Міжнародне право: Навч. посіб. - 2-ге вид., переробл. і допов. - К.: МАУП, 2005. - 232 с.: іл. - Бібліогр.: с. 225-229

Мацко А. С.

М36

І8ВК 966-608-435-Х

У посібнику висвітлено поняття, принципи і функції міжнародного пра­ва з огляду на особливості галузі права і з урахуванням основних напрямів зовнішньої політики України.

Для студентів юридичних спеціальностей, викладачів. Буде корисним для широкого кола читачів, які цікавляться міжнародним правом.

ББК 67.5я73

А. С. Мацко, 2002

А. С. Мацко, 2005, переробл. і допов. Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2005

І8ВК 966-608-435-Х

Вступ

Зміни, що відбулися у світі, зокрема після завершення "холодної війни", одного з основних чинників протистояння між державами, започаткували нові підходи врегулювання відносин у світі. Крім того, нові підходи до розвитку спілкування і співробітництва між на­родами зумовили підвищення ролі міжнародного права та застосу­вання його норм у внутрішньому правопорядку кожної країни. Важ­ливими аргументами стали відкритість і налагодження зв'язків між країнами. Для української держави цей етап характеризується актив­ною діяльністю на міжнародній арені. Так, станом на 1 грудня 2000 р. було укладено дипломатичні відносини із 166 країнами. Україна має 80 представництв за кордоном і понад 2000 зобов'язань міжнародних угод для реалізації у внутрішньому правопорядку. Ці зміни й зумовили нагальність впровадження нового підходу щодо вивчення міжнародного права у навчальних закладах України.

За часів існування СРСР вважалося, що вивчати міжнародне пра­во необхідно лише тим, хто працював у системі дипломатичних або консульських установ.

На сучасному етапі в період кардинальних політичних і економіч­них зрушень в українському суспільстві та історичних змін у системі міжнародних відносин розкрилися нові можливості галузі міжнарод­ного права у врегулюванні не лише міждержавних, а й внутрішньо­державних відносин, що випливають з міжнародних. Зокрема, - це зобов'язання кожної країни дотримуватися прав людини, захист яких здійснюють такі структури: Європейський суд з прав людини, Європейський комітет із запобігання тортурам, де вже відбуваються слухання про відповідальність уряду України за взяті зобов'язання.

Міжнародні організації приділяють велику увагу подальшому вдосконаленню міжнародного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй (ООН) ухвалила спеціальну резолю­цію, в якій проголосила 90-ті роки XX ст. "Десятиріччям міжнародного права". На сучасному етапі діє розгорнута програма забезпе­чення прав людини.

Вивчення дисципліни "Міжнародне право" сприяє поглибленню знань і розширенню світогляду кожної освіченої людини. Галузь міжнародного права- це особлива система принципів і норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права. Нині, коли юридичні й фізичні особи різних країн можуть вільно спілкува­тися, відносини між державами набувають іншого змісту, що свідчить про значення міжнародного права як однієї з найактуальні­ших галузей юриспруденції.

Такий підхід до дисципліни потребує глибшого опанування й во­лодіння інструментарієм міжнародно-правового регулювання відно­син між державами, регламентації діяльності міжнародних структур, захисту порушених прав тощо.

Україна як член ООН, Ради Європи та інших впливових міжна­родних організацій, у своїй практичній діяльності дотримується принципу сумлінного виконання усіх міжнародних зобов'язань і вва­жає належним чином ратифіковані міжнародні договори частиною внутрішнього права, закріпленого у ст. 9 Конституції України. Нор­мами міжнародного права послуговуються юристи, посадові особи, державні діячі, а також громадські організації та окремі громадяни в разі оскарження порушених прав і свобод людини в міжнародному суді відповідно до ст. 55 Конституції України.

Міжнародне право як навчальна юридична дисципліна виріз­няється специфічною термінологічною мовою, динамічністю змін у правовідносинах та іншими положеннями. Отже, викладений мате­ріал пропонується як експериментальний, який певною мірою може істотно доповнити, оновити наявний фактичний матеріал міжнарод­ного права, а також сприятиме самостійному вивченню цього курсу.

У посібнику подано матеріал з основних понять міжнародного права і його галузей, зі структури і напрямів діяльності міжнародних організацій; словник юридичних термінів і латинські юридичні тер­міни і крилаті вирази українською мовою, які використовуються у міжнародному праві; витяг із Конституції України та основні зако­нодавчі акти, що стосуються міжнародно-правових відносин.

Під час підготовки навчального посібника було використано на­укові розробки відомих вітчизняних юристів-міжнародників В. Буткевича, М. Буроменського, В. Василенка, О. Висоцького, С. Головатого, В. Денисова, А. Дмитрієва, С. Ісаковича, В. Євінтова, В. Му-равйова, К. Сандровського, Л. Тимченка, а також російських юристів - М. Богуславського, Г. Ігнатенка, Ю. Колосова, І. Лукашука та ін.

Автор висловлює щиру подяку за рецензії, а також за консульта­тивну й практичну допомогу у підготовці посібника провідним співробітникам відділу міжнародного права та порівняльного пра­вознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Націо­нальної академії наук України, практичним працівникам Міністер­ства закордонних справ і Міністерства юстиції України, Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, Української правничої фундації та Асоціації міжнародного права України

Автентичний текст міжнародного договору - текст, який після відповідних перекладів зафіксовано (автентифіковано) уповноваже­ними сторонами як остаточний і такий, що має рівну обов'язкову силу та однаковий юридичний зміст. Сторони вільні укладати договір з одним автентичним текстом, з автентичними текстами мова­ми сторін (як правило, двосторонні угоди), з автентичними текстами мовами, які вони вважають доцільними. У першому розділі більшостї договорів наводиться термінологія, яку використовують у дого­ворі. Сучасні універсальні міжнародні договори, що укладаються в межах і під егідою ООН, містять, звичайно, тексти шістьма мовами (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, французькою). При тлумаченні міжнародних договорів автентичні тексти мають найвищу силу.

Агресія - застосування збройної сили державою проти суверені­тету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави або в будь-який інший спосіб, що не сумісний зі Ста­тутом ООН. Це визначення було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1974 р. За способом здійснення агресія може бути прямою і опосередкованою. Існує ще особливий вид співучасті в аг­ресії - дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншій державі, використовувалася цією іншою дер­жавою для здійснення акту агресії проти третьої держави. Будь-яку агресію не можна виправдати метою політичного, економічного ха­рактеру, тому акт агресії розцінюється як міжнародний злочин.

Право встановлення факту агресії передбачено відповідно до компетенції Ради Безпеки.

Держава, що потерпіла від агресії, може реалізувати своє право на самооборону або колективну самооборону.

Адаптація - пристосування чинних норм національного законо­давства до нових міжнародних зобов'язань, взятих на себе держа­вою. Ця норма визначена у ст. 9 Конституції України.

Адміністративні трибунали міжнародних організацій - спе­ціальні судові органи, що створюються міжнародними міжурядови­ми організаціями для слухання справ і винесення рішень за скаргами працівників на невиконання договорів про наймання або умов при­значення службовців секретаріатів таких організацій. Адміністра­тивні трибунали ухвалюють рішення на основі статутних положень і норм внутрішнього права міжнародних організацій. Вперше такий трибунал було створено у Лізі Націй у 1927 р. Нині вони діють у більшості організацій (наприклад, в ООН трибунал діє з 24 листопа­да 1949 р.). Відповідно до резолюції 351 (IV) Генеральної Асамблеї ООН юрисдикція такого трибуналу поширюється на МОП, ЮНЕСКО, ГАТТ, МАГАТЕ та інші спеціалізовані установи ООН.

Адмітстративно-технічний персонал дипломатичного представ­ництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адмі­ністративно-технічне обслуговування представництва (технічні сек­ретарі, діловоди тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адмі­ністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, при­рівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держа­ви перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час вико­нання своїх службових обов'язків.

Ад'юдикація - у міжнародному праві суто юридична за своєю природою підстава територіальних змін. Передбачає взаємну згоду держав - сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжна­родних судових або арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для сторін. Прикладом ад'юдикації є, зокрема, рішення Міжнарод­ного суду ООН.

Акламація - метод прийняття або відхилення зборами тієї чи тієї пропозиції без підрахунку голосів, на основі реакції учасників зборів, що виявляється у вигляді вигуків, оплесків, різних реплік. Використовується у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях як спосіб прийняття рішення без голосування.

Акредитування - процес призначення дипломатичного представ­ника. Акредитування полягає у діях держави, що виражаються у призначенні її компетентним органом дипломатичного представника, і потребує згоди держави, яка приймає такого представника. Акреди­тування включає акт вручення особі або органу держави (главі дер­жави або міністерству закордонних справ) вірчої грамоти. Цей термін застосовують до дипломатичного представника за рангом посла; у разі призначення дипломатичних агентів, його не застосову­ють. Термін "акредитування" поширюється також на діяльність, пов'язану з постійним представництвом держави у міжнародних організаціях.

Акреція - природне збільшення території держави внаслідок три­валого нагромадження (під впливом течії води) піску у дельті ріки або внаслідок появи острова вулканічного походження у межах те­риторіальних вод. Стосовно відкритого моря такі острови (вони по­винні підніматися над рівнем води, тобто не покриватися нею під час припливу) включаються до території держави, яка першою нотифі­кувала про це інші держави, за умови, що останні не висловили істот­них заперечень. Надалі щодо таких нових територій діє доктрина так званих історичних підстав.

Ангарія - право воюючої сторони на примусове вилучення зі своєї території або території, що опинилася під її контролем, засобів транспорту нейтральних держав у разі крайньої необхідності і за умови повної компенсації.

Анексія - загарбання, насильницьке приєднання державою те­риторії, яка належить іншій державі або народу; грубе порушення норм міжнародного права і принципу самовизначення націй.

Анклав - територія або частина території однієї держави, що з усіх боків оточена територією іншої держави (не має морського бере­га - Республіка Сан-Марино). Якщо анклав має морський берег, його називають напіванклавом.

Антарктика - південна полярна область земної кулі, яка вклю­чає материк Антарктиду і океанічний простір з дрібними, прилегли­ми до неї островами. 1959 р. було укладено Міжнародний договір про Антарктику, який визначив її міжнародно-правовий режим, ви­користання Антарктики лише в мирних цілях і свободу наукових досліджень.

Апартеїд - політика расової дискримінації та сегрегації (напри­клад, здійснювалася правлячими колами Південно-Африканської Рес­публіки щодо корінного населення та інших етнічних груп неєвро-пейського походження). Означає позбавлення й істотне обмеження політичних, соціально-економічних і громадянських прав якоїсь гру­пи населення аж до її територіальної ізоляції та геноциду. Україна однією з перших виступила на захист міжнародного правопорядку на принципах дотримання прав людини незалежно від раси та націо­нальності. У рамках ООН прийнято Міжнародну конвенцію про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.). Згідно з конвенцією, апартеїд кваліфікується як злочин проти людства. Ця конвенція ратифікована і має юридичну чинність.

Апатриди - особи без громадянства, тобто ті, які не мають гро­мадянства жодної держави, їхнє правове становище визначається за­конодавством держави перебування і, за окремими винятками, при­рівнюється до правового становища власних громадян. До таких в Україні на сучасному етапі належать цигани, курди, ассирійці.

Арбітраж міжнародний - спосіб мирного вирішення спорів між державами через обрання сторонами у спорі арбітрів, які, керу­ючись правом, розглядають справу і виносять обов'язкове для сторін рішення. Арбітраж може бути колегіальним або складатися з одного арбітра, який вибирається сторонами з громадян держави, що не бере участі в спорі.

Арктика - північна полярна область земної кулі, що обмежена Північним полярним колом і включає окраїни материків Євразії та Північної Америки, а також майже увесь Північний Льодовитий оке­ан (крім сходу і півдня Норвезького моря) з усіма його островами (крім прибережних островів Норвегії, що зазнають впливу Південно-Атлантичної течії) та прилеглі ділянки Атлантичного й Тихого океа­нів. Триває процес формування правового статусу Арктики. Нині він ґрунтується на нормах міжнародного права і національного законо­давства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). Для арктичного регіону, на відміну від Антарктики, загалом, не існує міжнародно-правового акта, який би визначав його правовий статус. Конвенція ООН з морського права 1982 р. у ст. 234 надає прибережним державам право приймати зако­ни і правила щодо запобігання забрудненню морського середовища та його збереження у покритих льодами районах завширшки не більш як 200 миль. Останнім часом дедалі більше уваги приділяєть­ся Арктиці як особливому регіону, який потребує загальноміжнародного правового захисту. У 1990р. створено неурядову організа­цію - Міжнародний арктичний науковий комітет, мета якого - об'єднати зусилля світової громадськості у вирішенні комплексу наукових проблем регіону, а в 1996 р. - представницьку регіональну міжнародну організацію - Арктичну раду, учасниками якої можуть стати і неарктичні держави.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (Аssosiation of South East Asian Nations - АSЕАN) - субрегіональна міжурядова економічна організація, створена у 1967 р. на основі Бангкокської декларації. До її складу входять Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней (з 1984 р.). Офіційними проголошені цілі прискорення еконо­мічного та соціально -культурного розвитку, сприяння встановленню миру та стабільності в Південно - Східній Азії, підтримання співробіт­ництва з відповідними міжнародними і регіональними організаціями згідно з принципами ООН.

Асоціація міжнародного права (International Law Association) - міжнародна неурядова організація, створена у 1873 р. в Брюсселі. До її складу входять колективні члени - національні відділення (на­ціональні асоціації або товариства), індивідуальні члени, серед останніх - провідні фахівці у галузі міжнародного (публічного і приватного) права, спеціалісти інших галузей права, дипломати, політичні діячі. Завдання Асоціації міжнародного права - сприяти кодифікації міжнародного права та його прогресивному розвитку. Найвищий орган Асоціації - конференція, яку скликають раз на два роки в різних містах світу. В період між конференціями керівним ор­ганом Асоціації є адміністративна рада, до якої входять практично всі керівники національних відділень; збирається двічі на рік у Лон­доні. Виконавчим органом є секретаріат. При Асоціації міжнародно­го права створено постійні комітети, які займаються конкретними проблемами міжнародного права, їх розробки і пропозиції розгля­даються на конференціях Асоціації. Матеріали конференції, а також звіти Асоціації виходять окремими виданнями. Асоціація міжнарод­ного права підтримує зв'язки із зацікавленими міжнародними і неуря­довими організаціями, має консультативний статус при ЕКОСОР, ЮНЕСКО, інших міжнародних організаціях.

У 1999 р. створено Українську асоціацію міжнародного права, що має за мету ввійти до Асоціації міжнародного права. Керівним орга­ном української асоціації є президентська рада (колегіальний орган). Асоціація має друкований орган.

Місцезнаходження - м. Лондон.

Атташе - 1) молодший дипломатичний ранг співробітників по­сольств, місій та апарату відомств закордонних справ; 2) службові особи - представники різних відомств, відряджені до дипломатичних представництв або відповідних відомств країни перебування (аташе спеціальні); 3) співробітник дипломатичного представництва, який відповідає за зв'язок із пресою (прес-аташе); 4) представник військового відомства певної країни при військовому відомстві краї­ни перебування, одночасно радник дипломатичного представництва з військових питань (аташе військові, аташе військово-морські, ата­ше військово-повітряні).

База військова - територія, на якій розташовані війська із запаса­ми озброєння, боєприпасів, продовольства. Поділяються на бази су­хопутних військ, ракетні, авіаційні, військово-морські та загального призначення.

Безвізовий в'їзд - в'їзд у державу без отримання від її компетент­них властей візи. Безвізовий порядок встановлюється на основі угоди між конкретними державами і може поширюватися на всіх громадян або на певні їх категорії. Такий режим не потребує обов'яз­кового оформлення візових документів, але не скасовує реєстрацій­ного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності закордонного паспор­та та пред'явлення документів на кордоні.

Без'ядерна зона - зона, вільна від ядерної зброї; територія, на якій на підставі міжнародного договору між зацікавленими держа­вами забороняється випробування, виробництво і розміщення ядер­ної зброї. Згідно зі ст. VIII Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1970 р.) будь-яка держава має право укладати регіональні уго­ди з метою забезпечення повної відсутності ядерної зброї на їх тери­торії, тобто утворення без'ядерних зон. Держави, що взяли на себе зобов'язання бути без'ядерними, не виробляти, не використовувати, не здійснювати дослідження з такою зброєю. Україна, про­голошуючи акт про незалежність, взяла на себе зобов'язання бути без'ядерною і відмовилася від використання на своїй території ядер­ного запасу колишнього СРСР.

Біженець - іноземний громадянин або особа без громадянства, яка внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою пересліду­вань за ознаками раси, національності, ставлення до релігії, грома­дянства, належності до певної соціальної групи або політичних пере­конань змушена залишити територію держави, громадянином якої вона є, або територію свого постійного проживання і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань, і щодо якої прийнято рішення про надання статусу біженця. У міжнародному праві питання біженців регулюється Конвенцією про правовий статус біженців 1951 р., яка у 1967 р. була до­повнена протоколом. В Україні прийнято Закон України "Про бі­женців".

Блокада - воєнна, політична або економічна ізоляція чи оточен­ня якоїсь держави (або її частини, групи держав, їх збройних сил), насильницьке порушення її зовнішніх зв'язків з метою примусити ннконувати вимоги організаторів блокади.

Бойкот - спосіб політичної або економічної боротьби, вид санк­цій або політичної тактики, форма протесту проти чиїхось дій. Цей спосіб боротьби полягає в повній або частковій відмові від відносин з конкретною особою, організацією або державою, від участі в роботі певних організацій, органів тощо. Прикладом бойкоту може бути запровадження режиму ембарго на експорт і імпорт, встанов­лення дискримінаційних тарифів, податків та ін.

Вербальна нота - найпоширеніша форма дипломатичного лис­тування з поточних питань; друкують зазвичай на спеціальному нот­ному бланку; виходить від посольства, місії або міністерства закор­донних справ без підпису, має номер і дату відправлення, засвідчується мастиковою печаткою МЗС або дипломатичного пред­ставництва; прирівнюється до усної заяви. Текст складається від імені держави, починається і закінчується формулами поваги до того, кому надсилається вербальна нота. Адреса зазначається в ліво­му нижньому куті першої сторінки тексту. Вербальна нота вручаєть­ся особисто.

Видача злочинців (екстрадиція) - передача особи однією держа­вою іншій на вимогу або прохання останньої, яка скоїла криміналь­ний або міжнародний злочин чи підозрюється в скоєнні злочину, для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання ви­несеного щодо неї вироку суду. Держава зобов'язана видати злочин­ця тільки у тому разі, якщо вона уклала з іншою державою від­повідний договір (спеціальний договір про екстрадицію або договір про правову допомогу). Якщо такий договір відсутній, держава відповідно до свого внутрішнього законодавства вирішує питання щодо видачі або невидачі конкретної особи. В договірній практиці й законодавствах різних країн відображено правила про невидачу своїх громадян. Україна не є винятком. Держави не видають також так званих політичних злочинців. Воєнні злочинці, а також особи, які скоїли злочини проти людства, не є політичними злочинцями згідно з резолюціями Генеральної Асамблеї ООН. У Європі існує уні­версальна Конвенція 1957р. про видачу правопорушників, якою визначено підстави видачі або невидачі злочинців, передбачено про­цедури, оформлення документів тощо. Україна ратифікувала євро­пейську Конвенцію про видачу правопорушників.

Видворення - висилання іноземця або особи без громадянства з країни за порушення її законодавства у період перебування в ній або за втручання в її внутрішні справи. Здійснюється простим розпоряд­женням властей залишити у визначений строк країну перебування або в примусовому порядку.

Визнання міжнародно-правове - акт, на основі якого одна або кілька держав чи міжнародна організація у заяві або без неї конста­тують існування фактів, що розглядаються ними як підстави для ви­никнення правових відносин і наслідків. Розрізняють такі види між­народно-правового визнання за суб'єктами: визнання держав, урядів, міжнародних організацій, повсталої сторони, національно-визвольних рухів тощо. Існує визнання де-юре і визнання де-факто. Визнання держав або урядів де-юре означає, що воно є повним і не­обмеженим, передбачає встановлення дипломатичних відносин і об­мін дипломатичними представниками найвищого класу, що визна­ються всі права й обов'язки, які за міжнародним правом властиві об'єкту визнання, а також спричинює всі інші наслідки, передбачені міжнародним правом. Визнання держав і урядів де-факто застосову­ють у разі, коли держава, яка визнає, має сумніви щодо законності або життєздатності держави чи уряду, який визнається, або прагне обмежити в часі чи обсязі юридичні наслідки визнання. У разі виз­нання де-факто встановлення дипломатичних відносин не є обов'яз­ковим, а співробітництво між тим, хто визнає, і тим, кого визнають, відбувається в різних формах.

За способом визнання це може бути спеціальна заява, спеціальна нота або послання.

Вина - у міжнародному праві встановлений факт вчиненого су­б'єктом міжнародного права протиправного діяння, що спричинює відповідальність. Вина є основним чинником встановлення міжнародно-правової відповідальності. На відміну від національного позначення вини в міжнародному праві не передбачено встановлен­ня психічного ставлення правопорушника до своїх дій або бездіяль­ності та їх наслідків у формі умислу або необережності. Політична відповідальність завжди ґрунтується на наявності вини, а матеріаль­на відповідальність може ґрунтуватися на наявності вини і абсолотній відповідальності, що передбачена договором.

Вихід із громадянства - припинення правового зв'язку між інди-иідом і державою, що виражається в існуванні їх взаємних прав і обов’язків, за клопотанням особи у порядку, встановленому законом. Питання про вихід із громадянства в Україні вирішує Президент Ук­раїни. Підстави та порядок втрати громадянства регулюються Кон­ституцією України та Законом України "Про громадянство".

Відшкодування збитків - зобов'язання суб'єкта міжнародного права, якому ставиться за провину вчинення міжнародного проти­правного акту, відшкодувати завдані збитки. Принцип відшкодуван­ня збитків був підтверджений рішенням міжнародних судів, зокрема Постійною палатою міжнародного правосуддя (1927 р.). Держава-порушник зобов'язана повністю відшкодувати збитки державі, що постраждала від неї матеріально. Матеріальне відшкодування здійснюється відновленням попереднього стану (реституція в натурі) або компенсацією у формі репарації (надання грошового еквівален­та); матеріальне відшкодовування – державою -порушником за до­помогою обов'язкового задоволення сатисфакційних вимог держави, яка постраждала. Відповідальність за збитки і зобов'язання відшкодувати їх охоплює також пропущену вигоду, на яку можна було розраховувати у разі звичайного перебігу справ.

Віза - дозвіл на в'їзд на територію відповідної держави, на виїзд із неї або проїзд через неї (в'їзні, виїзні, транзитні візи). Видається на певний термін державними органами, оформляється дозвільним штампом у паспорті або документі, що його заміняє. Обов'язкове відкриття візи передбачає заповнення спеціальних документів, сплату мита та проставляння в закордонному паспорті відмітки про наявність візового дозволу особі. Практично в усіх державах встановлено дозвільний порядок в'їзду, який передбачає наявність візи. Існує також спрощений порядок отримання в'їзної візи - в аеропор­тах, морських портах, на прикордонних переходах. В окремих випадках візи видаються за списками (групам туристів, відрядженим, екіпажам морських суден та ін.). Транзитна віза не потрібна у тому разі, якщо пасажири не залишають територію вокзалу, аеропорту або борту судна. Відповідними міждержавними угодами може бути встановлений безвізовий режим пересування на території цих дер­жав.

Війна - стан, у якому держави застосовують одна проти одної всі форми тиску з дотриманням дії законів і звичаїв війни (jus in bello). Останні є частиною міжнародного гуманітарного права, що застосо­вується у період збройних конфліктів. У стані війни відносини між державами (двома і більше) характеризуються насильством, що є на­слідком розриву мирних відносин. Однак розрив дипломатичних відносин між державами ще не означає війни. При визначенні стану війни важливо насамперед встановити не обсяг насильницьких дій, а факт: ведуться вони при збереженні в основному мирних зв'язків між супротивними сторонами, при одночасному розриві мирних відно­син, чи після їх розриву. Поняття війни не обов'язково включає ве­дення воєнних дій. Стан війни можливий, якщо держава після оголо­шення війни захоплює за правом війни на своїй суверенній території майно супротивника, здійснює допустимі за гуманітарним правом дії щодо його громадян та інші акти, не ведучи при цьому воєнних дій. У Статуті ООН є положення щодо правової заборони війни, яке позбавляє її будь-якої законності. Тому поділ на законні й незаконні війни, що існував ще за часів Ліги Націй, остаточно втратив своє юридичне значення, оскільки будь-яке ведення воєнних дій поставле­но під контроль Ради Безпеки, у тому числі випадки, пов'язані із за­стосуванням права на самооборону. Лише ООН має право вживати заходів воєнного характеру для запобігання загрозі миру і безпеки та для припинення збройного конфлікту, який почався.

Воєнні злочини - міжнародні злочини, які порушують закони та звичаї війни і визначені Статутом Нюрнберзького міжнародного трибуналу, Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. та іншими міжнародними домовленостями. Спільні зусилля держав з кримінального переслідування осіб, винних у скоєнні воєн­них злочинів, регламентовано Принципами міжнародної співпраці щодо пошуку, арешту, видачі та покарання осіб, винних у воєнних злочинах і злочинах проти людства, прийнятими резолюцією Гене­ральної Асамблеї ООН у 1973 р

Військовополонені - особи зі складу однієї воюючої сторони, які захоплені під час збройного конфлікту іншою стороною і перебувають під її владою до закінчення воєнних дій. Режим військовополонених регулюють IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухо­путної війни 1907р., III Женевська конвенція про поводження з нійськовополоненими 1949р. та прийняті в 1977р. у Женеві І і 11 Додаткові протоколи до Женевських конвенцій про захист жертв иійни 1949 р. Ці документи передбачають гуманне ставлення до військовополонених без дискримінації за расовою, етнічною, ре­лігійною, національною, політичною, соціальною або іншою озна­кою. Після завершення воєнних дій і у зв'язку з мирним урегулюван­ням військовополонені мають бути повернені на батьківщину.

Вільне місто - у міжнародному праві самостійне територіально-політичне нейтральне і демілітаризоване утворення, правовий режим якого визначається міжнародними договорами і гарантується держа­ками або міжнародними організаціями.

Вірча грамота - документ, який дається послу (посланнику) для акредитації в іноземній державі. Здебільшого вірча грамота встановлоє рівень загальних повноважень, що передбачені Конвенцією про дипломатичні зносини. Вірча грамота підписується главою держави, яка акредитує, і скріплюється печаткою міністерства закордонних справ, її вручають в урочистій обстановці.

Внутріконтинентальні країни - держави, що не мають морського узбережжя. Згідно з Конвенцією про відкрите море 1958 р., Конвенцією про транзитну торгівлю внутріконтинентальних держав 1965р., Конвенцією з морського права 1982р., внутріконтинен­тальні держави мають особливі права: право на доступ до моря та від нього і на транзит через територію сусідніх прибережних держав, право участі в експлуатації частини живих ресурсів екологічних зон прибережних держав того самого регіону або субрегіону. У світі та­ких країн налічується близько З0, зокрема в Європі - 9, в Африці - 14, в Азії - 5.

Внутрішні води - всі води, що розміщуються в межах території певної держави (крім її територіальних вод): ріки, озера, канали, протоки, водосховища тощо. Внутрішніми водами вважають: внутрішні моря, оточені з усіх боків сушею, що є територією лише однієї держави; морські протоки, розташовані між берегом і вихід­ною лінією територіальних вод держави; води портів, бухт, заток (із шириною входу не більш як 24 км). Правовий режим внутрішніх вод регламентується національним законодавством кожної країни окремо, а прикордонних вод - угодами використання.

Воюючі сторони - реально організовані спільноти, що перебува­ють у стані війни одна з одною і визнаються як такі міжнародним правом. Такими спільнотами є насамперед воюючі між собою держа­ви, у відносинах яких замість миру домінують правила ведення війни. До воюючих сторін належить також повстала або воююча сторона в процесі національно-визвольного руху або громадянської війни. У разі визнання воюючої сторони як такої міжнародним пра­вом вона забезпечує ведення воєнних дій відповідно до норм між­народного права. Порушення цих норм можна вважати міжнарод­ним злочином. Воююча сторона несе повну відповідальність за свої дії.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - міжнародна міжурядова організація, спеціалізована установа ООН. Створена у 1946 р. на міжнародній конференції з охорони здоров'я у Нью-Йор­ку. Статут ВООЗ став чинним після його ратифікації (7 квітня 1948 р.) 26 державами. Діє ВООЗ з 1951 р., до її складу входить по­над 160 держав. Робота організації спрямована на "досягнення усіма народами високого рівня здоров'я" (Статут ВООЗ). Головні завдан­ня Статуту ВООЗ: боротьба з особливо небезпечними хворобами, розробка міжнародних санітарних правил, поліпшення санітарного стану навколишнього середовища тощо. Найвищий орган ВООЗ - Всесвітня асамблея охорони здоров'я, в якій представлені всі члени організації; скликається щороку. Асамблея формує Виконавчий ко­мітет ВООЗ, до якого обираються представники З0 держав терміном на три роки і який скликається мінімум двічі на рік. Адміністратив­ним органом ВООЗ є секретаріат на чолі з генеральним секретарем. У системі ВООЗ діє шість регіональних організацій: Американська (Вашингтон, США), Південно-Східної Азії (Делі, Індія), Африкансь­ка (Браззавіль, Республіка Конго), Європейська (Копенгаген, Данія), Західнотихоокеанська (Маніла, Філіппіни), Східносередземноморська (Олександрія, Єгипет).

Місцезнаходження ВООЗ - Женева, Швейцарія.

Всесвітній поштовий союз (ВПС) - міжнародна міжурядова ор­ганізація, спеціалізована установа ООН з 1947 р. Створена у 1847 р. для забезпечення організації та вдосконалення міжнародної пош­тової служби (до 1878 р. - Загальний поштовий союз). Організація функціонує на основі Статуту, загального регламенту та Всесвітньої поштової конвенції, що були прийняті на XVI Поштовому конгресі у 1969 р. і набрали чинності в 1971 р. До складу Всесвітнього поштового союзу входить понад 170 країн світу. Основні цілі ВПС - фор­мування надійної мережі обміну кореспонденцією між державами, вдос­коналення поштової служби. Керівними органами є Конгрес, що скликається один раз на п'ять років, Консультативна рада, яка збирається один раз на рік і налічує 35 членів. Консультативна рада дає ре­комендації з удосконалення роботи, технічного переоснащення тощо.

Місцезнаходження ВПС - Берн, Швейцарія.

Гарантії міжнародні - міжнародно-правові акти, що передбача­ють охорону будь-якої держави (або групи держав), забезпечення певного статусу міжнародних відносин або виконання договірних зобов'язань. У сучасному міжнародному праві розрізняють взаємні та колективні міжнародні гарантії. На сучасному етапі основною формою міжнародних гарантій є міжнародні договори.

Генеральна Асамблея ООН (ГА ООН) - один з головних органів ООН. До її складу входять представники держав - членів ООН (ста­ном на січень 2004 р. - 192 країни). Кожна держава має один голос, її делегація складається не більш як з 5 учасників. Кожен член ГА ООН наділений рівними правами та повноваженнями. Основним актом, що регулює діяльність ГА ООН, є Статут ООН. Генеральна Асамблея уповноважена обговорювати будь-які питання або справи у межах Статуту ООН або такі, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів ООН, крім тих, що належать до компетенції Ради Бсзпеки. Основними для ГА ООН є проблеми міжнародного співробітництва держав з підтримання миру та безпеки, роззброєння, соціального, економічного і національно-культурного розвитку всіх держав, охорони навколишнього середовища тощо (ст. 10 Статуту ООН). ГА ООН сприяє розвитку міжнародного права та його коди­фікації, має важливі повноваження щодо внутрішнього життя ООН. Обирає постійних членів Ради Безпеки і членів Економічної та Соці­альної ради, а спільно з Радою Безпеки - суддів Міжнародного суду ООН. За рекомендацією Ради Безпеки призначає Генерального сек­ретаря ООН, приймає до Організації нових членів, схвалює бюджет ООН і контролює її фінансову діяльність, розглядає щорічні іі спеціальні звіти про роботу всіх органів ООН та її спеціальних установ. Для здійснення функцій ГА ООН утворює 7 головних ко­мітетів, кожен з яких розглядає певну групу питань, а також формує допоміжні органи - комітети і комісії. Рішення з найважливіших питань (наприклад, бюджетних) ухвалюються ГА ООН більшістю у дві третини голосів присутніх і тих держав - членів Організації, що беруть участь у голосуванні. Рішення в інших справах ГА ООН ухвалює простою більшістю голосів. Основною формою діяльності ГА ООН є щорічні чергові сесії, які відкриваються третього вівторка вересня. Крім чергових сесій на вимогу Ради Безпеки або більшості членів Організації можуть скликатися спеціальні чи надзвичайні спе­ціальні сесії ГА ООН. Найпоширенішою формою рішень Асамблеї є резолюції, що мають рекомендаційний характер. Під егідою ООН за резолюціями ГА ООН можуть прийматися універсально-правові документи, конвенції, пакти, декларації тощо.

Офіційні та робочі мови Генеральної Асамблеї ООН: англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька.

Генеральний секретар ООН - найвища адміністративна посадова особа ООН. Очолює секретаріат ООН, призначається Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки ООН на 5 років з можливістю переобрання на новий термін. Статут ООН уповнова­жує Генерального секретаря ООН доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, пов'язані із загрозою міжнародному миру та без­пеці. Щорічно Генеральний секретар ООН готує доповідь, у якій оці­нюється робота Організації за минулий період і висловлюються міркування щодо пріоритетів її подальшої діяльності, а також готує додаткові доповіді на вимогу ГА ООН. Генеральний секретар ООН має статус міжнародного цивільного службовця, підзвітного лише ООН, він присягається не запитувати й не отримувати інструкцій від будь-якого уряду або будь-якої іншої влади, яка не стосується ООН. За ст. 100 Статуту ООН кожна держава - член ООН зобов'язана поважати міжнародний характер діяльності Генерального секретаря ООН і персоналу секретаріату, не намагатися впливати на них під час виконання ними службових обов'язків.

Перший Генеральний секретар ООН - Трюгве Хальвдан Лі (Нор­вегія) - був обраний 1 лютого 1946 р. і займав цю посаду до 10 квітня 1953р.

Геноцид - дії, що чиняться з наміром знищити повністю або част­ково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу; один з найтяжчих міжнародних злочинів проти людства. Правове визна­чення геноциду як злочину регламентовано Конвенцією ООН (схва­леною Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р.) про запобі­гання злочинові геноциду і покарання за нього. Геноцид – це вбивство членів певної групи; заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень або таких, що призводять до розумового розладу; навмисне створення умов життя, розрахованих на вимирання людей; заходи щодо зменшення народжуваності; насильницька передача дітей ін­шій групі людей.

Караність геноциду як міжнародного злочину передбачена також статутами Нюрнберзького і Токійського міжнародних воєнних три­буналів. Караються змова з метою геноциду, пряме і публічне підмовляння до вчинення геноциду, замах на вчинення геноциду, співучасть у геноциді. Особи, звинувачені у вчиненні геноциду, вида­ються країнам, де вони скоїли злочин, або міжнародному трибуналу відповідно до законодавства кожної країни та чинних міжнародних договорів.

Двосторонній міжнародний договір - угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права з різних питань їхніх взаєм­них міжнародних відносин, що встановлює для її учасників певні права та обов'язки. Правовідносини, які виникають при укладенні двостороннього міжнародного договору, настільки міцно пов'язу­ють сторони, що заяви і декларації про розуміння і тлумачення, а та­кож застереження, проти яких заперечує інша сторона, неприпус­тимі. Порядок укладення, дотримання, припинення дії двосторонніх міжнародних договорів регулюється Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденською конвенцією про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

Декларативна теорія визнання - концепція, відповідно до якої держава набуває статусу суб'єкта міжнародного права від часу сво­го виникнення; визнання лише констатує цю правосуб'єктність.

Делікт міжнародний - порушення суб'єктом міжнародного пра­ва норм міжнародного звичаєвого права або загальних принципів права й охоронюваних цими нормами прав та інтересів держав. Суб'єктами міжнародного делікту є держави. Міжнародний делікт передбачає політичну і матеріальну відповідальність держави, а та­кож індивідуальну кримінальну відповідальність осіб, винних у вчи­ненні порушень. Суб'єкт міжнародного права, який вчинив такі дії, називається делінквентом.

Делімітація кордонів - договірне встановлення лінії (межі) дер­жавного кордону, яке здійснюється за картами з детальним зобра­женням на них рельєфу, гідрографії, населених пунктів та інших фізико-географічних об'єктів. При делімітації кордонів договірні сторони проведену на карті лінію кордону супроводжують доклад­ним описом. Карту з нанесеною на ній лінією державного кордону підписують або парафують, скріплюють гербовими печатками. До­говори про делімітацію кордону містять зобов'язання сторін про де­маркацію кордону.

Демаркація кордонів - визначення і позначення лінії державного кордону на місцевості за допомогою встановлення прикордонних знаків на основі договорів про делімітацію кордонів і доданих до них карт. Роботу з демаркації кордонів виконують змішані комісії, створені договірними сторонами. Іноді такі функції виконує міжна­родний орган, який утворюють на основі взаємної домовленості. Після завершення роботи з демаркації кордонів комісія складає спе­ціальний протокол опису кордону, що демаркується, а також прото­кол на кожен прикордонний знак зі схемами.

Демарш - надзвичайна дипломатична акція уряду, органу зов­нішніх зносин або дипломатичного представника однієї держави щодо іншої. У міжнародній практиці причиною демаршу найчастіше є грубі порушення дипломатичних привілеїв та імунітетів, а також виявлення державної позиції щодо питань, пов'язаних зі сферою дер­жавних інтересів. Форми демаршу: заява, нота, меморандум, відкли­кання дипломатичного представника тощо. До демаршу вдаються тоді, коли міжнародний спір або питання, що виникли, не можна розв'язати нормальним дипломатичним способом або для врегулювання яких потрібно вжити термінових заходів. Змістом демаршу може бути вимога, прохання, пропозиція, протест та інші акти. За су­часними нормами міжнародного права демарш не повинен містити погрози силою, оскільки створення такої загрози заборонено Стату­том ООН.

Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії між­народної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї із сторін міжнародного до­говору про відмову від його виконання, що призводить до припи­нення дії договору. Віденська конвенція про право міжнародних до­говорів 1969р. містить загальні правила денонсації та порядок врахування цих вимог у міжнародному договорі.

Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов'язання зберігати текст міжнародного договору, докумен­ти про його ратифікацію, про приєднання до договору інших держав тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Як правило, це держава, в якій відбуваються переговори та підписання договору. Основні функції депозитарію: зберігання оригінального тексту договору; підготовка, засвідчення копій; реєстрація договору в ООН; інформування учасників договору про надходження ратифі­каційних грамот та іншої документації (заяви, застереження, при­єднання, денонсації) щодо договору.

Депортація - примусове виселення з місця постійного проживан­ня осіб, визнаних соціально небезпечними. Депортація здебільшого застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які нелегально перебували на території країни. Для України це категорія нелегаль­них мігрантів, які без дозволу в'їхали на її територію і проживають на ній або ж використовують цю територію для транзитного проїзду до інших держав.

Державна повітряна територія - повітряний простір над сушею, внутрішніми територіальними водами держави, який перебуває під її суверенітетом. Боковою межею державної повітряної території є вер­тикальна площина, що проходить через лінію кордону на суші або воді. Встановлена висота такого простору - близько 100-110 км, про­те авіацією використовується близько 20 км.

Джентльменська угода - прийнята в міжнародній практиці на­зва договору, укладеного в усній формі, що не позбавляє обов'язки, які покладаються на його учасників, юридичного значення. Міжна­родне право допускає такі договори з відповідними юридичними обов'язками сторін. Джентльменські угоди укладаються значно рідше, ніж письмові, і здебільшого тоді, коли між сторонами існує повна довіра у ділових відносинах.

Джерела міжнародного права - сукупність елементів, які вплива­ють на становлення змісту юридичних норм, а саме: потреби в нор­мах, які регулюють соціальне життя, спільна правова свідомість, ви­моги морального характеру тощо. Джерела міжнародного права - це спосіб творення і форми, в яких існують норми міжнародного пра­ва. Розрізняють матеріальні та формальні джерела. Статтею 38 Статуту Міжнародного суду ООН передбачено основні й додаткові джерела міжнародного права. Основні: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, загальні принципи права, визнані всіма націями. Додаткові: резолюції та рішення міжнародних організацій, між­народні судові рішення, національне законодавство, що стосуєть­ся міжнародного права, доктринальні праці найкваліфікованіших фахівців з міжнародного права різних націй. Важливу роль (як допо­міжного засобу для визначення норм міжнародного права) відігра­ють резолюції міжнародних організацій, які мають характер реко­мендацій.

Дипломат - посадова особа відомства закордонних справ, у тому числі дипломатичного представництва держави за кордоном, яка має дипломатичний ранг і дипломатичний імунітет. Дипломат бере безпосередню участь у виконанні функцій відомства, зокрема офіційних контактів у сфері міжнародних зносин з представниками іншої держави.

Дипломатичне представництво - постійний закордонний дер­жавний орган зовнішніх зносин, очолюваний дипломатичним пред­ставником, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною. Як засвідчує практика, дипломатичне представництво, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах, називається посольством, а очолю­ване посланником або повіреним у справах - місією. Різновидом дипломатичного представництва є постійне представництво при міжнародних організаціях. Правовий статус дипломатичного представ­ництва визначається Віденською конвенцію про дипломатичні зноси­ни 1961 р., двосторонніми угодами та внутрішнім законодавством країни перебування.

Дипломатичний акт - дія або заява органів зовнішніх зносин держави або посадових осіб держави, що породжує міжнародно-полі­тичні або правові наслідки. Це встановлення дипломатичних відно­син, вручення вірчих грамот, заяв з викладенням власної позиції тощо. Дипломатичним актом є також письмовий дипломатичний документ, що вручається або надсилається органами зовнішніх зносин однієї дер­жави відповідним органам зовнішніх зносин іншої держави. Найпо­ширенішими актами є меморандум, нота, офіційний лист, пам'ятна записка. Застосування дипломатичних актів визначається міжнарод­ними звичаями та угодами, а також протокольними правилами, нор­мами внутрішньодержавного права з питань діяльності дипломатич­них служб.

Дипломатичний притулок - регламентований нормами міжна­родного права процес допущення іноземця (громадянина іншої держави або особи без громадянства) в приміщення іноземного дипло­матичного або консульського представництва або на військовий корабель з метою захисту його від посягань на життя чи свободу з боку держави попереднього місця перебування. Відповідно до Віденської кониенції про дипломатичні зносини 1961 р., держава не використовує дипломатичного імунітету та екстериторіальності щодо вчиненого кримінального правопорушення.

Дипломатичний протокол - сукупність загальноприйнятих правил поведінки, традицій та умовностей, яких обов'язково дотримуються уряди, дипломатичні представництва та офіційні особи. Дипломатичний протокол є важливим політичним інструментом дипломатії та загального міжнародного спілкування. Дотримання дипломатичного протоколу є обов'язковим, коли відбувається ви­знання нових держав, встановлюються дипломатичні відносини, призначаються глави дипломатичних представництв, вручаються вірчі Ірамоти, здійснюються дипломатичні візити, бесіди і переговори, підписуються угоди, організовуються зустрічі й проводи офіційних делегацій, скликаються міжнародні наради та конференції. Велике зиачення має дотримання дипломатичного протоколу та етикету при використанні державного гімну і прапора. Дипломатичний прото­кол обов'язковий під час святкових і траурних подій та ін. Згідно з дипломатичним протоколом організовуються дипломатичні прийоми, ведеться дипломатичне листування, працює дипломатичний корпус. Загальноприйняті принципи дипломатичного протоколу за­кріплені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

Дипломатія - 1) офіційна діяльність глав держав, урядів і спе­ціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення зовнішньої по­літики й захисту прав та інтересів держави і її громадян за кордоном; 2) сукупність прийомів і методів, що використовуються в перегово­рах і зносинах з іноземними державами.

Дискримінація - навмисне обмеження і приниження прав однієї держави, її організацій і громадян порівняно з правами іншої держави, організації або громадян. Якщо держава вважає, що інша держава застосувала до неї такий акт, вона може у відповідь вжити власних заходів (реторсія). Дискримінація у будь-яких формах забороняється внутрішнім правом демократичних держав, а також міжнародним правом. Протиправність дискримінації випливає із загальновизна­них норм і принципів Статуту ООН та міжнародних актів про права людини, зокрема, Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок 1967 р., Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань 1981 р. та ін.

Добрі послуги - один із видів мирного вирішення спорів, зміст яких полягає у наданні державам - учасникам спору - третьою державою або міжнародною організацією матеріальних можливос­тей для встановлення контакту і ведення переговорів між ними. Добрі послуги можуть бути надані на прохання сторін спору, з ініціативи третьої держави або міжнародної організації. З початком переговорів між сторонами спору повноваження третьої держави або міжнародної організації припиняються. Якщо держави - учасниці спору запрошують третю державу взяти участь у переговорах, то добрі послуги переходять у посередництво. Нормативне закріплення добрі послуги отримали у Конвенції про мирне вирішення міжнарод­них зіткнень 1907 р., а в Манільській декларації про вирішення мир­них спорів 1982 р. і Принципах урегулювання спорів та Положеннях процедури НБСЄ щодо мирного врегулювання спорів 1991 р. добрі послуги включені до переліку мирних засобів вирішення міжнарод­них спорів.

Доктрина Тобара - міжнародно-правова концепція, висунута міністром закордонних справ Еквадору К. Тобаром, згідно з якою було прийнято зобов'язання п'яти держав Центральної Америки (Нікарагуа, Гондурасу, Гватемали, Коста-Ріки і Сальвадору) не виз­навати в цих країнах урядів, які прийшли до влади внаслідок дер­жавного перевороту або революції, доки там не буде встановлений конституційний порядок на основі вільних виборів. Ці положення були закріплені в договорі згаданих країн у 1907 р. і підтверджені договором 1923 р. Мета доктрини К. Тобара - протидія безперерв­ним державним переворотам, що тривалий час відбувалися у латино­американських країнах, відмова у визнанні де-факто будь-якого уря­ду, який прийшов до влади зазначеним шляхом. Водночас у рамках доктрини Тобара держава повинна була відповідати за дії свого уря­ду де-факто перед будь-якою державою, що не визнала цей уряд. Доктрина Тобара і практика її застосування фактично вийшли за межі країн Центральної Америки і поширилися на інші країни кон­тиненту.

Закони і звичаї війни - система норм і принципів міжнародного права, які встановлюють права і обов'язки воюючих сторін і нейтральних держав у воєнному конфлікті. Закони і звичаї війни мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забез­печити захист мирного населення. Визначають порядок початку, ве­дення і припинення воєнних дій, правове становище комбатантів і некомбатантів (мирного населення, військовополонених, хворих і поранених військовослужбовців та ін.), а також правовий режим власності, встановлюють юридичну відповідальність за порушення законів і звичаїв війни. Чинні закони і звичаї війни передбачено міжнародними договорами або їх складено звичаєвим шляхом.

Закритий міжнародний договір - договір, відповідно до поло­жень якого коло його учасників обмежене за певними критеріями.

Застереження - 1) одностороння заява, зроблена державою під час підписання, прийняття, затвердження, ратифікації або приєднан­ня до багатостороннього міжнародного договору, завдяки якій ця держава бажає виключити чи змінити юридичну дію певних поло­жень цього договору в застосуванні його щодо цієї країни; 2) інститут міжнародного права, зокрема права міжнародних договорів, який регулює застосування застереження. Акт застереження є виявом суверенної волі держави як основного первинного суб'єкта міжна­родного права (або міжнародної організації як вторинного суб'єкта міжнародного права), який сприяє, з одного боку, захисту інтересів окремих держав, а з другого - якнайширшій їх участі у багатосто­ронніх міжнародних договорах і угодах. Основні питання застере­ження регулює Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

Захоплення заручників - міжнародне протиправне діяння, що виз­начається як захоплення або примусове утримання будь-якою особою чи особами іншої особи з метою примушення держави, міжна­родної організації, юридичної або фізичної особи чи групи осіб вчинити якусь дію або утриматися від вчинення якоїсь дії, що є умовою звільнення заручника. Захоплення заручника, як правило, супроводжується погрозами вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень або подальшим утримуванням цієї особи. У міжнародному праві захоплення заручника кваліфікується як міжнародний злочин, а особи, що вчинили відповідні дії, - як міжнародні злочинці, які повинні нести кримінальну відповідальність. В Україні існує кримінальна відповідальність за захоплення заручників.

Збройні сили ООН - об'єднані збройні сили держав - членів ООН, які мають забезпечити заходи воєнного характеру в межах примусових дій відповідно до глави VII Статуту ООН. Збройні сили ООН створюються і застосовуються Радою Безпеки у випадках, коли вона визнає існування будь-якої загрози мирові, порушення миру або акту агресії і у зв'язку з цим приймає рішення про вжиття заходів для "підтримання або відновлення миру і безпеки" (ст. 39 Статуту ООН). Вони мають застосовуватися у виняткових випадках, коли інші заходи можуть виявитися або виявилися неефективними. Згідно зі ст. 43 Статуту ООН усі держави - члени ООН зобов'язу­ються надавати у розпорядження Ради Безпеки ООН на її вимогу та відповідно до спеціальних угод необхідні для підтримання міжнарод­ного миру і безпеки національні збройні сили та відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходження через певну терито­рію. Надає допомогу Раді Безпеки ООН з усіх питань, що стосують­ся військових потреб у справі підтримання міжнародного миру і без­пеки, використання військ, переданих у її розпорядження, і здійснює командування ними створюваний Військово-штабний комітет. До його складу мають входити начальники штабів постійних членів Ради Безпеки або їх представники. Згідно з п. 3 ст. 27 Статуту ООН рішення, пов'язані зі створенням і функціонуванням Збройних сил ООН, повинні ухвалюватися з дотриманням принципу одностай­ності постійних членів Ради Безпеки ООН.

Злочини міжнародного характеру (міжнародні кримінальні злочи­ни) -суспільнео небезпечні умисні діяння, що посягають на міжна­родний правопорядок, завдають шкоди мирному співробітництву держав. Відповідальність за вчинення злочину міжнародного харак­теру передбачено міжнародно-правовими актами універсального (Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотич­них засобів і психотропних речовин 1988 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і на­вчанням найманців 1989 р. та ін.) або регіонального (Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 р. та ін.) значення. Конкретні міри покарання за вчинення злочинів міжнародного характеру передбачаються національним законодав­ством після інкорпорування ним положень міжнародно-правового

акта.

З урахуванням об'єкта посягання (конкретної сфери міжнародно­го правопорядку) злочини міжнародного характеру можна класифікувати як: а) злочини проти стабільності міжнародних відносин (міжнародний тероризм, взяття заручників, викрадення ядерного матеріалу, найманство та ін.); б) злочинні посягання на особисті права людини (застосування тортур, торгівля жінками й дітьми); в) злочини у сфері дипломатичних зносин (посягання на осіб, які ко­ристуються дипломатичним захистом); г) злочини у сфері економіки і фінансів (легалізація злочинних доходів, контрабанда, виготовлен­ня фальшивих грошей та ін.); д) злочини у сфері культури (ввезення до країни викрадених культурних цінностей, розповсюдження порнографічних предметів тощо); е) злочини, вчинені у відкритому морі (забруднення морського середовища, порушення правового режиму континентального шельфу, піратство, неподання допомоги на морі та ін.); є) злочини, що пов'язані з роботою цивільної авіації (зокрема, угон повітряного судна); ж) воєнні злочини міжнародного характеру (насильство над населенням у районі воєнних дій, мародерство тощо), які відрізняються від воєнних злочинів як різновиду міжна­родних злочинів тим, що не пов'язані зі злочинною діяльністю дер­жави.

Злочини проти миру та людства - протиправні діяння, що загрожують основам існування націй і держав, їх прогресивному розвитку і мирному міжнародному спілкуванню. У Статуті Нюрнберзького міжнародного воєнного трибуналу йдеться про три види злочинів: проти миру (планування, підготовка і ведення агресивної війни або війни на порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення та­ких дій); воєнні (порушення законів або звичаїв війни); проти людя­ності (вбивства, знищення, поневолення, заслання та інші жорсто­кості, вчинювані стосовно цивільного населення перед війною або під час війни, або переслідування через політичні, расові чи релігійні мотиви з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи є це порушен­ням внутрішнього права країни, де вони були вчинені). Питання співробітництва держав у боротьбі зі злочинами дістали розвиток у Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 р., в Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р. (в якій, зокрема, до зло­чинів проти людства віднесено вигнання внаслідок збройного напа­ду або окупації і нелюдські дії, що є наслідком політики апартеїду, а також злочин геноциду), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про припинення зло­чину апартеїду і покарання за нього 1973 р. (кваліфікувала апартеїд як злочин проти людства). Декларація Генеральної Асамблеї ООН про заборону використання ядерної зброї в цілях війни проголосила застосування ядерної та термоядерної зброї злочинами проти люд­ства. Злочини проти миру та людства належать до найтяжчих зло­чинів міжнародного характеру, за які держави несуть міжнародно-правову, а фізичні особи - кримінальну відповідальність.

Іммігрант - особа, яка в'їхала або в'їздить на територію держа­ви, що не є державою громадянства або країною постійного (звичай­ного) проживання цієї особи, з дотриманням встановленої законо­давством процедури в'їзду до держави з метою поселення на її тери­торії для постійного або тимчасового проживання. Право особи на імміграцію у міжнародному праві не закріплено. Передбачено лише право на рееміграцію (повернення особи до держави, з якої вона емі­грувала) та репатріацію (повернення особи на постійне проживання до держави свого громадянства або етнічного походження). Відповідні положення містяться у таких міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р., Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та ін.

Імперативна норма - норма загального міжнародного права, що визнається і приймається міжнародним співтовариством як така, від­хилення від якої неприпустиме і яку можна змінити лише наступною нормою аналогічного характеру. Імперативна норма передбачена ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., а та­кож ст. 53 Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організація­ми 1986 р. У міжнародному праві така норма має універсальний ха­рактер - охоплює усі держави світу. Імперативна норма має найвищу порівняно з іншими нормами міжнародного права юридичну силу. Договори, які їй не відповідають, вважаються недійсними. Норми міжнародного права не можуть суперечити імперативній нормі.

Імплементація - організаційно-правова діяльність держав з ме­тою реалізації своїх міжнародно-правових зобов'язань. Механізм імплементації міжнародно-правових норм включає сукупність пра­вових та інституційних засобів, що використовуються суб'єктами міжнародного права на міжнародному і національному рівнях. Міжнародна система імплементації складається зі створених на основі міжнародних угод універсальних, регіональних і локальних міжна­родних організацій, спеціалізованих установ та їх допоміжних орга­нів. Завдяки їм стає можливим об'єднання зусиль держав і міжнарод­них організацій у реалізації чинних норм міжнародного права.

Інкотермс (англ. Incoterms - скорочено від International Commercial Terms - міжнародні комерційні терміни) – міжнародні правила тлумачення комерційних термінів з метою запобігти відмінностям у трактуванні умов договорів міжнародної купівлі-продажу. Опубліковані Міжнародною торговою палатою (МТП) у 1936 р., доповнення вносилися у 1953, 1967,1976, 1980 рр., нині діють у редакції 1990 р.

Іноземці - особи, які перебувають на території певної держави, не маючи її громадянства. В країні перебування іноземцям надаються національний режим, режим найбільшого сприяння або спеціаль­ний режим. Правовий статус іноземця на території України визначається Конституцією України і Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" 1994р.

Інституції - посібники з основ права, насамперед цивільного. Наприклад, у Давньому Римі авторами таких посібників були Калістрат, Гай, Флорентін, Марціан. Найвідоміші Інституції Гая, укладені у II ст. У VI ст. були створені Інституції Юстиніана, які мали слугувати посібником для першого року навчання в юридичних школах. У сучасних умовах цей термін вживається у переносному значенні - установи або заклади.

Поиск по сайту: