Казарми Франца Фердинандта

Наступ українців був вдалим не лише біля Єзуїтського парку, але і біля казарм Франца Фердинандта. Тут вела бій п’ята Гуцульська сотня УСС. Серед дієвих оборонців казарм відзначено українського старшину Романа Купчинського. В приміщенні казарм розміщувалась українська залога на чолі з Петром Франком. Польський наступ активізувався 14 – 15листопада. За спогадами М.Заклинського казарми почали обстрілювати з гармат та мінометів. Коридори були закидані цеглою. Зараз у цих приміщеннях – військова частина Збройних сил України. Тут відкрито меморіальну таблицю пам’яті Визвольних змагань і Петра Франка зокрема.

Станція 13. Головний вокзал

Був чи не найголовнішим стратегічним пунктом, яким вдалося оволодіти українцям 1 листопада. Але втримати його виявилось дуже важко. Для оборони було виділено лише два десятка українських стрільців. Зауваживши недостатні сили українців, поляки почали наступ на українську залогу. Коли Ч.Мончинському стало відомо про наявність на складах Чернівецького вокзалу великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося зайняти головний вокзал, повністю зберегти в своїх руках залізничний шлях на Перемишль і міст через Сян, який всупереч наказу так і не був підірваний і яким надходила підмога полякам.

Польською обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу державну кар’єру, ставши міністром внутрішніх справ Польщі (15 червня 1934 року його вбив бойовик ОУН Григорій Мацейко).

З 4 листопада бої за головний двірець зав’язала група УССів. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків, запропонувавши перемир’я. Поки велися переговори, до них надійшла допомога. Українських парламентарів полонили, а їх сотні вибили з зайнятих позицій. Січовики повернулись до Персенківки. Польський гарнізон вокзалу відбив і ругий наступ січовиків.

Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом і, мабуть, певною мірою вирішила остаточно долю Львова. Саме до цього двірця 21 листопада надійшла полякам величезна допомога з Перемишля – 6 ешелонів і бронепоїзд, на яких розміщувалось 1400 солдатів та офіцерів, 16 гармат. Співвідношення сил різко змінилось на користь поляків. Вони перейшли до активних бойових дій в районі Підзамче, Високого Замку, Личакова.

Цього ж дня командувач українськими силами Г.Стефанів повідомив про намір здати Львів. Більшість старшин висловилась проти, але командувач наполіг на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення до столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя вирішив припинити польський наступ, чекаючи підмоги. Та наказ про відступ українські частини вже отримали. Чимало старшин і стрільців, особливо з тих підрозділів, які міцно утримували позиції сприйняли цей наказ як зраду.

Евакуація пройшла до ранку 22 листопада без перешкод. Разом з військовими увечері 21 листопада через Красне – Золочів – до Тернополя виїхав Державний Секретаріат та інші установи ЗУНР.

Осип Букшований із січовиками, зібравши боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він, з власної ініціативи, зайняв оборону приміської лінії Підбірці – Лисиничі – Винники – Чишки. Завдяки січовикам і численним групам навколо Львова одразу ж почав формуватись фронт.

Загальні втрати січовиків за період боїв у Львові склали до 250 вбитих і 500 поранених, але найважчими були морально-політичні збитки: підірвано авторитет ЗУНР на міжнародній арені, моральний дух Галицької армії і всього народу Східної Галичини.

У свою чергу польський уряд надав цій перемозі великого значення. У 1920р. Львів був нагороджений вищою військовою нагородою держави – орденом Віртуті Мілітарі (Військової Доброчесності).

З відступом українського війська мирі спокій не прийшли в місто. В єврейській дільниці Львова розпочалися погроми. Її щільним кільцем оточили польські війська. Єврейська поліція була роззброєна, а польська не тільки не захищала мешканців, а й сама брала участь у погромах. Так поляки карали євреїв за нейтралітет і симпатії до української влади. За даними єврейських авторів під час погрому вбито 72 особи, 433 – важко поранено.Було підпалено та осквернено синагоги. Повідомлення про львівський погром оббігли всі європейські газети.

Для українців Львів залишався столицею, але владні структури ЗУНР переїхали до Тернополя, а невдовзі Станіславова. До липня 1919 року тривала українсько- польська війна, тричі війська Української Галицької Армії намагались повернути Львів. Але, нажаль, безуспішно. Ця боротьба закінчилась поразкою українців. Питання створення незалежної української держави знову відкладалось на десятиліття.

Пам’ятками українсько-польської війни 1918 – 1919 р.р. є львівські кладовища, які прийняли прах полеглих з обох боків.

Станція 14Личаківський цвинтар.

Трохи нижче 82 поля, на невеликому насипі стоїть металевий, стилізований під березовий, Стрілецький хрест. Тут поховано стрільців і старшин Української Галицької Армії, які полягли під час листопадових боїв 1918р. у Львові. Хрест встановлений за ініціативою львівського «Меморіалу» у 1989р. Цвинтар ще в 1930-х роках переплановано польськими властями, а після ІІ світової війни остаточно зліквідовано стрілецькі могили.

В південно-східній частині цвинтаря існує меморіал «Польські військові поховання 1918 – 1920р.р.» У 1919р. новоутворене товариство «Сторожа могил польських героїв» організувала спеціальне кладовище для полеглих в боях. Проект меморіалу виготовив асистент Львівської політехніки Рудольф Індрух.

Головний вхід передбачався зі сторони Погулянки. Алеєю через три напівкруглі тераси поховань піднімались до середнього плато з регулярними рядами поховань. Над плато споруджено тріумфальну арку та 12 дорійських колон, що утворювали півколо, замкнене низькими обелісками. З північної сторони на плато споруджено катакомби, де в 8-ми криптах розміщено прах 72-х учасників боїв. Над катакомбами розбито верхнє плато з каплицею – ротондою. Каплиця була посвячена у 1925р. Роботи велись до 1939р. і не були завершені. Всього на кладовищі поховано 2859 воїнів, серед них трьох американських льотчиків та 17 французів. Кладовище зазнало значних руйнувань під час ІІ світової війни та в перші повоєнні роки. Остаточно ліквідовано на початку 1970-х р.р., коли зруйновано колони та могили, каплиці і катакомби перетворено на каменеобробні майстерні.

Відновлення цвинтаря розпочалося 1990р. з ініціативи польської сторони.

На 76 полі Личаківського кладовища споруджено Меморіал Визвольних змагань українського народу. Проект підготовлений колективом у складі скульпторів М.Посікіри, Д.Крвавича, архітектора М.Федика та художника І.Гавришкевича. У верхній частині меморіалу споруджено символічну могилу-пам’ятник воїнам УГА, з колоною, увінчаною бронзовою фігурою архістратига Михаїла. Сходові доріжки повинні з’єднати цю частину з нижнім плато, в центрі якого зведено каплицю, яка прийняла прах президента ЗУНР Євгена Петрушевича. Роботи на меморіалі на сьогоднішній день ще не завершені.

Станція 15.Янівський цвинтар.

На 38 полі відновлено військовий Меморіал стрільців УГА, які загинули під час листопадових боїв 1918р. у Львові та в наступні роки під час українсько-польської війни. Тут було поховано 1070 стрільців. Дещо пізніше на цьому кладовищі спочили командувач УГА Мирон Тарнавський та прем’єр-міністр ЗУНР Кость Левицький. Стрілецький меморіал був знищений комуністичним режимом на початку 1970-х років, поле 38 віддано під нові поховання, які після 1992р. перенесено на нові місця. У 1997 – 1999 р.р. проведено роботи з відновлення стрілецького кладовища за проектом авторського колективу інституту «Укрзахідпроектреставрація» у складі О.Петришин, Н.Олійник та ін.

До наших днів збереглися пам’ятники на братських могилах вояків УГА на кладовищах старого Знесіння, Голоска та Винник.

Поиск по сайту: