Основний закон і політична система суспільства

Конституційне право зорієнтоване насамперед на регламентацію за-сад державного ладу і взаємовідносин держави і особи. Держава ж є од-ним з найважливіших елементів політичної системи суспільства. Тому, регламентуючи основи державної організації та діяльності, конституційне право впливає і на функціонування політичної системи в цілому. Цей вплив звичайно має загальний і непрямий характер.

У політичній системі будь-якої розвинутої країни важливе місце займають політичні партії. Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного механізму. У співвідношенні «держава - партії» останні виступають як засіб завою-вання й утримання влади, а перша - як засіб її здійснення.

Характеризуючи взаємодію і взаємовідносини держави і політич-них партій, слід звернути увагу на явище інституціоналізації партій. Це явище є відносно новим для конституційно-правового розвитку за-рубіжних країн. Інституціоналізація політичних партій виявляється у створенні розгорнутої правової основи їхньої організації і діяльності. По-няття інституціоналізації охоплює регламентацію порядку утворення партій, фіксацію в законодавстві загальних вимог щодо формування про-грамних і організаційних документів, внутрішньої структури і членства, фінансування діяльності та регулювання деяких інших питань.

Конституційне право регламентує окремі питання діяльності партій, зокрема участь їх у виборчих кампаніях. Саме з участю у виборах консти-туції ряду держав пов'язують факт і необхідність існування партій, їхнє функціональне призначення. «Політичні партії та угруповання сприяють вираженню думок і поглядів голосуванням», - записано в ст. 4 Консти-туції Франції. Інші новітні конституції містять більш загальні визначен-ня цілей і завдань політичних партій. Зокрема, в Основному законі ФРН констатується, що «партії сприяють формуванню політичної волі народу» (ст. 21). Близькі за змістом формулювання можна знайти в конституціях ряду інших держав.

У новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., положення про політичні партії нерідко доповнюються проголошенням ідей багатовимірності суспільно-політичного життя, що є своєрідною ре-акцією на відому практику недавнього минулого. «В Російській Федерації визнається ідеологічна багатоманітність. Жодна ідеологія не може вста-новлюватись як державна або обов'язкова. В Російській Федерації ви-знається політична багатоманітність, багатопартійність», - записано в ст. 13 Конституції Росії. «Жодна приватна особа, жодна частина народу, жодна соціальна група, жодна політична партія або інше громадське об'єднання не можуть здійснювати державну владу від свого імені», - за-значено в Конституції Молдови (ст. 2). Подібні положення можна знайти в основних законах Білорусі, Болгарії, Казахстану, Киргизстану, Узбеки-стану та деяких інших держав. А в Конституції Литви зафіксовано, що «держава, політичні партії і громадські об'єднання, інші інституції або особи не можуть монополізувати засоби масової інформації» (ст. 44).

Заслуговують на увагу положення основних законів про те, що ор-ганізація та діяльність політичних партій повинні підпорядковуватися демократичним принципам. Про це йдеться в конституціях Іспанії, Франції та ФРН. Деякі конституції забороняють таємні і воєнізовані об'єднання. За Конституцією Болгарії, не можуть бути утворені політичні партії на етнічній, расовій або релігійній основі. В Конституції Молдови заборонена діяльність партій, які складаються із іноземних громадян, а в Киргизстані - політичних партій інших держав.

Нерідко встановлюються обмеження щодо організації і діяльності політичних партій більш загального характеру. Так, у вже цитованій статті Конституції Росії забороняється створення і діяльність громадських об'єднань, цілі чи діяльність яких спрямовані на насильницьку зміну ос-нов конституційного ладу, підривання безпеки держави, створення оз-броєних формувань, розпалення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі.

Близькі за змістом положення можна знайти в інших конституціях, прийнятих на початку 90-х років, а також в основних законах, що діють в ряді розвинутих країн. Наприклад, у ст. 21 Основного закону ФРН зазна-чається, що «партії, які за своїми цілями чи поведінкою своїх прибічників мають намір заподіяти шкоду основам вільного демократичного порядку або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки, - протиконсти-туційні». На підставі такої статті конституційний суд може заборонити ту чи іншу політичну партію. Офіційно відповідне положення трактується як таке, що спрямоване проти діяльності різного роду екстремістських політич-них угруповань. Однак надмірно узагальнений зміст наведеного положення зумовлює можливості довільного тлумачення його і формування державно-політичної практики недемократичного характеру. Подібні положення по-требують детальної і обгрунтованої регламентації відповідних дій у поточно-му законодавстві, насамперед у нормах кримінального права. Без цього во-ни несуть реальну загрозу демократичному розвитку суспільного і держав-но-політичного життя.

Свої особливості має юридичне регулювання організації та діяль-ності політичних партій в англомовних країнах. Конституція США стоїть осторонь цих питань. Організація і діяльність політичних партій регла-ментуються законодавством штатів, головним чином їхніми виборчими законами, які визначають процедуру створення і реєстрації партій, а та-кож їхню структуру на рівні штатів. Одним з головних завдань керівних органів партій визнається висунення кандидатів на виборні посади в дер-жавних органах. У законах докладно регламентується порядок формуван-ня місцевих партійних організацій. За своїм змістом ці положення мало чим відрізняються від спеціального законодавства про політичні партії, що діє в деяких європейських країнах.

Специфічним є правове регулювання організації і діяльності політичних партій у Великобританії. Законодавство цієї країни не перед-бачає спеціальної процедури створення і реєстрації саме для партій. Ос-танні розглядаються як звичайні асоціації за інтересами, і в цьому відношенні формально не відрізняються, наприклад, від спортивного клубу. Такий підхід спрощує зміст і обсяг правового статусу політичних партій. З іншого боку, він забезпечує відсутність спеціальних юридичних обме-жень їхньої діяльності в політичній сфері. Це є характерним і для інших країн, що наслідували принципи англійського права.

Своєрідність правового становища політичних партій у Великобри-танії полягає також у тому, що про них тривалий час взагалі не згадува-лось у законодавчих актах. Уперше термін «політична партія» використа-но в Законі 1937 р. про міністрів корони. Згадуються партії також у зако-нах, які регламентують окремі аспекти діяльності партій у державно-політичній сфері, зокрема в Законі 1967 р. про компанії, в якому встанов-лено вимогу до керівництва останніх повідомляти про витрати на політичні цілі і про одержувачів відповідних коштів. У Законі 1970 р. про народне представництво зазначено, що партії на парламентських виборах можуть виступати під символами, зображуваними на виборчих бюлетенях.

Оскільки далі формальної згадки про партії в законодавстві не йдеться, було б невірним стверджувати, що для Великобританії характер-не явище інституціоналізації політичних партій. Щодо цієї країни мож-на говорити про інституціоналізацію не партій, а партійних систем, тоб-то про нормативне оформлення ролі партійної системи в організації та діяльності державного механізму.

Інституціоналізація британської двопартійної системи виявляється у пристосуванні до неї парламенту, порядку формування уряду тощо. Так, саме з урахуванням двопартійності прийняті деякі важливі правила процедури британського парламенту. Регламенти його нижньої палати передбачають виділення протягом сесії певного часу для опозиції, яка та-ким чином дістає змогу критикувати урядові програми. За опозицією за-резервовані також посади голів окремих парламентських комітетів.

Під час сесії організатори головних політичних партій у палаті гро-мад можуть домовлятися про так зване парування депутатів. Це означає, що однакова кількість парламентаріїв від двох партій може бути відсутня на засіданні палати з причин хвороби, зайнятості особистими справами тощо. І хоча через це зменшується кількість депутатів, які беруть участь в обгово-ренні і голосуванні, проте зберігається загальна пропорція двох основних парламентських сил. Подібне співробітництво в рамках двопартійної систе-ми має характер сталої парламентської традиції. Воно свідчить не стільки про відсутність гострих суперечок між головними партіями, про відмову їх від постійної конфронтації в парламенті, скільки про лояльність депутатів до існуючих партійних структур і державних інститутів.

Інституціоналізація політичних партій в окремих країнах здійснюється на основі законів або спеціальних парламентських постанов про їх державне фінансування. Відповідні акти передбачають матеріальну підтримку партій з боку держави за рахунок спеціального фонду коштів. Такі закони або парламентські постанови прийняті в 60-90-і роки XX ст. у Великобританії, Греції, Італії, Норвегії, США, Фінляндії, Швеції та в інших країнах. Аналогічні за змістом положення можна знайти і в спеціальних законах про політичні партії.

У законах або постановах про фінансування політичних партій встановлюються умови надання державних дотацій. Дотації одержують партії, які користуються певною підтримкою виборців. Так, у ФРН пра-во на одержання державної дотації мають партії, які зібрали не менше де-сяти відсотків загальної кількості голосів, поданих в одномандатних ок-ругах або не менше половини відсотка - в багатомандатних. Фіксований відсоток необхідної кількості голосів як умова одержання дотацій вста-новлений також у Швеції і Фінляндії. В Австрії дотації надаються тим партіям, які мають представництво в парламенті. У деяких країнах (Італія і Норвегія) умовою державного фінансування партій є висунення ними встановленої кількості кандидатів у депутати по округах.

Виборче законодавство Франції передбачає надання державної допо-моги не партіям, а окремим кандидатам у депутати. Однак практично май-же завжди за цими кандидатами стоїть та чи інша політична партія. Дер-жава компенсує певну частину виборчих витрат кандидатів у депутати, але робить це лише в тому випадку, коли за кожного з них проголосує не менше п'яти відсотків загальної кількості тих, хто брав участь у виборах по даному округу.

У випадках прямого державного фінансування партій кошти між ними розподіляються по-різному. Найчастіше це робиться згідно з про-порцією поданих за партії голосів (Великобританія, Норвегія, США, ФРН) або завойованих ними парламентських мандатів (Данія, Фінляндія, Швеція). Є і складніші формули розподілу державних дотацій. Так, в Австрії кожна партія, що провела в нижню палату парламенту не менше п'яти депутатів, одержує основну суму дотації. Решта коштів роз-поділяється пропорційно кількості голосів, які одержали на виборах пред-ставлені в палаті партії. Порядок розподілу дотацій, за яким великі політичні партії мають переваги, запроваджений і в Італії.

Здебільшого державні кошти надаються партіям тільки з метою часткової компенсації їхніх витрат на виборчу кампанію. У Скандинав-ських країнах дотації можуть використовуватись партіями і на інші цілі, зокрема на організаційно-політичну роботу. Зазначені грошові суми зай-мають помітне місце у прибутковій частині партійних бюджетів, хоча ніде не перевищують половини її обсягу.

Водночас законодавче визнається необхідність контролю з боку дер-жави за фінансами політичних партій. Іноді таку вимогу навіть зафіксо-вано в конституціях. При цьому звичайно йдеться про опублікування партіями даних про джерела їхнього фінансування. Таке або близьке за змістом правило встановлене у ст. 21 Основного закону ФРН, ст. 21 Кон-ституції Італії, ст. 14 Конституції Греції, ст. 69 Конституції Туреччини. Проте найповніше ці питання регламентуються актами про фінансування політичних партій, в яких визначено строки надання фінансових звітів партій, порядок їх оголошення та перевірки, структуру таких звітів тощо. При цьому, як правило, вимагається звіт не тільки про витрати наданих державою коштів, а й про увесь партійний бюджет. Саме тому відповідні акти не можна сприймати однозначно. З одного боку, їхні положення ство-рюють можливості для контролю не тільки за партійними фінансами, а й над усією сферою організації і діяльності партій. З іншого - вони сприя-ють зміцненню фінансового становища партій і забезпечують їм додаткові можливості для здійснення функцій.

Зміст спеціальних законів про політичні партії, що були введені в 60-90-і роки в ряді європейських країн, зокрема в Австрії, Іспанії, Пор-тугалії, ФРН, є ще більш суперечливим. Першим з них був Закон ФРН про політичні партії, прийнятий у 1967 p. і в подальшому доповнений. Він вважається типовим і був узятий за взірець тими країнами, де діє відповідне законодавство.

Важливе місце в спеціальних законах про партії відведено регла-ментації питань організаційного характеру. Звичайно в них встанов-люється вимога обов'язкової реєстрації партій, без якої останні практич-но позбавляються реальних можливостей для здійснення своїх функцій. Реєстрація супроводжується передаванням партіями до державних ор-ганів (міністерств внутрішніх справ або юстиції) документів, передусім списку членів партії. Нерідко однією з головних умов реєстрації визначе-но наявність певної кількості членів партії. Загальною вимогою реєстрації є також звіт про джерела фінансування партій.

Законодавство про партії досить детально регламентує і питання внутрішньопартійної організації. Воно встановлює загальні вимоги до форми і змісту партійних статутів, пропонує типову організаційну струк-туру партій. Закони про партії містять норми, що визначають порядок формування органів партій, їхню компетенцію, взаємовідносини в ієрархії цих органів тощо. За своїм змістом спеціальне законодавство про партії практично підміняє собою партійні документи статутного характе-ру. Введення його спричинилося до досить жорсткої регламентації з боку держави організації і діяльності політичних партій. Таку регламентацію не можна оцінювати однозначно.

Конституції багатьох держав містять положення, які слід віднести до визначення статусу інших, неполітичних за своїм характером гро-мадських об'єднань, зокрема професійних спілок. Найчастіше йдеться про право на об'єднання у профспілки. Проте в деяких країнах в основ-них законах викладені певні засади організації та діяльності профспілок Іноді в конституціях коротко згадуються асоціації підприємців та інші об'єднання. У цілому ж обсяг конституційної регламентації згаданих еле-ментів політичної системи обмежений. Це об'єктивно відповідає предме-ту конституційно-правового регулювання.

3.Партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. У сучасному світі виділяється сім основних видів партійних систем: однопартійні (Китай, Куба, Заїр), з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору), з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії), двопартійні (США, Канада, Великобританія), поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція), поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія), автомізовані (Малайзія).

У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих, загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових кабінетів.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії.

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію.

Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час проведення передвиборчої кампанії.

5. Організаційна структура сучасних політичних партій є досить різноманітною і залежить від цілої нивки факторів, серед яких першорядне значення мають специфіка самих партій, їхні історичні особливості й національні традиції.

Є два основних методи побудови партій, які набули майже загального поширення. Відповідно до них за організаційною структурою розрізняють організаційно оформлені й організаційно не оформлені партії.

Організаційно оформлені партії мають централізований партійний апарат, який "рекрутується" з партійних функціонерів, що розглядають свою політичну діяльність як професію. У цих партіях існує організаційний зв'язок між партією та її членами. Член партії одержує партійний квиток, сплачує партійні внески й дотримується всіх дисциплінарних вимог, передбачених партійним статутом.

Партії, що належать до цієї групи, як правило, відносно невеликі за чисельністю організації з чіткою структурою ("кадрові партії"). Вони будуються на принципах бюрократичного централізму. Здебільшого у цих партіях величезні повноваження належать загальнонаціональному керівництву й безпосередньо лідерові. Вони можуть будуватися й на основі колективного членства, що розглядається як органічне доповнення до членства індивідуального.

До таких партій можна віднести Ліберально-демократичну партію Японії, Християнсько-демократичний союз ФРН, Австрійську народну партію, Партію центру Швеції та ін.

Організаційно не оформлені партії характеризуються тим, що в них немає інституту офіційного членства. Особи, що вважаються членами партії, організаційно з нею не пов'язані. Вони не мають партійних квитків, не сплачують членських внесків; на них не поширюється партійна дисципліна.

Відсутність офіційного членства в партіях цього типу компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників, що є основним знаряддям здійснення партійної політики. Діяльність таких партій зводиться насамперед до виборчої боротьби, до "уловлювання голосів виборців". Основне завдання цих партій – домогтися перемоги на виборах.

Типовим прикладом організаційно не оформлених партій є головні політичні партії США – Республіканська та Демократична. Обидві ці партії – це величезні політичні організації з досить слабким центральним керівництвом. Формально членами партії вважаються всі виборці, які проголосували на попередніх виборах за список відповідної партії. Організаційного зв'язку між партією та її членами немає.

Організаційна структура апаратів Республіканської і Демократичної партій досить складна і хаотична. У цілому вона пристосована насамперед до потреб передвиборчої боротьби.

Загальна тенденція до бюрократизації й централізації, властива політичним партіям, набуває втілення в тому, що кількість організаційно не оформлених партій неухильно скорочується. Організаційно оформлене членство з обов'язковою сплатою партійних внесків і обов'язком дотримуватися партійної дисципліни стає обов'язковим атрибутом організаційної структури політичних партій.

При цьому всередині політичної партії завжди виявляється соціальна неоднорідність. Керівна меншість приймає основні партійні рішення, володіє великим обсягом інформації, як правило, недоступної рядовим членам, нерідко маніпулює свідомістю та поведінкою партійних мас. Керівна група неоднорідна. У ній можуть бути представлені внутрішньопартійні течії, що заперечують право контролю над усією організацією. Боротьба різних угруповань у партії ретельно приховується від сторонніх і рядових членів.

6. Конституція Греції 1975 (грец. Σύνταγμα) — чинна Конституція Грецької республіки, прийнята п'ятим скликанням Грецького парламенту. Вступила у дію в 1975 році, двічі переглядалась — 1986 та 2001 року. Конституційна історія Греції розпочалась в період Грецької національно-визвольної війни за незалежність, у ході якої перші були прийняті три революційних грецькі конституції. Перша грецька Конституція була прийнята 1822 р. Остання редакція від 1975 р. є по суті переглядом Конституції 1952 р. Центральна площа Синтагма в Афінах, на якій розміщюється парламентський палац, названа на честь Конституції.

Зміст

Конституція Грецької республіки складається зі 120 статей та поділяється на 4 частини:

Перша частина (статті 1—3) — Основні положення — встановлює, що Греція є парламентською республікою, а також затверджує православну церкву як офіційну у Греції.

У другій частині (статті 4—25) стосується індивідуальних та соціальних прав, захист яких був посилений після перегляду Конституції 2001 року (нові положення стосуються регулювання таких питань, як захист персональних даних та компетентності деяких незалежних органів).

У третій частині (статті 26—105) описує організацію та функції держави. Стаття 28 формально затверджує чинність міжнародних законів і міжнародних конвенцій у внутрішньодержавньому законодавстві Греції.

У четвертій частині (статті 106—120) включає спеціальні, прикінцеві та перехідні положення.

Виконавча влада в країні здійснюється урядом та Президентом Республіки, останні є фігурою дебільшого церемоніальною. Повнота політичної влади в Греції належить прем'єр-міністру країни. Законодавча влада здійснюється Грецьким праламентом, який складається з 300 депутатів, о бираються на 4-річний термін шляхом таємного прямого голосування. Судова влада є незалежною від виконавчої та законодавчої влади і складається з трьох верховних судів: Касаційного суду (грец. Άρειος Πάγος — ареопаг), Державної ради (грец. Συμβούλιο της Επικρατείας) і Палати аудиторів (грец. Ελεγκτικό Συνέδριο).

Поиск по сайту: