Запорозьке козацтво у середині й другій половині ХVІІІ ст. Причини та наслідки ліквідації Запорозької Січі

Варіант 23

Питання 21, 29, 50

Згасання впродовж ХVІІІ ст. козацьких автономій не може бути

докладно з'ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі війни 1768-1774 і 1787-1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити, звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо.

На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала

Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело

постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо.

Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині збіглася з переможним завершенням війни 1768-1774 рр. Ці самі обставини вирішили долю і Запорозької Січі.

Життя під ханською протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів –

солі, риби та худоби. У березні 1734 р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною і Дніпром, за 5-7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право наспоконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит – від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до Ногайських володінь – з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали називатися Вольності Війська Запорозького, зберігалося козацьке самоврядування.

Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп,

міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти

хіба кулаками.

Так, Петро Калнишевський з невеликою перервою був кошовим отаманом протягом 10 років – з 1765 по 1775 р. Обсяг його

повноважень був величезним: він очолював військо, адміністрацію, фінанси,

суд, а також репрезентував Січ у зносинах з російськими та сусідними

закордонними (кримськими, польськими, молдавськими) владами.

Своєрідність соціальних навичок Запоріжжя як братерства рівних

виплекала ідеал презирливого ставлення до нагромадження матеріальних

цінностей. Згідно з каноном поведінки справжнього запорожця, усе здобуте

мусило бути щедро викинуте, прогуляне в громаді, на людях. Географічне ж розташування паланок на шляхах зі

сходу й півдня до центральних регіонів України та Росії давало великі митні

прибутки поряд з вигодами традиційної запорозької торгівлі кримською сіллю

та коштами від утримання корчем, шинків, заїжджих дворів, льодовень тощо.

Так, в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2-3 км від неї

було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався

відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно

стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з'являться й інші

ретраншементи – Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо;

тоді ж буде запроваджена паспортизація населення запорозьких теренів.

Прокладена в 1731-1733 рр. Українська лінія – ланцюг фортифікацій від

Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км – перетнула

територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська

колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали

дозвіл селитися у верхів'ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю св. Єлисавети [нині Кіровоград], яка стала центром новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. На лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць, започаткувалася друга округа сербських колоністів – Слов'яно-Сербія.

У 1764 р. всі новозаселені терени були об'єднані в спеціальну одиницю –

Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як "порожні", і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама січова старшина.

Справа вирішилася раптово. 4 (15 н.ст.) червня 1775 р., повертаючись

додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою (більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись Дніпром у ханські володіння, а звідти – на Дунай, під протекцію Туреччини).

Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і

військова скарбниця з регаліями та коштовностями вивезені, старшину

заарештовано. За вироком Катерини ІІ, кошового суддю Павла Головатого та

військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру (перший помер 1790 р. в

Туруханському, а другий 1795 р. у Тобольському монастирях). Останнього

кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув'язнили в одиночній келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і сліпий, соловецький в'язень помер там же 1803 р.; похований на монастирському цвинтарі.

Відтак з другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії іноземними переселенцями – болгарами, молдаванами, німцями, росіянами- розкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою у українського народу, лежить уже за хронологічними рамками нашого нарису.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII cт.- К.1997с.371-378.

29 питання

Поиск по сайту: