Становлення феодальних відносин у Китаї і Японії

Економіка Китаю в епоху середньовіччя. У період раннього феодалізму в Китаї існувало три держави: на півночі — Вей, у центральній частині — Шу і на півночі — У (період Трьох царств (220—280)). Це були держави військової диктатури. Проте в IV ст. китайську цивілізацію зруйнували наступи кочівників. V—VI ст. пройшли під знаком двох процесів: переселення етнічних північних китайців на південь і китаїзація під впливом могутньої китайської конфуціанської цивілізації кочівників, що заполонили Північний Китай. Будучи дуже відсталими, до кінця VI ст. ці кочівники, як свідчать документи й китаєзнавці, стали звичайними китайцями. На півночі країни наприкінці IV ст. було засновано імперію Північна Вей, вождь якої завойовував одну південну провінцію за іншою, здійснюючи китаїзацію адміністрації. Для забезпечення столиці зерном він утворив навколо неї поселення переселених землеробів, яких наділяли землею за рахунок держави.

На південь країни для освоєння родючих долин було переселено більше мільйона найбагатших і найосвіченіших конфуціанців. На освоєних землях нові господарі стали вирощувати рис, з того часу він є основною культурою країни, а рисовий пояс із часом став головною житницею імперії. Уже з V ст. на цих територіях стали вирощувати по два врожаї рису на рік. Тут будували міста, розвивалися ремесла, торгівля та товарно-грошові відносини. Це був період розквіту й утвердження в Китаї нової релігії — буддизму, пов´язаного з ним будівництва буддійських храмів і монастирів, що привело до розростання особливої групи землевласників — монастирських селян.

У цей період посилилася диференціація населення. Утворилися прошарки неповноправних, яких називали підлі люди; закріплювалися списки знатних прізвищ. Серед моральних цінностей важливе місце відводилося принципу особистого обов´язку молодшого перед старшим.

Наприкінці VI ст. Китай став єдиною державою. Імператор Вень Ді провів земельну реформу, яка значно послабила сильні доми. Принципом його політики було забезпечити кожного хлібороба земельною ділянкою. У середньому кожна сім´я отримувала 120 му (0,067 га) землі (80 — на чоловіка і 40 — на жінку). З такої ділянки утримували податок — близько 3 ц зерна. Вводилися трудова повинність — 20 днів на рік для чоловіків і промислова подать для жінок, які здавали в казну шовк або пряжу.

Завдяки реформам зросли площі земель, що оброблялися. Проведений перепис виявив 1,5 млн селян, які раніше не входили до списків податкового населення. Наділення їх землею значно поповнило казну. Проте частина селян, які отримали від держави землю, як і раніше, обробляли землю чиновників та сильних домів. Попри все влада централізованої держави зміцніла.

Послідовники Вень Ді зміцнювали центральну владу силовими методами. Була збудована нова столиця Лоян, у розкішні палаци якої переселено з різних провінцій 10 тис. найбільш знатних і багатих сімей. Для забезпечення їх продуктами навколо столиці побудували великі зерносховища, а для доставки продовольчих товарів і зерна з півдня провели Великий канал, який з´єднав Янцзи і Хуанхе. Його будували більш як 80 тис. осіб. Політика переселення найбільш впливових сімей на нове місце була спрямована на зміцнення центральної влади.

Великий масштаб будов, які потребували значних коштів і праці сотень тисяч будівельників, підірвали економіку країни. Зростало невдоволення серед населення. Розпочалася чергова династична криза, що завершилася утвердженням династії Тан. Танський період в історії Китаю називають золотим віком. Встановлені в країні мир і порядок дали можливість зосередити зусилля у сфері виробництва. Особливого розвитку набули текстильне виробництво, фарбувальна справа, гончарне ремесло, обробка металів, будівництво кораблів. Розвивалися шляхи сполучень, зовнішня торгівля. Удосконалювалася технологія металургійного виробництва. Розвитку економіки сприяло призупинення витрат на дорогі престижні будови.

Було дещо змінено систему наділів: декретом 624 р. скасовано наділи для жінок, якщо в сім´ї був чоловік; вдови отримували по 50 му; встановлено пільги для деяких категорій сімей.

У Китаї вся земля належала державі, і наділи вважались тимчасово наданими землеробові тільки на період працездатності, потім їх перерозподіляли, для чого вели чіткі реєстри. Було відновлено поруку — відповідальність кожного за виплату податків та інших повинностей. Визначали становище землероба конкретні умови проживання. Там, де землі було мало, наділи зменшувалися, а там, де її було достатньо, їх отримували з розрахунку на трипільну сівозміну. Більше того, при розподілі землі враховували пристарілих і непрацездатних. Серед селян були втікачі, яких ніколи не переслідували, і прийшлі, яким надавали землю і дім утікачів, але з поверненням яких їм повертали землю і майно.

Нагляд за використанням землі та вчасною сплатою податків здійснювали призначені із центру чиновники. Державні землі або роздавали в спадкове користування титулованій знаті, або надавали в користування чиновникам на період служби. Проте, оскільки за китайськими правовими нормами ступінь знатності зменшувався з кожним поколінням і через п´ять поколінь сходив нанівець, а землі поверталися в казну, чиновники були зобов´язані контролювати цей процес.

Прогрес землеробства, зростання надходжень у казну сприяли розвитку міста, де процвітали торгівля, ремесло, будівництво. Розвивалися казенні ремесла, в яких в основному працювали в порядку повинності. Однак в інфраструктурі держави місто прирівнювалося до села і було лише податковою адміністративною одиницею.

Своєрідним — із чіткою спеціалізацією — був державний апарат чиновників: імператор, при якому діяла державна рада; виконавча влада — два канцлери (лівий і правий), які завідували трьома відомствами (на зразок міністерств) кожний; були відомства громадських робіт, податків, військових справ, судів і в´язниць, охорони громадського порядку, кадрів; контроль за виконавчою владою здійснювала палата цензорів — прокурорів; місцевий інститут чиновників. В основі підготовки і відбору чиновників лежав принцип меритократїї, тобто відбір за критеріями мудрості, справедливості, добропорядності. Головним методом підготовки і відбору чиновників були конфуціанська система та концепція, які переносили на адміністративну систему принцип сімейної моралі.

Для відбору чиновників у Китаї вперше стали застосовувати метод конкурсу претендентів на посаду, що проходив у формі іспиту, за використання якого весь світ зобов´язаний китайцям. Іспит був триступеневий. Претендент на вчений ступінь мав знати концепцію Конфуція, вміти творчо викладати історичні сюжети, мати схильність до абстрактних міркувань на філософські теми, вміти складати вірші й мати літературний нахил. Усіх, хто отримував третій вчений ступінь (як правило, перший і другий ступені отримувало 3—5 % абітурієнтів), незалежно від соціального походження призначали на відповідальні урядові посади. Враховували ту обставину, що людина, яка так важко здобувала свою посаду, буде нею дорожити та високопрофесійно працювати.

Статус чиновників у суспільстві був престижним і високим. Їхні права й обов´язки перед владою були викладені у зводі законів із 500 статей. Цей документ доводив, що при всій складності економічної, соціальної та політичної структури суть її проста — державна влада і власність. Вони були незаперечними і вічними, а все інше — тимчасове. Статус чиновника і земля землероба не переходили до їхніх дітей, тому дітям треба було розпочинати все спочатку.

Найбільшого розвитку економіка Китаю в часи середньовіччя досягла у VIII ст. Це був час повторного відкриття Великого шовкового шляху, відновлення могутності Китаю як великої азійської держави. У цей період держава отримувала значні доходи від добування олова, заліза, міді, срібла. Розвивалися гірнича справа, ремесла й торгівля. Багатіли міста, зростали прошарки заможних майстрів і купців. За переписом 754 р. в країні налічувалося 9610 тис. дворів, 52 880 тис. людей обкладали податком.

Однак в другій половині VIII ст. виявляються ознаки кризи: послаблюється влада імператора, і на окраїнах здобувають велику владу військові намісники. Це відбилось також на сільському господарстві. Починає відмирати державна надільна система й утверджується намісницька форма господарства. Поширюється практика купівлі-продажу ділянок, яку здійснювали чиновники, лихварі, міські торгівці. Реальна влада в державі стала переходити до власників великих маєтків. За кілька років кількість державних дворів зменшилася більш ніж у п´ять разів. Законом 763 р. замінили всі повинності єдиним податком із майна, а в 780 р. держава скасувала систему наділів і відмовилася від контролю за перерозподілом землі. Було проведено майнову класифікацію населення, що поділяла всіх власників землі залежно від її площі на дев´ять розрядів.

Податок збирали з усіх, хто мав землю, двічі на рік (улітку і пізньої осені), звідки й назва закону — закон про два податки. Податок сплачували навіть гостинні двори, які мали пільги за переписом 780 р. Їх було 1300 тис, що майже наближалося до числа господарських — 1800 тис. Розмір податку був однаковий для всіх категорій землеробів і залежав тільки від якості землі. Пільги надавали лише бідним сім´ям у неврожайні роки. Реформа 780 р. зробила селянську землю предметом купівлі-продажу, хоча контроль за цим процесом держава ще здійснювала.

У цей період зросли маєтки, землі яких обробляли селяни і 50 % урожаю віддавали власнику землі. Усі засоби виробництва такі селяни отримували від власника землі. Маєтки були різні за розмірами, інколи вони мали більш як 200 дворів. Власники маєтків здебільшого досить легко знаходили способи уникнення сплати податків, від чого страждала казна. Для її поповнення у 846 р. конфіскували більш ніж 60 млн га землі буддійських монастирів.

Реформи охопили й інші сфери економіки: розвивався торговий кредит, запроваджують векселі, активізуються лихварські операції, вводять державні монополії на чай, сіль і горілку. До 50 % надходжень у казну давала одна лише монополія на сіль.

Проте наприкінці IX ст. криза охопила все суспільство та економіку. Вона тривала протягом "п´яти династій і десяти царств" аж до династії Сун. У період Сунської імперії (X—XIII ст.) стан економіки значно поліпшився, незважаючи на сплату данини племені кіданів, яке захопило частину північних китайських земель і загрожувало столиці Китайської імперії. В XI ст. розміри цієї данини зросли. У 1042 р. згідно з договором вона становила 300 тис. шт. шовку і 200 тис. лянів срібла, сплачували також своїм північно-західним сусідам тангутам 100 тис. шт. шовку і 30 тис. цзинів чаю щороку.

У цей період розвивалися торгівля, ремесла, вироби яких і до сьогодні становлять національну гордість Китаю. Це знаменитий сунський фарфор, вироби з лаку й слонової кістки, вишукані тонкі шовки. Особливо розвинувся гірничодобувний промисел, зросло добування срібла і заліза. Сріблом і срібними виробами відкуплялися від завойовників, а залізо використовували для виробництва зброї.

Розвиток торгівлі зумовив збільшення випуску грошей. Через нестачу міді стали випускати залізні гроші. У X ст. появилися паперові гроші.

Розвиток промислів збільшив кількість казенних майстерень. У металургійних плавильнях працювало до 100 осіб., у майстернях із виготовлення тканин — 60—70, а в кораблебудівних — 600—700 осіб. На деяких із них практикувалося використання найманої праці. Заробітна плата була частково натуральною, частково грошовою.

У сільському господарстві почали вирощувати бавовну, розвивалася бавовнопрядильна справа. Було виведено врожайні сорти зерна. Проте поряд з цими досягненнями збільшувалося число безземельних орендаторів, вибухали повстання. Щоб уникнути наростання невдоволення, у 1068 р. канцлер Ань Ші впорядкував оподаткування, збільшив централізовані закупівлі зерна, аби не допустити різкого коливання його цін, поліпшив іригаційну систему. Це був відчутний удар по спекулянтах. Вжиті заходи, хоч їм і чинився опір, сприяли подоланню кризової ситуації в країні. Завдяки цьому сунська династія проіснувала два століття.

У 1280 р. після 70-річної боротьби Китай повністю опинився під владою монголів. Економіка країни пішла на спад. Його подолано тільки після скинення монгольського іга (1368).

У період правління династії Мін (1368—1644) Китай досяг найбільшого розвитку за імператора Чжу Юаньчжана, який узяв під суворий контроль центральної влади всю систему аграрних відносин. Усі селяни отримали землю, було створено всекитайські податково-земельні реєстри. Податки сплачували помірні, багато дворів від них звільняли. Приватних володінь на початку династії було мало, багатьом важко було здавати землю в оренду, оскільки для цього потрібно було встановити дуже невисокі ціни, інакше селяни віддали б перевагу наділам на прийнятних умовах.

Така аграрна політика сприяла створенню сильної держави, розквіту її економіки. Проте в XV ст. Китай вступив у період затяжної кризи, ознаками якої стали обезземелення селян і нестабільність влади. Цю кризу Китай не зміг подолати аж до приходу в XVII ст. колоністів.

Особливості господарства феодальної Японії. Значно пізніше від китайської зароджується японська цивілізація. У III—V ст. тут склалася племінна федерація Ямато. Намагання в 604 р. принца Сьотокутайсі створити державу на принципах китайської моделі (жорстка ієрархія й абсолютний суверенітет правителя) не мали успіху. "Закон із 17 статей", у якому були викладені принципи існування Японської держави й управління нею, суспільство не сприйняло. Тільки в 645 р. переворот Тайка привів до утворення сильної централізованої держави, в якій за китайською моделлю було введено універсальну систему оподаткування, відмінялося приватне землеволодіння, вся земля переходила в розпорядження правителя.

Було видано закон про земельні наділи — ханден, відповідно до якого селяни отримували земельні ділянки, але разом з тим влада вводила численні податки й повинності: поземельний, подвірний, натуральний податки, військову повинність, виплату високих процентів за виданий у борг рис. Уже в 701 р. панщина становила 60 днів на рік.

Після сплати податків і виконання трудових повинностей у багатьох селян майже нічого не залишалося, і вони вимушені були брати рис у державних коморах у борг під високі проценти (від 50 до 100 %). Для того щоб розплатитися з боргами, селянам доводилося закладати свої земельні наділи або продавати дітей. Становище селян, які за реформами Тайка ділилися на повноправних — рьомін і неповноправних — семін, було дуже тяжким. За реформою 645 р. посадові земельні наділи мали чиновники, і розміри цих ділянок залежали від рангу й посади чиновника. У довічне користування отримувала земельні наділи знать, наближена до царського дому. Інколи вона отримувала право передачі цих земель у спадщину протягом трьох поколінь.

В Японії в період раннього Середньовіччя існувало рабство. Закон передбачав надання рабам 1/3 селянського наділу. За реформами Тайка підвищувався статус категорій неповноправних, які переходили в повноправні. Більш того, освічені нащадки вихідців із Китаю та Кореї ставали чиновниками. Реформи Тайка і кодекс Тайхрьо стали основою японської економічної, соціальної й політичної структури. Це був період зміцнення державної власності на землю.

У VIII ст. у сільському господарстві Японії широко застосовували залізні землеробські знаряддя, будували греблі, створювали водосховища та канали. Збільшувалися площі оброблюваних земель, на яких вирощували просо, пшеницю, жито. У сільській місцевості набули розвитку промисли й ремесла. Про це свідчить той факт, що податки сплачували не тільки продуктами, а й із промислових культур тканинами, шовком-сирцем, виробами ковальського ремесла. Активно в цей час добували метали: золото, залізо, мідь, срібло, а також сірку і слюду. У тих місцях, де розвивалися ці промисли, селяни, крім сільськогосподарських продуктів, здавали частину отриманого металу. Держава намагалася стимулювати розвиток торгівлі: розробляються правила торгівлі, у столиці в спеціально відведених місцях, а в інших містах — біля поштових станцій, у портах створюються ринки. У великих містах діяло по кілька ринків.

Період VIII—XI ст. був переходом від панування державної феодальної власності до панування власності окремих феодалів. Проте на відміну від Китаю, де великі землевласники виконували функції бюрократії, у Японії родоплемінна верхівка поступово відмовлялася від виконання чиновницьких функцій. Їх виконували нижчі чиновники, а багаті феодали поступово втрачали зв´язок із своїми феодами та маєтками, які були їхньою економічною базою, і передавали все управління господарством місцевим феодалам (рьосю) або економам (сьокон). Вища аристократія, яка отримувала із своїх наділів частину доходів, поривала із селянами всілякий зв´язок і перебувала у столиці.

Уже в X ст. місцеві феодали стають повноправними господарями на місцях, що послаблює попередню централізацію влади. Однак на відміну від Китаю, де пасивно спостерігали за міграцією селян, місцеві феодали Японії намагалися прикріпити селян до землі і конкретного феодала. На цій основі виник новий стан — воїни-самураї. Це були заможні селяни, старости, яких відбирали для боротьби з повстаннями селян і міжусобними війнами. Як винагороду феодали давали самураям у користування ділянки землі. Тим самим було покладено початок ленним відносинам — відносинам васальної залежності між самураєм і феодалом, що, в свою чергу, зумовило формування нових відносин між самими феодалами.

Великі феодали об´єднувалися під керівництвом свого вождя, а самураї стали перетворюватися в замкнутий стан — буси. У їхньому середовищі виник і свято зберігався кодекс військової етики (бусидо — шлях воїна, звідси і назва стану), звід норм поведінки, головною з яких була вірність своєму господарю, готовність віддати за нього життя. Цей закон у разі безчестя або невдачі передбачав за визначеним ритуалом харакірі (самовбивство). Сила самурайства полягала в тому, що самураї походили із землеробів, безпосередньо пов´язаних із землею, і спирались на реальну базу — сільськогосподарське виробництво.

Боротьба між аристократичними родами, у яку були втягнуті й самураї, завершилася перемогою в 1192 р. Мінамото. Представника їхнього роду висунули на посаду верховного воєнного начальника — сьогуна. З того часу титул сьогун означав звання військово-феодальних правителів Японії. Ставка сьогунів, як і уряд, називалася бакуфу.

Нова влада конфіскувала землі своїх суперників як ленні володіння і роздала їх своїм самураям. Ці володіння становили основу структури землеробства. Збереглася незначна частина великих землевласників із родини Мінамото. Це був період розквіту торгівлі, ремесел і міст. У XVI ст. міст було вже 269, у XIV — лише 40.

Із розвитком міст утворюються кооперативні об´єднання ремісників і торговців. У країні розвивається внутрішній ринок. Зростає продуктивність праці, підвищується врожайність сільськогосподарських культур. Усе це сприяло підвищенню життєвого рівня селян і пожвавленню торгівлі. Товарна економіка руйнувала автократичну економіку замкнутих маєтків і розширювала межі економічних районів.

Введення в обіг китайської бронзової монети, яка в той час була міжнародною валютою в торгівлі з усією Східною Азією, Індокитаєм і в країнах Південних морів, сприяло збільшенню в Японії видобутку міді, золота й срібла. Активізувалася зовнішня торгівля, особливо з Китаєм. У Китай вивозили, крім міді, зброю, віяла, сірку, а в Японію із Китаю везли фарфор, книги, ліки, шовк-сирець.

Значно зросла продуктивність сільського господарства. Цьому сприяло пом´якшення селянських повинностей у XIV—XV ст. Раніше селяни віддавали феодалам 1/2 врожаю, тепер ця норма знизилася до 2/5, але земля частіше переходила до рук заможних феодалів, вони ж стали контролювати міста й торгівлю.

XV—XVII ст. — період міжусобних воєн і боротьби за об´єднання. Наприклад, сьогун Токугава-Іеясу в 1603 р. ввів процедуру заставництва, за якого передбачалося, що кожний другий рік феодал із сім´єю, челяддю та дружиною мав жити в спеціально відведеній дворовій резиденції, а ворожих центрові феодалів розселяли, територіально відділяючи один від одного. Князі зберігали в межах своїх володінь право суду й адміністративну владу.

1626 р. японський сьогун увів бронзову монету. Реформи в сільському господарстві ще більше закріпили селян за їхньою землею. Токугава встановив у країні поліцейський нагляд, який ізолював Японію від зовнішнього світу. Зміцнення стабільності в XVII ст. позитивно відбилося на її економіці, але ізоляція не могла сприяти процвітанню. Уже в XVIII ст. почалася економічна криза.

Отже можна зробити висновок, що для східної (азіатської) моделі господарського розвитку характерні такі риси:

1) раби не були основною продуктивною силою суспільства, нею були вільні люди;

2) земля перебувала не у приватній, а в державній або державно-общинній власності;

3) між державою й общинниками-землеробами склалися відносини підлеглості — не було прав на землю, лише безумовне виконання повинностей на користь держави;

4) держава на Сході набула форм східної деспотії — повне безправ´я підданих перед лицем держави (суспільство східного рабства);

5) для общин була характерною стійкість, викликана необхідністю створення й підтримування в належному стані іригаційної системи.

Поиск по сайту: