Міфологізм

Мова персонажів – індивідуальні особливості, що розкривають характері допомагають зрозуміти ставлення автора до персонажа.

Модернізм - загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, сутність бутя, що лежить поза межами свідомості і пізнання. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Визначальні риси модернізму: новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком); у творах затверджується перевага форми над змістом; індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; психологізм; широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); естетизм.
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Одним з найперших виявів модернізму, точніше, його провісником в Україні був декаданс.

Мотив — неподiльна смислова одиниця, з якоï складається сюжет (мотив жертовностi, скорбота та iн.) або тема лiричного твору.

Народна пiсня — невеликий усний вiршований твiр, що спiвається.

Неокласици́зм ( від грецьк. νέος — молодий, новий і лат. classicus — зразковий) — загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традиційантичності, відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого». В літературі умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції — Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільке, О. Мандельштам. До українських неокласиків традиційно відносятьМиколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського.

Неореалізм - стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Визначальні риси неореалізму: у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага; неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту. Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців.

Неоромантизм - стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
Визначальні риси неоромантизму: неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси; герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму. Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Новаторство Шевченка в літературі. Новаторство — це пошук нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літе­ратурних традиціях. Новаторство — відмова від старих традицій і створення нових. Воно під силу тільки талано­витим письменникам, які глибоко відчувають вимоги доби, наперед прогнозують хід її розвитку, сміливо кидають вик­лик майбутньому. Яскравий приклад новаторства — твор­чість Т. Шевченка — основоположника нової української літератури. Увібравши в себе традиції української літе­ратури попередніх епох, відштовхуючись від багатющої фольклорної спадщини, вирісши на основі визвольних сподівань покріпаченої України, Шевченко справив вели­чезний вплив на еволюцію духовного розвитку свого наро­ду, спрямованість національної культури в наступні десяти­ліття. Віртуозно використовуючи можливості української мови, Шевчен­ко створив поетичні шедеври, що навічно закарбувалися в пам'яті народній, відкрили можливості для подальшого поступу національної літератури. Особливості шевченківського вірша. Поетичний стиль Т.Шевченка можна характеризувати за чотирма ознаками: 1) конкретність образів, їх реалізм; 2) прості, розмовні, народні, побутові інтонації; 3) фольклорність;4) мелодика віршів, їх ритміка й фонетика. Поезія Т. Шевченка міцно пов’язана з фольклорною традицією, перш за все – з баладою. Для неї характерно використання вільної строфи. Такі поетичні засоби беруть початок у епіко-фольклорних традиціях, зокрема в українських думах, для яких характерна астрофічність. Однак у поезії Т. Шевченка астрофічність не є єдиною основою побудови вірша. Тут спостерігається синтез будови вірша по строфах з їх вільним поєднанням, а у деяких випадках – зі зміною ритму або рими. Загальновідомим є емоційне наповнення поезії Т. Шевченка, а саме сполучення тонкої лірики з гострим драматичним розгортанням дії, іноді навіть з емоційним перебільшенням.

Новела — невеликий за обсягом прозовий епiчний твiр про незвичайну життєву подiю з несподiваним фiналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дiєю.

Образи-архетипи в психології - це первісні схеми образів, які відтворюються несвідомо і формують активність відображення, а через це проявляються в міфах, віруваннях, снах. Процес міфотворчості є трансформацією архетипу в образи. Таємниця мистецтва полягає в особливій здатності художника відчути архетипічні форми і точно реалізувати їх у своїх творах. "Той, хто говорить архетипами, говорить ніби тисячами голосів..., він піднімає зображуване ним із світу однократного і минущого у сферу вічного; притому і свою особисту долю він возвеличує до вселюдської долі" (Юнг). Теорія архетипів розширила можливість пошуків ритуально-міфологічних моделей у новітній літературі. У пізнішій літературі термін "архетип" вживається просто для позначення найзагальніших, фундаментальних і загальнолюдських міфологічних мотивів, початкових схем уявлень, що лежать в основі будь-яких художніх, і в тому числі міфологічних структур (наприклад, світове дерево) уже без обов'язкового зв'язку з теорією Юнга.

Оксю́морон або окси́морон (грец. οξύμωρον, букв. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрасних понять, що спільно дають нове уявлення. Із точки зору мовознавства оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Оповiдання — невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному епiзодi з життя одного персонажа (iнодi кiлькох).

Пародiя — сатиричний або гумористичний твiр, який наслiдує, iмiтує творчу манеру письменника або напряму з метою його висмiяти.

Пафос – емоційна напруга, пристрасть, викликана певною ідеєю, втілена у творі. Розрізняють кілька видів пафосу залежно від спрямування твору: трагічний, сатиричний, патріотичний, релігійний тощо.

Пейзаж — один iз композицiйних компонентiв художнього твору: опис природи, будь-якого незамкненого простору зовнiшнього свiту.

Персонiфiкацiя — вид метафори: уподiбнення неживих предметiв чи явищ природи людським якостям, олюднення ïх (а уособлення — оживлення ïх).

Підтекст – внутрішній, прихований зміст твору. Підтекст доповнює основний зміст, але може і змінювати його на абсолютно протилежний (іронія).

Плеоназм (грец. πλεονασμόζ — надмірність) — це стилістична фігура, що грунтується на синонімічному повторі попереднього слова: ждати — чекати, пам'ятай, не забувай, тишком-нишком і т. д. Плеонастичний повтор не мотивований логічно і вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення. Найчастіше вживаний у народнопоетичній творчості: «Під ним кониченько, // Під ним вороненький // Сильно дужий» (народна пісня). Трапляється й у літературній поезії:

Серед мороку, бурі-негоди Цілу ніч буде човен блукати. (Леся Українка)

Повість – епічний прозовий твір, за розміром проміжний між оповіданням і романом. Сюжет повісті більш розгорнутий порівняно з оповіданням, проте він однолінійний, розгортається навколо життя одного головного і кількох другорядних персонажів.Яскравими зразками повісті в українській літературі є "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка, "Микола Джеря" І.Нечуя-Левицького.

Повість-хроніка – повість, що містить виклад історично достопам'ятних подій в їх тимчасовій послідовності.

Поезiя — 1. Один iз трьох лiтературних родiв, поряд з епосом i драмою. 2. Невеликий художнiй твiр у вiршах. 3. Інколи цим поняттям означають вiршованi твори певного автора, нацiï чи епохи.

Поема — лiро-епiчний вiршований твiр, у якому зображенi значнi подiï i яскравi характери, а розповiдь героïв супроводжується розкриттям авторських переживань i роздумiв.

Поема у прозі - літературний жанр, одна з прозових форм. З власне поемою зближує, на противагу роману, короткочасність або фрагментарність дії, а також специфічні для поеми пафос і фабула. Іноді твори, які сприймаються як роман, можна при бажанні віднести до поем у прозі, і навпаки. Як правило, віднесення конкретного твору до даного жанру - справа автора. У літературознавчому сенсі симетрична роману у віршах.
Широко відомий приклад поеми у прозі - «Мертві душі» М. В. Гоголя. В українській літературі - "Поза межами болю" Осипа Турянського.

Поетика народної пісні. Народна пiсня — невеликий усний вiршований твiр, що спiвається. Вирізняється своєю особливою поетичною мовою – стислою, влучною, образною. Поетичність пісень досягається з допомогою таких художніх засобів, як епітети, порівняння, гіпербола, пестливі слова. Часто в піснях окремі вислови повторюються. Нерідко окремі рядки співаються двічі. Сама мова пісні віршована, ритмічна, а тому дуже милозвучна. Ця милозвучність посилюється ще й мелодією.

Полемі́чна літерату́ра — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру. Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, від примусової полонізації українського народу. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі, перед якими стояло завдання викрити й засудити церковну унію у словесному поєдинку, висміяти зрадників-уніатів.

Порiвняння — троп, який полягає у зiставленнi одного предмета з iншим для того, щоб глибше розкрити, яскравiше змалювати його.

Портрет — зображення в лiтературному творi зовнiшнього вигляду, пози, рухiв, виразу обличчя людини, ïï одягу, взуття тощо.

Послання (посланіє) — вiршований твiр, написаний як звернення до певноï особи чи багатьох осiб.

Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).
Визначальні риси постмодернізму:
- культ незалежної особистості;
- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
- іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Приго́дницький рома́н — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. «Тигролови» Івана Багряного – перший пригодницький роман в українській літературі.

Приказка — це образний вислiв чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, ïï вчинки, явища життя i т. iн.: Або пан, або пропав.

Прислiв'я — короткий влучний, часто заримований народний вислiв повчального змiсту.

Притча — короткий фольклорний або лiтературний розповiдний твiр повчального характеру, орiєнтований переважно на алегоричну форму доведення змiсту етичних цiнностей буття.

Притчевість – художня умовність, за якої міф, притча (як основні види вияву умовності) стають конструктивною основою твору (роману, драми).

Проза — мовлення не органiзоване ритмiчно; лiтературний твiр або сукупнiсть творiв, написаних невiршованою мовою.

Псалми (молитви) — жанр духовноï лiрики, пiснi релiгiйного змiсту.

Психологізм у літературі. Психологізм - якість художнього твору, через яку письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі, так і в поезії.

Психологічна драма - п'єса, в якій автор прагне розкрити психологію героїв, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Соціально-психологічною є драма і. Франка «Украдене щастя». У літературі ХХ ст. в жанрі психологічної драми працювали Ю.Яновський "Дочка прокурора", О.Коломієць "Фараони", "Спасибі тобі, моє кохання", "Келих вина для адвоката", "Дванадцята година. Репортаж з того світу" та ін.

Публiцистика — особливий рiд лiтератури та журналiстики, звернений до найактуальнiших проблем, вирiшення яких має велике значення для суспiльства.

Публіцистичність - ознака літературного твору, присвяченого суспільно-політичним питанням та іншим проблемам суспільства, зокрема історичним та науковим, актуальним для сучасності та майбутнього

Реалiзм — лiтературний напрям, який характеризується правдивим i всебiчним вiдображенням дiйсностi на основi типiзацiï життєвих явищ.

Ренесанс (Відродження) – епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16 століття, в інших країнах — 15-17 століття), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Вільяма Шекспіра та ін. Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. В українській літературі епохи Відродження, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійської традиції, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність. Представники християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем´ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Рефрен – рядок або кілька рядків, що повторюються.

Рима — спiвзвучнiсть закiнчень слiв у вiршових рядках.

Римування — характер розмiщення рим у вiршi.

Ритм — правильне чергування наголошених i ненаголошених складiв у силабо-тонiчнiй системi вiршування.

Розвиток дiï — розгортання подiй, що виростають iз зав'язки, своєрiдний перебiг розповiдi автора про життя, стосунки i дiï персонажiв.

Розв'язка — складовий компонент сюжету, вирiшення конфлiкту (iнтриги).

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово». Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Роман — великий за обсягом, складний за будовою прозовий (рiдше вiршований) епiчний твiр, в якому життя людей розкривається на тлi iсторичних або соцiально вагомих обставин.

Різновиди роману:

Поиск по сайту: