Деструкція - руйнування, розпад

Диптих – два твори мистецтва, пов’язані одним задумом.

Драма — 1. Один з основних родiв художньоï лiтератури, що зображує дiйснiсть безпосередньо через висловлювання та дiï самих персонажiв. 2. Один iз жанрiв драматичного роду.

Драма як жанр — п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Основні жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма. Зовнішня композиція драматичних творів (архітектоніка) зумовлена потребою театральної постановки: твори ділять на дії та яви. У вузькому значенні – жанр драматургії, що поєднує риси трагедії і комедії, заснований на гострому конфлікті, відбиває напружену боротьбу і серйозні переживання персонажів, проте не має трагічної розв’язки.

Драматичний етюд (фр. etude — вивчення, нарис) — невеликий, як правило, одноактний віршовий чи прозовий драматичний твір, в якому представлено епізод чи фрагменти світу, а дійові особи зображуються лаконічно, пунктирно, стаючи образами-символами.Талановитим представником цього жанру був Олександр Олесь: «Трагедія серця», «Осінь», «При світлі ватри», «На свій шлях», «По дорозі в казку».

Драма-феєрія - це п'єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами. Феєрія - театральна чи циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті, в якій з метою вразити глядача використовуються різноманітні сценічні ефекти (Леся Українка «Лісова пісня»).

Дума — великий пісенно-розповідний (ліро-епічний) твір переважно героїчного змісту.

Екзистенціалізм (від лат. existentia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософсь­кої (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Пред­ставники течії якраз і зосереджують свою увагу на існу­ванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Експозицiя — сюжетно-композицiйна частина художнього твору, яка знайомить читача з його головними персонажами, конфлiктами, проблемами, обставинами дiï.

Експресіонізм – напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. Визначальні риси експресіонізму: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; новлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.

Елегiя — один iз жанрiв лiрики медитативного, меланхолiйного, почасти журливого змiсту (наприклад, "Думи моï..." Т. Шевченка). Вipш, у якому виpаженi настpої жуpби, туги, смутку, безнадiї, меланхолiї. Пошиpений у твоpчостi сентименталiстiв та pомантикiв.

Епiтет — образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка пiдкреслює ïх суттєву ознаку, дає iдейно-емоцiйну оцiнку: сонце золоте; яснi зорi; тихi води.

Епос — один iз трьох родiв лiтератури, вiдмiнний за своïми ознаками вiд лiрики та драми. Основа епiчного твору — розповiдь вiд автора. Жанр епiчноï героïчноï поеми.

Есте́тика — наука, що вивчає природу естетичної свідомості людини. Метою естетики є філософське вивчення мистецтва і формування критичних суджень про мистецтво. Естетика охоплює, крім питань стосовно природи краси, також загальні питання щодо оцінки мистецьких предметів

Жанри драматичного твору: трагедія, комедія, драма (як жанр), трагікомедія, водевіль, мелодрама, вертеп, інтермедія, інтерлюдія та ін. Драматична література (греч. drama, букв. - дія) характеризується пристосованістю для сценічної інтерпретації. Основною її ознакою є призначення її для театрального спектаклю. Текст драматичного твору розпадається на дві частини - мови героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів.

Зав'язка — елемент сюжету й композицiï, який розпочинає основний конфлiкт, зiткнення антиподiв.

Загадка — це короткий твiр, в основi якого лежить дотепне метафоричне запитання, що передбачає вiдповiдь на нього.

Засоби змалювання комічного – див. Комічне

Ідея художнього твору — емоцiйно-iнтелектуальна, пафосна спрямованiсть художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провiдна думка, ядро задуму автора.

Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, А. Чехова, І. Буніна. Визначальні риси імпресіонізму: зображується не сам предмет, а враження від нього; імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; відмова від ідеалізації, адже ідеал відсутній в конкретній реальності; часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; герой імпресіоністичного твору цікавий «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; Найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Інвекти́ва — форма літературного твору, одна з форм памфлета, що висміює або гостро критикує, реальну чи уявну особу або групу. Інвектива відрізняється від епіграми необов'язковістю віршованої форми і відсутністю розважального гумористичного аспекту, зазвичай притаманного епіграмі, проте має спільне з нею сатиричне забарвлення.

Інверсiя — одна iз стилiстичних фiгур мови, яка полягає в незвичному розташуваннi слiв у реченнi, щоб найбiльш значуще слово чи слова особливо пiдкреслити, звернути на них увагу.

Інтерлюдія (лат. interludere — грати в інтервалах) — музична композиція, яка виконувалася між актами вистави для ілюстрації чи варіювання тональності п'єси, заміни декорацій або обстановки.

В ширшому смислові — словесна чи мімічна сценка, яка перериває основну дію. В українській шкільній драмі XVII—XVIII ст. виконувалися сольні чи хорові канти (як правило, моралізаторські, оцінні за змістом), а також танцювальні номери (балет).

Інтермедiя — невеличкий розважальний драматичний твiр, який виконувався мiж актами вистави на серйознi, переважно релiгiйнi теми.

Інтимна лірика — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають "любовною".

Інтонацiя — чергування пiдвищень i знижень голосу, тон мовлення, який дозволяє виражати почуття, ставлення до вимовленого.

Іронія - троп, у якому слова чи вирази з метою насмішки вживаються у зворотному (до буквального) значенні слова: розумник (про дурня), інакомовлення, яке виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Історична повість – епічний твір середнього розміру, у якому поєднуються реальні історичні події та створені письменником художні образи. Дія розвивається протягом тривалого або важливого (напруженого) часу.

Історична поема — один із жанрів ліро-епосу, великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми історичного минулого і зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські пере­живання, ліричні відступи, ліричний герой). Розвивається з другої половини XIX століття («На Святоюрській горі» І. Франка, «Грицько Сковорода» П. Куліша)

Історична правда і художній вимисел див. нижче.

Історична правда – це істинна, невигадана, достовірна інформація, реальний, конкретно-історичний зміст подій, змальованих у творі.

Історичний роман – великий епічний твір, побудований на історичному сюжеті, що відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

Історичні пісні — ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичні особи.

Казка — один iз основних жанрiв народноï творчостi, епiчний, розповiдний, сюжетний художнiй твiр усного походження про вигаданi та фантастичнi подiï.

Кіноповість — сценарій, перероблений для читання (наприклад, «Україна в огні» О. Довженка).

Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). К. вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер" на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосному ментальному "кордоцентризму" та антеїзму.

Класицизм (від лат. classicus — взір­цевий, довершений) — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширив­ся в літературах Європи до початку XIX століття. Класи-цистами називають митців, у творчості яких панує культ «класиків» (передусім — античних письменників) та розу­му, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва «класицисти» з'явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували «класиками» (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко — «псевдокласиками»: цей останній вислів був поширений у XIX — на початку XX сто­ліття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків та римлян. Мис­тецтво ж своїх опонентів вони розглядали як «псевдо­класичне», «бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії». Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII сто­ліття, коли справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класицистів належали Малерб, Лафонтен, Буало, Реньє, Корнель, Расін, Мольєр та інші. Меншою мірою класицизм поширився в літературах Німеччини (М. Опіц, Й. Готшед, «веймарські класицисти» Шіллер і Ґете), Англії (Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, P. Стіл), Італії (В. Альф'єрі). У XVIII столітті зароджується російський класицизм (М. Ло­моносов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін). Напри­кінці XVIII — на початку XIX століття виникає класицизм і в українській літературі (І. Котляревський, П. Гулак-Арте-мовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ'яненко).

Колискова – різновид народнихпісень, що співається при заколисуванні дитини

Коломийка — жанр украïнськоï пiсенноï лiрики, який пов'язаний з однойменним народним танцем. Коломийка має традицiйну будову: дворядкова строфа, кожен рядок якоï складається з 14 складiв.

Колядка — жанр величальних календарно-обрядових пiсень, якi в дохристиянську епоху були пов'язанi з зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства — з рiздвяним.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині (наприклад, «За двома зайцями» М. Старицького).

Комічне - це форма життя, що претендує на значущість, але вже віджила своє і тому викликає сміх. Комічні протиріччя як об’єктивне джерело сміху можуть бути усвідомлені сатирично або гумористично. Сміх у літературі, як й у житті, надзвичайно різноманітний у своїх проявах: посмішка, глузування, сарказм, іронія, сардонічна усмішка, гомеричний регіт.

Композиція — побудова твору. Найпоширеніші види: лінійна — події зображаються в хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що відбулися раніше, зображаються пізніше; паралельна — дві події, що відбулися одночасно, зображаються як послідовні; монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно, зображаються по черзі.

Контекст – відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу. У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту визначає близький контекст (фрази, епізоду, ситуації) та широкий контекст (твору, творчості письменника). У ширшому значенні контекст — середовище, в якому існує об'єкт. З формальної точки зору контекст є певною системою відліку.

Контраст – стилістична фігура особливо підкресленого протиставлення у рисах характеру людей, явищ чи предметів. Один з прийомів контрасту – антитеза.

Кульмiнацiя — важливий елемент сюжету: вирiшальне, найгострiше зiткнення сил, якi ведуть боротьбу, момент найвищого напруження в розвитковi змальованих у творi подiй.

Лiрика — 1. Один iз трьох родiв художньоï лiтератури, в якому навколишня дiйснiсть зображується шляхом передачi почуттiв, настроïв, переживань, емоцiй лiричного героя чи автора. 2. Певний вiршовий твiр або сукупнiсть творiв.

Лiро-епiчний твiр — це лiтературний твiр, в якому гармонiйно поєднуються зображально-виражальнi засоби, притаманнi лiрицi та епосу, внаслiдок чого утворюються якiсно новi сполуки (балада, спiвомовка, поема, роман у вiршах).

Лiтература — так колись називали все, що написане або надруковане буквами (лiтерами). Зараз термiн "лiтература" переважно вживається у значеннi художня лiтература – один iз видiв мистецтва, що образно вiдтворює життя за допомогою слова, мови.

Лiтературний жанр — тип лiтературного твору, позначає лiтературнi твори, якi умовно об'єднуються за певною структурою та спiльними ознаками зображення дiйсностi. Наприклад, серед епiчних творiв найчастiше видiляють такi жанри (види): казка, байка, легенда, оповiдання, новела, повiсть, роман, епопея та iн.; серед лiричних: лiричний вiрш, пiсня, елегiя, епiграма та iн.; серед драматичних: трагедiя, комедiя, драма, водевiль, фарс та iн.

Лiтературний напрям — це конкретно-iсторичне втiлення художнього методу, що проявляє себе в iдейно-естетичнiй спiльностi групи письменникiв у певний перiод часу. Лiтературний напрям є своєрiдним синтезом художнього методу та iндивiдуального стилю письменника..

Легенда — народна оповiдь про життя якоïсь особи чи незвичайну подiю, оповита фантастикою, казковiстю

Лірика й ліро-епіка. Лірика (з грецької – твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Родові групи літературних творів конкретно існують в певних літературних жанрах. До епічних жанрів зараховують: епопею, казку, байку, роман, повість, оповідання, новелу, нарис, художні мемуари тощо. До ліричних – ліричний вірш, пісню, елегію, епіграму та ін. Окремі жанри можуть належати до різних родів. Так, наприклад, можуть говорити про ліричну чи епічну поеми, епічну пісню, ліричну думу тощо. На межі різних жанрів утворюються так звані межиродові змістоформи або межироди літератури, що поєднують ознаки лірики та епосу, лірики і драми чи епосу і драми. Найбільш відому групу межиродових змістоформ складають ліро-епічні твори: ліро-епічна поема, ліро-епічна балада, ліро-епічна байка, ліро-епічна дума, ліро-епічна пісня, ліро-епічна притча, ліро-епічне оповідання тощо. Майже кожний із названих жанрів у процесі свого історичного розвитку дав початок новим видовим варіаціям.

Лірична медитація — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над вічними проблемами буття, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой.

Ліричний герой – умовна дійова особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці. Найчастіше виступає у першій особі (“Я”), проте не слід ототожнювати автора і його ліричного героя, останній є способом непрямої присутності автора в ліричному творі.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).
Основні літературні напрями:
- бароко (XVII — XVIII ст.);
- класицизм (XVIII — початок XIX ст.);
- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);
- романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);
- реалізм (друга половина XIX ст.);
- модернізм (кінець XIX — XX ст.);
- імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;
- постмодернізм (з 1980-х pp.).
Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.

Літературний процес — це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури.

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Традиційно виділяють основні і допоміжні літературознавчі дисципліни. До перших зараховують теорію, історію літератури та літературну критику. Допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію.

Літопис – найдавніший вид історико-мемуарної прози (короткі замітки чи оповідання про історичні події).

Літота - словесний зворот, в яко­му ознаки описуваного предмета подаються з надмір­ним їх применшуванням

Мiстерiя — захiдноєвропейська середньовiчна релiгiйна драма, що виникла на основi лiтургiйного дiйства.

Мiф — 1. Форма мислення стародавньоï людини. У мiфi абстрактнi поняття про свiт виражаються у виглядi живих iстот або навпаки — живi iстоти виступають як вищi символи свiту. 2. Те саме, що легенда, розповiдь про богiв та героïв.

Маргінальність (лат. marginalis - що знаходиться на краю, від лат. margo - край, межа) - це пограничний стан індивіда або соціальної групи щодо суспільства чи певної суспільної верстви. Маргіналії — це люди, які не зуміли пристосуватися до домінуючої культури чи субкультури і виявилися витісненими на узбіччя соціального життя. Численні маргінальні групи виникають тоді, коли відбувається масова міграція чи “виштовхування” зі звичних соціальних умов певної частини населення (втрата роботи, позбавлення громадянських чи політичних прав та ін.). В українській літературі ця проблема змальована у романі В. Підмогильного "Місто". В сучасній літературі мотиви маргінальності присутні в поезії С. Жадана.

Медитація (лат. meditatio - pозмipковування) - мотиви пасивних pоздумiв у поетичних твоpах, сповнених сумними, елегiйними настpоями.

Метаморфоза – перетворення однієї форми чого-небудь в іншу; видозміна чогось, що супроводжується набуттям нових функцій, іншого зовнішнього вигляду.

Метафора — один з основних тропiв: образний вислiв, в якому ознаки одного предмета чи дiï переносяться на iнший за подiбнiстю. На­приклад: вушко чашки, голівка часнику, ріка спогадів, во­гонь почуттів, час біжить, сонце усміхається, ліс спить. Різновидом метафори є метафоричний епітет - художнє означення, яке образно характеризує якийсь предмет чи явище. Наприклад: блискуча відповідь, колючий погляд, золоті руки, солодкі мрії. За стилістичним забарвленням серед метафор розріз­няють: стерті метафори, які втратили свою образність: ручка дверей, вушко голки, чутки ходять; образні загальномовні метафори: час біжить, дні ле­тять, гроші тануть;образні індивідуально-авторські метафори: Кипить у нас в артеріях сучасність (Ліна Костенко).

Метонімія - це перенесення найменування з одного предмета чи явища на інший предмет або явище на основі суміжного зв’язку між ними (але не подібності). Напри­клад: Київ спить (тобто жителі Києва сплять), чайник ки­пить (тобто вода в чайнику кипить)

Поиск по сайту: