За формою

Роман у віршах

Роман - хроніка

Роман у новелах

Роман-балада

Роман у віршах — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам.
Роман у віршах став популярним у 19-20 ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість.

В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70-ті 20 ст. (хоча представлений він і у 30-50-ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Роман у новелах – твір, що складається з об’єднаних новел, існування яких неможливе поза романом. Це досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв'язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як сюжетний елемент роману, інакше - епізод) (Ю. Яновський "Вершники").

Роман-балада - ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом (Валерій Шевчук «Дім на горі»).

Роман-хроніка – роман, в якому описуються події з посиланням на справжні документи епохи, що зображається.

Романс — невеликий за обсягом вiрш переважно особистого (любовного) характеру та музичний твiр для сольного спiву з iнструментальним супроводом.

Романтизм — один iз провiдних напрямiв у лiтературi, науцi й мистецтвi, що виник наприкiнцi XVIII ст. у Нiмеччинi та iснував у лiтературi Європи й Америки в першiй половинi XIX ст. Романтики виступали проти нормативностi класицистичного мистецтва, проти його канонiв та обмежень.романтичний характер

Сарказм — зле, в'ïдливе висмiювання серйозних вад у характерi персонажiв, подiях та явищах громадського або побутового життя з тим, щоб викрити ïх потворну сутнiсть.

Сатира — 1. У давньоримськiй лiтературi написаний гекзаметром поетичний твiр, в якому викривалися пороки суспiльства. 2. Рiзке, нещадне осмiяння суспiльних вад за допомогою сатиричних засобiв. 3. Художнiй твiр, в якому здiйснюється таке осмiяння.

Сатирична комедія - драматичний твір, у якому сатиричними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні, суспільні й побутові явища, все відстале і відмираюче, негативні риси людей. Комедія «Сто тисяч» - одна з кращих сатиричних комедій в українській драматургії.

Сентенція (лат. sententia — думка, вислів, вирок) – вислів повчального характеру; застаріла назва судового рішення, вироку.

Сентименталізм – напрям у європейській літературі, другої половини XVIII - початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана» тощо).

Силабі́чне віршування — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська та інші мови) складі. Силабічне віршування поширилось і в Україні 16-18 ст., але україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню силабічного віршування до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини 19 ст.

Сила́бо-тоні́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії та витіснивши силабічну систему. Складається воно з двоскладової (хорей, ямб) та трискладової стоп (дактиль, амфібрахій, анапест); відповідно так називаються і віршові розміри.

Символ – слово або предмет, яке умовно виражає суть певного явища.

Символізм – одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.
Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі.

Визначальні риси символізму:
- войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;
- підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
- культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;
- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».
В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Символічність – ознака образу, явища, літературного твору, що полягає в умовності вираження суті.

Синекдо́ха (грец. Συνεκδοχή — співвіднесення) — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії.Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо.
Як кидалась ти на списи, на луки
Пунійська Львице, яросте Ваала!
(Олег Ольжич).

Сонет — лiричний вiрш, який складається з чотирнадцяти рядкiв п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто з двох чотиривiршiв (катренiв) з перехресним римуванням та двох тривiршiв (терцин) тернарного римування за основною схемою (abab abab bbd ggd), хоча можливi й iншi конфiгурацiï рим. найчастіше у «французькій» послідовності - abba abba ccd eed (або ccd ede) або в «італійській» - abab abab cdc dcd (або cde cde). Прийнято відносити до сонетів також «шекспірівський сонет», або сонет з «англійським» римуванням - abab cdcd efef gg (три катрени і заключний двовірш, так званий «сонетний ключ»). Композиція сонета припускає сюжетно-емоційний перелом (італ. volta), який в «континентальному» сонеті доводиться, як правило, на перехід від катренів до терцет, а в шекспірівському сонеті - найчастіше або на 8-й, або на 13-й вірш; в ряді випадків, однак, цей перелом відтягується поетом, інший раз навіть до 14-го вірша

Соціальна повість - це епічний художній твір середнього бсягу, у якому картини життя зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв’язані з певними суспільними обставинами і пояснюються ними. Яскравим прикладом є "Інститутка" Марка Вовчка

Соціально-побутова повість - це художній твір, у якому картини родинного життя і побуту героїв зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв’язані з певними суспільними обставинами. Яскравим прикладом є «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького.

Соціально-психологічний роман — це один із різновидів романного жанру, в якому в складних,часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища.Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Соцреалізм - термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення Великої Радянської Енциклопедії). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Спiвомовка — короткий вiршований лiро-епiчний твiр, часто побудований на якомусь народному анекдотi, приказцi або казковому мотивi.

Строфа — повторюване в даному вiршi поєднання кiлькох вiршованих рядкiв, зв'язаних мiж собою певною системою рим та iнтонацiєю або за змiстом.

Сюжет — органiзована в правдоподiбну картину система подiй за участю певних персонажiв, що є основою твору. Сюжет відрізняється від фабули (хронологічної послідовності подій) тим, що може включати екскурси в минуле, пропуски для створення інтриги. Сюжет є розповідь про фабулу.

«Театр корифеїв» — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Із «театром корифеїв» також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

Тема — це коло життєвих явищ, вiдображених у творi. Тема —основа змiсту художнього твору, те, про що в цiлому йдеться в ньому.

Течія літературна. Треба зазначити, що поняття «напрям», «течія», «школа» не є уніфікованимив сучасному літературознавстві. В одних дослідників напрям і течія виступають як сино­німічні поняття, в інших — напрям є складовою частиною течії, у третіх — навпаки, течія є вужчим поняттям, ніж напрям. Пропонується іменувати течією різновид, розга­луження, зміну літературного напряму.

Тонічний (від гр.— наголос) вірш — це літературний вірш, головною особливістю якого є наявність у рядках однакової кількості наголошених складів, які можуть роз­міщуватися довільно. Хоч у таких віршах зник лад, порядок у розташуванні наголошених і ненаголошених складів, як це маємо у силабо-тоніці, де є хореї, ямби, дактилі тощо, проте ритмічність у тонічних віршах досягається рівномір­ністю однакової кількості тонів (наголосів) у рядках.

Соняшники горять...

Сама, як струна.

Метеликів дуети...

А на лапках мед. (Павло Тичина, «У соборі».)

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, "перелицьовується" у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Найоригінальнішим варіантом травостії, що став подією не лише українського письменства, була "Енеїда" І.Котляревського

Трагікомедія — жанр драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.

Трактат — літературний твір, як правило, наукового чи релігійного характеру. Термін характеризує один з видів літературних форм. Наприклад, таку назву мали деякі філософські та наукові праці Омара Хайяма, «Трактат про вдосконалення розуму» Бенедикта Спінози та інші.

Трискладові віршові розміри. Трискладова стопа з наголосом на I складі називається дáктилем. Трискладова стопа з наголосом на II складі називається амфібрахієм. Трискладова стопа з наголосом на III складі називається анапéстом.

Троп — слово або вираз, вжитий у переносному, образному значеннi.

Умовність – загальноприйняте правило, норма поведінки, звичай, що склалися традиційно, але доцільність яких не завжди виправдана.

Умовність зображення – якість мистецтва, суть якої в тому, що література подає нам не саме життя, а його образне відображення. До літературних умовностей відносять фантастику, гіперболу та літоту, гротеск, символіку.

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки — в поєднанні побутових замальовок з частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепності.

Усна народна творчiсть — це художньо-словесна творчiсть народу, в якій збережено знання про життя i природу, давнi культи i вiрування, а також вiдбито свiт думок, уявлень, почуттiв i переживань.

Фігурний (курйозний) вірш — це вишуканий поетичний твір, незвичайний за формою, для якого характерне поєднання зорових і слухових елементів, узгоджених зі змістом. Твір, у якому домінує зоровий ефект, називають фігурним, такий вірш може мати різну графічну форму: трикутник, хрест, зірка, дерево, сокира тощо. Фігурний вірш запровадив ще в античному світі Сіммій Родоський (збереглися його вірші у формі сокири, крил та яйця). В українській літературі теоретиком курйозного віршування є Іван Величковський.

Філософічність літератури – риса літературного твору, поетичної збірки, якій притаманні філософські роздуми над проблемами буття.

Філософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного героя.

Фольклор — усна народна творчість. Найістотніші ознаки фольклору: усна форма творення і побутування, його варіантність, колективність, традиційність, імпровізаційність.

Фольклор та його жанри. Весь фольк­лор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: 1. Власне художню (казки, анекдоти); 2. Доку­ментальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідан­ня).

Футуризм – (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літе­ратурі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. У 1909 році італійський поет Філіп-по Томмазо Марінетті друкує в паризькій газеті «Фігаро» перший маніфест футуризму. Через рік з'являються футу­ристичні маніфести італійських художників (У. Боччоні, Л. Руссоло, Дж. Северіні) і музикантів (Б. Прателла та ін.). В цьому ж 1910 році Ф. Марінетті створює роман (до речі, єдиний футуристичний роман) «Мафарка-футурист», відомий як відображення політичної програми італійського футуризму.

Футуристська есте­тика, регламентована в маніфестах, базується на антитрадиційності. Футуризм відмовляється від художньої спад­щини («Ми вщент рознесемо всі музеї, бібліотеки»), проти­ставляє старій культурі нову антикультуру. Якщо експресіоністи із жахом сприймають світ нової технічної цивілізації, то футуристи, навпаки, вважають, що «наш чудо­вий світ став іще більш чудовим — тепер у ньому є швид­кість».

В 1914 році народжується український футуризм. Його справжнім лідером стає Михайль Семенко, що друкує маніфести до своїх поетичних збірок «Дерзання» і «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати). М. Семенко оголошує війну будь-якому канонові та культові в мистецтві. Він про­тестує проти культу Т. Шевченка. Семенко організовував різні футуристичні групи: «Кверо» (1914 p.), «Фламінго» (1919 p.), «Ударна група поетів-футуристів» (1921 р.), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921 p.). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком-Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Г. Коляда, Μ. Щербак та інші.

У середині 20-х років футуризм, як український, так і світовий, завершує своє існування. Він переживає себе як організована течія й система ідейно-естетичних наста­нов. Проте досвід футуризму, його принципи та засоби переймають авангардисти інших літературних і мистецьких угруповань (дадаїсти й сюрреалісти в Західній Європі, імажиністи і оберіути — Д. Хармс, О. Введенський, М. Заболоцький — у Росії, конструктивісти — В. Поліщук, О. Левада, Р. Троянкер — в Україні).

Химерна проза – назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. “Химерна проза” емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий.

Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Художній твір – основна форма буття літератури як мистецтва слова, що виступає як цілісний образ­ний організм, за афористичним висловом Б. Пастернака: «Образ світу, в слові явлений». У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження.

Художня деталь – характеристика чи подробиця, яка має відносно самостійне значення й використовується, щоб емоційніше змалювати образ.

Художня правда — основне поняття теорії реалізму, яке характеризує ізоморфність створеного митцями світу з реальною дійсністю (відтворення життя у формах життя). Художня правда сумірна з історичною правдою, але не є її копією. Відтворені чи витворені уявою письменника предмети, людські постаті, події є узагальненими, типовими образами, але залишаються правдивими чи правдоподібними.

Час і простір. В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, "інструменти" культурно-практичного опанування дійсності. Час і простір належать до базових аспектів свідомості людини, а тому вивчення способів, процесу й наслідків утілення цих явищ у мистецтві, зокрема в художній літературі є важливим етапом на шляху осягнення художнього образу, процесу його становлення та реалізації у творі, у свідомості автора і читача. Питань, що лежать у цій площині, торкалися античні мислителі, мистецтвознавці XVII-XX ст. та філософи. На сьогодні вже визначено, що в структурі твору художній час і простір є первинними інформаційними кодами зі значним художнім потенціалом.

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV-XVI ст. в країнах Західної Європи. В Україні поширилась (через Польщу) у XVII-XVIII ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою. Із збережених найдавніша — "Олексій, Божий чоловік" (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія "Володимир" (1705) Феофана Прокоповича.

Щедрiвка — жанр величальних календарно-обрядових пiсень, що виконуються пiд Новий рiк на Щедрий вечiр.

Поиск по сайту: