Зарубіжний досвід організації регулювання і нагляду за діяльністю фінансових посередників

Ефективне функціонування ринку фінансових послуг та його структурних елементів значною мірою залежить від організації регулювання та нагляду за діяльністю фінансових посередників. Ключовим аспектом організації систем регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ є забезпечення інституційної незалежності регуляторних органів.

Для реалізації цих функцій регулятори повинні бути забезпечені відповідними правами, захищені від втручання в їх діяльність інших органів державної влади, мати необхідний рівень матеріального забезпечення, гарантії від необґрунтованого звільнення фахівців, можливість ініціювати зміни законодавства, проводити самостійну кадрову політику тощо. Особливості регуляторних систем окремих країнах світу подано в табл. 2.

Таблиця 2

Особливості регуляторних систем окремих країнах світу

Продовження табл. 2

Закінчення табл. 2

У світовій практиці залежно від особливостей функціонування національних фінансових систем, зумовлених специфікою історичного розвитку, законодавства, традиціями, політичною структурою, рівнем економічного розвитку та регулювання економіки, виокремлюють три основні моделі наглядових систем: секторну, за завданнями та модель єдиного нагляду.

Секторна модель ґрунтується на чіткому розподілі завдань і функцій наглядових органів за діяльністю окремих секторів – банківського, страхового та фондового (інвестиційного). Для більшості країн така модель є базовою, оскільки становлення нагляду за діяльністю фінансового сектору починалося саме з неї. Це пояснюється тим, що окремі сектори історично з'являлися незалежно один від одного та розвивалися різними темпами на основі використання різного законодавства, різних інструментів і методів.

Відповідно до моделі за завданнями обов'язки наглядових органів розподілено на основі завдань і функцій нагляду на: пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників і на регулювання бізнесу у фінансовому секторі (модель "двох вершин"). Ця модель використовується лише в чотирьох європейських країнах: найповніше у Нідерландах, а окремі її елементи застосовуються у Франції, Португалії та Італії. Зазначену модель слід розглядати як перехідну від секторної до моделі єдиного нагляду.

За умови використання моделі єдиного регулятора відбувається концентрація всіх наглядових функцій в єдиному наглядовому органі.

У деяких країнах ці функції виконує центральний банк (Чехія, Словаччина), в інших – єдиний наглядовий орган відокремлено від центрального банку (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина). У 2007 р. третю модель нагляду за фінансовим сектором використовували 14 країн ЄС, і є всі передумови для переходу на цю модель інших країн.

Вважається, що модель єдиного нагляду може бути найбільш прийнятною лише для невеликих країн з відносно малим або недостатньо розвинутим фінансовим сектором. Разом із тим, можна навести приклад Данії, Швеції, Великої Британії та Норвегії – країн з добре розвинутим фінансовим сектором, які застосовують третю модель нагляду.

Зміни у структурі регуляторних органів зумовлені низкою чинників, головними серед яких є такі:

— розширення та інтеграція міжнародних фінансових ринків, що потребує посилення координації зусиль та уніфікації відповідальності наглядових органів, які регулюють діяльність фінансових установ;

— інституційне, технологічне, технічне, правове та функціональне ускладнення бізнесу у фінансовій сфері;

— посилення взаємозв'язків між окремими складовими фінансового сектору;

— поява фінансових конгломератів, що об'єднують різні ринки фінансових послуг.

Відповідальність за прийняття остаточного рішення щодо вибору моделі регулювання і нагляду за фінансовим сектором покладається на уряд кожної країни, який має обрати модель, що найповніше відповідає політичній та фінансовій структурам країни, а також забезпечить максимальну дієвість і ефективність відповідної системи нагляду за діяльністю фінансового сектору (табл. 3).

Таблиця 3

Характеристика об'єднаних органів нагляду за діяльністю фінансового сектору в окремих європейських країнах

У більшості країн світу функції регулятора на ринку банківських послуг виконує центральний банк. У країнах, що розвиваються, центральні банки досить часто відіграють роль мегарегулятора фінансового сектору, зокрема, в разі недостатньої розвинутості небанківських фінансових установ або в умовах банкоцентричної моделі розвитку фінансової системи. Використання такої моделі нагляду доцільне, насамперед, у країнах, фінансові системи яких перебувають на етапі становлення, а структура фінансового сектору є обмеженою за типом фінансово-кредитних установ та спрямованістю послуг. Це, на наш погляд, зумовлене такими факторами:

— можливістю здійснювати моніторинг за усім фінансовим сектором і швидше забезпечувати адекватну реакцію на потенційні загрози;

— здатністю застосовувати уніфіковані підходи до різних типів фінансових установ, що дає змогу знизити можливості регуляторного арбітражу;

— економією на масштабі, що виявляється у зниженні витрат;

— можливістю врегулювання конфлікту інтересів у сфері державного управління фінансовим сектором;

— забезпеченням надійного нагляду за фінансовими конгломератами з урахуванням оцінки ризику їх діяльності на консолідованій основі;

— потребою підвищення якості фінансового посередництва та посилення відповідальності регулятора за прийняті рішення;

— посиленням впливу фінансового сектору на економічну систему та економічний розвиток країни.

Є кілька причин створення єдиного мегарегулятора фінансового сектору.

По-перше, це може бути виправданим в умовах розвитку фінансового сектору в напрямі універсалізації, що, до речі, й відбувається в багатьох розвинутих країнах. Чим різноманітніші фінансові продукти та послуги, тим складніше здійснювати їх класифікацію та регулювання спеціалізованим органам. У разі, коли фінансові посередники пропонують єдиний пакет, що містить кредити, цінні папери, страхові поліси, або здійснюють відокремлену торгівлю фінансовими ризиками, проводять сек'юритизацію традиційних форм кредиту, пропонують кредитні деривативи, кредитні ноти, депозити, дохідність за якими визначається відповідно до зміни фондового індексу, діяльність спеціалізованих органів нагляду може бути ускладненою.

По-друге, причиною створення мегарегулятора може бути ускладнення структури власне фінансового сектору. Фінансові посередники, які працюють на розвинутих фінансових ринках, об'єднуються у конгломерати, холдинги, що значно ускладнює нагляд. У такій ситуації спеціалізовані органи нагляду не можуть оцінити сукупні ризики конгломерату.

У багатьох країнах з перехідною економікою, в яких функції регулювання фінансового сектору відокремлено від центрального банку та покладено на окремі регулятори, наглядові органи залежать від політики уряду та не мають достатньої самостійності й дієвого механізму підзвітності. У свою чергу, виокремлення банківського нагляду зі структури центрального банку і передача його мегарегу-лятору можуть призвести до втрати частини вже накопиченого досвіду банківського нагляду і зниження рівня довіри до фінансових посередників, що загрожує стабільності фінансового сектору та підвищує витрати регулювання.

Це пов'язано, по-перше, з потребою фінансування адміністративних, інформаційних і господарських функцій мегарегулятора, найбільший обсяг яких припадає на банківське регулювання. По-друге, зростають витрати на оплату праці співробітників, оскільки її рівень у центральному банку традиційно вищий, ніж в інших регулятивних органах. Крім того, як свідчить досвід, єдиний незалежний наглядовий орган доволі часто не може забезпечити однаковий ступінь розвитку або стабільного функціонування різних типів фінансових інститутів, насамперед, небанківських.

Проте у разі виконання функцій регулювання фінансового сектору центральним банком високий ступінь його незалежності та підзвітності підвищує довіру до регулятивних заходів. При цьому побоювання щодо надзвичайно великої концентрації повноважень у центральному банку стають менш обґрунтованими при чіткій організації процедури підзвітності. На сьогодні в Україні найкраще організований нагляд і регулювання діяльності банківських установ, оскільки найбільший досвід роботи має саме Національний банк України. Основні проблеми організації регулювання та нагляду за функціонуванням небанківських фінансових установ, на думку фахівців, полягають у частій зміні законодавства та інституційних рамок нагляду, недостатньому рівні незалежності наглядових органів і прозорості їх діяльності, політичної та громадської підтримки, дефіциті кваліфікованих кадрів, недостатньому фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні.

Варто також зазначити, що в світовій практиці переваги об'єднання вважаються найбільшими тоді, коли поєднується нагляд за діяльністю банківського та страхового підсекторів, оскільки фінансові конгломерати найчастіше з'являються саме після злиття функцій фінансових посередників у сфері банківських послуг і страхування. Таке об'єднання отримало назву банкострахування (від фр. bancassuran.ee), а найяскравішим його прикладом вважають німецький фінансовий конгломерат Allianz AG, який з'явився внаслідок придбання страховою компанією Allianz банку DresdnerBank. До недоліків об'єднання регуляторних органів належать такі:

— загроза створення регуляторної монополії;

— неврегульованість питань законодавчого і нормативного забезпечення наглядової та регуляторної діяльності;

— складність в об'єднанні різних регуляторних цілей та використанні єдиних інструментів, що ускладнює нагляд за різними типами фінансових установ і може спричинити конфлікт інтересів;

— неможливість одночасного надання всім установам однакового рівня захисту тощо.

Звертаючи увагу на позитивні й негативні аспекти створення об'єднаного органу регулювання і нагляду за діяльністю установ фінансового сектору та враховуючи світовий досвід розвитку такого процесу, можна стверджувати, що в перспективі Україна також змушена буде піти шляхом консолідації наглядових і регулятивних функцій у фінансовому секторі разом із запровадженням відповідних інституційних змін. Однак такий процес потребує досить багато часу і можливий лише в довгостроковій перспективі, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку фінансового сектору, чіткою стратегією його функціонування, рівнем фінансового і кадрового забезпечення, а також якістю менеджменту.

Підготовка до створення єдиного наглядового органу в Україні має передбачати:

— визначення пріоритетів фінансової політики держави та розроблення стратегії розвитку фінансового сектору;

— вдосконалення законодавчої та нормативної баз з метою уніфікації регуляторних вимог, методів і процедур нагляду;

— створення надійної системи обміну інформацією між окремими наглядовими органами на основі підписання меморандумів або укладання угод про співпрацю та обмін інформацією;

— підвищення вимог до ліцензування діяльності фінансово-кредитних установ;

— підвищення рівня прозорості та стійкості функціонування фінансового сектору;

— поліпшення умов роботи та підвищення рівня матеріального заохочення фахівців, створення системи підготовки кадрів і підвищення їх кваліфікації;

— поліпшення державного фінансування діяльності наглядових органів або запровадження часткового їх фінансування за рахунок учасників ринку.

Поиск по сайту: