АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків. 6 страница

• в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

 

35. Принципи виконання господарських зобов'язань.

Традиційно в юридичній літературі і відповідно ст. 526 ЦК розглядаються принципи належного і реального виконання зобов’язань, відповідно до умов договору.

Принципи належного виконання полягає у виконанні зобов’язання належним чином – відповідно до вимог закону, інших нормативно – правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо їх виконання – згідно з вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов'язання підлягає виконанню за: місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено, зобов'язання повинно бути виконано: за зобов'язанням про передання нерухомого майна (будівля, земельна ділянка тощо) місцезнаходженням цього майна; за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові; за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання; за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання; за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Принципи реального виконання зобов’язання є фактичним продовженням принципу належного виконання. Цей принцип означає виконання зобов’язання в натурі. Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГК, відповідно до якої неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 193 ГК якщо інше передбачено законом або договором; якщо управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК, іншими законами або договором. Проте застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє його (суб'єкта) від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Зобов'язання має бути виконане також: у повному обсязі (управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов’язання (зобов’язання з поставки виконується певними партіями); вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання).

Одностороння відмова від виконання господарського зобов'язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках: передбачених законом; у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно із ч. 6 ст. 193 зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання); у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК); управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Окремі автори розширюють перелік основних принципів виконання зобов’язань. Включаючи сюди такі принципи як принцип взаємного сприяння, принцип економічності (В. В. Луць) і принцип загальногосподарського інтересу (В. К. Мамутов).

 

36. Правове регулювання господарської діяльності з постачання продукції та його договірного забезпечення.

Договором поставки є такий договір, за яким постачальник, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській ді­яльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.

Договір поставки як різновид договорів на реалізацію майна, що найбільше подібний до договору купівлі-продажу, є консенсуальним, оплатним та двосторон­нім. Договір поставки має кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізнити його від інших видів договорів цієї групи, насамперед від договору купівлі-продажу:

1) суб'єктний склад договору поставки. Відповідно до ГК (ч. 3 ст. 265) поста­чальниками та покупцями можуть бути лише суб'єкти господарської діяльності (як господарські організації, так й індивідуальні підприємці); згідно із ЦК (ч. 1 ст. 712) встановлюється лише вимога до постачальника, який має бути суб'єктом підприємницької діяльності. Оптимальний (і компромісний) варіант цієї ознаки: сторони в договорі - учасники господарських відносин, при цьому постачальник має бути суб'єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/ або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб'єкт госпо­дарювання або інша організація, що використовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної) діяльності;

2) цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов'язаною з особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета до­говору - забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб'єктів торговельної діяльності - щодо реаліза­ції товарів/продукції, для покупців - щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності);

3) об'єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сиро­вина, матеріали тощо), або товари для продажу на ринку.

4)моменти укладення і виконання договору поставки не збігаються в часі.

Підстави укладення договору поставки: державне замовлення або на розсуд (за вільним волевиявленням) сторін (ч. 2 ст. 265 ГК України). Відтак договори поставки можуть бути планованими або регульованими.

Форма договору поставки. Договори поставки (як й інші господарські до­говори) укладаються в письмовій формі: повній - шляхом підписання єдиного документа чи скороченій - шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпогра­мами, телефонограмами, радіограмами чи шляхом прийняття постачальником замовлення покупця до виконання (п. 18 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 15 Положення про поставки товарів на­родного споживання).

Зміст договору поставки складають його умови: включені до договору (а) як за погодженням сторін, так і (б) на підставі вимог закону (невключення таких умов до підписаного сторонами тексту договору, не звільняє сторони від їх виконання; прикладом можуть слугувати стандарти, технічні умови, яким мають відповідати якісні характеристики товарів/продукції, що поставляється).

Відповідно до ГК України зміст договору поставки повинен містити положен­ня про:

а) предмет договору, показники щодо його кількості та асортименту (ст. 266 ГК). Предметом поставки можуть бути: а) визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках; продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

б) строки і порядок поставки (ст. 267 ГК). Строк договору поставки (зазвичай - один рік або на інший строк) визначається угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії невизначений, він вважається укладеним на один рік.

в) якість товарів, що постачаються (ст. 268 ГК), повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.

г) вимоги щодо комплектності товарів, що постачаються (ст. 270 ГК), визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів, проте договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту.

д) порядок виконання. Поставка продукції здійснюється постачальником шляхом відвантаження (передачі) товару покупцеві за договором або іншій особі, що визначена в договорі як одержувач.

е) порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.

є) відповідальність за неналежне виконання договору поставки. Сторони пови­нні вживати всіх необхідних заходів до належного і реального виконання догово­рів.

 

37. Поняття, правові засади та порядок здійснення роздрібної торгівлі.

Окрім ГК, порядок заняття торговельної діяльності регулюється законами України від 12.05.1991 р. «Про захист прав споживачів» від 06.07.1995 р. «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі громадського харчування та послуг» від 24.02.1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» із наступними доповненнями, підзаконними актами Кабінету Міністрів України, Міністерств економіки, фінансів внутрішніх справ, Державної податкової адміністрації.

Умови заняття торгівельної діяльності, основні вимоги до торговельно-виробничої мережі і торговельного обслуговування населення встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. №833 Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення (надалі – Порядок). Торгівля в даному випадку розглядається як вид господарської діяльності, яка забезпечує перехід товарної маси із сфери виробництва до споживача.

Для провадження торговельної діяльності суб’єкт господарювання може мати роздрібну, дрібно роздрібну торговельну мережу та мережу закладів ресторанного господарства (ресторани, кафе, кафетерії тощо).

Торговельними об'єктами є: магазин, який може бути: за товарною спеціалізацією – продовольчим, непродовольчим, змішаним; за товарним асортиментом – універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим, комбінованим; за методом продажу товарів – з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням, торгівлею за зразками або через торговельні автомати; павільйон; кіоск, ятка; палатка, намет; лоток, рундук; склад товарний; крамниця-склад, магазин-склад. До них також відноситься заклад ресторанного господарства розміщується у спеціально призначеному та обладнаному приміщенні.

Суб'єкти господарювання повинні забезпечити: відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі та устаткування – вимогам нормативних документів щодо зберігання, виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці; наявність на видному та доступному місці куточка покупця, в якому розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу, книга відгуків та пропозицій, адреси і номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів; розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог; продаж товарів згідно з установленими правилами і нормами.

Суб'єкт господарювання самостійно вирішує питання забезпечення торговельних приміщень (місць) обладнанням (холодильним, підйомно-транспортним, ваговимірювальним тощо), реєстраторами розрахункових операцій відповідно до законодавства та нормативних документів.

Режим роботи торговельного об'єкта та закладу ресторанного господарства встановлюється суб'єктом господарювання самостійно, а у випадках, передбачених законодавством, за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Обслуговування окремих категорій громадян, яким згідно із законодавством надаються відповідні пільги, як правило, здійснюється в спеціально відведених торговельних приміщеннях (відділах, секціях).

Продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, здійснюється суб'єктом господарювання за цінами, що встановлюються відповідно до законодавства.

Ціна товари і продукцію зазначаються на ярликах (цінниках) або у покажчиках цін, у сфері ресторанного господарства – на ярликах (цінниках) на закуплені товари та у прейскурантах і меню на продукцію, виготовлене у ресторані.

Суб'єкт господарювання зобов’язаний: надавати споживачеві у доступній формі необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари; усіляко сприяти споживачеві у вільному виборі товарів і додаткових послуг, на його вимогу провести перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни товарів з наданням йому контрольно-вимірювальних приладів, документів, які підтверджують якість, безпеку, ціну товарів; перевірити справність виробу, продемонструвати, за можливості, його роботу та ознайомити споживача з правилами користування; забезпечити приймання, зберігання і продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, відповідно до законодавства.

Вимоги споживача до якості, безпеки та обміну товарів задовольняються суб'єктом господарювання відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».

Суб'єкт господарювання зобов'язаний: забезпечити наявність у працівників, що здійснюють продаж продовольчих товарів, особистих медичних книжок установленого зразка, організацію і своєчасність проходження ними медичних оглядів та контроль за допуском їх до роботи за наявності необхідного медичного висновку. Медичні книжки пред'являються на вимогу працівників санітарно-епідеміологічної служби. Він також повинен мати журнал реєстрації перевірок установленого зразка, в якому особи, що їх проводять, роблять відповідні засоби.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм і суб’єктів господарських правовідносин, реалізація товарів відбувається відповідно договорів купівлі-продажу в оптовій та роздробній торгівлі відповідно до ЦК і ГК.

 

38. Порядок поставки для державних потреб та закупівель за державні кошти.

До планованих договорів поставки слід віднести насамперед державні контракти на поставку продукції для пріоритетних державних потреб, що укладають­ся на підставі державних замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». Державними замовниками висту­пають Верховна Рада України, органи державної виконавчої влади, а також дер­жавні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укла­дати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відпо­відно до умов укладеного державного контракту.

Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обов’язковими та добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 цього Закону для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або переважно на державній власності (державні комерційні та казенні підприємства, держав­ні акціонерні товариства, акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, орендні підприємства, що функціонують на орендованому ці­лісному майновому комплексу державного підприємства чи його структурного підрозділу), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлен­ня не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. У разі необґрунтованої відмови виконавця державного замовлення від укладення дер­жавного контракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» виконавець може бути приму­шений до укладення державного контракту за рішенням суду.

Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі кате­горії виконавців державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) мо­жуть добровільно, у визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне замовлення на підставі державних контрактів.

Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням (ст. 183 ГК) полягає в тому, що:

• договір, що укладається на підставі державного замовлення, іменується державним контрактом;

• укладення договорів на підставі державного замовлення для певних суб'єктів господарювання (державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності) є обов'язковим, а для решти - добровільним;

• договори за державним замовленням укладаються між визначеними зако­ном суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти);

• укладення державного контракту за державним замовленням з підприєм­ствами, для яких він є обов'язковим, здійснюється в загальному порядку, передбаченому статтею 181 ГК з урахуванням особливостей, передбачених законодавством; у решті випадків - як правило, із застосуванням конку­рентних способів визначення виконавців, передбачених Законом «Про за­купівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб»;

• зміст державного контракту становлять господарські зобов'язання сторін щодо виконання державного замовлення;

• форма державного контракту - повна письмова (єдиний правовий доку­мент, що підписується обома сторонами);

• держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників;

• ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушен­ням господарського законодавства і тягне за собою негативні наслідки (в тому числі заходи відповідальності) для виконавця, який без належних під­став ухиляється від укладення договору; переддоговірні спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, вирішуються господар­ським судом;

• виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

 

39. Порядок приймання продукції по кількості та якості при виконанні договорів поставки.

Порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.

Покупець (одержувач) продукції зобов'язаний здійснювати належним чином приймання продукції від органу транспорту, перевіряти збереження вантажу при перевезенні, зокрема: наявність на транспортному засобі пломб (вагоні, цистерні, автофургоні, трюмі судна), їх неушкодженість, відбитки на пломбах, стан вагону або контейнеру, наявність захисного маркування вантажу, цілісність тари; переві­рити відповідність найменування вантажу та маркування на ньому тим відомос­тям, що були зазначені в транспортному документі. Завжди, коли при прийманні вантажу встановлюється факт пошкодження або псування продукції, невідповід­ність найменування та ваги вантажу або кількості місць тим даним, що зазначені в транспортному документі, а також у всіх випадках, коли це передбачено прави­лами, що діють на транспорті, має складатися комерційний акт. Приймання про­дукції здійснюється особами, які на це уповноважені керівником або заступником керівника підприємства-одержувача. Ці особи несуть відповідальність за дотри­мання правил приймання продукції.

Приймання продукції за кількістю здійснюється за транспортними та супро­воджувальними документами (рахунку-фактурі, специфікації, опису, пакуваль­ним ярликам тощо) постачальником. Якщо при прийманні виявляється недоста­ча, одержувач повинен призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали прийман­ня. Після цього викликати представника постачальника для спільного продо­вження приймання та складання двостороннього акта. Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-одержувача. Претензія у зв'язку з недостачею продукції повинна бути направлена постачальнику не пізніше 10 днів після складення акта;

 

40. Правове регулювання господарської діяльності з перевезення вантажів та її договірного забезпечення.

Відповідно до ч. 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призна­чення в установлений законодавством чи договором строк та видати його упо­вноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої ставляться спеціальні вимоги. Так, згідно з ч. 2 ст. 307 ГК та ч. 3 ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується скла­денням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановле­ного транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечу­вати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Сторони договору: перевізник і відправник, проте участь у виконанні договір­них зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа ви­значена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезен­ня вантажу, проте повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).

Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), оплатним і дво­стороннім.

Особливості цього виду договору полягають не лише в його предметі, а й у на­явності інших специфічних ознак. Насамперед це особливий суб'єктний склад - однією зі сторін договору, яка виконує обов'язки перевізника, виступає особа (юридична, в окремих випадках - фізична) зі спеціальною правосуб'єктністю, що випливає із Закону України від 10 листопада 1994 року «Про транспорт». Відповідно до статті 6 цього Закону перевезення вантажів, надання інших тран­спортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються заліз­ницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Господарська діяльність суб'єкта з надання послуг виробничого характеру має ту особливість, що надання перелічених послуг складає зміст такої діяльності, є невіддільним від цієї діяльності. Таким чином, перевізником зазвичай є орган транспорту (залізниця, пароплавство, порт (пристань), автомобільне, авіаційне, дорожнє підприємство та організація), якому транспортними статутами та кодек­сами надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністер­ством транспорту та зв'язку України, іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено ст. ст. 12, 14 Господарського кодексу України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Здійснення перевезень (окремими видами транспорту) можливе й індивіду­альними підприємцями, які отримали відповідні ліцензії, сертифікати та дозволи (хоча перевезення значних вантажів на систематичній основі, на значні відстані та з використанням кількох видів транспорту більше відповідає можливостям тран­спортних підприємств, ніж індивідуальних підприємців, що пов'язано зі складніс­тю організації перевезень).

Транспортні кодекси та статути встановлюють специфічні вимоги до переві­зників на залізничному, повітряному, морському та внутрішньому водному тран­спорті, аналіз положень яких дозволяє визначити особливість правового статусу цих перевізників:

• повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання, влас­ник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію пові­тряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифікату експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень;

• перевізниками на залізничному транспорті вантажів є залізниці - статутні територіально-галузеві об'єднання, до складу яких входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і які, при централізова­ному управлінні здійснюють перевезення пасажирів і вантажів у визначе­ному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р.); в Україні функціонує 6 залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна;

• вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному тран­спорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морсько­го судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію цьо­го судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії;

• вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господа­рювання (автотранспортне підприємство, індивідуальний підприємець), який на підставі отриманих ліцензій здійснює експлуатацію власних та/ або орендованих транспортних засобів (автомобілів) з метою перевезення вантажів.

У відносинах перевезення беруть участь також одержувачі вантажу - зазначе­ні у документі на перевезення вантажу юридичні чи фізичні особи, які за доручен­ням вантажовідправника отримують вантаж. Як правило, такі особи перебувають у договірних відносинах із відправником вантажу (купівлі-продажу, контрактації, поставки тощо).

 

41. Господарсько-правові умови здійснення капітального будівництва.

Відповідно до п. 2 Порядку державного фінансування капітального будівництва, який затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 p. N 1764, капітальне будівництво – це процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не входить до кошторису об’єктів).

Не визначивши поняття капітальне будівництво, в ч.1 ст. 317 ГК, визначені підрядні відносини у цій сфері. Зокрема, вони полягають у будівництві об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовні будівельних ділянок, роботі з обладнанням будівель, роботі завершенням будівництва, прикладних та експериментальних досліджень і розробці тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для інших суб’єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)