ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Її слушно називають центральною категорією політичної науки. З нею пов’язано чимало понять, уживаних у політичному лексиконі. Наприклад: автократія, аристократія, бюрократія, демократія, меритократія, охлократія, партократія, плутократія, теократія, технократія, тимократія, кокістократія, анархія, монархія, олігархія.

Поки що владу схильні розглядати як складний суспільний феномен, тобто виняткове, незвичайне явище, за філософією І.Канта: дане нам у досвіді, сприйняте органами чуття, але недоступне людському пізнанню.

Намагаючись узагальнити надбання соціально-гуманітарних наук щодо влади як суспільного явища, ми можемо стверджувати, що:

– влада своїми коренями сягає у біологічну, антропологічну природу людини як істоти;

– влада – наслідок взаємодії соціальних і політичних суб’єктів на рівні окремих особистостей, груп, організацій, інститутів та інституцій (тобто на всіх рівнях суспільної ієрархії);

– влада включає психологічні складові (нав’язування волі одних суб’єктів іншим, воля яких ігнорується (повністю або частково);

– втілені у державі та структурованому суспільстві ці вольові відносини набувають характеру командування й підпорядкування;

– (насамперед державні органи, установи їх узаконенні адміністративно-правові й силові прояви) форми впливу на людей;

– влада – це, нарешті інституція, тобто організована за певними нормами установа, спроможна за допомогою цих норм встановити порядок у суспільстві, забезпечити єдність дій його складових.

Оскільки протягом тисячоліть у боротьбі за свої інтереси соціальні суб’єкти застосовували насильство, примус (найбільш дієвим засобом переважного задоволення групових, корпоративних інтересів); то найчастіше владу ототожнюють саме з ними. Існує наприклад, таке визначення влади як монополія на застосування сили.

Проте панування і примушування самі по собі ще не є вичерпними ознаками влади. Адже це може бути звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії.

Панування стає владою, коли до примушування додається ще його обґрунтованість, – виправданість, правомочність, легітимність застосування сили з метою обмеження чиєїсь свободи; „влада” фізичного примусу тоді стає легітимною владою, коли її накази сприймаються підвладними як обов’язкові, а їх невиконання – як злочин.

Безперечною підставою й санкцією на застосування сили, підставою, яка розглядається як вища більш значима, ніж окремі інтереси когось із учасників суспільної взаємодії, постає всезагальний інтерес, задоволення якого розуміється як запорука існування суспільства, кожного її члена окремо.

Отже будь-яка влада поєднує у собі складові: силу, примушування і легітимність.

У політології виділяється сім типів легітимності.

Традиційна. Носій влади відповідає перед світовим порядком, ґрунтується на визнанні законом влади якщо її політичні дії, відповідають цінностям і нормам традиції політичної культури.

Харизматична. Носій влади відповідає перед богом, ґрунтується на визнанні виняткових надприродних рис носія влади.

Правничо-раціональна. Її носій відповідає перед виборцями, суспільством, законом влади якщо її політичні дії відповідають чинній системі права.

Національно-патріотична ґрунтується на визнанні суспільством влади як спадкоємця попередніх національних утворень їх символів, ритуалів і міфів, захисник національних інтересів.

Партисипітарна легітимність (на засадах участі) Влада сприймається законною, якщо вона широко залучає громадян до прийняття рішень, участі у політичному житті.

Раціонально-цільова легітимність – якщо забезпечує досягнення суспільством значущої мети.

Соціально-евдемонічна ґрунтується на забезпеченні народу високого рівня життя чи створює ілюзію її піклування про добробуту народу.

Кожна влада не ґрунтується на одному виді легітимності. Тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тоталітарних ідеалів і політичного терору.

Враховуючи складову легітимності у структурі влади, політичну владу визначимо наступним чином: це реальна здатність політичних суб’єктів проводити свою волю стосовно об’єктів політики і суспільства загалом за допомогою політичних і правових норм.

ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ:

1. Спрямованість на суспільні справи.

2. Суверенність – верховне право правити, тобто приймати незалежні рішення.

3. Імперативність – наказовість і обов’язковість її настанов, аж до використання каральних санкцій.

4. Публічність – відкритість, здійснення від імені всього суспільства, звертається до всього суспільства, спрямованість на суспільні справи.

5. Обмеженість компетенції державним кордоном, протистоянням громадянського суспільства.

6. Моноцентричність – наявність єдиного центру прийняття рішень.

7. Легітимність – законовідповідність.

8. Ієрархічність – поділ на вищі й нижчі посади, чини; ґрунтований на цьому суворий порядок підлеглості.

9. Кумулятивність – здатність до посилення владного впливу за рахунок взаємодії ресурсів (засобів) влади.

10. Унікальність як інструменту упорядкування суспільного життя. Альтернативі владі не існує, точніше вона є, але це безвладдя.

ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Як тлумачать прихильники інструменталістьского напряму – це інструменти в руках суб’єктів, влади за допомогою яких вони підпорядковують волю об’єктів.

Це насамперед переконування – спосіб досягнути готовності виконувати волю носія влади на основі згоди з об’єктом на основі аргументованого доведення, що пропонований варіант поведінки є доцільний, відповідає системі цінностей об’єкта.

Через потребу збереження державної таємниці, недопустимості провокування правдивою інформацією страхів, панічних настроїв, зрештою через недостатній рівень суспільної свідомості суб’єкт політики доволі часто вдається до маніпулювання – вплив на поведінку об’єкта влади за допомогою різних прихованих для широкого загалу форм впливу на свідомість, приховування чи спотворення інформації.

Наступним засобом влади розглядають правову норму – вимогу до поведінки, ґрунтовану на загальносуспільних цінностях свободи, гуманізму, справедливості.

Порушення норми об’єктом влади веде до застосування щодо нього засобів примусу. Оскільки його застосування є підпорядкованим факту порушення норми, то примус не завжди розглядається самостійним засобом здійснення влади, а лише чинником стимулювання поваги до правової норми.

РЕСУРСИ ВЛАДИ

Під ними розуміють не лише використовувані, але й потенційні засоби здійснення влади.

Утилітарні ресурси (багатство, власність) – це матеріальні й духовні вартості необхідні для задоволення потреб людей. Її включеність до підойм влади є закономірною. Адже задоволення інтересів, їх узгодження, регулювання на цій основі суспільного життя потребує насамперед матеріальних, фінансових та інших ресурсів, і той, хто ними розпоряджається, той і отримує широкі можливості підпорядковувати волю соціальних суб’єктів, тобто отримує над ними владу.

Адміністративно-організаційні ресурси – ресурси, пов’язані із займаним становищем і посадою. Адже політична і державна влада – це влада передовсім організації і чим вищою є посада у ієрархічній структурі політичної і державної організації, тим більше вона створює умов для підпорядкування чиєїсь волі. Це призводить і до такої тенденції як персонального обличчя влади. Таким чином у адміністративно-бюрократичному апараті влада співвідноситься не з особистістю, а з посадою.

Нормативні ресурси – правові й політичні норми, традиції та звичаї. Потенціал нормативних ресурсів вимірюється насамперед їх дієвістю щодо забезпечення порядку у суспільстві. У демократичному суспільстві вагомою підоймою дієвості нормативних ресурсів є підпорядкованість правовим та політичним нормам носіїв влади, а не лише народу. Інакше роль і значення цих ресурсів нівелюються.

Примусові (силові) ресурси – це система застосування заходів адміністративного та судового покарання. Підкреслимо, що у політології сила розглядається не тільки як безпосереднє насилля, примус, здійснювані через каральні державні органи, а й як здатність політичного суб’єкта у потрібний час та потрібному місці організовувати масову підтримку своїх рішень.

Універсальним ресурсом влади вважають об’єднаність еліти та суспільства спільною метою, єдиною волею. Якщо це є, то влада обов’язково стає легітимною в очах підвладних. Як наслідок, приписи та дії влади вони сприймають як доцільні, обов’язкові і навіть необхідні.

Духовно-інформаційні ресурси. Духовні дозволяють об'єднати суспільство єдиною волею і спільною метою. Інформація – володіння нею дає можливість носіям влади за допомогою переконування і маніпулювання підпорядковувати своїй волі інших, мобілізувати народ на підтримку політичних рішень.

ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Панування: підкорення певної частини чи всього суспільства при застосуванні примусових (силових) ресурсів.

Керівництво: владна діяльність, спрямована на визначення мети, засобів суспільного розвитку, що здійснюється на основі вертикальних зв’язків, що визнаються підлеглими законними.

Управління – використання владних повноважень у формуванні поведінки соціальних об’єктів відповідно до визначених мети і засобів.

Контроль – здатність суб’єктів влади стежити і домагатися реалізації своїх настанов.

ТИПИ І ВИДИ ВЛАДИ:

1. За критерієм головного суб’єкта здіснення виділяються:

– монархія – спадкоємне право правління однієї особи (абсолютна, обмежена)

– тиранія – одноосібне, деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади

– аристократія

– олігархія

– тимократія

– охлократія

– демократія

– партократія

– бюрократія

– технократія – панування науково-технічної еліти

2. За критерієм владних повноважень здійснюється:

– законодавча

– судова

– виконавча

– арбітражна (влада авторитету, оперта за морально-етичні (національні чи загальнолюдські норми)

3. Оскільки нав'язування волі може здійснюватися різними засобами та ресурсами, то розрізняють:

– економічну

– соціальну

– духовно-інформаційну (тут засобами є мораль, релігія, ідеологія, наукові звання, інформація)

– сімейну

– політичну

– державну

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1. Керівництво та управління суспільством.

2. Інтеграція суспільства.

3. Оптимізація, раціоналізація політичної системи – приведення п. с. у відповідність із метою завданнями провідних верств і сил.

4. Забезпечення політичної наступності, стабільності та модернізації.

5. Легітимізація – приведення проявів політичного життя у відповідність з правовими нормами.

Поиск по сайту: