Зі спогадів Ірини Жиленко

«У кінотеатрі “Україна” під час перегляду “Тіней забутих предків” відбулася подія, яка увійде в історію України. Я забезпечила квитками друзів через маму, яка працювала тоді адміністратором “України”. Зібралося в кінозалі все, що було чесного на той час у Києві.

Після перегляду Іван Дзюба вийшов на сцену, подякував групі і повідомив про арешти інтелігенції. Стус закликав не допустити 37-го року в Україні і запропонував на знак протесту – встати. Як це було страшно! Дрижаки пробігли спинами. Обивательська маса кинулась до “запасного виходу”, як під час пожежі. Побіг перешепт, що кінотеатр оточено і будуть “брати” всіх. І все-таки більшість у залі – встала. Звісно, не всі. І ті, що не встали, уважно засікли очима тих, хто встав. Я стояла поруч із Дзюбиною дружиною. Я аж палала збудженням, а Марта зблідла. Іван зійшов зі сцени, підійшов до дружини і тихо сказав: “Так треба, Марто…”. І… полетіло пір’я, себто тріски… Почалися масові вигнання з роботи. Перелічувати всіх, хто постраждав, довго. Вся нікчемна бездар, дочекавшись нарешті “свого часу”, накинулась на “Дзюб-Драчів-Костенок” і таврувала, обпльовувала.

У списку, крім Світличного, Дзюби, Сверстюка, були і Коцюбинська, і Ліна Костенко, Жиленко, Дрозд, Шевчук і багато інших… Шлях до друку було перетято у кого на роки, а в кого й на десятиріччя. Це були важкі роки: обшуки, арешти, переляк, намови з переляку і намови з підлості чи заздрості. Кожен чекав обшуку і багато хто дочікувався. Я не тримала вдома своїх щоденників, чоловікових листів, передруків творів “неугодних” авторів. Не можу не згадати добрим словом наших літературних та інших “дідів”, які, маючи гіркий досвід і знаючи, що може вчинити держава з людиною, все-таки не побоялися підписати “Протест проти репресій”. Їх тягали, на них тиснули, їм загрожували, але ні Малишко, ні Майборода, ні Антонов, ні Амосов не погодилися зняти свої підписи. Теперішній молоді, яка звинувачує (дуже сміливо) покоління повоєнного письменства у конформізмі, я би побажала бути не менш сміливими і в ситуації, коли сміливість дорого коштує. Бо зараз сміливість не коштує ламаного гроша. Залягла глибока політична і літературна зима»

Відповідь:

Ірина Жиленко (28 квітня 1941 р. -) – українська письменниця.Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Ірина Жиленко — автор близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад» … У 2011 році вийшла друком книга спогадів Ірини Жиленко.

Спогади автора — очевидця події — перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) 04.09.1965 р. Саме цього року відбулися арешти української інтелігенції, про що повідомив І. Дзюба. Реакція залу на заклик Стуса була суперечлива: перелякані обивателі повтікали із залу. Частина глядачів (вірогідно, менша) встала на знак протесту проти репресій, здолавши страх. Це було мужнім вчинком, бо в залі залишалися співробітники КДБ, які не встали, але дуже уважно розглядали тих, хто встав. Автор зауважує, що за цей вчинок людей виганяли з роботи, переслідували, саджали до в’язниць, «психушок». Але і тоді знаходилися особистості, які підтримували переслідуваних, незважаючи на тиск влади. Вони не зняли свої підписи під «Протестом проти репресій». На щастя, влада вже не насмілювалася проводити масовий терор, як в 30-х р., але сміливість багатьом «шістдесятникам» коштувала свободи, здоров’я, роботи. Проте їх мужність, стійкість, принциповість стали підвалинами незалежності України, вони мають надихати наших сучасників на подолання труднощів і проблем, з якими стикається суспільство.

Поиск по сайту: