 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
ВІДРОДЖЕННЯ
ЛЕКЦІЯ 8.1. СХІДНОХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА ДОБИ
План.
1. Олельківський ренесанс.
2. Ранній гуманізм в Україні.
3. Національна освіта та книгодрукування в Україні (др. пол. ХУІ – перша пол. ХУІІ ст.).
4. Ренесансне мистецтво України.
1.У 30 –х роках ХУ ст. в українських землях посилилося прагнення позбутися литовського панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центром духовного життя знову став Київ, а також Львів, як важливий торговий і ремісничий центр, одне з чільних міст Галицької землі. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Його володіння охопили Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину, де політичне відродження колись могутньої держави – Київської Русі пов’язується з економічним і культурним піднесенням. Усе це вимагало практичних знань, розвитку світської науки. Київ став центром раціоналістично-гуманістичного руху, тут працював потужний осередок перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської культури.
Саме діяльність цього осередку дає змогу стверджувати суттєві зміни в орієнтації української культури вже у другій половині ХУ ст. Другий південнослов’янський вплив, міцні зв»язки з Македонією, Сербією, Болгарією та іншими слов’янськими країнами спричинилися до переорієнтації культури: від візантійської містичної традиції, яка вже вичерпала життєдайні сили, до традиції західноєвропейської з її життєстверджуючим раціоналізмом. Завдяки проникненню арабської вченості в європейських університетах християнські ченці розвивали логіку Арістотеля, вдосконалювали мистецтво доведення істини та пошуку нового знання.
Зацікавлення шляхами доведення істини й пошуку нового знання, що мало місце в європейській схоластиці, сприяло також перевороту у світогляді. Надія на потойбічне життя в єдності з Божою благодаттю поступилася місцем прагненню пізнати земне життя, наповнити його діяльним сенсом, зробити змістовним і цікавим. Поступовий відхід від візантійської традиції з її орієнтацією на потойбічне спасіння спричинив інтерес до природничо-наукових і логічних трактатів європейського й арабо-європейського походження. Вчені київського осередку перекладали мовою, наближеною до розмовної української трактати «Арістотелеві врата», «Космографію» і «Шестокрил», а також логічні праці Мойсея Маймоніда й Аль-Газалі «Логіка Авіасафа». Саме ці трактати умовно можна назвати природничо-науковими, адже вони ознайомлювали українського читача з основами знань, необхідних людині в земному житті, а також творили українську наукову термінологію.
Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї історії, що можна назвати відродженням традицій культури Київської Русі. В часи Олельковицького ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 р., 1462 р.), «Златоструй» (1474). Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. Стараннями українських міщан Кракова було відлито кириличний шрифт і в друкарні німця Швайпольта Фіоля створено перші друковані українські книги (1491р.): «Осьмигласник», «Часослов», «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна». Галицька земля з центром у Львові неначе успадкувала прагнення до утвердження і розвитку української культури після занепаду династії Олельковичів (1471 р.). Контактам із Західною Європою сприяла геополітична ситуація цих територій, мешканці яких інтенсивно засвоювали наукові знання у західноєвропейських університетах уже в ХІУ ст.
Поряд з природничонауковими трактатами українське суспільство отримало переклади старозаповітних книг («Руф», «Естер», книги пророків та ін.), а також світську літературу, апокрифічні Євангелія тощо. Все це – явища, що знаменували період, названий у науковій літературі Передвідродження, а в українській культурі – те культурне піднесення, з якого починалася культура Ренесансу. Саме в цей період формувався новий світогляд з орієнтацією на земне життя і потребу його пізнання та вдосконалення.
Отже, вже у ХУ ст. в Україні, за словами Івана Франка, «повіяло тим новим європейським духом». Той дух виявився у розвитку міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке право, створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва – нової сили, що взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самосвідомості українства. Виявився той дух і в усе інтенсивнішому потязі до освіти української молоді: вже на початку ХУ ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу на вул. Вишневій (1409 р.), якою опікувався професор Ян Існер. Збереглися відомості, що вже у ХІУ ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися – вони ставали там професорами, навіть ректорами.
Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність. Ренесансна людина відчувала себе творчою особистістю, котра прийшла оволодіти цим світом як Божим творінням і збагачувати його, створюючи разом з Богом. У такому світогляді стало можливим гасло «Людина – митець». Саме зародження такого світогляду помічаємо в період Олельковицького ренесансу в Україні.
2. В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період ХУ-ХУІ ст. В Україні поширенню ідей гуманізму в ХУІ ст. сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес, що почався в ХУ ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст тощо. Незважаючи на складні зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України іде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин; посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість; з’являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти і науки. Зросла кількість шкіл і підвищився їхній освітній рівень, починаючи вже з середини ХУ ст.
Ранній гуманізм в Україні ознаменувався діяльністю провідних учених – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксолана. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославити її у світі.
Юрій Дрогобич (Котермак) народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському університетах – найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, впродовж 1478-1482 рр. Викладав тут математику і астрономію. У 1481-1482 рр. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, викладав медицину і астрономію. Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора – власну «Прогностичну оцінку року Божого 1483» (Рим, 1483 р.). У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст – Дрогобича, Львова, Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р.» і «Трактат із шести розділів про затемнення» (1490 р.).Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця – Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачити погодні катаклізми. Вважають, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і польський астроном Миколай Копернік.
Павло Русин із Кросна народився на Лемківщині, навчався у Краківському (від 1491р.) та Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщтні. Писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності. Досягти земного щастя і залишитися в пам’яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності. Поетичне слово називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його вихованцями були відомі ренесансні поети – Ян Вислоцький. Ян Дантишек, Ян Паноній.
Лукаш з Нового Міста – педагог і філософ, народився біля Самбора. Навчався у Краківському університеті, згодом працював тут; з 1517 р. – бакалавр, а з 1521 – доцент філософії та магістр вільних мистецтв. У останні роки життя переїхав на батьківщину, продовжував співпрацювати з Краківським університетом; 1522 р. опублікував перший у європі підручник з епістології. Написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Мистецтво епістеміології – вміння писати листи – було для гуманістів дійовим засобом популяризації своїх поглядів, відстоювання соціальних, релігійних, національних прав і свобод. У лекціях з філософії Лукаш пропагував вчення Арістотеля, однак засуджував сліпе поклоніння авторитетам, пробуджував навички самостійного мислення слухачів. Належав до людей діяльних, творчих, освічених, яких вважав рушіями суспільного прогресу.
Станіслав Оріховський-Роксолан – оратор, публіцист, філософ. Історик, полеміст. Народився в с.Оріховка Перемишлянського повіту Руського воєводства. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу – всього у різних університетах навчався 17 років. У 1543 р. повернувся в рідні місця, зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами, мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші праці: 1. «Дві промови «Про турецьку загрозу». Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Ідея його живе донині в концепції «європейського дому ». 2. «Про целібат» - лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священників, оскільки целібат суперечить природі людини, праву мати сім’ю і продовжувати рід. За це вченого відлучено від церкви, заборонено служіння, однак він одружився і виховував дітей. 3. «Настанови польському королеві Сигизмунду Августу» - гуманістичний твір про природу монархічної держави. Автор наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури. 4. «Літопис», що охоплює п’ять років історії Польщі. 5. «Промова на похороні Сигизмунда 1», введена до антології «Промови найвидатніших мужів» і перевидана. Талант оратора і публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Відомо. Що католикові, який паплюжив православ’я – віру його матері – Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов’язок шанувати віру предків.
Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших людей Європи. Його учителем був Мартін Лютер, а друзями – Альбрехт Дюрер, Лукас Кранах-Старший.
Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Шимон Симонід). Народився він у Львові, навчався у Краківському університеті. Відомий філолог, мав титул «королівського поета». В польській літературі Шимонович започаткував новий жанр – русинські пісні «Селянки», а також писав епітафії, драми, дрібні оповідання – фрашки. Відомий громадською діяльністю, зокрема організаторсько-педагогічною. Брав участь у заснуванні Замойської академії, підборі професорів, фундуванні друкарні. Його «Селянки» (1614 р.), написані під впливом «Буколік» Вергілія і італійської буколічної поезії доби Ренесансу та опубліковані в Замості з численними українізмами в мові, подають реальні картини побуту українського села. Вчений цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей.
В економічному, політичному та культурному відношенні Україна ХУ-ХУ1 ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувалися, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукарис. Осідали вони переважно у Львові і острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактам із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів.
Принагідно зауважимо, що поступово почали з’являтися переклади Святого Письма слов’яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє, Літківське Євангеліє, Псалми Давидові.
Таким чином, завдяки діяльності українських гуманістів у духовній культурі України поширювалися та утверджувалися гуманістичні ренесансні ідеї, особливо ті, які називаємо ідеями громадянського гуманізму: патріотизм, національна самосвідомість, служіння своєму народові, справедливість, політичні свободи. Ці ідеї стали провідними в творчості письменників-полемістів другої половини ХУ1- ХУ11 ст., ідеологічно підготували національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, сприяли формуванню нового погляду на людину, її призначення, сенс буття. Діяльність гуманістів передвідродження сприяла і розвиткові освіти в Україні, створення нових, ренесансного типу, навчальних закладів.
3. Період кінця ХУ1-першої половини ХУ11 ст. став часом культурно-національного пробудження в Україні. В цей період в українському культурному процесі виявилися характерні риси ренесансної культури: гуманістичний світогляд, антропоцентризм ренесансного мислення, формування світської культури. Основним стрижнем і головним результатом ренесансно-реформаційного руху стало виникнення в Європі самобутніх національних культур. Розвиток культури України був типологічно пов2язаний з цим загальноєвропейським процесом.
В той же час, «і Гуманізм, і попереднє Відродження, і пізніша Реформація, - зазначає Є.Маланюк, - приходять на західну половину української еліпси не лише з певним, цілком натуральним запізненням, але й ніби «всуміш». У цьому твердженні ми тільки не можемо погодитися з положенням про лише «західну половину» України, як ареал поширення ренесансно-реформаційних явищ, адже гетьман Сагайдачний переніс осередок козацтва до традиційної української столиці – Києва».
Національна організація українства в цей історичний період мала основу в двох центрах: міщансько-духовному і козацькому. «Перше середовище розвинулося у часи найбільшого напруження боротьби з польськими впливами. Міста висунулися на перший план у громадянському житті й організували оборону проти ворожого наступу. Братства скупчили в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали огнищами нового громадського життя» (І.Крип’якевич).
В Україні підіймається гаряче величання освіти як дієвого засобу проти всіх національних бід. «Борців за українське відродження кінця ХУ1 ст. (М.Грушевський) захоплює організація національної школи, щоб українська молодь, студіюючи «науки іноязичні, віри своєї не відпадала», як писали львівські братчики. Пекучою проблемою визнається розвиток національної освіти, культури, науки, щоб можна було бути культурною людиною, не розриваючи зв’язків зі своєю національністю. Ці завдання приймає все українське громадянство, від верхів його ієрархії до широких міщанських кіл в свідомості страшенної небезпеки, якою загрожує українству брак національної культури.
Справу організації освіти, навчання, друкування і розповсюдження книг взяли у свої руки церковні братства. Братських рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві Св. Миколая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині ХУ1ст. – після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестеської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію – продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян – ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині ХУ1-першій половині ХУ11 ст.
В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. З відкриттям першої української братської школи у Львові 1586 р. був створений Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586 р.), - один з найстаріших європейських шкільних статутів. Цей Статут, який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства.
Нові ідеї і переконання в пекучій потребі розвитку національної школи, просвітницької і наукової роботи як єдиного порятунку з національно-культурного занепаду, знаходять живий відгук серед львівського міщанства. В 1583 р. львівські братчики викупляють після смерті І.Федорова його друкарню та укладають план своєї школи по новому, вищому типу. Школа і друкарня мали становити одну просвітницьку інституцію, осередок освітньої і наукової роботи. Друкарня служила переважно інтересам школи – в ній виходили шкільні видання. Серед вчителів були люди з літературним талантом: брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Транквіліон Ставровецький, Юрій Рогатинець.
Школа в Луцьку була заснована при Хрестовоздвиженській церкві, а 1620 року патріарх Єрусалимський Феофан благословив правом ставропігії цю церкву і братство. Школа Луцького братства мала назву Елліно-словенська, бо в ній викладали дві мови. Предметами навчання були грецька і слов’янська граматики з вправами, вивчення і тлумачення уривків з писань отців церкви, рахівнича наука, риторика, діалектика та філософія. Зі статуту школи видно, що релігійне виховання займало важливе місце, і це цілком природно, адже сама потреба в шкільному вихованні диктувалась необхідністю боронити православну віру від єзуїтів.
Близькою за змістом і антикатолицькою спрямованістю до культурно-освітньої діяльності братств була робота вчених гуртків при дворах деяких українських магнатів (князів Острозького, Юрія Слуцького у 1560-х рр). Перше місце серед них займав гурток учених і літераторів, які групувалися навколо українського магната князя К.Острозького. Першою справою, що зосередила в Острозі культурні сили і дала початок освітній та літературній роботі була підготовка до видання Біблії. У зв’язку з цим стоїть і створення друкарні. Зосередження книжних, освічених людей з різних країв дало можливість розвинутися літературній і видавничій діяльності та організувати першу школу вищого типу в Україні. Так у 1576-1577 рр. виникає Острозький культурно-освітній центр якісно нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки.
Сучасники називали Острозьку школу вищого типу «тримовним ліцеєм», «колегією», «академією». Основоположник української історіографії М.Грушевський називає її «першою українською академією наук». навчання було організовано за західноєвропейською системою «семи вільних мистецтв», яка, до речі, впроваджувалася і в систему викладання братських шкіл. Крім слов»янської, вивчались грецька і латинська мови. Вивчення слов»янської мови тісно і зв’язаної з нею книжної української мови було поставлено глибоко науково, про що свідчать пізніші граматичні праці вихованці острозької школи Мелетія Смотрицького («Граматика словенська»). Пам’яткою філологічної науки в острозькій школі треба вважати і першу «Граматику словенська язика»(1586).
Князь Костянтин Острозький, фундатор і меценат культурно-освітнього центру, закликав в Острозьку колегію кращих учених, письменників і педагогів того часу зі Львова, Києва, Вільно та Греції. Першим ректором колегії у 1570-1580 рр. був Герасим Данилович Смотрицький, літератор і публіцист. Визначними представниками літературно-наукового гуртка виступають острозький священик Дем’ян Наливайко, брат славного козацького ватажка, перекладач і автор українських віршів, ієромонах Кипріян, знавець грецької мови і перекладач; Василь Суразький, один з керівників колегії, автор першорядних богословсько-полемічних трактатів, Клірик Острозький, автор відповідей уніату Потієві; Христофор Філалет-Бронський, полеміст; білорус А.Римша, автор «Хронології»; освічені греки: Кирило Лукарис, викладав в Острозі у 1594-1598 рр., пізніше визначний церковний діяч, протосінкел Никифор, поляк Ян Лятос, професор Краківського університету, математик, філософ і астроном.
Однак після смерті старого князя К.Острозького (1608 р.), його маєтки й фундації перейшли до католиків. Острозька школа й друкарня потрохи завмирали, а на їх місці згодом постала єзуїтська колегія.
Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури. По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу, по-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможлива ніяка освіта, вища школа, ніяка наука; по-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план львівської братської школи розроблявся під впливом острозького зразка; по-четверте острог у період останньої чверті ХУ1 – на початку ХУ11 ст. бів головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.
Уся ця широка освітня діяльність сприяла значному піднесенню рівня писемності в Україні. Зокрема Павло Алепський, що проїжджав через Україну в 1651 р. записав у своєму щоденнику: «По всій землі руській ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок чи дочок, уміють читати». Й інші документи свідчать, що рівень писемності був досить високим.
На початку ХУІІ ст. Києву, що колись, в княжі часи, уже був осередком українського політичного і розумового життя, знову випала висока доля зробитися осередком розумового руху, який відкрив для всієї України новий шлях до освітнього, наукового і літературного життя. Це було пов’язано, як ми вже зазначали, з діяльністю двох національних центрів: Міщансько-духовного і козацького, козацьких гетьманів і київського митрополита Петра Могили.
У 1615 р. Галшка Гулевичівна подарувала братству належну їй землю з будівлями у Києві на Подолі з тим, щоб там заснований Братський монастир з училищем для дітей як шляхетських, так і міщанських. Умовою цього дару було те, щоб земля зі своїми установами не виходила з православного володіння. Це активізувало діяльність Київського братства, яке називалося Богоявленським. 1620 року патріарх Єрусалимський Феофан затвердив статут братства, надав братству з церквою право ставропігії і благословив їх. Київське братство займає особливе місце і набуває значення ідейно-культурного центру українського суспільства.
Освітньо-культурний рух дістав нову силу відколи почалася діяльність Петра Могили, митрополита київського. П.Могила задумав створити вищу школу при Києво-Печерській Лаврі. Гетьман і козацькі старшини звернулися з проханням до П.Могили віддати свої пожертвування на існуюче братське училище і об’єднати сили. У 1632 р. відбулася вікопомна подія: школа Києво-Печерської Лаври і київська братська школи були об’єднані у Київську колегію, яка посіла перше місце серед інших навчальних закладів України.
Колегія була влаштована на зразок тодішніх вищих шкіл у Європі і особливо в Кракові. Метою Колегії було створення покоління вчених і обізнаних духовних осіб і світських людей. Завданням Колегії в умовах Речі Посполитої стала підтримка національної самобутності. Ідеалом П.Могили була така людина, яка зберігаючи свою православну віру, водночас за освітою стояла б в рівень з поляками, панівною нацією в державі. До цього ідеалу і спрямовувалися виховання і навчання, прийняті Могилою.
У навяальному відношенні Київська колегія поділялася на дві конгрегації: вищу і нищу. Нижча поділялася на шість класів: навчали читанню і письму, трьома мовами: слов’янською, латинською, грецькою, у класах граматики і синтаксису вивчали граматичні правила трьох мов, виконували практичні вправи, викладали Катехізис, арифметику, музику і нотні співи. У класі поезії викладали поетику і вправлялись у віршуванні як слов’янською, так і латинською. Далі йшов клас риторики, де учні вправлялися у писанні промов, керуючись особливо Ціцероном і Квінтіліаном. Вища конгрегація мала два класи: спочатку був клас філософії, яка викладалася за Арістотелем і поділялася на три частини: логіку, фізику, метафізику. В цьому ж класі викладали геометрію та астрономію. Найвищий клас, був клас богослов»я, у тому ж класі викладали гомілетику і учні вправлялись писати проповіді.
Загалом, викладання у Київській колегії велося з урахуванням європейського досвіду і колегія стала навчальним закладом вищого типу європейського рівня. Києво-Могилянська колегія в перспективі зробила вагомий внесок у розвиток вищої освіти, науки і літератури всієї Східної Європи.
Характерною рисою епохи Ренесансу було поширення книгодрукування.
Книгодрукування в Україні розвинулося у другій половині ХУІ ст., хоча перші книги слов’янською мовою були надруковані в Кракові 1491 р. Перша слов’яно-руська друкарня в межах Литовського князівства була заснована у Вільно в 20-х рр. ХУІ ст. білорусом Ф. Скориною, який походив з Полоцька. Видання Скорини були поширені і в Україні.
Основоположником постійного книгодрукування в Україні за відомими на сьогодні документами і стародруками був Іван Федоров, який у 60-х рр. ХУІ ст. виїхав з Москви «за литовський рубіж». Спочатку російський першодрукар І.Федоров та його помічник П.Мстиславець оселилися на білорусько-українському пограниччі в Заблудові в маєтку магната Г.Ходкевича і заснували на його кошти друкарню. Тут московські емігранти-друкарі Видали «Євангеліє Учительне» (1569 р.). Незабаром Мстиславець перейшов у Вільно, де і влаштував друкарню. А І.Федоров у Заблудові видав ще Псалтир з Часословом (1570 р.). На цьому і обірвалася магнатська опіка. Ходкевич, запропонувавши Федорову як винагороду «сільце», сказав йому припинити друкування. Але Федоров не прийняв цього дарунка, бо вважав своїм життєвим покликанням нести освіту в народ.
І.Федоров переніс свою роботу в Україні і в 1572 р. переїхав до Львова, провідного культурного центру України на той час. Безрезультатно він звертався «до многих багатих, прохаючи у них підмоги для заснування друкарні». При допомозі, що показово, небагатих міщан йому 1573 р. вдалося заснувати друкарню. У 1574 р. відбулася знаменна подія: в друкарні Федорова був надрукований «Апостол» - перша точно датована друкована книга України. 1574 р. Федоров видав також першу слов’янську «Азбуку» (Буквар) з елементами граматики. Отже, Іван Федоров став і першим видавцем навчальних книг в Україні.
Проте і у Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина острозького – лідера національних сил України. Кн. К.Острозький прийняв на службу вже відомого друкаря через намір видати Біблію. В Острозі на Волині Іван Федоров заснував друкарню і першою книгою, яка вийшла з острозької друкарні став Буквар з слов’янськими текстами (1578 р.), виданий для потреб щойно заснованої Острозької колегії.
У 1580-1581 рр. І Федоровим була надрукована Біблія церковнослов’янською мовою – перше повне видання слов’янською мовою. Острозька біблія була надрукована на основі одержаного з Москви повного кодексу Біблії, зібраного новгородським архієпископом Геннадієм. Знаменита Острозька Біблія – чудовий зразок друкарської справи того часу з усього слов’янського світу.
З Острога І.Федоров повернувся до Львова, але не міг через борги розгорнути видавничої діяльності. У 1583 р. Федоров Помер у Львові. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок. Заставлену за борги друкарню Федорова після його смерті викупило Львівське братство.
Існують також гіпотези про заснування друкарень в Україні до І.Федорова. У документах пізнішого часу (ХУІІ ст.) є згадки про те, що у 1460 р. львівський міщанин С.Дропан подарував Львівському Онуфріївському монастиреві власну друкарню. Є відомості в документах ХУІІІ ст. про заснування князем К.Острозьким друкарні у Києві 1531 р. Та відсутність ідентичних джерел, а саме дофедорівських стародруків, не дають підстав ні стверджувати про книгодрукування в Україні до 1574р., ні водночас відкинути цю гіпотезу. Тим більше, що для кінця ХУ ст. ми маємо точні дані про прагнення принаймні знайти видавців, які б друкували книги для української громадськості.
1. Характеризуючи суспільні і культурні явища в Україні зазначеного періоду І.Франко вказував: «Взагалі кінець XVI і початок ХVІІ віку в Південній Русі був часом великого оживлення на полі суспільнім і освітнім».
2. Провідна роль у розвитку української культури цього часу належала містам. У них були створені братства. Політична і культурно-освітня діяльність українських міст та їхніх братств була частиною реформаційного руху, що охопив усю Європу. Братства «дали відсіч полонізації, що наступала на міста, а далі перенесли свою діяльність на всю країну, увійшли в тісні зв”язки з православною шляхтою і духовенством, піднімаючи їх культурний рівень. З братських кіл вийшла нова ієрархія, яка зайнялася реформою церкви і розвитком культури». (І.Кріп”якевич).
3. Братства провели широку культурну діяльність, будували школи, поширювали освіту, закладали видавництва книг. В Україні на рубежі XVI – XVII ст. Формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних традиціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.
4. В Україні відбувається великий культурний прогрес, який ніс на собі печать реформаційних гасел. Період другої половини ХVI – першої половини XVII ст. займає унікальне місце в історії духовного розвитку українства. Йому притаманний небачений понад 200 років перед тим розквіт культури, освіти й літератури.
4. Віяння Ренесансу переходили в міську архітектуру, як культову так і цивільну. Цьому сприяли як і жваві торговельні стосунки українських міст, особливо Львова, з містами Італії, Німеччини, Польщі, так і навчання молоді в італійських університетах, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст. У 1527 р. велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції зі спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури. Провідну роль в архітектурі другої половини ХУІ ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри. Загалом в архітектурі Львова другої половини ХУ - першої половини ХУІІ ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патриціату, католицьких храмах, каплицях – слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу в Україні. Друга, представлена в православних храмах – синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко. Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львові був відгороджений від місцевих впливів і традицій. У скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.
Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинців. Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці ХУ ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. Монастирський будинок мав по фасаду відкриту лоджію, яку утворювали три арки, між якими стояли статуї. Споруди монастиря бенедиктинок утворюють куточок ренесансного Львова, ніби перенесений з Північної Італії;, Костел бернардинців ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу – плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві костелу вроцлавського архітектора Андреаса Бемера, так і особливою увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовника. В одній з найсвоєрідніших споруд львівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.
В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалося славетне Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до нього приєднався також відомий львівський архітектор Войцех Капінос, а завершив будівництво Амвросій Прихільний. Але авторство повністю належить Павлу Римлянину. Церква є зразком вдалого синтезу ренесансних і українських архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з розташуванням бань по одній осі. В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві особливої гідності і краси. Поруч церкви стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ставропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. Вежа стоїть окремо побіч церкви, на квадратній основі. Її висота з шоломом 60,15 м, з хрестом – 65,85 м. Побудована цілком з тесаного каменю, поділена на поверхи, відділені гзимсами, кожний поверх розділений на дві аркади. На горішнім поверсі галереї, шолом закінчується вежечкою, при нім чотири кручені піраміди. Каплиця Трьох святителів побудована в 1584-1591 рр. архітектором Андрієм Підлісним як усипальниця роду Корняктів. До побудови Успенської церкви в 1591-1629 рр., виконувала роль церкви. По формі ця мурована каплиця нагадує трьохзрубні дерев’яні українські храми Карпат, як і по формі бань, так і по багатому різьбленню порталу. Загалом ансамбль Успенської церкви вважається по праву шедевром не тільки українського, але й ренесансного європейського будівництва ХУІ- поч. ХУІІ ст.
Для ренесансної архітектури України загалом та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяла і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу. Достатньо подивитися на будівлі площі Ринок, яка становить справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттіку, як славетний палац Корнякта (арх. Петро Барбон), або анлантами, які підтримують балкон будинку №3, або, «Чорна кам’яниця», - скульптурами по фасаду. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору (арх. А.Бемер, скульптор Я.Пфістер, Г.Шольц, А.Бемер).
Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх П.Римлянин) вбудованої в стіні Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла – цікаві зразки львівської ренесансної культової скульптури, що належать різцю Генріха Горста та Себастьяна Чешека. Спокійні постаті апостолів, гармонійні складки одягу, мудрі, шляхетні; виразні обличчя – все спрямовано на створення образів, які поєднують мудрість, духовну велич і фізичну досконалість. Львівська ренесансна культова скульптура продовжує традиції скульптури Італійського та Північного Ренесансу, яка прославляє людину, що завдяки духовній силі і витривалості піднялася до рівня святого.
Загалом для мистецтва доби Ренесансу в Україні є характерним поширення архітектурних, мистецьких форм італійського, Північного Ренесансу, сприйняття нових надбань європейського мистецтва та їх синтез з традиціями мистецтва Київської Русі та українського народного мистецтва. Нові художні засоби, прийоми, були не самоціллю, а засобом для втілення в архітектурних спорудах, мистецьких образах гуманістичних ідеалів. Художня культура Ренесансу України стала основою для неповторного українського бароко. В добу ренесансу українська культура втілила національні духовна цінності, національну ідею і духовно підготувала, створила ту суспільну атмосферу, в якій розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького, яка завершилася відновленням Української держави.
Поиск по сайту: