Зі спогадів Михайлини Коцюбинської

«Невеличке помешкання Івана Світличного в Києві на Уманській, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді. Тут почували себе як удома Василь Симоненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько. Тут ми відкривали для себе Плужника, Антонича, Зерова. Тут вітали кожен паросток нонконформістського українського мистецтва. Тут знайшов свій духовний дім Василь Симоненко – Світличний був його першим критиком і порадником, пускав у світ його “захалявні” твори… Тут, у цій хаті, записувався на плівку Симоненків “Злодій” та інші поезії, завдяки чому його голос зберігся для нащадків. Тут усі вони знаходили теплу усмішку, підбадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духовний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час, – книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати. …Він був душею самвидаву, цього чи не найреальнішого досягнення 60-х у суспільному поступі. Як очевидець, насмілюся твердити, що практичне здійснення Іваном Світличним свого покликання як критика, наставника молодого покоління було навіть більш вагомим і значущим за його літературнокритичний доробок. Звичайно, з поправкою – просто він не встиг реалізувати повною мірою, “на папері”, в друкові свій непересічний талант, свій аналітичний дар, своє теоретичне мислення… Світличний був живим містком між Східною й Західною Україною, між Києвом і Львовом. Багатьох своїх колег і друзів, зокрема й мене, саме він увів до літературно-мистецьких кіл Львова. Так здійснювалося справжнє національно-культурне єднання. Відповідь:

Михайлина Хомівна Коцюбинська (18 грудня 1931, Вінниця — 7 січня 2011, Київ) — український філолог та літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського Михайлина Коцюбинська була також активним учасником руху шістдесятникив — нон-конформістької групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 української інтелігенції.

Автор документа — свідок діяльності видатного українського шістдесятника Івана Світличного. Вона з великою повагою ставиться до його діяльності, показує, що за радянських часів будь-яка естетична творчість, якщо вона була чесною і відвертою, набувала рис політичних, рис критичних, тобто форми опору існуючому режиму.

Помешкання Світличного було осередком творчої молоді, яка знаходила тут духовний прихисток. Завдяки Світличному зберігся записаний на плівку голос В. Симоненка, у «самвидаві» вийшло багато творів талановитої української молоді. Саме за це його й відправили в ув’язнення у 1972 році.

Спогади М. Коцюбинської цінні для нас як свідченням того, що навіть у скрутні часи застою (після хрущовської «відлиги») інтелектуальне, художнє, національно-куль турне життя не припинялося. І. Світличний і його соратники продовжували боротьбу за українську культуру, навіть під страхом ув’язнення або «психушки».

Поиск по сайту: