Практична частина

Зміст

Вступ

Боротьба зі злочинністю є одним з найдавніших завдань держави. Для того щоб така боротьба здійснювалась на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним та забороненим шляхом, зокрема видання законів, які забороняють певну поведінку під загрозою застосування до порушників жорстких каральних заходів – кримінального покарання. В Україні такі закони зведені у систематизований законодавчий акт – Кримінальний кодекс України (далі – КК).

КК є систематизованим нормативно-правовим актом, який охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання. Незважаючи на свою специфічну назву – "кодекс", цей акт є законом, приймається та змінюється у тому ж порядку, що й інші закони України, і має відповідну юридичну силу.

Завдання №1

Кримінальний кодекс України - це прийнятий Верховною Радою України нормативно-правовий акт, у якому встановлені підстави і принципи кримінальної відповідальності, злочинність і караність дінь, підстави звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Чинний КК було прийнято 5 квітня 2001 року. КК набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

Поняття "Кримінальний кодекс України" є вужчим поняття "кримінальне право України як галузь права", бо є одною з Його складових.

Для КК характерно: а) він приймається лише Верховною Радою України (хоча існує гіпотетична можливість прийняття КК і референдумом); б) лише в КК визначається злочинність і караність діянь; в) тільки на підставі КК призначається покарання або ж особа звільняється від кримінальної відповідальності і покарання.

КК утворюють чотири складових: 1. Загальна частина КК. 2. Особлива частина КК. 3. Прикінцеві та перехідні положення. 4. Додаток "Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком".

Структура кримінально-правової норми Особливої частини КК. Кримінально-правова норма Особливої частини КК вміщує в собі диспозицію та санкцію (роль гіпотези статті Особливої частини КК виконує диспозиція).

Диспозиція - це частина статті Особливої частини КК, у якій визначено певне діяння як злочин. Наприклад, в ч. 1 ст. 383 КК диспозиція виражена словами: "Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину". Є п'ять видів диспозицій:

1. Проста диспозиція - це така диспозиція, у якій лише названо злочин, без розкриття його суті. Наприклад, простою є диспозиція ч. 1 ст. 369 КК, яка виражена словами: "давання хабара". В цій диспозиції не розкрито, що значить давання хабара, а лише такими словами названо злочин.

2. Описувальна диспозиція - це така диспозиція, у якій описуються основні ознаки злочину. Наприклад, у ст. 185 КК крадіжку не лише названо злочином, але й роз'яснено, що таке крадіжка. Під крадіжкою в ч. 1 ст. 185 КК розуміють таємне викрадення чужого майна. Отже ч.І ст. 185 КК є прикладом описувальної диспозиції.

3. Бланкетна диспозиція - це така диспозиція, у якій для розуміння її змісту дається відсилання до інших нормативно-правових актів (не КК). Прикладом такої диспозиції є ч. 1 ст. 272 КК: "Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого". Для того, щоб зрозуміти, яке порушення утворює даний злочин, необхідно звернутися до відповідних Правил, що регламентують виконання робіт, зазначених в диспозиції статті.

4. Посилальна диспозиція - це така диспозиція, яка для розуміння її змісту відсилає до іншої статті КК, її частини чи пункту. Наприклад, в ч. З ст. 187 КК встановлена відповідальність за розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. Для того, щоб зрозуміти, що означає термін "розбій" треба звернутись до ч. 1 ст. 187 КК, де і розкривається зміст цього терміну. Під розбоєм в ч. 1 ст. 187 КК розуміють напад із метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (розбій).

5. Змішана диспозиція - це така диспозиція, в якій наявні кілька з названих вище видів диспозицій. Прикладом змішаної диспозиції можна назвати диспозицію ч. 1 ст. 328 КК: "Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства". В цій диспозиції можна виділити такі диспозиції: просту (виражена словами: розголошення відомостей, тобто в цій диспозиції лише називається злочин, без розкриття його суті); бланкетну (виражена словами: що становлять державну таємницю. Для того, щоб зрозуміти, що є державною таємницею, слід звернутися до відповідного закону); посилальну (виражена словами: за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Для того, щоб зрозуміти, що діяння містить саме злочин, передбачений ч. 1 ст. 328 КК, належить звернутись до ст. 111 КК чи ст. 114 КК).

Санкція - це частина статті Особливої частини КК, у якій визначено вид і розмір покарання. Є такі види санкцій:

1) відносно визначена санкція - це така санкція, у якій вказано на вид покарання та його верхню і нижню межі. Відносно визначених санкцій є два види: а) у якій вказано на вид покарання та на вищу і на нижню його межі. Наприклад, у санкції ч. 1 ст. 116 "Умисне вбивство" вказано на позбавлення волі (вид покарання) та на його строк: від семи до п'ятнадцяти років; б) у якій вказано вид покарання та розмір його верхньої межі. Наприклад, у санкції ч. 2 ст. 266 "Погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали" вказано на позбавлення волі (вид покарання) та верхню межу його розміру - до п'яти років.

2) альтернативна санкція - це така санкція, у якій вказано два чи більше видів покарання, з яких суд вибирає одне. Наприклад, в санкції ч. 1 ст. 333 КК вказано на штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Статті з банкетною диспозицією:

Приклад 1

БЛАНКЕТНА ДИСПОЗИЦІЯ Ч. 1 СТ. 146 КК УКРАЇНИ «НЕЗАКОННЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ АБО ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ»

Розділ III Особливої частини КК України серед злочинів проти волі, честі та гідності особи називає, зокрема, незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Власне, вказівка на незаконність позбавлення волі надає диспозиції даної статті бланкетного характеру. М.І. Пікуров при дослідженні аналогічного складу злочину у КК РФ вказує, що якщо проаналізувати елементи складу даного злочину випливає, що при незаконному позбавленні волі, на відміну від завідомо незаконного затримання або незаконного приводу, мова йде про вчинення злочину особами, які неуповноважені на здійснення затримання, приводу, арешту чи інших дій, які спрямовані на позбавлення волі особи.

Значущим в цій ситуації, справді, виступає суб'єкт злочину, який є загальним. Суб'єктами ж злочину, передбаченого ст. 371 КК України ("Завідомо незаконні затримання, привід або арешт") можуть бути лише відповідно службові особи органів дізнання, слідчі, прокурори, начальники місць попереднього ув'язнення. Однак, не враховано, що є ще інша група осіб, які можуть бути наділені правом позбавляти волі особу. Йдеться, зокрема, про "осіб, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, або поміщати її у місце, яке вона не має змоги вільно залишати, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне здоров'я підопічного чи з інших суспільно корисних мотивів (батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які перебувають в них під опікою чи піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей, працівники міліції, ДПС, УДО, посадові особи інших відомств, задіяних до антитерористичної операції тощо). Крім того, правовий обов'язок піклуватися про особу і право з цією метою обмежувати її волю можуть бути покладені на особу договором перевезення, морського круїзу, договором про надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо". Тобто з'ясування змісту бланкетної вказівки на «незаконність» позбавлення волі зводиться до уяснення того, чи не була особа, яка позбавила волі іншу особу, управомочена на такі дії. При цьому, якщо таке право особи випливає з нормативного припису, то звернення до останнього лежить в площині бланкетного характеру диспозиції. Якщо ж право особи на такі дії випливає із правозастосувального акту (наприклад, договору морського круїзу), то встановлення наявності підстав для позбавлення волі лежить в площині з'ясування фактичних обставин справи, оскільки бланкетні диспозиції не передбачають звернення до такого роду актів (див. рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі)).

Диспозиція ч. 1 ст. 146 КК України не містить жодних вказівок щодо допустимого рівня бланкетності. Однак, очевидно, що незаконним позбавленням волі порушується, зокрема, конституційне право особи на свободу пересування. А відповідно до ч. 1 ст. 33 Конституції України та ч. 1 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Отже, незважаючи на відсутність у диспозиції ст. 146 КК України обмежень допустимого рівня бланкетності, при з'ясуванні змісту незаконного характеру позбавлення волі допустим є звернення до підстав, які передбачені лище джерелами права, що мають силу закону [5, ч. 1 ст. 146 КК].

Приклад 2

Вказане розуміння поняття бланкетної диспозиції має й законодавче підґрунтя, окреслене у Рішенні Конституційного суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі), яким визначено, що бланкетна диспозиція кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом.

З огляду на визначенні поняття бланкетної диспозиції для належної кваліфікації злочину, що нами розглядається, перш за все слід встановити нормативно-правові акти певної галузі права, яка регулює охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Такою галуззю є військове право. Перш за все це пов’язано з специфікою цього злочину, що обумовило включення його до переліку військових злочинів, згрупованих у ХІХ розділі Особливої частини КК України. Як відмічає С. В. Дьяков, специфіка кримінальної протиправності злочинів проти військової служби полягає, зокрема, у тому, що військові злочини є наслідком порушення кримінально-правових норм з бланкетною диспозицією. Ці норми тісно взаємопов’язані з військовим правом. Кримінальна відповідальність за вчинення військових суспільно небезпечних дій містяться у нормах не тільки кримінального, але й військового права.

Приступаючи до аналізу вже самої кримінально-правової заборони, передбаченої статтею 419 КК України, передусім привертає увагу чітко виражений бланкетний характер її диспозиції, що відноситься до декількох елементів складу цього злочину. Перший елемент складу досліджуваного злочину, що має чітку бланкетну диспозицію, є об’єктивна сторона злочину, яка перш за все проявляється у вчиненні суспільно небезпечних:

1) діяння ("порушення правил несення прикордонної служби") та

2) наслідків, які ним завдаються ("якщо це спричинило тяжкі наслідки").

При встановленні кримінальної протиправності діяння з банкетним способом опису їх в кримінальному законі виникають певні труднощі. Г. В. Тимейко вказує, що складність полягає в тому, що межі правомірності тих чи інших діянь регламентуються не кримінальним законом, а іншими нормативними актами чи посадовими інструкціями, розпорядженнями, наказами. [1,Стаття 147 КК].

Суспільна небезпечність діяння злочину, передбаченого статтею 419 КК України, проявляється у дії або бездіяльності у виді порушення правил несення прикордонної служби, визначених відповідними законами та підзаконними нормативно-правовими актами. У даному контексті Г. З.

Яремко слушно відмічає, що у бланкетних диспозиціях, що належать до суспільно небезпечної дії (активної поведінки особи), необхідно звернутися до іншогалузевого нормативного матеріалу, щоб чітко визначити, в чому конкретно полягала злочинна дія, які конкретні приписи при цьому були порушені. Ситуація складніша з диспозиціями статей, які передбачають склади злочинів, що можуть вчинятися у формі бездіяльності (пасивна поведінка особи). Справа в тому, що такі диспозиції не містять прямого бланкетного відсилання, однак цілком очевидно, що така злочинна поведінка полягає у невиконанні певних дій, що були необхідні для запобігання заподіянню шкоди [3,с. 419 КК].

Вагомим під час конкретизації порушених правил є визначення рівня допустимості тих чи інших некримінальних нормативно-правових актів, які визначають та регламентують певні правила несення прикордонної служби. Так, С. І. Дячук констатує, що такі правила можуть бути встановлені будь-яким нормативним актом і не залежно від того, чи передбачені ці правила саме статутами. Схожої точки зору дотримується М. І. Хавронюк вказуючи на необхідність встановлення нормативно-правових актів, які регулюють охорону кордону, несення прикордонної служби, служби прикордонних нарядів. М. І. Панов та Н. Д. Квасневська відмічають, що кримінально-правова норма, окрім кримінального закону, визначається також нормами інших законів чи певними підзаконними нормативно-правовими актами: інструкціями, статутами, стандартами тощо.

У відповідності до Закону України "Про Державну прикордонну службу України" правовою основою діяльності Державної прикордонної служби України (далі – Держприкордонслужби України) є Конституція України, Закон України "Про державний кордон України", цей Закон, інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Завдання № 2

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

"Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві.

Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками.

Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність - юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі.

З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину - його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

Практична частина

Задача 1

Кримінальний Кодекс України статтею 356 встановлює, що самоправство - це самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

Причинний зв’язок між діями винної особи та значною шкодою.

Суб’єкт злочину: загальний. Відповідальність за самоправство настає з шістнадцяти років. При цьму, самоправні дії службової особи, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, слід кваліфікувати за ст. 365 КК України.

Суб’єктивна сторона характеризується умисною виною. Психічне ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків у вигляді значної шкоди, за загальним правилом також характеризується умислом. Винний усвідомлює, що самовільно, всупереч установленому законом по­рядку, вчиняє дії, передбачає, що його дії можуть завдати значної шкоди інтересам громадянина, державним або суспільним інтересам або інтересам власника і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди. Мотиви вчи­нення самоправних дій (важке матеріальне становище, помста, прагнення примусити особу вчинити певні дії тощо) на кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при призначенні покарання.

З вище переліченого можна зробити висновок що у даному випадку рішення було прийняте правильно тому що не було спричинене істотної шкоди самоуправлінням Буличовим та Бураковим.

Задача 2

Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом - карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років.

Задача 3

За статею 321 КК були порушені наступні пункти:

Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту, збут отруйних або сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, а також здійснення таких дій щодо обладнання, призначеного для виробництва чи виготовлення отруйних або сильнодіючих речовин, або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, вчинені без спеціального на те дозволу, - караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк від трьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років [2, ст. 321-1 КК].

За статею 147 КК були порушені наступні пункти:

Випуск на товарний ринок або інша реалізація споживачам недоброякісної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектної продукції і товарів, здійснені відповідальними за це особами, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, караються штрафом від трьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією випущеної продукції або без такої.

Ті ж дії, якщо вони вчинені у великих розмірах або завдали шкоди здоров'ю чи призвели до смерті споживача, караються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією випущеної продукції [4,Частина 2 ст. 185КК ].

Висновки

Отже можна сказати наступне – право взагалі, його галузі, в тому числі кримінальне, виникли з потреби регулювання певних суспільних відносин. Завжди була і є важливою потреба регулювання відносин, які утворюються для захисту найбільш важливих і цінних суспільних благ, посягання на які заподіюють тяжкі наслідки у вигляді суспільно небезпечної шкоди. Саме для охорони важливих суспільних відносин в давні часи утворені перші норми-заборони. Їх розвиток призвів до створення сучасних кримінально-правових норм.

Поиск по сайту: