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників про­цесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, про­цедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юри­дичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити розв'язання завдань і досягнен­ня мети кримінального процесу.

Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних фор­мальностей); надійності (гарантувати досягнення істини й справед­ливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

• визначає стабільну та юридичне доцільну процедуру судо­чинства;

• оптимізує й активізує діяльність щодо розв'язання завдань кримінального процесу;

• надає правове поле для встановлення єдиної для всіх за­конності;

• створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедли­вості;

• забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя й створює необхідний для цього режим закон­ності;

• забезпечує виховний вплив кримінального процесу.

Процесуальна форма — це не пуста формальність, а абсолютно необхідна умова правильності розслідування та розв'язання кримінальних справ. Вона є гарантією встановлення істини, без­помилковості застосування кримінальної репресії. Одна з умов надійності правосуддя — документування всієї процесуальної діяльності.

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта пра­восуддя. На підтвердження цього наведемо такі аргументи.

1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставі зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині), необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані. Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена. Достовірність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного смислу й змісту отриманих фактичних даних). Допус­тимість та достовірність інформації може бути підтверджена в пе­реважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та процес її отримання.

2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з іншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав та законних інтересів. Закон зобов'язує особу, у провадженні якої знаходиться справа, роз'яснювати учасникам процесу їхні процесуальні права та на­давати реальну можливість для їх реалізації (право заявити відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Про вико­нання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні доку­менти, що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу.

3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної справи, включаючи постано­ви, що мотивують відповідні рішення.

4. Копії основних процесуальних документів (обвинувальний висновок та вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим гарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, і захищатися від безпідставного обвинувачен­ня, а також право оскаржити безпідставний вирок. Без процесу­альних документів неможливе виконання вироку, що набрав за­конної сили.

Процесуальний документ — органічна й невід'ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.

Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до невиправних помилок.

Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред'явив для впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення процесуальної форми в потерпшої попередньо не були з'ясовані прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання перебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманий Шмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин.

Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме — правил впізнання.

Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід'ємним атрибутом якої є процесуальний документ.

Документи так органічно вплітаються в усі сфери нашого життя, що, по суті, стають сполучною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім, об'єднуючи їх у неподільне ціле.

Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, роз­виває, змінює або перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти та дії.

Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесу­ального закону уповноваженим для того суб'єктом у зв'язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесу­альних дій або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.

У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін «акт» має два значення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційний документ — мовне відображення цієї діяльності за до­помогою письмової мови.

У зв'язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саме неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це частини — процесуального документа.

Процесуальний документ — невід'ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпус­тимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання пе­редбаченого законом процесуального документа й навпаки. Пере­буваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішен­ням, документ відображає їх зміст і форму, засвідчує хід та резуль­тати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримі­нального процесу та здійсненні правосудця, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує га­рантією їх захисту.

Процесуальний документ незмінне є найважливішим елемен­том процесуальної форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу юридичне значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичні дані — докази і цим сприяти вста­новленню об'єктивної істини, завдяки чому в самій процесуальній формі законодавче втілився вироблений людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та обов'язків; по-третє, бути гарантією забезпечення законності.

Таким чином, кримінально-процесуальні документи викону­ють інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого прокурорського нагляду та проце­суального контролю, відіграють організуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи — необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального при­мусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони висту­пають складовою частиною процесуальної форми як одного із га­рантів правосуддя.

Поиск по сайту: