Конституційне право

Одним з найперших конституційних законів ЗУНР був Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, який проголосив державною мовою українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати у взаємовідносинах з державними органами рідну мову, а державним органам відповідати рідною мовою тих громадян, що звертаються до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання.

8 квітня 1919 року був прийнятий Закон про громадянство та правовий статус чужинців. Бажаючі стати громадянами ЗУНР повинні були до 20 травня 1919 року подати заяву. Якщо вони цього на робили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати за кордон. Закон встановлював вимоги до державних службовців. Ними могли бути тільки громадяни України "бездоганної поведінки", які володіють українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, віком до 40 років. Не мали права займати службові посади особи, які притягалися до кримінальної відповідальності, вчинили моральні та протиправні поступки, "користолюбні" особи, неоплатні боржники. Особи, які приймались на державну службу, мали пройти однорічне стажування, скласти усний і письмовий іспити із законодавства, показати вміння діловодства, знання своїх прав і обов'язків.

Дуже важливим конституційним актом був "Тимчасовий Основний закон" вій 13 листопада 1918 року. Він закріплював верховенство і суверенітет народу, який здійснював конституційні права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Виборче право мали всі громадяни ЗУНР незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів Сейму вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавча —Державному Секретаріатові.

Закон визначав назву держави — "Західноукраїнська Народна Республіка". Закон затвердив герб ЗУНР — золотий лев на синьому полі та прапор — синьо-жовтий.

Значення Тимчасового закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну консервативним поглядам австро-угорської доби прийшли нові ідеї, які виражали волю і прагнення всього українського народу.

Земельне право

Для вирішення земельної проблеми Українська Національна Рада створила спеціальну комісію на чолі з Л. Бачинським.

14 квітня 1919 року Рада ухвалила Закон про земельну реформу. Цей закон регламентував націоналізацію поміщицьких, монастирських, церковних земель, а також земель різних установ. З них мав бути створений єдиний земельний фонд ЗУНР. Порядкувати фондом мали Загальна земельна і повітові комісії з трирічними повноваженнями, а також сільські комісії, склад яких підлягав щорічному оновленні. Ст. 18 Закону окремо передбачала, що "наділення землею не може бути розпочато до закінчення війни і поверненням жовнірів і полонених додому". Отже, фактично йшлося про зволікання земельної реформи. Закон передбачав покарання за порушення процесу проведення "впорядкування" земельної справи. Так, ст. 21 Закону надавала місцевій владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тисяч крон за "самовільне захоплення землі", розподіл націоналізованих Законом будинків, інвентарю тощо. Земельний закон абсолютно не відповідав вимогам селянства. Приймаючи його, керівництво ЗУНР намагалося уникнути звинувачень з Заходу у більшовизмі та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель.

Серед інших законів, прийнятих ЗУНР, слід відзначити закон "Про основи шкільництва" від 13 лютого 1919 року. Закон визначав державний статус шкіл на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин на школу рідною мовою"

У сфері цивільного, кримінального і процесуального права в ЗУНР продовжували діяти австрійські закони.

Для повної кодифікації права в ЗУНР не було ні професійних кадрів, ні умов, ні часу.

Поиск по сайту: