Граматичні засоби української мови у професійному мовленні

1. Граматика як розділ мовознавства. Основні морфологічні й синтаксичні одиниці.

2. Загальні особливості вживання граматичних засобів в офіційно-ділових текстах.

3. Специфіка функціонування родових форм іменнків у фахових текстах.

4. особливості уживання прикметників та їх форм.

5. Уживання активних і пасивних конструкцій у професійному мовленні

У сучасному мовознавстві слово граматика використовується у двох значеннях: 1) ним позначають саму будову мови з властивими їй усталеними закономірностями творення форм слів і поєднання їх у речення; 2) граматикою називають вчення про граматичну будову мови.

Як мовознавча дисципліна граматика в свою чергу поділяється на два розділи: морфологію і синтаксис.

Морфологія – це розділ граматики, який вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів, граматичні категорії, систему словозміни.

Основними морфологічними одиницями є частини мови.Виділення окремих частин мови як лексико-граматичних розрядів слів ґрунтується на врахуванні семантичних і граматичних ознак. Вирізняють іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. Традиційно в мовознавстві виділяють і займенник як окрему частину мови, проте останнім часом частиномовний характер займенника заперечують. Традиційно частини мови із загальним значенням предметності, ознаки, ознаки дії і вказівки на них називаються повнозначними. До них належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. Повнозначним протиставляються неповнозначні, або службові, частини мови – прийменник, сполучник і частка, які позбавлені номінативної функції, граматичних категорій, здатності виступати членами речення. Службові частини мови є засобом вираження синтаксичних відношень між повнозначними словами і конкретизують своє значення у певних синтаксичних конструкціях.

Окремий клас слів становлять вигуки – незмінні слова, які виражають різні вияви емоційного ставлення мовця до того, що він повідомляє або сприймає як учасник комунікації. Синтаксис (від грецьк. syntaxis – побудова, зв’язок, порядок) – розділ грамматики, який вивчає будову словосполучень і речень, процеси породження мовлення: зв’зки слів, словоформ у словосполученні і реченні та зв’язки і порядок частин тексту.

Предметом вивчення у синтаксисі є словоформа (член речення, словосполучення), словосполучення, просте і складне речення, складне синтаксичне ціле (текст). Основною синтаксичною одиницею виступає речення, оскільки воно виконує комунікативну функцію. Головною ланкою синтаксису виступає просте речення, решта одиниць виділяються в межах простого речення або утворюються їх поєднанням.

Офіційно-діловим текстам властиві такі загальні особливості щодо вживання граматичних засобів:

1. висока частотність уживання абастрактних іменників на -ість, -ання, що мають термінологічне значення (витривалість, зношуваність, подання), віддієслівних іменників (виконання, засідання, опис, розподіл);

2. первага імені над дієсловом; часто неособовий характер дієслівних форм типу подається, створюється, уживання ініфінітивів (заслухати, обговорити, підготувати), останніх багато зокрема в наказах, інструкціях (оглянути, перерахувати, заслухати), частотність дієслів у формі теперішнього часу, наказових форм дієслів;

3. зосередженню уваги на результаті дії сприяє використання безособових дієслівних форм на - но, - то (у заяві зазначено).

4. слабка індивідуалізація мовлення зумовлює відсутність займенниково-дієслівних форм 1–2 особи і частотність форм 3 особи;

5. уживання похідних відіменних прийменників (на основі, згідно з, за рахунок), складених сполучників (внаслідок того що, у зв’язку з тим що);

6. мінімальне вживання прислівників, особових займенників, вигуків, часток;

7. велика кількість простих поширених речень (часто ускладнених однорідними членами речення, зворотами); прямий порядок слів;

8. широко використовуються односкладні речення, зокрема безособові (Виконано весь запланований обсяг робіт), інфінітивні (Здійснити опис приміщень);

9. крім складних речень із сурядним чи підрядним зв’язком, часто використовуються безсполучникові конструкції;

10. активне вживання кліше (стандртних, типових висловів): порушити питання, подати пропозицію, оголосити подяку (догану), порядок денний, накласти стягнення, укласти угоду тощо.

Уживання певних морфологічних і синтаксичних засобів та загальний спосіб викладу змісту безпосередньо залежать від типу документа, його функцій.

Іменником називається частина мови, яка позначає предмет і виражає це узагальнене значення за допомогою граматичних категорій роду, числа і відмінка. Іменник в українській мові є найважливішою формою вираження номінації – це слова, які служать для називання найрізноманітніших фрагментів дійсності.

Категорія роду є однією з визначальних, класифікуючи характеристик іменника. Усі іменники, за незначним винятком, поділяються за граматичним родом на три групи: чоловічий, жіночий і середній рід.

У визначення роду іменників не завжди можна орієнтуватись на флексії. Інколи відбувається під впливом російської мови іменники неправильно відносять до певного роду і, відповідно, неправильно змінюють. Наприклад, іменники степ, кір, Сибір, біль в українській мові належать до чоловічого роду, а в російській мові вони відносяться до жіночого роду. Іменник путь в українській мові належить до жіночого роду, а в російській до чоловічого. Помилки у визначенні роду іменників можуть стосуватись іменників з нульовою флексією. Слід запам’ятати, що іменники тюль, шампунь належать до чоловічого роду: гарний тюль, запашний шампунь.

Іменники на означення статусу, професії, посади, звання, переконань (у більшості випадків) належать до чоловічого роду й позначають осіб чоловічої та жіночої статі: викладач Петров, викладач Петрова; бригадир Леонов, бригадир Леонова, касир, секретар, професор, ректор, міністр... Слова-відповідники жіночого роду (викладачка, завідувачка, професорка, секретарка) мають розмовний характер і не можуть уживатись у книжних стилях мовлення.

Категорія роду іменників неоднаково виявляє себе в різних функціональних стилях. В офіційно-діловому мовленні перевага віддається формам чоловічого роду, навіть коли є жіночі відповідники в загальнонародній мові. Адже в діловому спілкуванні підкреслюється не стать людини, а її службове й соціальне становище: лаборант Ганна Петренко, аспірант Марія Ковальчук, лікар Олена Мазепа, хоч є цілком літературні відповідники лаборантка, аспірантка, лікарка. Форми з –ка слід уживати в художньому, публіцистичному і, безперечно, в розмовному мовленні. Проте деякі іменники жіночого роду із цим суфіксом не відповідають нормі літературної мови: завучка, фізичка, математичка, керівничка, поетка тощо. Стилістично зниженими є назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфіксів -их(а), -ш(а): сторожиха, ткачиха, двірничих, дячиха, білетерша, бригадирша, дикторша. Ці іменники використовуються тільки в розмовно-просторічному мовленні. Обмежене вживання утворень із суфіксами -их(а), -ш(а) зумовлене також тим, що ці форми означають посаду жінки або назву дружини за чоловіком, а двозначність слів може призвести до змістової неясності: „Одне слово, поїхали голова з головихою „Побєдою” з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги...” (О. Вишня); „Ви не уявляєте собі нашої вчительші ” (І. Микитенко). У літературному мовленні слід уникати вживання подібних слів, оскільки вони мають відтінок зневажливості.

У невідмінюваних іменників (кіно, метро, таксі, кенгуру) категорія роду набуває формального вираження тільки у відповідних формах узгодження: нове кіно, столичне метро, молодий кенгуру. Невідмінювані іменники розподіляються за родами так: Усі загальні іменники – назви неістот – належать до середнього роду (ательє, меню, рагу, депо). У назвах осіб належність іменника до жіночого чи чоловічого роду визначається статтю особи. Денді, рантьє, маестро, кюре, аташе, буржуа – іменники чоловічого роду, міс, місіс, мадам, фрау, леді, міледі, Дороті, Елізабет – іменники жіночого роду. Назви істот з не особовим значенням (какаду, кенгуру, поні. Колібрі, шимпанзе) у принципі належать до чоловічого роду, хоч можливий і поділ на роди залежно від статі.

Рід власних невідмінюваних іменників встановлюється за родом загальної назви типу місто, озеро, гора: місто Сан-Франциско, гора Кіліманджаро.

Прикметник – це частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка.За значенням і граматичними особливостями прикметники поділяються на розряди: якісні та від­носні. Якісні прикметники виражають ознаки предметів без­посередньо своїм лексичним значенням: стара фортеця, широка вулиця.

Чимало якісних прикметників на сучасному етапі сприймаються як непохідні слова, хоч у минулому були пов'язані з назвами предметів і, отже, виражали ознаку відносну — через предмет.

Відносні прикметники мають похідні основи і творяться переважно від іменників за допомогою суфіксів (ніч – нічний) або префіксально-суфіксальним спо­собом (море – заморський) чи основоскладанням (переганяти нафту – нафтоперегінний).

В окрему групу прийнято виділяти так звані присвійні прикметники. Вони мають свої словотворчі типи і своєрідні граматичні ознаки. Твірними основами присвій­них прикметників виступають лише іменникові і тільки назви істот (за рідкісними винятками у випадку уособлен­ня неживих предметів). Присвійні прикметники творяться: а) від назв людей за допомогою суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн): Петрів, сестрин, Миколин, Маріїн; б) від назв тварин за допомогою суфіксів -ач(ий), -яч(ий), -ин(ий): -їн(ий): курячий, орлиний, солов'їний.

У поодиноких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси -ів, -ин: соловейків, зозулин. Деякі присвійні прикметники мають нульовий суфікс, напри­клад: вовчий, овечий.Присвійні прикметники вживаються в розмовному стилі, в мові художньої літератури і фольклору. В інших стилях української мови присвійні прикметники вжива­ються рідко.

Офіційно-діловий та науковий стилі використовують переважно відносні прикметники (надзвичайний, повноважний, дипломатичні стосунки). Навіть якісні прикметники термінологізуються і переходять у розряд відносних (білі та червоні порічки – різновид смородини, černého rybízu, білий та червоний тут терміни, тому вони належать до відносних прикметників). Приклади: геополітична ситуація, громадсько-політичні партії тощо.

Ступені порівняння якісних прикметників

Для вираження ступеня вияву ознаки вживаються дві форми прикметника: вищого і найвищого ступенів порівняння.

Вищий ступінь порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів якість виражена більшою або меншою мірою, ніж у іншому (інших). Форми вищого ступеня бувають прості (синтетичні) і складені (аналітичні).

Проста (синтетична) форма вищого ступеня утворюється приєднанням до кореня або основи прикмет­ника суфікса -ш- або -іш-, наприклад: дешевий — дешев­ший, молодий — молодший. Від деяких прикметників вищий ступінь твориться за допомогою обох суфіксів, виступаючи у варіантних формах: тихий — тихший і тихіший, грубий — грубший і грубі­ший.

При творенні форм вищого ступеня прикметників за до­помогою суфікса -ш- відбуваються зміни в основі слова: а) суфікси основи прикметника -к-, -ок-, -ек- випадають: рідкий — рідший, глибокий — глибший; б) кінцеві приголосні основи г, ж перед суфіксом -ш- змінюються і разом із суфіксом утворюють звукосполучення [жч] дорогий — дорожчий; дужий — дужчий; кінцевий приголосний основи внаслідок фонетичних процесів разом із суфіксом -ш- дає звукосполучення [шч], що графічно передається бук­вою щ: високий — вищий.

Перед суфіксом -іш- ніяких змін в основі прикметника не відбувається, порівняйте: товстий —товщий і товстіший. Окремі прикметники утворюють форму вищого ступеня від основи іншого слова, наприклад: гарний — кращий, поганий — гірший.Це суплетивні форми.

Складена (аналітична) форма вищого ступе­ня утворюється за допомогою додавання слів більш або менш до початкової форми: уважний — більш уважний; чуйний — більш чуйний.

До форм вищого ступеня прикметників можуть приєдну­ватися слова багато, значно, набагато, куди (розм.), що виражають посилення, виділення інтенсивності ознаки: багато ширший, значно дорожчий, набагато дешевший, куди кращий.

За допомогою слова трохи виражається вказівка на незначний рівень ступеневого вияву ознаки: трохи ниж­чий, трохи бадьоріший.

Різні семантичні відтінки інтенсивності ознак можуть виражатися в прикметниках і словотворчими засобами (по­рівняйте: старий — старенький, старуватий, пристар­куватий, старезний) та через повторення слів (старий-старий, рудий-рудий).

Найвищий ступінь порівняння вказує на те, що в одно­му з порівнюваних предметів ознака виражена найбіль­шою або найменшою мірою. Найвищий ступінь порівняння також має дві форми: просту (синтетичну) і складену (аналітичну).

Проста (синтетична) форма найвищого сту­пеня утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (частки за походженням): найбільший, най­молодший, найвідважніший, найглибший.

До цієї форми можуть додаватися частки що і як, вира­жаючи додаткові відтінки посилення вияву ознаки, напри­клад: щонайдорожчий, якнайсмачніший.

Складена (аналітична) форма найвищого ступеня утворюється від початкової форми прикметника до­даванням слова найбільш або найменш: найбільш при­датний, найменш відповідаль­ний.

Іноді до слів найбільш, найменш додаються частки що, як, що вносить відтінок посилення: щонайбільш дош­кульний, якнайменш згубний.

Кожна мова має власні тенденції та норми побудови словосполучень і речень. Для української мови, зокрема, характерною є перевага активних конструкцій над пасивними.

Активна конструкція – це конструкція, де суб’єкт дії виступає підметом, а об’єкт дії – додатком, наприклад: Кафедра виконує дослдження; Архітектор розробляє проект.

Пасивна конструкція – це конструкція, де підмет називає об’єкт дії, суб’єкт якої може називати додаток, наприклад: Дослідження виконується кафедрою; Проект розробляється архітектором.

Зворотна конструкція – це конструкція, в якій підмет одночасно називає суб’єкта й об’єкта дії: Двері відчиняються автоматично; Організації листуються.

На відміну від російської мови, українська завжди надає перевагу активним конструкціям. Пасивні вживаються рідко, тільки за певних умов. Дієслова на – ся вєиваються тільки у зворотному значенні. Отже, можна сказати Клітина ділиться, розчин розшаровується, однак не варто вживати пасивні конструкції: Дослідження виконується кафедрою; Проект розробляється архітектором. Їх можна замінити

- на відповідні активні конструкції;

- на узагальнено-особове односкладне речення. Замість Залежності визначаються так сказати Залежності визначають так; Обмеження на параметри не вводяться – Обмеження на параметри не вводять. У фахових текстах такими реченнями висловлюють узагальнені судження – правила, висновки, а неназваною особою може бути будь-хто з широкого кола людей.

- на неозначено-особове речення: Проект розроблятиметься пізніше – Проект розроблятимуть пізніше. Такі речення вживають, коли з різних причин не хочуть називати особу чи в цьоиу немає потреби (наприклад, її вказано в попередніх реченнях), коли особа невідома.

- На означено-особове односкладне речення: Наприкінці речення ствиться крапка – Наприкінці речення савимо крапку (можна вжити в навчальній літературі) – наприкінці речення ствлять крапку (усталена, звична дія);

- або вжити, якщо дія вже завершена, безособові речення на -но, -то: Проет розроблено архітектором. При цьому не варто особу-діяча називати додатком, наприклад: Наказ підписано сьогодні директором (Пор. Наказ підписано ручкою).Слідсказати Директор підписав сьогодні наказ (Директор – особа, ручка – предмет, щодо предмета орудний відмінок є закономірним).

Поиск по сайту: