Поняття судової влади і її місце в системі розподілу влади

КПЗК

Тема: СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Лекційні питання:

1. Поняття судової влади і її місце в системі розподілу влади

2. Конституційні основи організації судової влади

3. Системи судових органів. Органи і посадові особи, які сприяють здійсненню судової влади

4. Конституційний статус суддів у зарубіжних країнах

5. Конституційні принципи здійснення судової влади

Поняття судової влади і її місце в системі розподілу влади

Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу вла­ди, є самостійною незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлума­чення норм права, з відповідними контрольними повноваження­ми спеціально уповноважених органів - судів.

Як відомо, кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. На відміну від законодавчої влади, суд не створює загальні правила поведінки (виняток становить судовий преце­дент, характерний для країн англосаксонської правової сім'ї), не здійснює виконавчо-розпорядчих повноважень (хоча у судових установах можуть існувати посади судових виконавців). Держав­на влада суду має конкретний характер. А основною специфіч­ною формою діяльності суду є правосуддя, тобто вирішення на підставі чинного права із застосуванням особливої процесуаль­ної форми конкретних справ і спорів, які виникають внаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різним структурам держав. Отже, судовій владі нале­жить роль арбітра у спорах про право.

Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади:

- охорона прав і законних інтересів громадян;

- охорона правопорядку від злочинних й інших правопору­шень;

- контроль за тим, щоб діяльність державних органів не вихо­дила за правові межі.

Основа судової влади - це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією. Слід за­уважити, що судова влада належить не судовій установі будь-яко­го, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або «одноособовому» судді, які розглядають справу.

Як правило, у країнах тоталітарного соціалізму у процесі бе­руть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох євро­пейських країнах - суддя та 6-9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у країнах англосаксонського права - суд­дя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як правило, фактично лише забезпечують при­сутність). Присяжні, за рідкісним винятком, беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише пи­тання наявності або відсутності вини підсудного (вирішують пи­тання факту, а не права).

Кадровий склад судової системи - це, передусім, особливий професійний прошарок - суддівський корпус, наділений особли­вим правовим статусом (як і судді, що до нього входять). Наприк­лад, у ст. 92 Основного закону ФРН сказано: «Судова влада ввіряється суддям».

При розгляді, вирішенні тих чи інших конфліктів, які виника­ють у суспільстві, судді повинні керуватися законом, правосвідо­містю та внутрішнім переконанням. Правосвідомість та внутрішнє переконання, передбачають не лише професійну підготовку, а й певний життєвий досвід.

Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні пануван­ня права, в тому числі й щодо держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Ніхто, у тому числі й держава в особі будь-яких її органів, не може втручатися у діяльність суду під час здійснення правосуддя. Громадяни, їх організації та об'єднання, усі державні і муніципальні органи, сама держава, яку представляють вищі органи влади і управління, зо­бов'язані виконувати рішення судів. Атрибутами судової влади є: широкі юрисдикційні повноваження, правовий статус судів як особливих органів державної влади, власне виконання владних суддівських повноважень.

➧ Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяль­ність багато в чому залежить від інших гілок влади і, передусім, від законодавчої. Адже саме остання визначає структуру судової системи, компетенцію її окремих ланок, статус судів тощо.

Основою законодавчої регламентації є, передусім, конститу­ція. Більшість сучасних конституцій містить принаймні загальні положення щодо статусу судової влади («Про судову владу» - конституції Франції, Іспанії, «Правосуддя» - конституція ФРН, «Суди» - конституція Португалії).

Ці положення визначають за­гальні конституційні засади судової влади конкретної країни і встановлюють:

а) визначення судової влади як однієї зі складових єдиної сис­теми розподілу влади (місце судової влади у загальній єдиній си­стемі розподілу влад);

б) основні принципи організації і діяль­ності судової системи;

в) правовий статус судів;

г) судові гарантії прав і законних інтересів громадян.

Крім того, у багатьох країнах існує спеціальне законодавство, що детально розвиває конституційні засади судової влади. На­приклад, це спеціальні закони про судоустрій: «Закон про судо­устрій» 1975 р. у ФРН; «Органічний закон про судову владу» 1981 р. в Іспанії; «Судоустрій і судове провадження» розд. 28 Зводу За­конів США; або закони, що визначають статус суддів: «Органіч­ний закон про статус магістратури» 1978 р. у Франції.

➧ Роль виконавчої влади щодо судової системи у порівнянні з законодавчою владою дещо менша. Вона зводиться здебільшого до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль значніша у тих країнах, де на міністерства юстиції покладено деякі функції управління і керівництва прокуратурою. Наприклад, у Німеччині, на міністерства юстиції земель покладається обов'я­зок з призначення значної частини суддів.

Однак, необхідно зау­важити, що у другій половині XX ст. міністерства юстиції почали втрачати свою керівну роль в управлінні судовою системою. Ця тенденція є свідченням посилення суддівського самоуправління, а отже і самостійності судової влади. Вищі ради магістратури, за­гальнодержавні ради суддів, вищі кваліфікаційні суддівські ко­легії - органи суддівського самоврядування, створення яких пе­редбачається багатьма новітніми конституціями. На ці органи по­кладається вирішення питань формування суддівського корпусу і кар'єри суддів та прокурорів, призначення на посаду, дисципл­інарної відповідальності, реорганізації окремих судів, інспекту­вання судів у необхідних випадках. У Конституції Польщі 1997 р. у ст. 186, наприклад, записано: «Всепольська Судова Рада стоїть на сторожі незалежності судів і незалежності суддів».

На відміну від органів виконавчої влади (міністерств юстиції), ради судів, вищі ради магістратури, ради правосуддя та інші відно­сяться конституціями до органів судової влади, хоча судові функції вони не виконують.

Особливістю судової влади як незалежної гілки є певна полі­тична самостійність. Рівень політичної самостійності судової вла­ди зумовлений суспільно-політичним становищем, в якому відбу­вається діяльність суду. На відміну від законодавчої влади, яка тісно пов'язана з політикою (депутати парламенту, як правило, у більшості країн є представниками політичних партій, а в деяких парламентах навіть на законодавчому рівні допускається лоббізм), на відміну від виконавчої влади, яка також бере участь у політиці й підпадає під політичний тиск із боку партій або ж інших об'єд­нань, здійснення судової влади має абсолютно виключати по­літичний вплив, так само як і будь-який тиск із метою впливу на рішення суду.

Суддя не повинен керуватися політичними мотивами або будь-якими мотивами поза межами закону і своєї правосвідомості. Однак насправді це не завжди буває так, особливо у діяльності вищих судових органів, конституційних судів. В умовах тоталі­тарного соціалізму діяльність суду часто виступає продовженням партійної політики. У цих країнах широко використовується т. з. «телефонне право». Не є вільним від впливу політики, суспільної Думки і суд у демократичних країнах.

Положення судової гілки влади певною мірою є суперечливим. З одного боку, це досить сильна влада, оскільки лише вона може здійснювати такі заходи, які не в змозі здійснювати ані законо­давча, ані виконавча влада (наприклад, позбавити людину свободи, майна). З іншого боку - це досить слабка влада, оскільки не опирається на безпосередню підтримку виборців, як законодавча влада, хоча у деяких країнах судді нижчих судів, народні засіда­телі можуть обиратися громадянами (США, КНР). Силові меха­нізми судової влади, на відміну від виконавчої влади, або відсутні, або надто слабкі (судові виконавці). Однак сила судової влади повинна ґрунтуватися на неухильному дотриманні закону, повазі судового рішення. Таке ставлення до судової влади має вихову­ватися протягом тривалого часу й існує, передусім, у країнах з усталеними демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права.

Загалом можна сказати, що самостійність судової влади, висо­кий ступінь поваги до неї з боку усіх членів суспільства - це свід­чення руху країни до правової державності. Цілком зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з самодержавством, авторитар­ним (тоталітарним) режимом. У силу історичних особливостей, рівня правосвідомості суспільства і деяких інших чинників сту­пінь самостійності, авторитету судової влади можуть відрізняти­ся і в тих країнах, які встали на шлях побудови правової держави. Однак і там очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення повноважень судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших право­вих актів.

Поиск по сайту: