Моральний обов'язок та любов в єдності настанов розуму і серця

Як вже було з'ясовано, ключовою властивістю моралі є імперативність. А отже, істотне значення серед категорій етики посідає поняття обов'язку. Онтологічна визначеність людини як істоти, покликаної ціннісно творити себе саму, робить неминучим фактором її життя пошук власного життєвого обов'язку. Зміст морального обов'язку передбачає сукупність вимог морально належного. «Обов'язок - це перетворення вимоги моральності, що рівною мірою стосується всіх людей, в особисте завдання конкретної особистості, сформульоване відповідно до її становища й ситуації, в якій вона перебуває в даний момент»⁴⁵.

Усвідомлення морального обов'язку тісно пов'язано з усвідомленням особистістю своєї свободи й гідності. Ціннісною мотивацією додержання морального обов'язку є усвідомлення діалектики взаємозумовленості власної гідності й гідності інших людей; розуміння того, що відповідати образу власної людської гідності можна лише за умови діяльної поваги до гідності людей, які довкола; інтуїція безальтернативності солідарності людей. Нехту­вання ж велінням обов'язку ґрунтується на спотвореному уявленні про власну гідність, яка розглядається як така, що може бути утверджена за рахунок попрання гідності інших. Такий образ власної гідності в разі його усталеного культивування насправді виявляється її запереченням, що в життєвій перспективі неминуче призводить до морально-психологічного спустошення, втрати індивідом духовного виміру людськості. Ця обставина глибока усвідомлюється кращими представниками релігійної етичної думки. Ось думка Івана Золотоуста: «Ти хочеш, щоб про тебе не говорили погано? Не говори, отже, й сам погано про інших. Бажаєш, щоб тебе хвалили? Хвали й ти інших. Хочеш, щоб тобі співчували? Виявляй і сам співчуття. Прагнеш дістати пробачення? Пробачай і сам. Бажаєш, щоб в тебе не крали? Не кради й сам. Ставмося до ближніх так, як ми бажаємо, щоб і вони ставилися до нас»⁴.

В етиці й досі актуальним є питання про співвідношення в додержанні обов'язку, з одного боку, розумово-вольових, а з іншого - емоційних спонук. Ряд дослідників наголошують на домінуванні тут раціональ­ного усвідомлення морально належного. Емоції людини - річ непевна, вважають вони, підпорядкована безлічі емпіричних бажань і прагнень, а отже, лише їх суворе приборкання розумом і волею, перетворення людини на такий собі раціональний «автомат» обов'язку може дати надійні гарантії його реалізації. Втім, такий підхід до проблеми (його називають ригоризмом), вочевидь, надміру однобокий. Адже найбільш надійною є така моральна мотивація, яка не лише опосередкована розумом і вольовим самозобов'язанням, а живиться душевністю, чуйністю, милосердям, й реалізація якої приносить емоційне задоволення людині.

Тож можна стверджувати, що вивершенням морального обов'язку, піднесенням його на якісно вищий рівень є любов як емоційно-духовний феномен приязного, турботливого, глибинно зацікавленого у благу іншої особи ставлення до неї. Ось славнозвісні новозаповітні рядки: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає...» (1 Кор., 13:4-8).

Любов у моральному сенсі, звісно, не повинна означати засліпленого потурання проявам аморальності з боку інших. Але наше щиро приязне ставлення до вогника людяності навіть в аморальній особі часом здатне перетворити цей вогник на багаття самовдосконалення, в якому спалюються негативні якості та риси. Тому так важливо, скажімо, при вихованні дитини виявляти не просто інстинктивну любов до неї самої, а й підтримувати в сім'ї (наприклад, у взаєминах між батьками) загальний клімат теплоти, взаємної уважності, ауру душевного єднання. Інакше навіть палка любов батьків до дитини на фоні проявів неприязності у їхніх власних стосунках може спричинити в перспективі морально-психологічний дисонанс в душі дитини, що загрожує формуванням спотвореної морально-емоційної сфери й здатне ускладнити її взаємини з оточенням. Тож в ідеалі остаточний смисл додержання морального обов'язку зводиться до збагачення атмосфери нашого життєвого світу імпульсами любові, адже лише в такій атмосфері набуває повноцінності творче ставлення до життя, взаємозбагачувальне спілкування, примноження радості й зрештою виповнюється щастя.