Законодавчі акти Реформації

Специфіка процесу формування англійської протестантської церкви була значною мірою зумовлена ​​тим, що відділення від римської церкви відбулось не в результаті широкого реформаційного руху, як наприклад у Німеччині, а як наслідок приведення в життя принципів політики абсолютизму. Тому реформація почалася з встановлення державної церкви.

Можна виділити 3 етапи у проведенні королівської реформації в Англії і саме перший припадає на епоху Генріха VIII Тюдора, коли парламент, що засідав з 1529 по 1536 рр., прийняв за наполяганням короля ряд статутів, загальним змістом яких стало створення в країні незалежної від Риму національної церкви. У 1529 р. парламент «заборонив членам кліру володіти декількома бенефіціями одночасно або жити не на місці свого служіння» [16]. Так як такі зловживання здійснювали на підставі ліцензій із Риму, державний акт далі казав: «щоб ніхто не отримував від римського двору і не приводив у виконання ліцензій на подібні порушення. Всі такі хартії не повинні мати ніякого значення, а винні в порушенні цього статуту повинні бути позбавлені своїх бенефіцій і виплатити штраф у розмірі 20 ф. ст.» [1, c. 13]. Так папа був позбавлений того, що було прийнято вважати його невід'ємним правом.

Статут 1532 р. заявляв: «якщо папа накладе на країну, короля, підданих

інтердикт або відлучення, не слід брати це до уваги» [там само]. В парламентському статуті 1533 р. говорилося: «Є багато незручностей, що виникають через апеляції до римського престолу у справах про заповіти, шлюби і розлучення, що заподіює королю і його підданим багато занепокоєння, труднощів і витрат. До того ж Рим знаходиться в настільки значній відстані, що розслідування затягується і правосуддя страждає» [1, c. 14]. Тому було вирішено, щоб «всі подібні справи остаточно вирішувалися в межах королівства» [1, c. 15]. Парламент 1534 р. зробив важливий додаток з питань апеляцій до Риму. Якщо по статуту 1533 р. заборонялися апеляції до папи з окремих питань, то тепер «Забороняються будь-які звернення і апеляції... в Рим. В разі несправедливого рішення в суді архієпископа незадоволені можуть апелювати до Королівській Величності» [1, c. 15].

Розвиваючи опозицію Риму, парламент 1534 р. знищив будь-який вплив

папи на призначення архієпископів і єпископів Англії. Він постановив, що кандидати на кафедри архієпископів і єпископів не повинні представлятися папі і не повинні чекати від нього булл; такі подібні булли і уявлення повинні бути припинені назавжди.

Всі ці законодавчі акти завдали смертельного удару по папській владі в Англії. Папа тепер не був вищим суддею в країні. Він перестав бути ленним паном англійської церкви, яким був у всьому католицькому світі, тому англійські прелати - колишні васали папи - призначалися без його згоди. Папа не міг вразити Англію своїми прокльонами, тому що на інтердиктів і відлучення було наказано не звертати жодної уваги. Папська юрисдикція в країні була ліквідована [3, c. 311].

Поряд із заходами, спрямованими на знищення юридичних привілеїв

папства, парламентом були прийняті статути про звільнення Англії від фінансової залежності від Риму: «Акт про обмеження виплати аннатів (1532)», «Акт про скасування папської диспенсації та виплати пенні Святого Петра (1534)».

Апогеєм діяльності «Парламенту Реформації», в якому засідали представники дворянства від 37 графств і бюргерства від 119 міст, стало видання в 1534 р. «Акту про супрематію» (верховенство), що оголосив короля верховним главою англіканської церкви, як її стали після цього називати. Цій події передував виступ англійського архієпископа Т. Кранмера у березні 1534 р. в парламенті з твердженням, що в Англії «королівська влада стоїть за божественним приписом попереду і вище всякої іншої влади» [9, c. 80]. В цей же час король призначив Комісію для складання присяги вірності новому закону про престолонаслідування, який підтверджував королівські права Анни Болейн. Текст присяги і «Акт про супрематію» були затверджені парламентом у листопаді 1534 р. Акт, зокрема, стверджував: «король (його спадкоємці та наступники) повинен бути єдиним на світі верховним главою Англії... і повинен володіти всіма титулами, почестями, достоїнствами, привілеями, юрисдикцією і доходами, властивими і належними достоїнству Верховного Глави церкви» [1, c. 19]. Влада англійського короля оголошувалася імперською - виключала підпорядкування кому-небудь, у тому числі католицькій церкві.

В якості глави Церкви Генріх VIII мав право користуватись «титулами, почестями, достоїнствами, привілеями, юрисдикцією й прибутками, що притаманні й належні достоїнству верховного глави Церкви». До цього англійські королі, як і багато інших середньовічних монархів, мали значну владу над церквою свого королівства, а саме: контролювали (й за необхідності стягували) її прибутки, мали вплив (а іноді напряму здійснювали) духовні призначення. Акт про супрематію передав Генріху VIII, окрім цих традиційних привілеїв монарха, раніше притаманні примасам права відвідувати єпархії, візитувати духовенство, вирішувати питання віровчення, змінювати літургійні служіння, виправляти помилкові погляди та викорінювати єресі. Єдиним правом, на яке не замахнувся Генріх VIII, було відправлення богослужінь, хоча напряму це обмеження Актом не передбачалось [19, c. 79].

Акт про супрематію не містив богословського обґрунтування, але затверджував, що правами Верховного глави церкви король володів «у довготу днів», тобто Акт не передавав Генріху VIII жодних нових прав, а тільки урочисто підтверджував їх. Тим не менше, автори Акту не були впевнені у загальному схваленні нововведення, оскільки того самого 1534 р. було видано Акт про зраду, відповідно до якого особи, які відмовились під присягою визнати Акт про супрематію, звинувачувались у державній зраді [16]. Акт про супрематію 1534 р. діяв упродовж усіх наступних років правління Генріха VIII та всього царювання його сина і наступника Едуарда VI. Марія Кривава, вступивши на престол, скасувала Акт у 1554 р., а у подальшому здійснила повернення Англіканської церкви в лоно Католицької [4, c. 471].

Значну роль у процесі реформації зіграло традиційне англійське протистояння Риму, що мало прихильників як серед мирян, так і серед духовенства. Ще представник релігійної опозиції папству англійський священик Джон Вікліф здійснив переклад Біблії на англійську мову, виступив проти таких католицьких догматів і обрядів, як меса, проти інституту чернецтва, чим багато в чому передбачив майбутні реформаційні перетворення.

У травні 1536 р. за розпорядженням короля був заснований «Комітет Реформації» на чолі з Т. Кранмером, який сформулював перший англіканський символ віри - «Десять статей». Це суміш переконань католицтва і протестантизму. Укладачі визнають джерелом християнського віровчення Біблію, але поряд з нею допускають авторитет трьох символів віри і перших чотирьох Вселенських соборів. Вони згадують тільки про три таїнства, усувають зловживання в іконопоклонінні, але не відкидають поклоніння іконам, визнають піст, молитву за покійних, шанування святих, говорять, що хліб і вино дійсне тіло і кров Христа. Потім з'явилися ще три варіанти віросповідання: «Повчання доброму християнинові», або «Єпископська книга», що конкретизують положення «10 статей», «Шестистатейний статут», Королівська книга. У «Шестистатейному статуті» йшлося, що євхаристії належно бути під виглядом хліба і вина (тіло і кров Спасителя), що причащання під обома видами не необхідне, а священики повинні бути безшлюбними. Це був своєрідний поворот до католицизму [2, с. 63].

Отже, законодавчі акти реформації Генріха VIII Тюдора мали характер підпорядкування всієї влади королю, в тому числі і релігії. Король ставав єдиним главою Англії. Папство відтепер для королівства немало жодного значення. Одним із найголовніших документів часів реформації став Акт про супрематію. Такий акт оголосив єдиним главою англіканської церкви її короля. Поруч із цим документом «Парламентом реформації» було затверджено ще ряд актів, які розривали відносини Англії з Римом та представниками католицької віри в королівсті – чернецтвоми і монастирями.

Розділ 3.

Поиск по сайту: