Форма договору: проста письмова

Предметом договору банківського рахунка виступає надання послуг з приводу розрахунково-касового обслуговування, під яким розуміються послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов’язані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст.1 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Зміст договору (тобто коло операцій, які можуть вчинятися за рахунком) зумовлюється режимом відповідного рахунка. Банківські операції з рахунком, які можуть вчинятися відповідно до закону, умов договору, банківських правил чи загальноприйнятих норм банківського обороту об’єднується поняттям операції за рахунком або розрахунковими банківськими операціями (ст.1 ЗУ “Про банки і банківську діяльність”). До операцій за рахунком можна віднести зарахування, видачу або перерахування грошових коштів, дії банку по здійсненню безготівкових розрахунків, вчинення поточних валютних операцій тощо.

Об’єм та види операцій, які банк може вчиняти за даним рахунком для клієнта залежить від виду рахунка, правовий режим якого визначатися законом, банківськими правилами чи банківськими звичаями ділового обороту.

Відповідно до ст.1071 ЦК України за загальним правилом підставою для списання коштів з рахунка клієнта є його розпорядження. І тільки у передбачених законом випадках списання допускається на підставі рішення суду або у інших випадках, встановлених договором між банком та клієнтом.

Закон встановлює і строки, на протязі яких повинні бути виконані розпорядження володільця рахунка. Однак встановлення правила про зарахування грошових коштів на рахунок клієнта в день надходження до банку відповідного розрахункового документа не є імперативною нормою, адже договором сторони можуть передбачити і інший строк виконання розпоряджень володільця рахунка чи для нього. Інші строки можуть встановлюватися і законом (наприклад, ст. 8 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Відповідно до ч.3 ст.1066 ЦК України банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта, а також встановлювати обмеження прав клієнта на розпорядження клієнта грошовими коштами на власний розсуд. Обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунка допускається за рішенням суду у випадках, встановлених законом (накладення арешту чи вчинення запобіжного заходу тощо).

Банк має право користуватися грошовим коштами, які знаходяться на рахунку клієнта, при цьому гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк несе обов’язок, а відповідно, клієнту кореспондоване право вимоги щодо нарахування процентів за користування коштами, що знаходять на рахунка. Розмір таких процентів встановлюється безпосередньо у договорі, а якщо цей розмір договором не встановлено, то застосовується застосовуваний банком розмір процентів, котрі виплачуються за договором банківського вкладу на вимогу.

Законом встановлено також підстави списання коштів з рахунка та черговість списання грошових коштів, особливо коли грошових коштів, які перебувають на рахунка клієнта недостатньо для виконання його доручень та вимог інших осіб, вказівки яких для банку є обов’язковими. Так, за загальним правилом банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно і межах залишку грошових коштів на рахунка клієнта, якщо інше не передбачено договором і клієнтом (ч.1 ст.1072 ЦК України).

Спеціальним положенням договору банківського рахунка слід визнати можливість кредитування рахунка (овердрафту), тобто здійснення банком платежу з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів. Договір банківського рахунка з умовою кредитування за своєю природою є змішаним, оскільки містить в собі положення про позику та кредит (§ 1, 2 гл.71 ЦК України).

Істотним обов’язком банку при договорі банківського рахунка, так і при договорі банківського вкладу, є збереження банківської таємниці, яка включає відповідно до ч.1 ст.1076 ЦК України відомості про банківський рахунок, операції за рахунком та відомості про клієнта. У разі неправомірного розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (ч.2 ст.1076 ЦК України, ст.60 ЗУ “Про банки і банківську діяльність”).

Відповідальність сторін встановлена за невиконання чи неналежне виконання договору банківського рахунка (за порушення строків операцій за рахунком, безпідставне списання грошових коштів, невиконання розпоряджень клієнта) (ст.1073 ЦК України). Законодавством також встановлено ряд штрафних санкцій щодо невиконання або неналежного виконання банком своїх зобов’язань за договором банківського рахунка (наприклад, ст.32 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Банк у разі переказу з рахунка платника без законних підстав, за ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших помилок повинен повернути ці кошти, а також сплатити клієнту пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах.

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Умови договору, які спрямовані на обмеження такого права клієнта є нікчемними. Договір вважається розірваним з моменту отримання банком заяви про закриття рахунка, якщо інший, більш пізніший строк не встановлений у заяві про закриття рахунка. Поточний рахунок фізичної особи закривається на підставі його заяви або у разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством.

Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених ст.1075 ЦК України. Також банк має право відмовитися від договору банківського рахунка та закрити його у разі не проведення операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд за відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунка (ст.1077 ЦК України).

83. Форми готівкових розрахунків та порядок касових операцій.

Готівкові розрахунки передбачають фізичну передачу грошових знаків від однієї особи до іншої на виконання свого обов’язку перед іншою стороною. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлений Про затвердження Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні затверджений Постановою Правління Національ­ного банку України № 174 від 01.06.2011 р. (далі Інструкція).

Згідно з Інструкцією касове обслуговування — це надання по­слуг з приймання, видачі та обміну готівки.

Касові операції проводяться банками лише після одержання ліцензії Національного банку.

До касових операцій, які регламентуються Інструкцією, нале­жать: приймання через касу банку готівки національної та іноземної валюти від клієнтів для зарахування на власні рахунки та рахунки інших юридичних і фізичних осіб або на відповідний рахунок банку (філії, відділення); видача готівки національної та іноземної валюти клієнтам з їх рахунків через касу банку; приймання від фізичних та юридичних осіб готівки національної та іноземної валюти для переказу і виплати отримувачу суми переказу в готівковій формі через операційну касу; отримання банком (філією, відділенням) у територіальному управлінні підкріплення готівкою та здавання надлишків, у тому числі пачок банкнот у касетах; вилучення з обігу сумнівних банкнот (монет) та надсилання їх на дослідження; обмін клієнтам не придатних до обігу та вилучених з обігу банкнот (монет) національної валюти на придатні, монет на банкноти, банкнот на монети, банкнот (монет) одних номіналів на банкноти (монети) інших номіналів; оброблення готівки.

Вимоги цієї Інструкції щодо оформлення касових документів та оброблення банкнот (монет), а також порядку здавання та отримання банками готівки національної валюти в територіальних управліннях, порядку видачі (приймання) банкнот у касетах поширюються на територіальні управління та Центральне сховище Національного банку України.

Вимоги цієї Інструкції в частині здійснення операцій з переказу готівки в національній валюті, у тому числі із застосуванням програмно-технічних комплексів самообслуговування, та оформлення касових документів поширюються на небанківські фінансові установи.

До касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать: заява на переказ готівки прибутково-видатковий касовий ордер, заява на видачу готівки, прибутковий касовий ордер, видатковий касовий ордер, грошовий чек, рахунки на сплату платежів, а також сліп, квитанція, чек банкомата, що формуються ПТКС, платіжними терміналами, імпринтерами, та документи для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою. Валютно-обмінні операції, а також операції з банківськими металами здійснюються на підставі касових документів, визначених іншими нормативно-правовими актами. Для проведення операцій з цінностями, які обліковуються на позабалансових рахунках, використовуються видатковий позабалансовий ордер і прибутковий позабалансовий ордер.

Цією Інструкцією визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки з операційної каси. Бланки касових документів виготовляються з урахуванням їх зразків друкарським способом або з використанням комп'ютерної техніки з відображенням обов'язкових реквізитів, передбачених цією Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом.

У грошових чеках, заявах на видачу готівки, на підставі яких видається клієнтам готівка, незалежно від суми, за винятком реалізації пам'ятних та інвестиційних монет, мають зазначатися дані паспорта особи-отримувача або документа, що його замінює, найменування документа, серія, номер і дата його видачі, найменування установи, що його видала. Грошові чеки дійсні протягом 10 календарних днів з дня їх виписки, не враховуючи день виписки. Дата на чеку зазначається так: дата та рік цифрами, місяць словом. Грошовий чек має містити відбиток печатки та підписи (підпис) уповноважених осіб (особи) клієнта згідно з карткою зразків підписів. Використання факсиміле не допускається.

Банк (філія, відділення) приймає платежі готівкою за рахунками на сплату платежів (квартплата та комунальні послуги, телефонний зв'язок, кабельне телебачення, електроенергія, газ інше), які формуються юридичною особою - отримувачем платежів.

Порядок здійснення касових операцій клієнтів банків регламентується Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Прав­ління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. №637 (далі Положення). Підприємства (підприємці), які відкрили поточні рахунки в банках і зберігають на цих рахунках свої кошти, здійснюють роз­рахунки за своїми грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, пріоритетно в безготівковій формі, а також у готівковій формі (з дотриманням чинних обмежень) у порядку, встановленому законодавством України.

84. Форми безготівкових розрахунків. Вексель та акредитив.

У безготівкових розрахунках відсутній елемент фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які будуть поступати на його рахунок, у повне розпорядження банку. По суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку відносно вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів.

Відносини, які складаються між володільцем рахунка і банком, за своєю природою, є зобов’язально-правовими. Навіть у випадку, коли кошти до банку вносяться у готівковій формі. Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов’язання між контрагентами, вони дистанціюються від нього, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не виступає стороною первісного зобов’язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентується ЗУ “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. Велике значення у правовому регулюванні відносин, пов’язаних із проведенням розрахунків мають міжнародні правові акти. До них можна віднести, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати (редакція 1993 р., публікація № 500), Уніфіковані правила з інкасо Міжнародної торгової палати (від 1 січня 1979 р., № 322), Уніфіковані правила по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати (редакція 1978 р., публікація № 325) та ін.

Законом встановлений пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Так, він обов’язковий для розрахунків між юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, котрі пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і готівкою, якщо інше не встановлене законом. Розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися за їх вибором у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді (ст.1087 ЦК України).

Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.

Види безготівкових розрахунків: 1) платіжними дорученнями; 2) акредитивами; 3) розрахунковими чеками (чеками); 4) розрахунками за інкасо; 5) іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначені рядом законів та інших актів, зокрема міжнародно-правовими.

Платіжне доручення – це розпорядження володільця рахунку обслуговуючому банку, відповідно до якого банк зобов’язується за дорученням платника грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Форма та зміст платіжного доручення визначаються законом та банківськими правилами.

Банк, який прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні. Для виконання переказу грошей банк має право залучити інший банк (виконуючий банк). Про виконання платіжного доручення банк на вимогу платника повинен негайно повинен надати інформацію, порядок оформлення якої та вимоги до змісту встановлюється законом, банківськими правилами або договором між банком і платником (ст.1091 ЦК України).

Сума платіжного доручення не повинна перевищувати суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не передбачено договором між платником і банком (наприклад, у випадку укладення договору банківського рахунку з умовою про можливість його кредитування).

Відповідальність невиконання або неналежне виконання платіжного доручення встановлена за загальними правилами. Хоча якщо його невиконанню чи неналежному виконанню сприяла винна поведінка виконуючого банку, останній може бути притягнутий до відповідальності судом (ст.1092 ЦК України).

Акредитив – це доручення клієнта (платника) – заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.

Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.

Відкличний і безвідкличний акредитиви. Відкличний може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових зобов’язань (ст.1094 ЦК України). Безвідкличний може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст.1095 ЦК України).

Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому банку документи, які передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання усіх умов акредитива, що підтверджують виконання всіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.

Вексель – це нічим не обумовлене письмове зобов’язання, яке оформлене у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто визначений у векселі платником останні поділяються на прості і переказні.

Простий вексель повинен містити: назву "простий вексель", яка включена в текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка видає документ (векселедавець) (ст.75 Уніфікованого закону).

Переказний вексель повинен містити: назву "переказний вексель", яка включена до тексту документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель (трасант) (ст.1 Уніфікованого закону).

Законодавство про обіг векселів в Україні складається із Женевської конвенції (1930 р.), якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон), Женевської конвенції (1930 р.) про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції (1930 р.) про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, ЗУ "Про цінні папери і фондову біржу", ЗУ "Про обіг векселів в Україні” та інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.3 ЗУ “Про обіг векселів в Україні” суб’єктами вексельних зобов’язань на території України можуть бути юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених КМ України. Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

85. Поняття та ознаки кредиту, відмежування від позики, позички, лізингу.

В загальному правовому розумінні кредит – це фінансова послуга, яка полягає в передачі коштів, банківських металів на засадах повернення такої ж їх кількості, наданні відстрочки або розстрочки платежу.

У Цивільному кодексі України міститься наступне розуміння кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Отже, згідно ст. 1054 ЦК України кредитний договір - єдина угода, з якої одночасно виникає як обов'язок банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто, кредитний договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Сторонами кредитного договору є: кредитор (банк або кредитна спілка) та позичальник (фізична або юридична особа).

Правовідносини, що виникають за кредитним договором регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України»; «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінан­сових послуг»; «Про кредитні спілки»; «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»; «Про фінансовий лізинг»; «Про страхування», «Про кредитні спілки», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про заставу», «Про іпотеку» тощо.

Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним. Стаття 1054 ЦК України розглядає кредитний договір як єдину угоду, з якого одночасно виникає як обов'язок банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто, кредитний договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов (ч. 1 ст. 638 ЦК).

З консенсуальності кредитного договору випливає його двостороннє зобов'язуючий характер. Особливість консенсуального кредитного договору полягає, однак, у тому, що ст. 1056 ЦК допускає однобічне відмовлення від його виконання. Отже, на відміну від договору позики, кредитний договір є двосторон­нім договором, оскільки правами та обов'язками наділені обидві його сторони (ч. 4 ст. 626 ЦК).

У зв'язку з тим, що кредитування шляхом укладення кредитних до­говорів є підприємницькою діяльністю різноманітних фінансових установ, іманентною рисою цього договору є його відплатність. Тоб­то наявність у позичальника обов'язку сплатити на користь кредитора проценти за користування наданими грошовими коштами (кредитом).

Істотними умовами кредитного договору, що визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів. Предметом кредитного договору, за винятком договору комерційного кре­диту, є грошові кошти (кредит). У статті 1 Закону України «Про фінансові по­слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінан­совим кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під певні проценти. У статті 2 Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність» наведено поняття банківського кредиту. Воно визна­чається як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка га­рантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продов­ження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. На відміну від інших позикодавців банк, як прави­ло, надає грошові кошти, що не належать йому на праві власності. Проценти за користування кредитни­ми коштами нараховуються з моменту зарахування кредитних коштів на рахунок позичальника, а не з моменту укладення договору або дати, з якої кредитодавець зобов'язаний був надати грошові кошти.

На відміну від договору позики кредитний договір має укладатися у письмо­вій формі, незалежно від суми кредиту. Якщо кредитний договір містить умову про заставу нерухомого майна, а також в інших випадках, встановлених зако­ном, такий договір підлягає нотаріальному посвідченню та реєстрації в порядку, передбаченому законом (ст. 577 ЦК).

Від договору позички договір кредиту відрізняється тим, що у користування передаються гроші, що визначені родовими ознаками, а не індиівідуально-визначена річ.

Відносно договору лізингу, то за цим договором одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'я­зується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без поперед­ньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціаль­но придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встанов­лених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Отже, договір лізингу передбачає відноситься до договорів з передачі майна у користування, предмет договору лізингу має індивідуально-визначені ознаки.

86. Поняття, види та суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно зі ст. 1 Закону від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», ви­значається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 р., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно з ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньо­економічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 379, можуть здійснювати будь-які види ЗЕД і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом. Відкритий перелік видів ЗЕД, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, міститься в ст. 4 Закону «Про ЗЕД».

До видів зовнішньо­економічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іно­земним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та ін­ших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання ви­щезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; на­вчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випад­ках, передбачених законами України; спільна підприємницька діяльність між вітчизняними суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяль­ності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за меж­ами України; організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціо­нів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньое­кономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передба­чених законами України випадках; товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на фор­мах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку; роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зо­внішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо й у ви­ключній формі законами України.

Одним з основних видів ЗЕД та складовою будь-якою ЗЕД є експорт та ім­порт товарів, капіталів та робочої сили. Ст. 1 Закону «Про ЗЕД» містить визна­чення цих понять, розрізняючи при цьому експорт/імпорт товарів та експорт/ імпорт капіталів.

Експорт (експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зо­внішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьо­му термін «реекспорт» (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих това­рів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Експорт/імпорт капіталу - вивезення за межі України/ввезення з-за меж України капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.

Відповідно до ст. З Закону «Про ЗЕД», суб'єктами зовнішньоекономічної ді­яльності в Україні є: фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без гро­мадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з зако­нами України і постійно проживають на території України; юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні, які мають постійне місцез­находження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередниць­кі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів гос­подарської діяльності; об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юри­дичними особами згідно з законами України, але які мають постійне міс­цезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність; структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстрова­ні як такі в Україні, які мають постійне місцезнаходження на території України; інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Господарський кодекс (ст. 378) закріпив вужче коло суб'єктів ЗЕД, передба­чивши, що ними є (можуть бути) суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК (тобто господарські організації зі статусом юридичної особи, ство­рені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів) та громадяни України, іноземці та особи без гро­мадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

87. Загальні вимоги щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності, заходи тарифного та нетарифного регулювання.

Регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється, серед іншого, за допомогою економічних та технічних заходів оперативного регулювання, які можна умовно поділити на такі:

тарифні – ґрунтуються на використанні Митного тарифу України, затвердженого Законом України «Про Митний тариф України», а також особливих видів мита, передбачених Законами України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» та «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»;

нетарифні – автоматичне або неавтоматичне ліцензування, тарифні квоти, субсидування, повне або часткове ембарго, національні і міждержавні технічні регламенти, стандарти або процедури підтвердження відповідності, режим попередніх імпортних депозитів, обмеження строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями в іноземній валюті тощо.

Тарифні методи по-суті є економічними і діють через ринковий механізм. Вони спрямовані на підтримку вітчизняного виробника товарів шляхом запровадження механізмів здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності.

Нетарифне регулювання – це комплекс заходів заборонно-обмежувального характеру, що прямо або опосередковано обмежують імпорт іноземних товарів (послуг) на внутрішній ринок країни чи взагалі його забороняють.

Засади тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, визначені статтею 2 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яким встановлюються принципи зовнішньоекономічної діяльності.

Серед основ тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна виділити, зокрема такі:

принцип юридичної рівності і недискримінації, що серед іншого полягає у рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності та забороні будь-яких, крім передбачених законодавством, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

принцип верховенства закону, що полягає у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України та забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;

принцип обов’язковості, що полягає у впровадженні норм щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування та встановленні відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

принцип стабільності, який реалізується шляхом забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

принцип економічної обґрунтованості щодо встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

принципи компетенції та єдиного підходу, що реалізуються шляхом встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами та забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою широкого кола засобів, кількість яких постійно зростає. При цьому, класичним засобом регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи, які по характеру впливу відносяться до економічних регуляторів. Митний тариф України, згідно із Законом України «Про Митний тариф України», являє собою систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. Товарною номенклатурою Митного тарифу України є Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), яка базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів.

До нетарифних заходів регулювання відносяться:

1. Заборони експорту та імпорту. Це вимушені заходи, визнані міжнародною практикою. Заборони можуть виступати у відкритій і закритій формі. Різновидом заборони відкритої форми являються часткові заборони, які, в свою чергу, можуть мати безумовний і умовний характер. Заборони безумовного характеру встановлюються на імпорт товарів, здатних заподіяти шкоду різним сферам життєдіяльності держави. Умовні заборони використовують тоді, коли постачальник імпортної продукції не дотримується встановлених правил і норм. Крім постійно діючих заборон, використовуються також сезонні і тимчасові заборони на ввіз.

2. Кількісні обмеження експорту та імпорту. Вони являються традиційними методами кількісного обмеження в міжнародній торгівлі. До них відносяться квотування і ліцензування.

Квотування являє собою лімітування розміру імпорту (експорту) з допомогою квот (контингентів). Квота - це встановлення у вартісному чи фізичному вираженні певного об'єму експорту (імпорту) на визначений період (рік, квартал, і т.ін.). Квотування здійснюється з метою ліквідації торгового і платіжного дисбалансу з окремими країнами; регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку; виконання міжнародних зобов'язань і досягнення взаємовигідних домовленостей.

В Україні використовують такі види квот: глобальні - встановлюються для товарів без визначення конкретних країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються; групові - для товарів з визначенням групи країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються; індивідуальні - для товарів з визначенням конкретної країни, куди вони можуть експортуватися чи з якої вони можуть імпортуватися.

Ліцензування - це обмеження у вигляді одержання права чи дозволу(ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз (вивіз) певного об'єму товарів.

На Україні використовуються такі види ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по окремому товару чи окремій країні (групі країн) на протязі періоду дії режиму ліцензування по даному товару; разова (індивідуальна) - одноразовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом ЗЕД на період, необхідний для її здійснення; відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару на протязі конкретного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального об'єму.

Ліцензії на експортно-імпортні операції видаються на основі заявок суб'єктів ЗЕД згідно з формою, затвердженою в даний час Міністерством економіки України.

Рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, які підлягають під режим ліцензування і квотування, а також періоду дії цього режиму. Реалізація квот і ліцензій на окремі товари здійснюється Міністерством економіки України.

3. "Добровільні" обмеження експорту. Їх відносять в особливу групу кількісних обмежень. Вони являють собою неофіційну домовленість між експортером та імпортером про обмеження ввозу певних товарів на ринок імпортера. Ці угоди в першу чергу торкаються торгівлі текстильної, швейної, взуттєвої промисловості, чорної металургії, молочними продуктами, побутовою електронікою, легковими автомобілями, металооброблюваними станками та ін.

4. Антидемпінгові заходи - специфічні заходи нетарифного регулювання являють собою судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред'являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче "нормальних" цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам.

Антидемпінгові заходи часто використовуються країною-імпортером для здійснення тиску на експортерів з метою захисту свого ринку. Демпінгові санкції можуть бути різними: чи демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, чи експортеру знижується квота доставки товару.

5. Технічні бар'єри. Це перешкоди для імпорту іноземних товарів, що виникають в зв'язку з їх невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил упаковки, маркерування та інших вимог. Перевірка відповідності ввезеного в країну товару всім цим вимогам обумовлюється об'єктивними вимогами виробництва і споживання продукції. В той же час вони можуть виконувати протекціоністську роль.

6. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей. До них відносяться: прикордонний податок, який накладається на товари за факт перетину кордону; платежі, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товарів, перевіркою їх якості; інші платежі (портові, статистичні, фітосанітарні і т.д.).

7. Імпортний депозит. Це попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару. Розмір застави залежить від вартості угоди. Імпортер не одержує по депозиту проценти, і через кілька місяців сума застави повертається. Протекціоністське значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують витрати імпортера під час даної операції і підвищують ціну імпортного товару.

88. Базисні умови зовнішньоекономічних контрактів купівлі-продажу згідно ІНКОТЕРМС: поняття та групи.

При укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) обов’язковими є знання і використання міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, підготовлених Міжнародною торговою палатою у 1936 р. (Правила ІНКОТЕРМС). Згодом, у 1953, 1967, 1980, 1990 роках до них вносилися зімни і доповнення ІНКОТЕРМС – 2000, введений в дію Міжнародною торговою палатою 01.01. 2000 р. Відповідно до ч. 4 ст. 265 ГК та суб’єктами господарської діяльності України при укладенні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних запропоновано забезпечувати додержання Правил ІНКОТЕРМС.

Правила ІНКОТЕРМС розроблені з метою встановлення зводу Міжнародних правил щодо тлумачення найуживаніших торгових термінів що визначають умови торгових операцій та застосовуються у сфері зовнішньої торгівлі. За рахунок цього можна уникнути розбіжностей у тлумаченні таких термінів у різних країнах або ж, принаймні, у значній мірі зменшити їх. Оскільки ці правила являють собою сукупність основних обов’язків сторін з представлення, транспортування і страхування товарів на шляху від експерта до імпортера, що суттєво випливає на ціну контракту, вони називаються базисними умовами зовнішньоекономічного договору (контракту).

В базисних умовах визначені обов'язки продавця за встановлену в контракті ціну забезпечити доставку вантажу в певну географічну точку чи завантажити товар на транспортні засоби, чи передати його транспортній організації. Базисні умови визначають також інші обов'язки продавців і покупців, а саме: хто і за чий рахунок забезпечить транспортування товарів по територіях країн продавця, покупця, транзитних країнах, морем і повітрям; обов'язки продавців в частині упаковки та маркування товарів; обов'язки сторін по страхуванню вантажів; обов'язки сторін по оформленню комерційної документації; момент переходу права власності від продавця до покупця; місце і час переходу від продавця на покупця ризиків випадкового пошкодження чи втрати товарів.

Згідно нової редакції ІНКОТЕРМС всі базисні умови розділяються на 4 групи. В основу їх класифікації покладено розбіжності в обсягах обов'язків контрагентів и доставці товару.

Перша група - «Е» (EXW) – має одну умову – «франко-завод», яка містить мінімум обов'язків для продавця і полягає лиш в наданні товару для покупця в місці з визначення продавцем. У другу групу – «F» включені умови, які вимагають від продавця обов'язки передати товар перевізнику, що вказаний покупцем. У третій групі – «С» об'єднані умови, згідно яких продавець повинен забезпечити перевезення продукції, але не зобов'язаний приймати на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару, чи нести які-небудь додаткові витрати, які би могли виникнути після відвантаження товару. Четверта група – «D» включає умови поставки, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виникнути при доставці товару в країну призначення покупця.

89. Механізм державного примусу для повернення в Україну валютної виручки від реалізації зовнішньоекономічних контрактів.

Механізм державного примусу для повернення в Україну валютної виручки від реалізації зовнішньоекономічних контрактів здійснюється відповідно до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 p.

Згідно Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

Порушення резидентами строків, передбачених статтями 1 і 2 Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

Державні податкові інспекції вправі за наслідками документальних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню.

У разі порушення резидентами строків, установлених Національним банком України відповідно до статті 3 Закону, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

90. Санкції за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Суб'єкти ЗЕД несуть відповідальність у видах та формах, передбачених ст. 33 і 37 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», іншими законами України та/або зовнішньоекономічними договорами (контрактами). Україна як держава не несе відповідальності за дії суб’єктів ЗЕД, які відповідно, не несуть відповідальності за дії України як держави.

Відповідно до ст. 33 цього Закону у сфері ЗЕД, що визначається цим Законом та пов'язаними з ним законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності майнова відповідальність, що застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Якщо порушення суб'єктами ЗЕД або іноземними суб'єктами господарської діяльності цього або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди в інших таких суб'єктів або держави, то суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі; кримінальна відповідальність, що застосовується тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України (це відповідальність посадових осіб відповідних суб'єктів).

Спеціальними санкціями за порушення законодавства про ЗЕД згідно зі ст. 37 є: накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаними з ним законами України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України та/або рішеннями судових органів України; застосовування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно зазначених в ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави; тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, виконання дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.

Ці санкції застосовуються Мінекономіки за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, органів АМК, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами, та Національного банку України. Зазначені санкції, діють до моменту застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону. Вони можуть бути застосовані суб’єктів ЗЕД або іноземних суб’єктів господарської діяльності протягом трьох років з дня виявлення порушення законодавства.

Порівняно з редакцією цієї норми, що діяла раніше, яка передбачала обмежений перелік органів, за поданням яких ці санкції застосовувалися, та максимальний строк їх дії 6 місяців, у чинній редакції Закону розширено перелік органів, за поданням яких можуть бути застосовані санкції, а також дозволено застосовувати ці санкції на невизначений строк.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів і Національного банку України від 12.12.1998 р. № 1968 «Про посилення контролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними операціями» (зі змінами від 24.01.2000 р. № 127) у разі застосування до суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності як резидента, так і нерезидента – резидента згідно зі ст. 37 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» спеціальної санкції – тимчасового зупинення ЗЕД уповноважені банки не приймають від нього доручень на перерахування коштів на користь нерезидентів та резидентів. У разі застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальної санкції – індивідуального режиму ліцензування уповноважені банки здійснюють розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) тільки при наявності у резидентів разової індивідуальної ліцензії, наданої органом, що застосував зазначену спеціальну санкцію.

Детально застосування цих санкцій встановлено Положенням про застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» затверджено наказом Мінекономіки від 17.04.2000 р. № 52 (надалі – Положення). Санкція ліцензування зовнішньоекономічної діяльності українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачає здійснення Міністерством економіки України індивідуального ліцензування кожної окремої зовнішньоекономічної операції певного виду зовнішньоекономічної діяльності, передбаченої у ст.4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Здійснення суб'єктами ЗЕД зовнішньоекономічних операцій без відповідних ліцензій тягне за собою накладення штрафу в сумі 10% вартості проведеної операції, перерахованої у валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України на день здійснення такої операції. Штрафи стягуються органами державної податкової служби на підставі відповідних рішень центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики у порядку, визначеному Податковим кодексом України.

З метою контролю за зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що вчинили порушення у цій сфері, оформлюється разова (індивідуальна) ліцензія, яка вилається Мінекономіки чи уповноваженими ним органами. Разова (індивідуальна) ліцензія є підставою для здійснення зовнішньоекономічних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, до яких застосовані санкції. Оформлюється разова (індивідуальна) ліцензія у порядку, визначеному Мінекономіки.

У разі застосування цієї санкції суб'єкту господарської діяльності необхідно одержати індивідуальний письмовий дозвіл Мінекономіки на здійснення будь-якої зовнішньоекономічної операції. Санкція застосовується у випадках порушення ним Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та пов'язаних з ним актів чинного законодавства, у тому числі стосовно антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції, обмеження реекспорту, заборони демпінгу та інших зазначених у ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави. Ця санкція щодо українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності відповідно до ст.37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» застосовується у разі порушень законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності, коли ці порушення безпосередньо не можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки держави.

Застосування санкції у вигляді індивідуального режиму ліцензування не означає, що вся зовнішньоекономічна діяльність суб'єкта підприємництва блокується. Введення індивідуального ліцензування означає лише проведення експертизи зовнішньоекономічних договорів на предмет їх відповідності міжнародним нормам, валютному законодавству України, відповідності рівня цін на експортовану або імпортовану продукцію сформованій кон'юнктурі.

Після проведення такої експертизи контрактів оформлюється разова індивідуальна ліцензія на зовнішньоекономічну операцію. Отримана разова ліцензія є підставою для митного оформлення вантажів і проведення банківських розрахунків.

Тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності щодо українських суб'єктів ЗЕД та іноземних суб'єктів господарської діяльності визначає позбавлення права займатися всіма видами зовнішньоекономічної діяльності, передбаченими ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», за винятком: завершення розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, при яких з боку українських суб'єктів ЗЕД чи іноземних суб'єктів господарської діяльності були перераховані кошти, до застосовування цієї санкції; завершення розрахунків за зовнішньоекономічними операціями за продукцію, яку було відправлено за межі України українськими суб'єктами ЗЕД чи відправлено до України іноземними суб'єктами госпо­дарської діяльності, до застосування цієї санкції.

Для завершення таких операцій українському суб'єкту ЗЕД слід у встановленому порядку отримати разову (індивідуальну) ліцензію Мінекономіки України.

Санкції у вигляді тимчасового зупинення ЗЕД можуть застосовуватись Мінекономіки до суб'єктів ЗЕД у разі здійснення ним таких дій у сфері зовнішньоекономічних відносин які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки; які призводять до порушень міжнародних зобов'язань України якщо суб'єкт ЗЕД, до якого раніше була застосована санкція - індивідуальний режим ліцензування, протягом року після її застосування не вжив заходів щодо відповідності своєї діяльності вимогам чинного законодавства у сфері ЗЕД.

Якщо зазначені санкції застосовані до іноземного суб'єкта господарської діяльності, то українські суб'єкти ЗЕД не мають права укладати з ним угоди, що передбачають проведення зовнішньоекономічних операцій іншими особами чи на користь інших осіб за дорученням або передачу майна у строкове користування з метою проведення ЗЕД в Україні чи з товарами українського походження.

Дія спеціальних санкцій (тимчасового зупинення зовнішньоекономічної діяльності та індивідуального режиму ліцензування) що застосовуються до суб'єктів ЗЕД, поширюється на всі види ЗЕД, зазначені у ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», на операції, як здійснюються українськими суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності. При цьому окремою зовнішньоекономічною операцією є комплекс дій українського суб'єкт; ЗЕД та іноземного суб'єкта господарської діяльності, що підпадає під визначення одного із видів ЗЕД, передбачених ст. 4 Закону, та включає в себе закінчену разову передачу товару (виконання роботу надання послуг) та закінчені розрахунків (грошові, товарні та в інших формах) за ці разову конкретну передачу товару (виконання робіт, надання послуг).

91. Поняття, значення та основні види правової роботи у господарському комплексі.

Правова робота в у господарському комплексі - система заходів для забезпечення прав і інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

Основні задачі правової роботи в сфері підприємництва: 1) забезпечення дотримання законності в діяльності господарюючого суб'єкта при реалізації його цілей;

2) захист його прав і законних інтересів при взаємодії з органами державної влади і керування, муніципальними утвореннями, контрагентами за договорами, із власником майна, працівниками й іншими суб'єктами, що вступають у взаємодію з цим суб'єктом підприємницької діяльності. Найбільш розповсюдженою формою правового забезпечення підприємницької діяльності є наявність в організаційно-управлінській структурі господарюючого суб'єкта юридичної служби.

У великих суб'єктах юридичні служби мають організаційно відособлені сектори: 1) договірно-правовий; 2) претензіонно-позовний; 3) корпоративний; 4) внутрішньої нормотворчості; 5) правового забезпечення трудових відносин.

Штат юридичних служб складають в основному юрисконсульти з вищою або середньою професійною освітою, а також економісти, бухгалтери, діловоди, що відповідають за конкретні складові правовий роботи. Функції юридичних служб групують за наступними напрямками: 1) внутрішня нормотворчість і забезпечення законності організаційно-розпорядницької документації; 2) договірно-правова робота; 3) претензійно-позовна робота, 4) умовно-корпоративна робота; 5) забезпечення правовими засобами якості продукції, що випускається; 6) забезпечення соціального партнерства в організації, контроль за дотриманням трудового законодавства, участь у взаємодії з представницькими органами працівників; 7) формування правової культури організації.

Юридична служба здійснює контроль за відповідністю вимогам законодавства і внутрішніх документів організації організаційно-розпорядницької документації: наказів, розпоряджень, інструкцій, інших нормативних актів, виданих керівниками організації, - і вживає заходів до зміни актів, прийнятих з порушеннями діючого законодавства або внутрішніх документів організації, або до скасування актів, що втратили силу.

Договірно-правова робота комерційної організації забезпечує: 1) своєчасний і якісний висновок підприємницьких договорів різних видів з контрагентами організації; 2) строгий контроль за виконанням договірних зобов'язань самою організацією і її контрагентами; 3) аналіз причин, що викликають невиконання або неналежне виконання договорів у сфері підприємництва, розробку заходів щодо усунення цих причин.

92. Загальний порядок організації та функції юридичної служби на підприємстві (установі, організації).

Питання організації юридичного обслуговування в суб'єктах господарювання (далі – СГ) можна умовно розділити на загальні і особливі. Загальні питання мають значення для організації правової роботи, а особливі — відображають її окремі напрями.

До загальних питань, насамперед, належать планування роботи юридичної служби (далі – ЮС), кодифікація та облік нормативних актів, організація довідкової роботи, аналіз правової діяльності СГ і узагальнення матеріалів юридичної практики та правової роботи.

До особливих напрямів належать питання організації юридичної роботи із збереження власності, зміцнення виконавчої, трудової, виробничої і договірної дисципліни, захисту майнових інтересів за допомогою правових засобів.

Розподіл питань правової роботи підприємства на загальні і особливі не до кінця збігається.

Правильна організація роботи ЮС неможлива без її планування. Практика засвідчує, що де робота і діяльність ЮС не плануються, проведені нею заходи нерідко випадкові, несистемні, їх ефективність низька.

За таких обставин основу діяльності ЮС становлять і поточні справи, внаслідок чого багато з покладених на неї функцій і завдань не виконується, а всі можливі для поліпшення роботи СГ правові засоби не використовуються, в окремих випадках відсутність плану роботи ЮС виправдовується тим, що в СГ складені загальні плани або заходи, які спрямовані на підвищення результатів виробничо-господарської діяльності. В них помилково відображають завдання ЮС на підставі виданого спеціального наказу або прийнятого рішення щодо СГ для поліпшення правової роботи і передбачені конкретні заходи.

Практика підтверджує, що такі доводи безпідставні, бо в наказах та в інших документах не охоплені основні моменти правової роботи, відсутні строки виконання, не вказуються конкретні відповідальні особи. Отже, такі внутрішньогосподарські акти повною мірою не можуть замінити план роботи ЮС.

Планування необхідне не лише в тих випадках, коли на підприємстві, в установі чи організації є структурний підрозділ або штатний юрисконсульт. Воно потрібне і тоді, коли юридичне обслуговування СГ здійснюється юридичним відділом, групою, фірмою, кооперативом, при­ватно практикуючим юристом, юрисконсультом головного (базового) підприємства або адвокатом.

Поиск по сайту: