Рішення Міжнародного суду ООН, 2012р

Суд зазначив також, що, хоча він і не повинен виносити рішення з питання, чи несе Німеччина зобов’язання відшкодувати шкоду італійським жертвам злочинів, скоєних Німецьким рейхом, все ж таки мав визначити, чи може вплинути відмова держави повністю виконувати обов'язок по відшкодуванню, який вона нібито має, на юрисдикційний імунітет цієї держави в іноземних судах. Суд зазначив, що, якщо відповідь буде позитивною, то йому належить встановити: чи мали італійські суди достатньо підстав для позбавлення Німеччини юрисдикційного імунітету.

Передбачуване порушення юрисдикційного імунітету Німеччини в справах, порушених італійськими позивачами

Суд встановив, що справи, які розглядалися італійськими судами пов’язані з діями німецьких збройних сил та інших органів німецького рейху. Одні категорії справ були пов’язані з масовими вбивствами цивільних осіб на окупованій території, наприклад, масовими вбивствами, скоєними в Чивітелла. Інші справи, як справа Ферріні, - пов’язані з долею цивільного населення, яке було вислано з Італії в Німеччину для примусової праці. Третя категорія справ стосувалась членів італійських збройних сил, які також використовувались в якості підневільних працівників. Суд вважав, що не може бути ніяких сумнівів, що такі дії були серйозним порушенням міжнародного права збройних конфліктів, яке застосовувалось в 1943-1945 рр., що було підтверджено в Статуті Нюрнберзького військового трибуналу (стаття 6 (б), (с))

Втім Суд мав інше завдання в цій справі – встановити чи було порушено імунітет Німеччини при винесенні італійськими судами рішень про компенсацію, завданої вказаними діями шкоди. У зв'язку з цим, Суд зазначив, що існує значний ступінь згоди між Сторонами щодо застосовного права. Зокрема, обидві сторони погоджуються, що імунітет регулюється міжнародним правом, і це не просто питання ввічливості.

Суд встановив, що відносини між Німеччиною та Італією щодо імунітету регулюються нормами міжнародного звичаєвого, а не договірного права, оскільки, хоча Німеччина є держаоюв-учасницею Європейської конвенції про імунітет держав від 16 травня 1972 р., Італія не є учасницею Конвенції і, відповідно, її норми не є обов'язковими для неї. Обидві держави не підписали Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав і їхньої власності, 2004 р.

Для суду це означало необхідністьвстановлення, відповідно до статті 38 (1) (б) його Статуту, існування “міжнародного звичаю, як доказу загальної практики, визнаної в якості правової норми” щодо імунітету держав, та його сутності. Для цього він мав застосовувати критерії, які вже неодноразово були використані ним для встановлення норм міжнародного звичаєвого права. Підтвердженням існування міжнародного звичаю є “усталена практика” спільно з переконаністю в її правомірності[2].

В даному контексті практика держав - це рішеннях національних судів, які стикаються з питанням, чи має іноземна держава імунітет; законодавство держав; вимоги щодо імунітету, висунуті державами в іноземних судах; заяви, зроблені державами, під час дослідження імунітету держав Комісією міжнародного права та в контексті прийняття відповідної Конвенції ООН.

Переконання у правомірності знаходить своє відображення, зокрема, в підтвердженні державами права посилатися на імунітет від юрисдикції судів інших держав, відповідно до міжнародного права тощо.

Комісія міжнародного права підтвердила в 1980 р., що норми про імунітет держав, як норми звичаєвого міжнародного права, міцно вкоренилися в практиці держав.Суд вважав, що норми щодо імунітету держав займають важливе місце в міжнародному праві і міжнародних відносинах, що випливає з принципу суверенної рівності держав, закріпленому в Статуті ООН. Цей принцип має розглядатися разом із принципом, за яким кожна держава володіє суверенітетом над своєю територією.

Сторони були єдині у визнаннізначення імунітету держав в рамках звичаєвого міжнародного права, втім розходилися у визначенні права, що має застосовуватися до даного спору. Німеччина вважала, що мають застосовуватися норми про імунітет держав, які діяли на момент вчинення дій, які стали підставою для судових розглядів в італійських судах(1943-1945 рр.), натомість, Італія вважала, що слід застосовувати норми, чинні в момент розгляду італійськими судами цихсправ.

Суд зазначив, що, відповідно до принципу, викладеного у статті 13 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, відповідність дії нормам міжнародного права може бути визначена тільки з посиланням на право, що діяло в момент, коли мало місце діяння. Суд вважав, що дана справа пов'язана саме з діями італійських судів, які, ігноруючи імунітет Німеччини, прийняли до розгляду та розглянули по суті позови італійських громадян проти держави Німеччини. Тому саме міжнародне право чинне під час цих розглядів, суд і має застосовувати.

Позиції Німеччини та Італії розходилися і щодо обсягу норми про імунітет держав. У зв'язку з цим, Суд зазначив, що в багатьох державах (в Німеччині та Італії також) в даний час мають місце відмінності між аcta jure gestionis, щодо яких вони мають обмежений імунітет, і acta jure imperii[3]. Такий підхід застосований і в Конвенції ООН та Європейській конвенції.

Суд зазначив, що він не покликаний в межах даного розгляду вирішувати питання про те, як міжнародне право розглядає питання про імунітет держав щодо acta jure gestionis, але дії збройних сил Німеччини та інших державних органів, які були предметом судового розгляду в італійських судах чітко склали аcta jure imperii.

Німеччина стверджувала, що вона мала право на імунітет щодо acta jure imperii. Італія стверджувала, що Німеччина не мала права на імунітет щодо справ, які були розглянуті в італійських судах з двох причин: по-перше, імунітет, щодо аcta jure imperii не поширюється на правопорушення з заподіянням смерті, особистого ушкодження або пошкодження майна, вчинені на території держави суду, і, по-друге, що, незалежно від того, де відповідні дії мали місце, Німеччина не мала права на імунітет, тому що її дії пов'язані з серйозними порушеннями норм міжнародного права імперативного характеру, для яких не було альтернативних засобів правового захисту. Суд розглянув окремо кожен з аргументів Італії.

Перший аргумент Італії

Італія наполягала, що звичаєве міжнародне право розвинулось в тому напрямі, що держава не користується імунітетом щодо дій із заподіяння смерті, травмабо пошкодження майна на території держави суду, навіть якщо діяння було acta jure imperii. Італія визнала, що цей аргумент застосовується тільки до тих, претензій, що постали перед італійськими судами, які стосувалися дій, що відбулися в Італії, а не на випадки інтернованих італійських військовополонених за межами Італії, які використовувались на примусових роботах. На підтвердження своїх аргументів, Італія наводила статтю 11 Європейської конвенції, статтю 12 Конвенції ООН та практику держав. Італія визнала, що Європейська конвенція містить положення про те, що її відповідні норми не застосовуються до дій іноземних збройних сил (ст. 31), але стверджувала, що це положення є тільки застереженням, спрямованим насамперед на запобігання колізій між Конвенцією та актами, що регулюють статус сил, що перебувають за згодою територіального суверена і що воно не вказує на імунітет щодо дій своїх збройних сил в іншій державі.

Німеччина стверджувала, що ні стаття 11 Європейської конвенції, ні стаття 12 Конвенції ООН не мають жодного відношення до даної справи, оскільки зазначені положення не застосовуються щодо дій збройних сил. Німеччина також вказала на той факт, що, за винятком випадків в італійських судах та справи Дістомо в Греції, жоден національний суд ніколи не ухвалював рішень, стверджуючи, що держава не користується імунітетом щодо дій своїх збройних сил, в контексті збройного конфлікту і що, навпаки, суди держав явно визнавали себе некомпетентними в таких випадках на підставі того, що держава-відповідач мала право на імунітет.

Суд констатував, що державний імунітет не поширюється на цивільне судочинство щодо діянь, вчинених на території держави суду щодо заподіяння смерті, тілесного ушкодження, пошкодження майна також щодо справ, які стосуються дорожньо-транспортних пригод та інших “страхових ризиків”. Обмеження імунітету в таких випадках підтверджується практикою національних судів.

Суд дослідив зміст статті 12 Конвенції ООН, а також статті 11 Європейської конвенції та процес їх ухвалення для встановлення звичаєвих норм міжнародного права в цій сфері.

Стаття 11 Європейської конвенції

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження або матеріальну шкоду, спричинену фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо особа, яка завдала шкоди, знаходилася там в той момент, коли цей факт мав місце.

Дане положення має розглядатися у світлі статті 31, яка передбачає:

Стаття 31

Жодне положення цієї Конвенції не завдає шкоди імунітетам або привілеям, якими користується Договірна держава в тому, що стосується будь-якої дії або ухилення від дії з боку її збройних сил або у зв'язку з ними, коли вони перебувають на території іншої Договірної держави.

Суд підкреслив, що в статті 31 чітко вказано, що вона виключає зі сфери дії Конвенції всі процедури, пов'язані з актами іноземних збройних сил.

Суд погодився з Італією, що стаття 31 набирає силу “застереження”, в результаті чого імунітет держави щодо дій своїх збройних сил перебуває поза сферою дії Конвенції і має визначатися звичаєвим міжнародним правом. Але це не означає, що держава не має права на імунітет щодо дій, вчинених її збройними силами. Аналіз судової практики підтверджує, що стаття 31 визначає, що імунітет держави щодо правопорушень, вчинених її збройними силами не залежить від статті 11 Конвенції.

Суд проаналізував також статтю 12 Конвенції ООН:

Стаття 12

Шкода особі і шкода власності

Якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування в разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або спричинення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка приблизно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.

На відміну від Європейської конвенції, Конвенція ООН не містить прямого положення, що виключає дії збройних сил зі сфери її застосування. Втім, коментарі Комісії міжнародного права по тексту статті 12 свідчать, що це положення не поширюється на “ситуації, пов'язані зі збройними конфліктами”[4]. Жодна держава не ставила під сумнів таку інтерпретацію.

Тому Суд вважав, що включення в Конвенцію статті 12 не слід вважати підтвердженням того, що звичаєве міжнародне право заперечує імунітет держави щодо дій її збройних сил та пов'язаних з ними органів держави в контексті збройного конфлікту. Такий висновок підтверджений офіційними звітами, заявами держав, національною судовою практикою та законодавством.

Також на основі аналізу нацональної судової практики суд встановив, що держава має право на імунітет щодо acta jure imperii, вчинених її збройними силами на території іншої держави.

Суд дослідив практику французьких судів- серію позовів, поданих позивачами, які були депортовані з окупованої території Франції в роки Другої світової війни. Французькі суди принципово заявляли в ході розгляду справ, що Німеччина має право на імунітет за міжнародним правом. Вищі суди в Словенії та Польщі також заявили, що Німеччина має право на імунітет щодо незаконних дій, вчинених на їхніх територіях збройними силами під час Другої світової війни. У 2001 р. Конституційний суд Словенії постановив, що Німеччина має право на імунітет щодо позову заявника, який був депортований до Німеччини під час німецької окупації.

Схожу позицію зайняв Верховний суд Польщі, розглядаючи справу позивача, який зазнав шкоди в 1944 р., коли німецькі війська спалили його село на окупованій польській території і вбили кілька сотень його мешканців. Польський суд підтвердив, що держава, як і раніше, користується імунітетом щодо правопорушень ймовірно скоєних її збройними силами в ході збройного конфлікту. Судом аналізувались й інші судові справи, зокрема, німецьких судів, які відмовили в задоволенні вимог позивачів у справі Дістомо на підставі рішення грецького суду, яке було ухваленно в порушення державного імунітету Німеччини.

Єдиною державою, в якій мала місце судова практика на підтримку італійських аргументів стала Греція (справа Дістомо в 2000р.). Втім грецький спеціальний Верховний суд (рішення Margellos проти Федеративної Республіки Німеччини), відмовився від міркувань суду в Дістомо і підтвердив, що Німеччина має право на імунітет.

У світлі викладеного, Суд вважав, що звичаєве міжнародне право, як і раніше, вимагає, щоб держава користувалась імунітетом в рамках судових процедур щодо правопорушень, ймовірно скоєних на території іншої держави її збройними силами та іншими органами держави, в ході збройного конфлікту. Цей висновок підтверджується і рішеннями Європейського Суду з прав людини[5].

Суд також констатував, що рішення італійських судів щодо відмови в імунітеті Німеччини не можуть бути виправдані принципом місця заподіяння шкоди.

Другий аргумент Італії: предмет і умови претензій в італійському суді

За другим аргументом Італії, відмова від імунітету була виправданою у зв'язку з особливим характером діянь, що стали предметом позовів в італійських судах і обставин, за яких вони були вчинені. По-перше, Італія стверджувала, що дії, які призвели до позовів, становлять серйозні порушення принципів та норм міжнародного права, що застосовуються під час збройних конфліктів, і становлять військові злочини та злочини проти людяності. По-друге, були порушені імперативні норми міжнародного права (jus cogens). По-третє, позивачам в італійських судах було відмовлено до того в інших формах відшкодування, тому здійснення юрисдикції італійськими судами було останнім засобом досягти відшкодування. Італія також стверджувала, що її суд був вправі відмовити в імунітеті через сукупний вплив цих трьох факторів.

Тяжкість порушень

Перший аргумент Італії був заснований на припущенні, що міжнародне право обмежує імунітет держави, або принаймні, обмежує її право на імунітет, якщо ця держава вчинила серйозні порушення права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права). В даному випадку, Суд встановив, що дії німецьких збройних сил та інших органів німецького Рейху, що стали підставою для розгляду в італійських судах були серйозними порушеннями права збройних конфліктів, які склали злочини за міжнародним правом. Втім питання полягало в тому, чи є це достатньою підставою для того, щоб позбавити Німеччину права на імунітет.

Спочатку Суд підкреслив, що імунітет від юрисдикції - це не імунітет від несприятливого, негативного рішення суду у справі, це імунітет від судового процесу взагалі. Тому, обов'язком суду є визначення того, чи має іноземна держава право на імунітет перед тим, як він почне розглядати справу по суті.

Суд вважав за необхідне з'ясувати, чи користується держава імунітетом у разі серйозних порушень нею прав людини або права збройних конфліктів. Крім рішення італійського суду, які стали предметом даного розгляду, практично відсутня практика держав, яка може підтвердити наявність норми міжнародного звичаєвого права, за якою держава позбавляється права на імунітет в таких випадках. Натомість значним є обсяг практики держав, що підтверджує звичаєву норму міжнародного права, за якою право держави на імунітет не залежить від ступеню тяжкості діяння, в якому вона звинувачується, або імперативного характеру норми, які вона нібито порушила.

Судом буловідзначено, що немає обмеження імунітету держави з посиланням на серйозність порушення або імперативний характер порушених норм в Європейській конвенції, Конвенції ООН та проекті Міжамериканскої конвенції. Відсутність такого положення в Конвенції ООН має особливе значення, оскільки це питання піднімалось під час роботи над Конвенцією, в ході якої жодна держава не висловилась щодо необхідності внесення до Конвенції положень про обмеження імунітету в разі порушення норм jus cogens.

Європейський суд з прав людини щодо права держав на імунітет у випадках серйозних порушень міжнародного гуманітарного права і права прав людини у 2001 році зробив висновок:

"Не зважаючи на особливий характер заборони застосування тортур в міжнародному праві, суд не в змозі розгледіти в міжнародних договорах, рішеннях судових органів або інших матеріалах будь-яку міцну основу для висновку про те, що з точки зору міжнародного права, держава більше не користується імунітетом від цивільного позову в суді іншої держави, де, як стверджується, застосувуються тортури...»[6]

У наступному році в іншій справі[7], Європейський суд з прав людини відмовив у задоволенні клопотання, пов'язаного з відмовою грецького уряду дозволити виконання рішення Дістомо і постановив:

"Суд не вважає встановленим, визнання в міжнародному праві положення, що держави не мають права на імунітет щодо цивільних позовів про відшкодування шкоди, висунутих проти них в іншій державі за злочини проти людяності".

З огляду на це,Суд дійшов висновку, що, відповідно до звичаєвих норм міжнародного права, держава не позбавлена імунітету через те, що вона звинувачується в серйозних порушеннях міжнародного права прав людини або міжнародного права збройних конфліктів. При ухваленні такого висновку, Суд підкреслив, що він стосується тільки імунітету самої держави від юрисдикції судів іншої держави і питання про те, якою мірою імунітет може застосовуватися в кримінальній справі щодо посадової особи держави не є питанням даної справи.

Взаємозв'язок між нормою jus cogens і нормою про імунітет держав

Італія вважала, що норми jus cogens завжди превалюють над іншими нормам міжнародного права, тому норма про імунітет має поступитися дорогою нормі jus cogens. Італія вважала, що існує конфлікт між нормою загального міжнародного права і нормою звичаєвого права, яка вимагає від однієї держави надавати імунітет іншій.

На думку Суду, такого конфлікту не існувало. Існують різні норми для вирішення різних питань. Норми про імунітет держав мають процедурний характер і забезпечують неможливість здійснення судами однієї держави юрисдикції щодо іншої. Вони не дають відповіді на питання, чи були дії, які є предметом розгляду правомірними. Тому застосування сучасних норм про імунітет держав у справах, що стосувалися подій 1943-1945 рр. не порушили принципу, за яким закон не повинен застосовуватися ретроспективно та визначати питання законності та відповідальності.

Суд зазначив, що в даному випадку, порушення норм, що забороняють вбивства, депортації і рабську працю відбулося в період 1943-1945 рр. Незаконність цих дій визнана всіма зацікавленими сторонами. Застосування норм щодо імунітету держави, для того, щоб визначити, чи дійсно італійський суд мав юрисдикцію для розгляду претензій, що випливають з цих порушень не може конфліктувати з нормами, які були порушені. Суд додав, що обов'язок відшкодувати - це правило, яке існує незалежно від тих правил, які стосуються засобів, за допомогою яких воно здійснюється. Норми про імунітет держав не конфліктують з обов'язком відшкодувати шкоду, чи з нормами, які забороняють певні протиправні діяння. Крім того, на тлі столітньої практики, в якій майже кожен мирний договір і післявоєнне врегулювання спричиняло або рішення не вимагати виплати репарацій або використання одноразової суми виплат і зарахувань, важко зрозуміти, що міжнародне право містить норми, що вимагають виплати повної компенсації всім і кожній жертві, як норми, прийняті міжнародним співтовариством держав у цілому, від яких не допускається жодних відступів.

Італія стверджувала, що жодна норма, яка не має статусу норми загального міжнародного права не може бути застосована, якщо це буде перешкоджати виконанню норми jus cogens, навіть за відсутності прямого конфлікту. Суд не знайшов аргументів для такого висновку. Норма jus cogens є нормою, від якої не допускається ніяких відступів. Але є також норми, які визначають обсяг і ступінь компетенції і юрисдикція може здійснюватися не порушуючи норми jus cogens. Суд раніше вже відзначав, що норма, яка має статус загального міжнародного права, не наділяє Суд юрисдикцією якої він інакше не міг би мати[8]. Суд вважав, що ті ж міркування застосовні до звичаєвого міжнародного права про імунітет однієї держави від участі в суді іншої.Відповідно, Суд зробив висновок, що навіть якщо припустити, що судовий розгляд в італійських судах стосувався порушення норм jus cogens, застосування звичаєвого міжнародного права про імунітет держави не спричинив їх порушення.

Аргумент “останнього засобу”

Третій аргумент Італії стосувався того, що італійські суди мали право заперечувати імунітет Німеччини тому, що всі інші спроби домогтися компенсації для різних груп потерпілих виявилися безрезультатними.

Німеччина вказувала, що в період після Другої світової війни вона зазнала значних фінансових та інших втрат у вигляді відшкодування шкоди у контексті цілого ряду складних міждержавних домовленостей, в яких, відображені економічні реалії того часу, і немає Союзної держави, яка отримала компенсації в повному обсязі за шкоду, яку її народ зазнав. Німеччина також вказувала на виплати, які вона зробила Італії щодо італійських громадян, які були незаконно депортовані на примусові роботи до Німеччини. Італія підтримала твердження Німеччини, втім вважала, що велика кількість італійських жертв залишилась без будь-якої компенсації.

Суд відзначив, що Німеччина зробила значні кроки для відшкодування шкоди, завданої італійським жертвам військових злочинів і злочинів проти людяності, не зважаючи на те, що вона вирішила не виплачувати компенсації більшості італійських військових інтернованих.

Суд відзначив, що питання про імунітет в суді іншої держави відмінне від питання про міжнародну відповідальність цієї держави.Суд не погодився з твердженням Італії про те, що недоліки німецької системи відшкодування італійським жертвам, дають підстави позбавити Німеччину юрисдикційного імунітету. Суд не знайшов в практиці держав, підтвердження тому, що в звичаєвому міжнародному праві право держави на імунітет залежить від наявності ефективних альтернативних засобів забезпечення захисту. Крім того, Суд не міг не помітити, що вимоги щодо компенсацій в даному випадку були предметом широкого міжурядового обговорення. Втім хоча дискусії з цього приводу тривають, навряд чи вони вплинуть на зміну звичаєвої норми щодо юрисдикційного імунітету держав. Національні суди однієї держави нездатні змінити звичаєву норму.

Суд також зазначив, що Італія, отримавши кошти як частину того, що було задумано як загальне врегулювання наслідків збройного конфлікту, вирішила використати їх для відновлення національної економіки та інфраструктури, а не розподілити їх серед окремих жертв – своїх громадян. Суд відзначив, що важко зрозуміти, чому той факт, що ці особи не отримали грошову частку мало бути підставою і надати право подати позов проти держави, яка надала кошти державі їхнього громадянства.

У такий спосіб Суд відхилив аргумент Італії, що Німеччині може бути відмовлено в імунітеті на цій основі. Втім Суд вважав, що вимоги, що випливають з поводження з італійськими військовими інтернованими, поряд з іншими вимогами італійських громадян, які нібито не були врегульовані і які покладені в основу італійської позиції можуть бути предметом подальших переговорів за участю двох держав, з метою вирішення питання.

Кумулятивний ефект від обставин, на які посилалася Італія

Італія стверджувала, що кумулятивний ефект від ступеню тяжкості порушення, статусу порушених норм, а також відсутність альтернативного засобу правового захисту, виправдовують дії італійського суду щодо відмови в імунітеті Німеччини.

Суд встановив, що жоден з трьох аргументів сам по собі не виправдовував дії італійських судів. Суд не був упевнений, що вони мали сукупний ефект. Ніщо у вивченні практики держав не надало підтримки позиції про те, що одночасна наявність двох або навіть трьох аргументів може виправдати відмову національних судів надати державі-відповідачу імунітет, на який вона має правовідповідно до норм міжнародного права.Крім того, національні суди мають вирішувати питання імунітету на початку судового розгляду, щедо розгляду справи по суті. Імунітет не може бути поставлено в залежність від результатутаконкретних обставин кожної справи, які розглядають національні суди.

Таким чином, Суд вважав, що дії італійських судів порушили юрисдикційний імунітет Німеччини, який вона мала відповідно до звичаєвого міжнародного права. Відповідно, мало місце порушення міжнародних зобов'язань Італії перед Німеччиною.

Суд також відзначив, що питання відповідальності Німеччини перед Італією або окремимиіталійцями, щодо військових злочинів і злочинів проти людяності, скоєних під час Другої світової війни, не зачіпає права Німеччини на імунітет. Крім того, постанова суду з питання про імунітет не може мати жодного впливу на все, що може стосуватися відповідальності Німеччини.

Примусові заходи, прийняті проти власності, що належить Німеччині на території Італії

7 червня 2007 р. в Італії на виконання рішення, винесеного судом першої інстанції Лівадії (Греція), яке зобов’язувало Німеччину виплатити грецьким жертвам компенсації, була видана закладна, зареєстрована в Земельному кадастрі провінції Комо, на Віллу Вігоні - власність німецької держави, розташовану недалеко від озера Комо.

Німеччина стверджувала, що такий захід порушує імунітет від примусових заходів щодо власності держави, на який вона має право відповідно до міжнародного права. Італія повідомила Суд, що “не має заперечень проти будь-якого рішення Суду щодо скасування закладної”.

Суд відзначив, що практика держав проводить чітку різницю між юрисдикційним імунітетом та імунітетом від примусових заходів, таких як звернення стягнення, арешт і виконання рішення щодо власності держави.

Насамперед, Суд зазначив, що імунітет від звернення стягнення та примусового вилучення державного майнайде далі ніж юрисдикційний імунітет, яким користуються ті ж держави в іноземнихсудах. Навіть якщо рішення було законно винесено проти іноземної держави, за умов, що остання не може посилатися на імунітет від юрисдикції, з самого цього факту не випливає, що майно держави, проти якої було винесено судове рішення може бути об'єктом примусових заходів на території держави суду або від імені третьої держави, з метою забезпечення виконаннярішення у справі. Крім того, будь-яка відмова держави від свого юрисдикційного імунітету перед іноземним судом сама по собі не означає, що держава відмовляється і від імунітету власності держави, який забороняє звернення стягнення та примусове вилучення державного майна.

В обгрунтування своєї позиції, Німеччина навела статтю 19 Конвенції ООН, в якій кодифіковані норми загального міжнародного права про імунітет держави та її власності від будь-яких примусових дій, пов’язаних з виконанням судового рішення:

Стаття 19 Імунітет держав від примусових заходів після винесення судового рішення

Ані після винесення судового рішення примусові заходи, такі, як звернення стягнення, арешт і виконання рішення, щодо власності держави не можуть бути прийняті у зв'язку з розглядом в суді іншої держави, якщо і тільки за умови, що:

(А) держава прямо погодилася на прийняття таких заходів, які зазначені:

(i) в міжнародній угоді;

(II) в арбітражній угоді чи в письмовому договорі, або

(III) в заяві перед судом або в письмовому повідомленні після виникнення спору між сторонами, або

(Б) держава зарезервувала або позначила власність для задоволення позову, що є об'єктом цього розгляду, або

(С) було встановлено, що власність, безпосередньо використовується або призначена для використання державою в інших цілях, ніж державні некомерційні цілі, і знаходиться на території держави суду за умови, що після винесення судового рішення примусові заходи можуть бути прийняті тільки щодо власності, яка має зв'язок з утворенням, проти якого було направлено судовий розгляд.

Для Суду було очевидним, що майно, яке було предметом примусових заходів використовується для урядових цілей, тобто для цілей, що належать до суверенних функцій Німеччини які не є комерційними. Вілла Вігоні – це культурний центр, покликаний сприяти культурному обміну між Німеччиною та Італією. Центр організований і функціонує на основі угоди між урядами двох країн 1986 р. Німеччина не висловлювала згоди на прийняття жодних заходів щодо Вілли Вігоні для задоволення судових позовів проти неї.

За таких обставин, Суд вважав, що видача та реєстрація в Земельному кадастрі провінції Комо закладної на Віллу Вігоні було порушенням Італією свого зобов'язання перед Німеччиною поважати її імунітет.

Рішення італійських судів щодо визнання в Італії рішень грецьких судів про задоволення цивільних позовів проти Німеччини

У своєму третьому поданні, Німеччина зазначала, що її юрисдикційний імунітет також було порушено рішеннями італійських судів щодо прийняття до виконання в судах Італії рішень грецьких судів проти Німеччини у справі Дістомо.

Суд відзначив, що складність виникає через те, що в таких випадках суд не ухвалює рішення безпосередньо щодо іноземної держави, посилаючись на юрисдикційний імунітет, а приймає рішення про виконання рішення вже винесеного судом іншої держави, яка вивчила і застосувала норми, що регулюють імунітет від юрисдикції держави-відповідача.

На думку суду, відповідь на питання, чи порушив італійський суд юрисдикційний імунітет Німеччини при ухваленні рішення про виконання ухвали грецького суду, не залежить від того, чи порушив грецький суд, приймаючи це рішення, юрисдикційний імунітет Німеччини. Суд зазначив, що, коли суд розглядає, як в даному випадку, клопотання про виконання іноземного судового рішення стосовно іншої держави, він сам здійснює свою юрисдикцію щодо третьої держави. Хоча метою розгляду клопотання про виконання рішення не є вирішення спору по суті, а тільки надання можливості виконання рішення на території іншої держави, ніж суд, який його ухвалив, факт, тим не менш залишається фактом – надаючи дозвіл або відмовляючи у виконанні рішення, суд здійснює юрисдикційну владу. Як результат - рішення іноземного суду набуває юридичної сили рішення, винесеного по суті в запитуваній державі.

Суд вважав, що національний суд, який розглядає клопотання про визнання іноземного судового рішення, винесеного проти третьої держави, має запитати себе, чи користується держава-відповідач імунітетом від юрисдикції - з урахуванням характеру справи, в якій це рішення було ухвалено - всудах держави, в якій справу було порушено. Іншими словами, він повинен задати собі питання: у випадку, якби він сам розглядав справу по суті спору ідентичну тій, яка була предметом рішення іноземного суду, чи був би він зобов'язаний відповідно до міжнародного права надавати імунітет державі-відповідачу?

З цього випливає, що італійські суди, визнаючи виконання в Італії рішення грецького суду, винесеного проти Німеччини, порушили імунітет останньої.

Заключні представлення Німеччини та запитувані засоби

Порушення Італією міжнародно-правових зобов'язань тягне за собою її міжнародну відповідальність, в силу загального міжнародного права і зобов'язання в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну в результаті протиправного діяння. Суд не вважав за потрібне включити в резолютивну частину рішення положення, що Італія несе міжнародну відповідальність, це було б абсолютно зайвим, оскільки відповідальність автоматично випливає з висновку, що деякі зобов'язання Італією були порушені.

Щодо п'ятого подання Німеччини, за яким Італія мала, використовуючи на свій розсуд всі можливі засоби, забезпечити, щоб всі рішення її судів та судових органів, що порушили юрисдикційний імунітет Німеччини, були оголошені такими, що не підлягають примусовому виконанню, Суд зазначив, що держава несе відповідальність за міжнародно-протиправне діяння і зобов'язана припинити його, якщо воно триває, і, навіть якщо діяння закінчилося, відповідальна держава зобов'язана (в порядку відшкодування) відновити стан, який існував до вчинення правопорушення.

Суд вважав, що рішення і дії, що порушили юрисдикційний імунітет Німеччини, які залишаються чинними, мали припинити свою дію і ситуація, яка існувала до протиправних дій мала бути відновлена. З іншого боку, Суд зазначив, що Італія має право вибирати засоби, які найкраще підходять для досягнення необхідного результату - або шляхом прийняття відповідного законодавства, або іншими засобами за її вибором.

Суд, однак, не підтримав шосте подання Німеччини, в якому вона просила його постановити, що Італія має вжити всіх заходів для того, щоб в майбутньому італійські суди не приймали позови проти Німеччини, засновані на порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних Німецьким рейхом між 1943 і 1945 рр. Суд нагадав, що, як правило, немає жоднихпідстав вважати, що держава, дії або поведінка якої були визнані Судом протиправними, буде повторювати такі дії чи поведінку в майбутньому. Відповідно, Суд міг запропонувати державі, відповідальній за міжнародно-протиправне діяння надати гарантії неповторення для потерпілої держави, або прийняти конкретні заходи для того, щоб протиправне діяння, не повторювалося. Але він може зробити це тільки, якщо є особливі обставини, які виправдовують те, що Суд оцінює в кожному конкретному випадку. В даному випадкуСуд не мав підстав вважати, що такі обставини існують.

З цих причин, Суд,

1) Встановив, що Італійська Республіка порушила своє зобов'язання поважати імунітет, яким Німеччина користується відповідно до міжнародного права, дозволяючи порушувати проти Німеччини цивільні позови на підставі порушень норм міжнародного гуманітарного права, вчинених Німецьким рейхом в період з вересня 1943 р. по травень 1945 р.;

2) Встановив, що Італійська Республіка порушила своє зобов'язання поважати юрисдикційний імунітет, яким Німеччина користується відповідно до міжнародного права, застосувавши примусові заходи щодо Вілли Вігоні;

3) Встановив, що Італія порушила своє зобов'язання поважати юрисдикційний імунітет, яким Німеччина користується відповідно до міжнародного права, визнавши такими, що підлягають примусовому виконанню в Італії рішення грецьких судів, заснованих на порушеннях міжнародного гуманітарного права, вчинених в Греції Німецьким рейхом;

4) Встановив, що Італія мала шляхом прийняття відповідного законодавства або вдаючись до інших засобів за власним вибором, забезпечити, щоб рішення її судів та інших судових органів, якими було порушено імунітет Німеччини, втратили чинність;

5) Відкинув всі інші матеріали, представлені Німеччиною.

[1]Jurisdictional immunities of the state (Germany v. Italy Greece intervening) – Order of 6 July 2010 – I.C.J. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.icj-cij.org/docket/files/143/16027.pdf

[2]Cправа про континентальний шельф Північного моря (Федеративна Республіка Німеччина / Данія, Федеративна Республіка Німеччина / Нідерланди). ICJ Reports, 1969, стор. 44, пункт 77).

[3]Основні обмеження застосування державного імунітету полягають в поділі дій держави на ті, що пов’язані із здійсненням суверенної влади державою (acta jure imperii) і на ті, щоне пов'язані з виконанням державою суверенних функцій (acta jure gestionis). Якщо стосовно діянь jure imperii держава користуєься повним (абсолютним) імунітетом, то щодо діянь jure gestionis держава прирівнюється до суб'єктів приватного права і може нести відповідальність за національним законодавством (теорія функціонального імунітету)

[4]Щорічник Комісії міжнародного права, 1991, Vol. II (2), с. 46, пункт. 10).

[5]Скарга № 59021/00, рішення від 12 грудня 2002 р. ЄСПЛ Reports 2002-X, стор 417;. ILR, Vol.129, p.537.

[6]Аль-Адсані проти Сполученого Королівства [GC], заява № 35763/97, рішення від 21 листопада 2001 р. ЄСПЛ Reports 2001-XI, стр. 101, пункт 61,.. ILR, том 123, стор 24.

[7]Kalogeropoulou та інші проти Греції та Німеччини.Рішення від 12 грудня 2002 р. ЄСПЛ Reports 2002-X, стор 417;.... ILR, том 129, стор 537.

[8]Збройні дії на території Конго, рішення, ICJ Reports, 2006, с. 6, пункти 64 і 125.

Поиск по сайту: