НЕПРЯМА ЛАРИНГОСКОПІЯ (дослідження гортаноглотки та гортані)

Необхідні засоби:

· 1. Гортанне дзеркало, діаметром 2-3 см, закріплене на держальці.

· 2. Марлева серветка.

· 3. Спиртівка, заповнена спиртом.
Дзеркала, що використовуються для непрямої ларингоскопії і задньої риноскопії мають неоднаковий діаметр (не слід їх плутати). При цьому всі вони кріпляться на держальці (4 - на малюнку). Дзеркала для непрямої ларингоскопії мають діаметр близько 20 мм (1,2), а дзеркала для задньої риноскопії - близько 10 мм (4,5 на малюнку).

Непряма ларингоскопія є одним з основних інструментальних методів дослідження гортані. Її виконують таким чином. Хворий сидить навпроти лікаря, широко відкриває рот та висовує язик. Лікар великим і середнім пальцями лівої руки через марлеву серветку утримує за кінчик витягнутий язик, вказівним пальцем підтримує верхню губу. Правою рукою вводить дзеркало в глотку, обережно відтискаючи м’яке піднебіння та язичок назад і вгору до задньої стінки глотки. Язик може утримувати правою рукою і сам обстежуваний. Дзеркало, щоб воно не запотіло, перед введенням злегка нагрівають на спиртівці з боку його дзеркальної поверхні або опускають на декілька секунд у гарячу воду. Після нагрівання дзеркала обов’язково перевіряють його температуру, доторкнувшись до тильної поверхні своєї кисті. Гортанні дзеркала, позначені літерою “K” на зворотному боці, можна кип’ятити. Інші дзеркала кип’ятіння не витримують, і для стерилізації їх опускають на 10-15 хв у антисептичні розчини, після чого споліскують перевареною водою і витирають марлевою серветкою

Гортанне дзеркало вводять у глотку дзеркальною поверхнею вниз під кутом 45° до горизонталі. При цьому намагаються не торкатись кореня язика та задньої стін­ки глотки, щоб уникнути блювотного рефлексу. В цей час хворому пропонують по черзі дихати та протяжно вимовляти звук “Е” або “І”. При вимовлянні цих звуків надгортанник піднімається та змі­щується вперед, що дає змогу оглянути просвіт і внут­рішню частину гортані. Зображення тих частин гортані, що містяться спереду (надгортанник), відображаються у верхніх відділах дзеркала, а задня стінка гортані (черпакуваті хрящі) – у нижніх. Трохи змінюючи положення дзеркала, по черзі оглядають всі відділи гортані, оскільки зображення всього органа одночасно не вміщається у невеликому дзеркалі. При фонації (вимовлянні звуків “Е”, “І”) голосові складки змикаються, а під час дихання – розходяться, дозволяючи оглянути підскладковий простір та верхні відділи трахеї.

Ларингоскопічна картина при диханні (а) та при фонації (б): 1 – міжчерпакуватий простір; 2 – черпакуватий хрящ; 3 – клинопо­дібний хрящ; 4 – черпалонадгортанна складка; 5 – надгортанник; 6 – голосова щілина; 7 – вестибулярна складка; 8 – голосова складка.

При непрямій ларингоскопії в дзеркалі видно такі відділи гортані: надгортанник, черпакуватонадгортанні складки, обриси черпакуватих хрящів і міжчерпакуватий простір, голосові та вестибулярні (шлуночкові) складки, гортанні шлуночки, підскладковий простір та верхню частину трахеї.

ОТОСКОПІЯ

Отоскопія – виконується з метою визначення стану зовніш­нього слухового прохода та барабанної перетинки. Переважно таке дослідження виконують за допомогою лобного рефлектора.

Необхідні засоби:

· 1. Вушні лійки різного діаметра.

· 2. Вушний зонд з нарізками, на який накручують стерильну вату.

· 3. Багнетоподібний або колінчастий вушний пінцет.

Останні два інструменти потрібні для очистки зовнішнього слухового проходу від сірки, кірочок, виділень, які заважають огляду структур вуха.

Отоскопію проводять, користуючись лобним рефлектором, причому лівим оком дивляться через отвір у рефлекторі. Джерело світла має знаходитись пра­воруч від хворого, так само, як і при досліджені інших ЛОР-органів. Голову хворого треба схилити до протилежного плеча, що дозволить зпівставити вісь слухового проходу з лінією свого зору. Перед введенням вушної лійки треба оглянути зов­­нішній слуховий прохід і визначити його ширину, щоб вибрати лійку відповідного діаметра, а також при необхідності очистити зовнішній слуховий прохід. Вибирають лійку найбільшого діаметра, що дозволить ввести її в зовнішній слуховий прохід і при цьому не викликати неприємних відчуттів у хворого. Якщо виявлено набряк шкіри, чи інші її ушкодження, беруть лійку трохи меншого діаметра та вводять у зовнішній слуховий прохід з особливою обережністю.

Вушну лійку тримаються за розширену частину великим і вказів­ним пальцями. Після цього іншою рукою відтягують вушну раковину вгору, назад і назов­ні (у маленьких дітей – вниз, назад і назовні) і легкими обертальними рухами вводять вузький кінець лійки у вхід до зовнішнього слухового проходу. Обережними рухами лійку просувають впродовж проходу на глибину до 1-1,5 см і оглядають по черзі всі його стінки: спочатку у перетинчасто-хрящовому відділі, де огляду заважають волоски, можуть бути фурункули; а потім у кістковому відділі, де огляду можуть перешкоджати кісткові нарости (екзостози).

Вушну лійку не слід вводити у кістковий відділ зовнішнього слухового проходу, оскільки це приз­водить до травми тонкого шкірного покриву його стінок.

Одночасно з оглядом незначно повертають чи нахиляють голову пацієнта, щоб знайти положення, у якому в глибині зовнішнього слухового проходу вдається побачити барабанну перетинку. Її пізнають за наявності характерних структур – пізнавальних пунктів:

· 1. У центрі перетинки є лійкоподібне втягнення – пупок.

· 2. Вгору від пупка простягається держальце молоточка, яке при отоскопії має вигляд сірої смужки.

· 3. У верхніх відділах держальце переходить у невеличке випинання, яке утворене коротким відростком молоточка.

· 4. Від нього наперед і назад ідуть передня й задня складки молоточка.

· 5. Вниз і допереду від пупка при отоскопії можна бачити блискучий трикутник – світловий рефлекс (конус). Він виникає внаслі­док відбиття світла від блискучої поверхні барабанної перетинки саме в тих місцях, де її поверхня перпендикулярна до променів світла, що падають від лобного рефлектора.

Нормальна барабанна перетинка має вигляд мембрани овальної форми, перламутрово-сірого кольору. Оскільки барабанна перетинка відображає стан середнього вуха як в нормі, так і при його захворюваннях, її називають “дзеркалом барабанної порожнини”. Так, зміна кольору, наприклад, почервоніння барабанної перетинки, вказує на запалення середнього вуха. Зміни в розташуванні пізнавальних пунктів, особливо світлового конуса, спостерігаються при втягненні барабанної перетинки внаслідок хронічних захворювань середнього вуха.

Для клінічних цілей барабанну перетинку поділя­ють двома умовними лініями на чотири квадранти. Подумки проводять одну лінію вздовж держальця молоточка, а іншу – перпенди­кулярно до неї, на рівні пупка барабанної перетинки. Після такого поділу визначають передньо-верхній, передньо-нижній, задньо-верхній та задньо-нижній квадранти.

При отоскопії дослідження починають із здорового вуха, щоб порівняти хворе вухо із здоровим.

Поиск по сайту: