Добро і зло як ціннісні полюси моральної свідомості і практики

Тема 4. Моральні цінності крізь призму етичних категорій.

1. Добро і зло як ціннісні полюси моральної свідомості і практики.

2. Моральний обов’язок та любов в єдності настанов розуму і серця.

3. Морально-соціальний смисл справедливості.

Добро і зло як ціннісні полюси моральної свідомості і практики

Для кожної науки своєрідним фундаментом всієї будівлі знань, які вона здобуває, є її категорії - поняття, що виражають найістотніше, базове в її предметності. Має комплекс власних категорій й етика. Саме через етичні категорії (основні поняття моральної свідомості), що узагальнюють всю систему моральних цінностей, реалізується конкретна пізнавальна діяльність у сфері етики. Правда, специфіка категорій етики полягає в тому, що на відміну від категорій тих наук, які осягають зовнішній світ, її основні поняття відображають не стільки природну необхідність, скільки живу, суперечливу, багатолику царину міжлюдських взаємин. А отже, у змісті етичних категорій неминуче відображається неповторність особистісного вибору людини, напруженість її ціннісного самовизначення, сплав емоцій, розуму, волі, унікальність людських характерів, доль та індивідуальностей. Саме ця обставина спонукає декого стверджувати, мовляв, етичні поняття всуціль суб'єктивно забарвлені, а отже, не можуть виражати нічого загальнозначущого, достеменного. З іншого боку, ще славнозвісний Сократ переконував, що

принципові, загальнолюдські критерії моральних цінностей існують і можуть бути віднайдені - потрібна лише добра воля особистості бути небайдужою до самопізнання й самовдосконалення. Як уже зазначалося, саме з легкої руки цього геніального мислителя в європейській світоглядній думці накреслюється настанова «Пізнай самого себе!» як неодмінна передумова усвідомлення істинних моральних цінностей. Зміст категорій багатьох інших наук цілком можна пізнати через уважну роботу розуму із вивчення зовнішньої реальності. Натомість етичні категорії у своєму глибинному змісті розкриваються лише тому, хто «зазирає у власну душу», міркує про своє місце в житті як «людини серед людей», шукає балансу між життєвими цілями і ціннісно адекватними засобами їх досягнення, прагне духовно вдосконалюватись і жити в гармонії зі світом. Тому, хто прагне розібратися у змісті категорій і законів наук про зовнішній світ, достатньо володіти допитливим розумом; той же, хто з власної волі починає задумуватись над смислом моральних категорій, - стає на шлях пошуку мудрості. Розум дає силу, тим часом мудрість - спокій та гармонію. Саме про такий пошук істини як мудрості говорить і релігійна етика: пізнавати заради вдосконалення й спасіння. Такі настанови фігурують, зокрема, у буддійському вченні про «восьмеричний шлях» або виражаються християнською крилатою фразою «пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Євангеліє від Івана, 8:32).

Поняття «добро» і «зло» виступають «полюсами» моральної оцінюваності, їхній зміст служить критерієм визначення моральної вартості вчинку, поведінки, ситуації, особистості загалом. Уявлення про добро і зло перебу­вають в центрі уваги не лише етики як науки, вони пронизують і буденний досвід кожного з нас, і ключові сюжети міфології, релігії, впливають на зміст норм права, осягаються в літературі, мистецтві, філософії. Не без підстав можна сказати, що справжньою особистістю кожен із нас починає ставати саме в той момент, коли усвідом­лено замислюється над межею між добром і злом. Ця обставина в образно-символічній формі специфічно обіграна вже у славнозвісному біблійному мотиві. Скуштувавши плід з «дерева пізнання добра і зла», перші люди (Адам і Єва) стають на тернистий шлях самостійної відповідальності за власну життєву долю і власний вибір, здобувають, з одного боку, драматичну, а з іншого - благородну можли­вість власними вчинками визначати свою гідність перед лицем Абсолюту (Книга Буття, 3:1-24). Закинутість людини в неминучість повсякчасного вибору між добром і злом підкреслює таку її унікальну якість, як свобода.

Найзагальніший зміст поняття добра - те, що оцінюється позитивно, становить значущість для життя особи й суспільства, сприяє гармонії взаємин, узгоджується з цінностями та сподіваннями. Звісно, таке визначення само по собі є ще доволі абстрактним, тож в етиці категорія добра конкретизується в поняттях доброчесності, справедливості, доброти, чуйності, безкорисливості, милосердя тощо. В етиці здавна осмислюється проблема співвідношення понять «добро» і «користь», обмірковуються точки дотику між ними і водночас моменти розбіжності. І «користь», і «добро» виражають ціннісно позитивні аспекти життя й стосунків. Водночас якщо користь може мати суто споживчий чи егоїстичний зміст, то добро здебільшого передбачає моральну безкорисливість поведінки, коли вчинок мотивується лише емоційно-розумовою переконаністю в моральній належності відповідної лінії поведінки. Істинне добро неможливе з примусу або з розрахунку. Ідея безкорисливості справжньої доброчесності - значущий мотив у багатьох релігіях, і він також перегукується з принципами світської етики. Наведемо для порівняння, з

одного боку, цитати з Біблії та Корану, а з іншого - з праць представника світської етики І.Канта. Новий Заповіт: «Отже коли твориш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди... Щоб милостиня твоя була таємна» (Євангеліє від Матвія, 6:2,4). Коран: «Вони витрачають своє майно про людське око... Сатана є їхнім товаришем, — поганий такий товариш» (сура 4, аят 38). І.Кант: «Дія, зроблена за спонукою фізичного благоденства, лише заради обіцяної винагороди, позбавлена моральності»

Безперечно, пошук власної життєвої стратегії добра -справа, яка вимагає чутливості до потреб та інтересів людей, що довкола, готовності до безкорисливого само­обмежування в разі моральної необхідності. Особливо важливо вміти опосередковувати власний пошук добра самостійністю душевної роботи, вимогливістю до себе, плеканням імунітету проти ілюзії власної непомильності, готовністю витончувати чуття совісті до цінностей справжньої людяності. Доброчесна людина має бути здатна протипоставити свою життєву позицію псевдодобру, зодягну­тому в лицемірні шати ханжества, популізму, демагогії. Наведемо кілька характерних місць з буддійського тексту «Дхамапада»: «Одне корисне слово, почувши яке стають спокійними, краще за тисячу промов, складених з марних слів... Якби хтось у битві тисячу разів переміг тисячу людей, а інший переміг би себе самого, то саме цей інший - найбільший переможець у битві... Нехай хтось місяць за місяцем тисячі разів впродовж ста років здійснює жертвоприношення, і нехай інший віддасть шану - хоч на мить - тому хто вдосконалює себе. Воістину, таке шанування краще за столітні жертвоприношення...».

Мотив ціннісного домінування справжнього морального вдосконалення над ханжеством та моралізаторською демагогією виразно лунає й у Новому Заповіті. Прикла­дами можуть служити притчі, де описуються вчинки книжників і фарисеїв, а також славнозвісна «Притча про доброго самарянина» (Євангеліє від Луки, 10:25-37).

Для етики категорія зла становить такий самий важливий предмет вивчення, як і добро. Адже розуміння чинників зла служить передумовою точності моральної порівняльності, дозволяє достеменніше визначати способи боротьби з ним. Категорія зла є моральним антиподом добра й виражає все те, що суперечить морально належному, вносить в життя зневагу, неприязнь, ворожнечу між людьми. У релігійній етиці поняття зла тісно переплетене з поняттям гріха. Але гуманістичні варіанти релігійної етики, підкреслюючи те, що абсолютно безгрішних людей не буває, все ж висловлюють віру у здатність особистості власними силами боротися з паростками зла в собі. Ось характерне місце з Біблії: «Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Книга Буття, 4:7). Наведемо також фрагменти з буддійської Дхамапади (розділ «Про зло»): «Якщо навіть людина вчинила зло, нехай вона не робить його знову й знову, хай не будує на ньому свої наміри. Нагромадження зла - прикре... Не думай легковажно про зло: «воно не прийде до мене». Адже й глечик наповнюється від падіння крапель. Дурень наповнюється злом, навіть потроху нагромаджуючи його... Хай уникає він зла, як подорожній без супровідних і з великим багатством - небезпечного шляху, як той, хто прагне жити, уникає отрути»⁴. Важливим моментом у моральному запобіганню злу як світський гуманізм, так і гуманістичні релігійні доктрини визнають готовність людей взаємно поважати одне одного, утримуватись від апріорної неприязні і бути налаштованими на взаємозбагачення через спілкування. У Корані сказано: «Хай одні люди не насміхаються над іншими, адже може бути, що ті кращі за них... І не ображайте одне одного й не прозивайтеся образливо... Уникайте багатьох пропозицій, бо ж деякі пропозиції є гріхом. Не стежте одне за одним і не лихословте за спиною... Ми створили вас..., щоб ви пізнавали одне одного» (сура 49, аяти 11-13).

Звернімо увагу на здійснений Е.Фроммом аналіз поняття гріха в межах, з одного боку, гуманістичної, а з іншого - авторитарної релігійності. Немає жодної релігії, констатує Фромм, у якій в тому чи тому вигляді не було б поняття гріха, уявлення про способи його розпізнавання та шляхи спокути. В авторитарній релігії гріх полягає передусім у непокорі владі, а порушення самих етичних норм тут має другорядне значення (згадаймо Авраама, що на вимогу «трансцендентної влади» ладен був знехтувати батьківськими почуттями і моральним обов'язком перед сином). У гуманістичній релігії совість - це не «інтерналізований» голос влади, а власний голос людини, сторож нашої чесності, що повертає нас до самих себе, коли ми під загрозою втратити власну гідність. В авторитарних релігіях ідея гріха культивується як чинник приниження людини, яка, через усвідомлення власної гріховності сповнюється зневагою до себе й трепетом перед карою вищих сил. Гуманістичні релігії, натомість, намагаються сформувати в людини таке ставлення до власної недосконалості, коли вона, усвідомлюючи свої вади чи провину, буде прагнути стати кращою, доброчеснішою, а не «зациклюватиметься» на самозневазі й плазуванні перед вищими силами та їх земними представниками. Фромм наводить два приклади гуманістичного ставлення до гріха. Перший - це Ісусові слова: «Хто з вас без гріха, нехай першим кине камінь...». Другий - це міркування, характерне для вчення містиків: «Хоч би хто говорив чи міркував про зло, скоєне ним, думки його в цю хвилю будуть присвячені підлості, яку він вчинив. Про що думає людина, до того вона і втягнута, і вся її душа також втягнута в те, про що вона думає, і тому вся вона ще заражена гріхом. І вона ніяк не зможе від нього звільнитися, тому що душа її грубішає, і серце її черствішає і, крім того, сама вона може поринути в розпач. Що робити? Міси бруд так чи інак - все одне то буде бруд. Згрішити чи ні - яка нам буде користь від цього на небесах? Поки я міркую про все це, я б міг нанизати перлини на радість небу. Ось чому записано: «Ухиляйся від зла й чини добро» - відвернися від зла цілком, не думай про нього й чини добро. Ти вчинив кепсько? То врівноваж це добрим вчинком». Порівняймо ці міркування також з фрагментом «Дхамапади», розділ «Парні строфи»: «Якщо хтось говорить або діє з нечистими думками, то його переслідує нещастя, як колесо йде за копитом бика... Якщо хтось говорить або діє з чистими думками, то за ним іде щастя, наче невідступна тінь... Він скривдив мене, він вдарив мене, він здобув наді мною перемогу, він обібрав мене». В тих, хто плекає такі думки, ненависть не припиняється... У тих, хто не плекає в собі таких думок, ненависть зникає. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, а лише відсутністю ненависті припиняється вона» ³. Безперечно, такий підхід істотно перегукується з морально-психологічними настановами світського гуманізму щодо боротьби зі злом у собі, що засвідчує неабиякі можливості синтезу релігійної і світської етики.

Істотним моментом особистої моральності є здатність особи не просто утримуватися від зла у власній поведінці, а знаходити в собі сили протистояти злу, бути небайдужим. Адже саме байдужість окремих осіб, що керуються принципом «моя хата скраю» нерідко служить передумовою розростання й примноження зла. В цьому контексті знаменними видаються слова релігійного філософа А.Швейцера (1875-1965): «Як хвиля не існує для самої себе, а є лише частиною дихання океану, так і я не повинен жити своїм життям тільки для себе, а вбирати в себе все, що мене оточує...Все, що тобі дано більшою мірою, ніж іншим - здоров'я, здібності, талант, успіх, чудове дитинство, тихий домашній затишок, - усе це ти не повинен вважати само собою зрозумілим. Ти маєш відплатити за це. Ти зобов'язаний віддати сили свого життя заради іншого життя... Підшукай для себе будь-яку побічну справу, нехай навіть непомітну, таємну. Відкрий очі й пошукай, де людина чи група людей потребує частки твоїх зусиль, твого часу, твого дружнього ставлення, твого товариства, твоєї праці. Можливо, ти надаси добру послугу людині, що почувається самотньо, або озлобленому, або хворому, або невдасі. Може, це буде старий чи дитина. Добру справу зроблять добровольці, які пожертвують своїм вільним вечором або сходять у якійсь справі для інших. Хто спроможний перерахувати всі можливості використання цього цінного капіталу, що зветься людиною! Його потребують у всіх куточках світу. Тому пошукай, чи не знайдеш ти застосування своєму людському капіталові... Не відмовляйся від цієї додаткової роботи, яка дозволить тобі почувати себе людиною серед людей. Такою є твоя доля, якщо ти справді цього хочеш...». (Зазначимо принагідно, що саме в устах А.Швейцера ці слова набувають особливої вагомості, життєвості й переконливості. Адже відомо, що ця багатобічна особистість - лікар, богослов, філософ, лауреат Нобелівської премії - був не відстороненим «кабінетним ученим», а справжнім подвижником діяльної моральності, присвятивши значну частину свого життя розбудові лікарень та опікуванню знедоленими у відсталих регіонах Африки).

Безперечно, немає людей бездоганно, абсолютно доброчесних, вільних від навіть мінімальних хиб у моральному житті (це було б утопією), але в руках кожної свідомої особи здатність принаймні у ключовому, принциповому зберігати доброчесність і вміти власні моральні огріхи розглядати як повчальні уроки, що ставатимуть передумовою вдосконалення.

Поиск по сайту: