Судові витрати в господарському процесі

Судові витрати — це відповідні грошові кошти, які витрачаються у зв’язку з розглядом та вирішенням справ у порядку господарського судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою їх відшкодування державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів згідно із законом без втручання суду.

Існують два види судових витрат. Згідно зі ст. 44 ГПК України до складу витрат входять:

а) державне мито;

б) судові витрати (затрати).
Державне мито — це обов’язковий платіж за дії, які здійснює господарський суд по розгляду, вирішенню, перегляду господарських справ. Розмір державного мита визначений законом і залежить від характеру та ціни позову. Державне мито сплачується чи стягується в дохід державного бюджету.

Судові витрати (затрати) є сумами, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, за відшкодування витрат, пов’язаних з оглядом і дослідженням доказів у місці їх знаходження, оплатою послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов’язаних із розглядом справи. Розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору та ціни позову і визначається окремо по кожній конкретній справі залежно від фактично здійснених витрат. Грошові суми судових витрат виплачуються особам, для яких призначені.

Державне мито — це плата, яка стягується державним органом чи установою за здійснення певних дій. Стаття 45 ГПК не містить переліку заяв до господарського суду, з яких в обов’язковому порядку справляється мито, а взагалі визначає, що позовні заяви і заяви про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду, оплачуються державним митом, крім випадків, встановлених законодавством. Такими можуть бути: позовна заява і заяви про оскарження (апеляційне і касаційне) рішень, ухвал, постанов господарського суду. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» мито стягується і з заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за нововиявленими обставинами.

Оскільки ст. 26 ГПК передбачає право третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, подавати позов до однієї або двох сторін, а ст. 60 ГПК — право відповідача подавати до позивача зустрічний позов, то із цих позовних заяв також справляється державне мито.

Деякі суб’єкти звільнені від сплати державного мита (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

Державне мито стягується:

v в твердих ставках і відсотках від ціни позову — із позовних заяв майнового характеру;

v в розмірі, кратному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян — із позовних заяв немайнового характеру, інших заяв;

v у відсотках — із заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов у апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

Чинне законодавство не передбачає право господарського суду надавати сторонам відстрочку або розстрочку сплати державного мита, а також зменшити його розмір.

У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову. Якщо позивач завищив ціну позову, або в процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.

Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Стаття 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про Державне мито» встановлює, що сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у наступних випадках:

· внесення мита у більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;
повернення заяви (скарги) або відмова в її прийнятті;

· припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в господарському суді, а також коли позивачем не додержано встановленого для даної категорії справ порядку досудового врегулювання спору;

· скасування у встановленому порядку рішення суду, якщо при цьому державне мито було вже стягнуто в дохід бюджету.

Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника, поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету. Цей строк не може бути відновлений у разі його закінчення. У рішенні, ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини, що є підставою для повного або часткового повернення державного мита.

Під судовими витратами розуміють грошові затрати, які пов’язані з розглядом справи в господарському суді й покладаються на сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Участь деяких суб’єктів у господарському процесі пов’язана для них з певними витратами, держава гарантує їх відшкодування.

До судових витрат належать суми, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної господарським судом (ст. 41 ГПК), за участь у розгляді справи перекладача (ст. 48 ГПК), а також суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 30 ГПК), за проведення огляду і дослідження доказів у місці їх знаходження (ст. 39 ГПК), витрати за послуги адвоката (ст. 48 ГПК) тощо. Також, відповідно до статті 47-1 ГПК до судових витрат віднесено витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, розмір яких встановлено: для позивачів, звільнених від сплати державного мита, — за нульовою ставкою; для всіх інших позивачів — за ставкою 118 гривень.
Головний принцип, який законодавством застосовується при розподілі господарських витрат, — це принцип покладення витрат на сторону, яка заявила безпідставний позов, або на сторону, яка затіяла безпідставний спір у господарському суді. За наявності заподіяння шкоди з боку кожної сторони господарські витрати покладаються на обидві сторони пропорційно. Зазначене правило розподілу господарських витрат застосовується при вирішенні як майнових, так і немайнових спорів. Розподіл господарських витрат проводиться згідно зі ст. 49 ГПК.

Від сплати державного мита згідно зі ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» звільняються: органи місцевого та регіонального самоврядування; місцеві й державні адміністрації; фінансові органи та державні податкові інспекції; Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових; Генеральна прокуратура України та її органи; Пенсійний фонд України; Рахункова палата, тощо.

Якщо зазначені органи звертаються до господарського суду не у зв’язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов’язані сплачувати державне мито у загальному порядку.

Поиск по сайту: