Засоби масової комунікації

Комунікація (від лат. Communication — повідомлення, передача) виникла з потреб індивідів у спільному житті, а тому суспільна за своєю природою. Це спілкування між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, власними і чужими думками та почуттями за допомогою мови чи інших знаків. Вивчаючи “примітивні” суспільства, французький етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс встановив, що предметом соціального обміну між родами поряд з товарами і жінками була також інформація, яка згідно зі звичаями, життєвими правилами чи сваволею її власника могла і повинна була стати спільним здобутком. Однак у таких “холодних”, як називає їх К. Леві-Стросс, суспільствах схильність до виробництва і споживання інформації помітно нижча, ніж у “гарячих”, індустріально розвинутих сучасних структурах. Масова комунікація — винахід останніх.

Рис та ознак соціального інституту вона набуває поступово. Першим мас-медіа була газета. Свою назву вона отримала, ймовірно, від дрібної монети — gazzetta, яку у Венеції в XVI ст. платили за рукописне зведення про поточні події. Періодичні друковані видання — нідерландські “коранто” (“сучасні події”), англійські “ньюсбукс”, французька “Ла Газетт”, тобто те, що ми називаємо пресою, з’явилися в Європі вже у першій половині XVII ст. У Росії виникнення її датується 1702 р. — появою “Ведомостей” Петра І.

Преса відображала політичні пристрасті та соціальні інтереси груп, які домінували в суспільстві, будучи їхнім словом, трибуною, з якої вони проголошували свої ідеї і доктрини. Зміст останніх легко прочитувався з біржових і закордонних новин, з повідомлень про життя “вищого світу”, з опису місцевих подій. Однак незалежність цього слова виходила за межі, встановлені монархічними особами й урядами. Хвиля нових газет і політичних памфлетів викликала рішення про цензуру. Наприклад, Декрет Довгого парламенту в Англії 1644 р. заборонив жорстку критику державних структур. Проте контроль з боку держави буржуазній свідомості був не до вподоби. Ідея незалежності преси від влади народилася, ймовірно, разом з “третім станом” і була виразно висловлена англійським поетом і політичним діячем XVII ст. Джоном Мілтоном: “Держава повинна керувати, а не критикувати мене”. Ця ідея надихала й демократичні вимоги. І ось уже на гравюрі часів Великої французької революції під назвою “Свобода преси” (відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 р.) ми бачимо збуджені обличчя громадян Першої республіки, які розмахують газетами.

У 30-ті—40-ві роки XIX ст. більшість населення отримала доступ до друкованих новин. У розвинених країнах Європи і в США набула поширення дешева “копійчана” преса. Французька газета “Ля Прес”, англійська “Дейлі телеграф”, американська “Сан” почали виходити масовими на той час накладами, враховуючи інформаційні уподобання аудиторії. Зважаючи на потреби і вимоги ринку, виробництво новин і газет дедалі більше ставало індустріальним за характером. Незамаскована політична упередженість і гострота преси, які слугували критерієм ефективності й доцільності ідеологічного впливу, доповнилися рекламою, сенсаційністю, що задовольняли інформаційний смак читача, здатного купувати газету. Однак відносна свобода від патронажу держави поєднувалася з відкритістю до імперативів економічної рентабельності та прибутковості. Сталося так, що дух капіталізму, який асоціюється із “свободою”, зумовив для преси інші залежності. Влада уособлюється державно-політичною елітою і різного роду капіталом, що й сьогодні залишаються найважливішими інститутами, які санкціонують конкретну ідеологічну і ціннісну забарвленість друкованого слова.

Проте залежність від влади, елітарних чи фінансово впливових груп завжди була тягарем для преси, заважала її внутрішнім комунікаційним інтенціям, які з часом посилювалися і починали регулюватися власними правилами. Ці правила значною мірою спиралися на культурні ресурси: зразки вербальної поведінки, цінності, норми, уявлення про світ. Не виключено, що автономність і суверенність преси зумовлені належністю її до сфери мови і культури. У прогресі культури й освіти преса відіграла, звичайно, свою роль, поширюючи образи культури і наукові знання. У першій половині XIX ст., наприклад, у Харкові друкувалися кілька періодичних просвітницьких видань: “Харьковский еженедельник”, “Украинский вестник”, “Харьковский Демокрит”, “Украинский домовод”, “Харьковские известия”, “Украинский журнал”, які сприяли становленню духовної атмосфери суспільства. Однак взаємодія преси і культури ніколи не позначалася повною гармонією.

Швидко з’ясувалося, що невеличкі яскраві газетні повідомлення мають вражаючу здатність не тільки “висвітлювати стан” і транслювати новини суспільного життя за задумами журналістів і видавців, а й створювати соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих літературних жанрів, мовних кліше і правил складання текстів, які значно відрізняються від властивих традиційній книжковій культурі. Крім того, мова преси поступово враховувала специфіку психологічного впливу слова на масову публіку, тобто те, що раціональне осмислення фрагментів тексту необов’язкове. Створювався новий стиль вербальної культури і спілкування. Його вторгнення до культурної традиції і способу життя мешканців міст стало помітним на початку XX ст., у період газетного буму. Уявіть собі: у США в цей час виходило близько 21 тис. великих і малих газет. Діячі культури сприйняли таку популярність преси як культурну “експансію” текстів, непридатних до складного опису витоків і наслідків того, що відбувається, тобто непридатних до відтворення причинної зумовленості подій і станів політичного, соціального і культурного світів.

“Зараз, коли газети заступили історію, точніше, ту традицію, яку можна назвати історичною пліткою, — читаємо у англійського письменника Гілберта Честертона (30-ті роки), — полегшало хоча б в одному відношенні. Принаймні тепер зрозуміло, що ми не знаємо нічого, крім кінця. Газети не лише інформують про новини — вони про все повідомляють як про новину. Наприклад, напрочуд новим виявився Тутанхамон. Так само із повідомлення про смерть генерала Бенгса ми довідалися, що він колись народився. Після війни ми дізналися про визволені народи; але ми ж ніколи не чули, що вони були уярмлені. Нам твердять про примирення, але ж ми нічого не знаємо про сварку. Ми не маємо часу займатися такими нудними речами, як сербський епос, — більш захопливо дискутувати на сучасному жаргоні з приводу проблеми югославської дипломатії. Нас приваблює те, що зветься Чехословаччиною, але обходимо увагою Богемію. Речі, старі як Європа, подаються нам як сенсації, що не поступаються свіжістю останнім повідомленням з життя американських прерій. Це цікаво так само, як цікава остання сцена п’єси. Тому, хто задовольняється пострілом або обіймами, простіше та й легше приходити під завісу. Проте, якщо ви прагнете дізнатися, хто кого вбив, хто кого цілував і чому, — цього занадто мало”.

Ті, “кому достатньо пострілу”, склали, тим часом, масову аудиторію, і саме їх Марина Цвєтаєва назвала тими, хто “ковтає пустоту” і “жує мастику”, що можна інтерпретувати як натяк на відсутність у газетних текстах культурних значень і сенсу. Двозначний статус преси як невичерпного оперативного джерела інформації і як засобу, за допомогою якого свідомість членів аудиторії стає пересічною, насичується стереотипами, перейшов до інших мас-медіа, чиї технологічна таїна і можливості розкрили нові перспективи зв’язку і спілкування, але не елімінували суперечності. Щоб бути масовою, тобто сприйматись якнайбільшою кількістю людей, інформація має концентрувати смисли і набувати форм у проміжку між оригінальним і банальним, поширюючи загальнодоступні соціальні значення і символи.

На початку XX ст. родину мас-медіа поповнило радіо, яке швидко продемонструвало унікальну здатність з’єднувати жителів територій, відокремлених та ізольованих подіями Першої світової війни. В Україні перша радіопередача вийшла в ефір у 1924 р. Радіомовлення залучило до складу аудиторії сільське населення, у якого, принаймні в нашому суспільстві, звичка до цього джерела й орієнтація на те, що “повідомили по радіо”, і сьогодні досить стійкі. Як засвідчили проведені у 90-х роках соціологічні опитування української аудиторії, у сільській місцевості радіо слухають частіше, ніж дивляться телевізор.

Радіохвилі істотно скоротили час доставки новин з центрів на периферію. Столиці й великі міста наблизилися до малих населених пунктів, що змінило уявлення про подолання не лише географічного, а й соціального простору. Проте телебачення мало ще більший ефект. Розпочавши свою “епоху” в системі мас-медіа у 30-х роках, уже через тридцять років воно в науковій, культурній, політичній і повсякденній рефлексії осмислюється як всемогутній засіб впливу на свідомість і стиль життя. Аудіовізуальні образи, які до цього були прерогативою кіно (також специфічного медіума масової комунікації), перетворилися на першочергового за значенням, легкістю засвоєння і привабливістю носія соціальної інформації.

Водночас мільйони людей у різних регіонах світу стали свідками найважливіших подій, які відбуваються в будь-якому місці. Світ політики і науки став наочно персоніфікованим, а глядачі почали впізнавати обличчя своїх лідерів. Мистецтво доставляється до осель. Економічні досягнення, державна діяльність, міжнародні відносини, спортивні успіхи і, нарешті, погода в Лондоні та Владивостоці — все стало видимим. Масова аудиторія, якій миттєво повідомлялися новини і яка перебувала у полоні телевізійного ефекту “присутності на місці подій”, перетворила їх на предмет обговорення у професійному середовищі, колі друзів і знайомих. Саме так ці події ставали часткою історичного і соціального досвіду людей, маючи шанс перетворитися на феномен колективної свідомості.

Доступність засобів масової комунікації, зрозумілість знань про світ забезпечили можливість відносного вирівнювання різних за соціально-статусними характеристиками груп щодо рівня інформованості про життя суспільства. Однак інтерпретації, оцінки, ціннісні обґрунтування телевізійних повідомлень не могли бути ідентичними. Аудиторія перед телеекраном розшаровувалася залежно від здатності добирати цікаву й важливу для себе інформацію, критично ставитися до неї, довіряти джерелу, а декватно сприймати і розуміти зміст, втілений у символічні форми, бути нечутливим до сугестивного і манілуляційного впливів комунікаторів та ін., тобто аудиторія розшаровувалася відповідно до різноманітних соціальних, соціокультурних і психологічних особливостей її членів.

У 70—80-ті роки, так і не з’ясувавши остаточно, що таке телебачення — “чаклун”, який створює реальність на наших очах, чи “монстр”, що формує “одномірну” людину з невибагливим смаком і свідомістю, насиченою штампами і стереотипами, — суспільна рефлексія зіткнулася з проблемою оцінки радикальних перетворень у масовій комунікації. Поширення електронних засобів зв’язку, супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки робить сучасну людину залежною від густої комунікаційної мережі. Аудіовізуальна комунікація є сталим фактом життя людини, а світ, який створюється нею з претензією на реальність, здатний конкурувати з дійсністю. Як показали дослідження американського соціолога Джорджа Гербнера, “завзяті телеглядачі схильні описувати реальність — її соціальну структуру, взаємовідносини між статусами, професійними групами, представниками різної статі, рівень злочинності — так, як подає її телебачення”.

Технічний потенціал “нових” мас-медіа породжує можливість без перешкод транслювати аудіовізуальні образи на будь-яку відстань. Жителі України, наприклад, мають змогу отримувати новини з інформаційних програм найбільшої американської телекомпанії Сі-Ен-Ен. Проте сьогодні така інформаційна різноманітність створює низку проблем для національного телебачення. Прагнучи до монополізму у сфері інформації, могутні теле-мережі й телеслужби здатні пропонувати і поширювати серед масової аудиторії свій погляд на світ, культивувати власні культурні моделі і зразки поведінки. Це викликає складну взаємодію культур, яка не завжди здійснюється за принципом “діалогу”, їй властиві явища дифузії, взаємного доповнення, відторгнення, домінування і конкуренції інноваційних та традиційних зразків. Останні — предмет захисту з боку національних держав. Іншою сферою державного регулювання є прогресуюча комерціалізація телепрограм, перенасичення їх рекламою, розширення мережі комерційних телестанцій.

Складається враження, що аудіовізуальні і комп’ютеризовані мас-медіа цілком монополізували соціальну комунікацію, позбав ляючи традиційні джерела можливості інформувати і спілкуватися. Є безліч наукових концепцій, які розглядають перспективи суспільства з огляду на технологічну могутність електронних засобів зв’язку та їх здатність підпорядковувати собі соціальні явища і процеси. Такою є, зокрема, і позиція канадського соціолога Герберта Маклуена. Проте і сьогодні в деяких сферах громадського життя радіо і преса залишаються звичними каналами ознайомлення аудиторії з новинами та оцінками подій. У Швеції, наприклад, досить популярною є партійна преса. Відомості про внутрішньопартійні відносини, а також взаємини між партіями прийнято одержувати скоріше з газет, ніж з телепрограм.

У середині 90-х років у зв’язку з плюралізацією політичних рухів схожа картина спостерігається і в Україні. На відміну від телебачення, яке перебуває у державному або комерційному підпорядкуванні, преса є для партій найдоступнішим засобом пропаганди поглядів та ідей.

Соціологія музики

Социоло́гия му́зыки (англ. Sociomusicology) — научная дисциплина, изучающая различные аспекты социального бытования музыки, а также занимающаяся коммуникативной систематизацией и социокультурной структуризацией всего многообразия её художественных форм и общественных проявлений; один из разделов социологии искусства.Содержание [убрать]

1 Научная специфика

2 Основные области применения

3 История возникновения и развития

4 Наиболее известные социологи музыки нового и новейшего времени

5 См. также

6 Примечания

7 Литература

8 Ссылки

[править]

Научная специфика

Социология музыки является наукой междисциплинарной, относящейся одновременно к сфере музыкознания, социологии, истории, психологии, культурологии и педагогики.

От характера и методологии решения поставленных в социологии музыки задач можно выделить три её основных направления:

—- теоретическое, в рамках которого исследуются общие закономерности взаимодействия музыкального искусства и социума, а также проводится социально обусловленная типологизация музыкальных культур;

—- историческое, в рамках которого изучаются и обобщаются факты, относящиеся к сугубо историческим аспектам музыкальной жизни общества;

—- эмпирическое, в рамках которого осуществляется сбор необходимых (социологически значимых) статических данных.

В социологии музыки очень важную роль играет необходимость надлежащей дифференциации «потребляемого» обществом музыкального контента по таким его социально обусловленным качествам, характеристикам и признакам, которые позволяли бы с максимально возможной точностью прогнозировать для этой музыки наиболее адекватную (целевую) слушательскую аудиторию, отвечающую определённым социофункциональным (возрастным, этническим, психологическим, культурологическим, конфессиональным) критериям восприятия предлагаемого данной аудитории музыкального материала. [1]

Большое значение в социологии музыки уделяется также процессу сбора статистических данных (фактологической информации) о посещаемости представителями того или иного контингента любителей музыки публичных музыкальных мероприятий (концертов, спектаклей, фестивалей и т.д.), о продажах и других формах реализации на потребительском рынке различной музыкальной продукции, об актуальных тенденциях, наблюдаемых в области профессиональной, любительской и фольклорной музыкальной деятельности и т. п.

[править]

Основные области применения

С точки зрения социологии музыки, первостепенный научный интерес представляют следующие вопросы:

выявление механизмов формирования у людей художественного (музыкального) вкуса;

разработка наиболее эффективных программ музыкального воспитания и образования:

определение степени и характера востребованности той или иной музыки (музыкальной продукции) как во всём обществе в целом, так и в какой-либо его отдельной субкультурной среде или нише;

определение причин востребованности той или иной музыки (музыкальной продукции) как во всём обществе в целом, так и в какой-либо его отдельной социальной группе;

исследование различных данных и фактов, связанных с воздействием музыки на протекание тех или иных социальных процессов;

выявление исторически и социально обусловленных закономерностей в исполнительских трактовках музыкальных произведений;

изучение проблем доступности музыкальных произведений для массового слушателя;

классификация и типологизация тех или иных структурных особенностей, атрибуций и компетенций определённой слушательской аудитории.

[править]

История возникновения и развития

Первые начатки зарождающейся социологии музыки легко обнаруживаются в трудах античных философов, в первую очередь Платона и Аристотеля, которые проводят социологическую типологизацию слушателей по критериям их восприимчивости к музыке[2] и фиксируют очень сильное воздействие музыкального искусства на весь уклад различных сфер общественной жизни, включая сферу воспитания, образования и управления государством. [3]

Определённое внимание вопросам социологии музыки уделяли некоторые представители неоплатонической и неопифагорейской [4] школы, а также такие крупные мыслители поздней античности и раннего средневековья как Августин Аврелий[5], Торкват Северин Боэций [6] и Магн Аврелий Кассиодор [7].

Далее, в трудах французского теоретика музыки конца XIII века Йоханнеса де Грохео уже в достаточно детализированном виде даётся классификация различных форм, видов и жанров музыки, исходя из их сугубо социальных функций и условий бытования в данном конкретном обществе. [8]

Из социологов музыки Эпохи Возрождения следует выделить итальянского писателя Бальдассаре Кастильоне, нидерландского (точнее, франко-фламандского) композитора и музыковеда Йоханнеса Тинкториса, а также испанского органиста и крупного теоретика музыки Франсиско Салинаса.

Эпоха Просвещения дала миру таких социологов музыки как немецкие музыковеды, композиторы и органисты Михаэль Преториус и Иоганн Кунау, итальянский композитор, музыкальный писатель, юрист и государственный деятель Бенедетто Марчелло, английский композитор, историк музыки, органист Чарльз Бёрни, франко-бельгийский композитор Андре Гретри.

Многие актуальные вопросы социологии музыки (связанные, в первую очередь, с проблемой взаимоотношения автора и слушателя) нашли своё отражение в статьях знаменитых литераторов и композиторов эпохи романтизма: Э. Т. А. Гофмана, К. М. Вебера, Р. Шумана, Ф. Листа, Г. Берлиоза.

[править]

Наиболее известные социологи музыки нового и новейшего времени

Из числа западных социологов музыки[9] нового и новейшего времени наибольшую известность получили: Георг Зиммель (1858—1918), Макс Вебер (1864—1920)[10], Пауль Беккер (1882—1937) [11], Альфред Шютц (1899—1959) и особенно Теодор Адорно (1903—1969), который утверждал, что «Сущность общества становится сущностью музыки». Нон-эгалитаристские взгляды Т. Адорно на социальные функции искусства[12] всегда вызывали и до сих пор продолжают вызывать острую полемику среди профессионалов.[13]

Достаточно весомый вклад в развитие социологии музыки внесли также Чарльз Сигер (1886—1979), Говард Беккер (1899—1960) и Альфонс Зильберман (1909—2000).

Различные проблемы, непосредственным образом связанные с социологией музыки, очень живо интересовали выдающихся русских музыкальных критиков: А. Н. Серова [14] и В. В. Стасова. [15]; весьма ценными социологическими наблюдениями блещут и музыкально-критические статьи великого русского композитора П. И. Чайковского.

В СССР плодотворными научными исследованиями в области социологии музыки в той или иной степени занимались ведущие советские музыковеды: Б. В. Асафьев[16], Д. В. Житомирский, Р. И. Грубер, А. А. Альшванг [17], Б. Л. Яворский.[18], И. Я. Рыжкин.[19] Но именно в качестве самостоятельной научной дисциплины социология музыки начала разрабатываться в СССР только с 60-х гг прошлого века — благодаря большому творческому и организационному вкладу Арнольда Наумовича Сохора.[20]

Поиск по сайту: