Різновидами неустойки є штраф і пеня

Штраф - вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

В залежності від підстав встановлення можуть бути такі види неустойки:

Законна неустойка встановлюється нормативним актом на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Ці правила є обов'язковими для сторін і вони не вправі відступати від вказаного правила, тобто відмовитися від стягнення неустойки або зменшити її розмір. Нормативним актом передбачаються умови, розмір, а іноді порядок втягнення неустойки. Разом з тим сторони можуть підвищити її розмір, якщо це не заборонено законом.

Договірна неустойка встановлюється угодою сторін на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Якщо така неустойка встановлюється в договорі, це в письмовій формі повинно бути відображено в основному договорі.

Залежно від співвідношення права на неустойку з правом на відшкодування збитків (ст. 624 ЦК).

Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором (ст. 553 – 559 ЦК).

На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поруч із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника.

ЦК встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, за основним зобов’язанням.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом,) свого обов'язку (ст. 560 – 569 ЦК).

Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником.

Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

ГК регулює відносини, пов'язані із застосуванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та такими способами забезпечення виконання господарських зобов'язань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК) та публічні (загальногосподарські) гарантії (ст. 201 ГК).

Способи забезпечення виконання зобов’язання є завдаток. Відповідно до ст. 540 ЦК – це грошова сума, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс - це також визначена грошова сума або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги. Проте, завдаток не є способом забезпечення виконання зобов'язання. Якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Основні положення застави як способу забезпечення виконання зобов'язання викладені у статтях 572-593 ЦК.

Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних паперів та застава майнових прав.

58. Форма господарських договорів та наслідки її недодержання.

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і насампе­ред необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами госпо­дарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виключення щодо договорів (двосторонніх і багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), за винятком правочинів, що підлягають державній реє­страції та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недо­держання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку (вчинення правочину в усній формі) організації - юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:

повна письмова форма господарського договору - єдиний документ, підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавав­ся на розгляд суду);

скорочена письмова форма у вигляді комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договір­ного зв'язку (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; засто­сування такої форми забороняється при укладенні організаційно господарських договорів (ст. 186 ГК);

типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового догово­ру, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим орга­ном держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);

стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення яко­го визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб'єктом господарських відносин; форма застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначе­ними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

нотаріальна форма застосовується у передбачених законом випадках (на­приклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів (ч. 4 ст. 27 Закону «Про привати­зацію державного майна») або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК Укра­їни).

Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в тому числі Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22.05.2003 р.: «Про електронні до­кументи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий під­пис». Відсутність між сторонами домовленості про використання електронних документів і відповідного виду електронного підпису при укладенні договору через мережу електронного зв'язку може призвести до визнання такого догово­ру неукладеним.

Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстра­ція, з якою пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, на­приклад, ст. 14 Закону «Про концесії»), або набуття особливого (зазвичай піль­гового) режиму для його сторін чи однієї з них (договори про спільну підпри­ємницьку діяльність за участю іноземного інвестора - ст. 24 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

59. Підстави визнання господарських договорів недійсними.

Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або якщо воно, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК: не відповідає вимогам закону; або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. 3 ст. 207, ст. 208 ГК), а саме:

• припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє;
• вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів),одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; при цьому: за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зобов'язанням; у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави; у разі виконання такого зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;
• двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

60. Порядок укладання, зміни та припинення господарських договорів.

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

торги (аукціони, тендери) застосування таких процедур передбачається: ГК України (ст. 185), законами «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)» (статті 3, 13, 16), та ін.; конкурси: застосовуються відповідно до законів: «Про приватизацію дер­жавного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна неве­ликих державних підприємств (малу приватизацію)» - статті 17-21, «Про архітектурну діяльність» (ст. 6), «Про концесії» (статті 6-8) та ін.; двоступеневі торги (конкурентні переговори) застосування таких про­цедур передбачається Законом «Про здійснення державних закупівель» (ст.33-34); процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) - ст. 35 Закону «Про здійснення державних закупівель».

За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів: відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають вста­новленим вимогам), закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запро­шені претенденти можуть брати участь у торгах чи конкурсі), з попередньою атес­тацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, що пройшли попередню кваліфікацію).

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізня­ють два основні види:

1. загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом дого­вору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду й узгодження розбіжнос­тей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження роз­біжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані й одна зі сторін передала спір на розгляд господарсько­го суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд госпо­дарського суду залежать від підстав укладення договору: а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;

2. шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сто­рін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору (прото­колу про наміри або передконтрактної угоди) з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли згоди щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укла­денні договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення господар­ського договору шляхом переговорів є передбачена ст. 39 Закону України «Про здійснення державних закупівель» процедура закупівлі у одного виконавця. (Порядок визначенний у Постанові КМУ Про затвердження Порядку погодження застосування процедури закупівлі в одного учасника" від 28.07.2010 N 668).

Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного волевияв­лення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми догово­ру (щодо регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного правового документа) - щодо договорів, які укладаються на основі типових чи примірних договорів.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судо­вому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи ро­зірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

61. Поняття, значення та функції господарсько-правової відповідальності. Співвідношення із способами захисту порушених прав.

Господарська відповідальність – це зафіксована в нормативних актах або передбачена договором міра примусу, і негативні (обтяжливі наслідки), які застосовуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення чи не виконав умов господарського договору.

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є: сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні); юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори; фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності; презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що йти­меться далі); суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господар­ських правовідносин (суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та учасники господарських орга­нізацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти суб'єктів господарювання за господарськими договорами); спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на май­нову базу порушника і лише в окремих випадках - на особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація); змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санк­ції) - майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/ або організаційної (призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямова­ності, що відбиваються на економічних інтересах порушника; порядок застосування залежно від виду та форми господарсько-правової від­повідальності: а) судовий або претензійно-позовний (ст. 222 ГК України); б) безпосередньо кредитором в оперативному порядку (ст. 235 ГК України); в) спеціальний - уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).

Значення господарсько-правової відповідальності полягає у наступному. Правопорушення має зазвичай деструктивний вплив і на еко­номіку в цілому, і на майновий стан учасників господарського життя. Одним з найбільш ефективних (за сучасного стану економіки, правосвідомості учасників господарського життя, державного регулювання економічних процесів, ролі гро­мадських організацій в економічному житті) засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.

Функції господарсько-правової відповідальності - це напрями її дії, той господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні для будь-якої юридичної відповідальності, так і спеціальні функції, що є характерними лише або переважно для господарсько-правової відповідальності. До категорії перших Належать попереджувально-стимулююча, штрафна (функція покарання за право­порушення), до категорії других - компенсаційно-відновлювальна, інформаційна, сигналізаційна.

Попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідаль­ності (як і будь-якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової відповідальності, а й сама загроза її застосування при­мушує учасників господарських правовідносин (насамперед суб'єктів госпо­дарювання) діяти правомірно, аби уникнути негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності. Ця функція однаковою мірою притаманна для всіх видів і форм господарсько-правової відповідальності (господарсько-правових санкцій).

Штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) не­значною мірою характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повне відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи за заборонені законом дії у сфері еконо­мічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам).

Компенсаційно-відновлювальна функція як провідна (на наш погляд) в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта (учасника) господарських відносин. Завдяки застосуванню господарсько-правової відповідальності неправомірна діяльність припиняється, деформовані господарські зв'язки нормалізуються, спричинена шкода компенсується, порушені права відновлюються, обов'язки виконують­ся, нездійснені платежі спрямовуються за призначенням, неправомірно отри­мані доходи вилучаються тощо. Ця функція притаманна всім видам і формам господарсько-правової відповідальності, але найбільше - відшкодуванню збит­ків, штрафним санкціям (сплаті неустойки).

Сигналізаційна функція - проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господа­рюючого суб'єкта - сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв'язку або розірвання існуючого.

Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові санкції контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак - у доцільності корегування своїх відносин з ними. Застосування таких санкцій до самих учасників господарського життя надають їм відповідну інфор­мацію про можливі негаразди у власній діяльності (і, відповідно, необхідності її поліпшення) або порушення їхніх прав і законних інтересів (якщо санкції засто­совуються неправомірно) і необхідності вжиття відповідних заходів.

62. Склад господарського правопорушення.

В класичному складі правопо­рушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона) третій елемент (об'єктивна сторона правопорушення) складається з протиправної поведінки, нега­тивних її наслідків та причинного зв'язку між ними, а четвертий елемент (суб'єктивна сторона правопорушення) - ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків (вина, мотиви, цілі).

Проте в господарському праві згадані складові об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення мають бути присутні при засто­суванні, як правило, такої форми відповідальності, як відшкодування збитків. В ін­ших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій - ще й вини. Проте відповідно до Господарського кодексу України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських від­носин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або дого­вором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для не­допущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності).

Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному резуль­таті господарської діяльності - порушення ліцензійних умов, перевищення лімі­тів природокористування, наприклад.

При відшкодуванні збитків необхідна наявність вини порушника та всіх еле­ментів об'єктивної сторони правопорушення, яка включає: протиправну поведінку - тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору; наявність збитків - втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) ви­трат суб'єкта господарювання і неотриманого прибутку (якщо закон не забороняє його стягувати), при цьому необхідно довести не лише наявність збитків, а й їх розмір; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданими збитками: при цьому враховується лише необхідний (а не випадковий) причинний зв'язок.

Про наявність вини у суб'єкта (учасника) господарських відносин (у разі по­рушення встановлених правил у сфері господарювання) свідчать 2 елементи: а) наявність у нього реальної можливості діяти правомірно і попередити настання негативних наслідків (збитків) і б) неприйняття ним усіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної поведінки і попередження настання збитків.

63. Оперативно-господарські санкції, відмежування від інших способів самозахисту цивільних прав.

Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи економічного впливу кредитора на господарюючого суб'єкта-боржника (правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника чи зменшення його шкідливих наслідків.

Характерні риси цих санкцій: застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах; застосовуються на розсуд кредитора в односторонньому порядку; передбачаються законом або договором; мета застосування - захист інтересів кредитора; виражаються переважно у заходах організаційного характеру; юридичні підстави застосування - договір; фактичні підстави - невиконання (неналежне виконання договірних зобов'язань).

Перелік оперативно – господарських санкцій, що їх сторони можуть передбачити в договорах, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК, а саме: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Цей перелік, згідно ч. 2 цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно – господарські санкції.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

64. Штрафні санкції у сфері господарювання.

Штрафні санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Штрафними, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Порядок застосування штрафних санкцій встановлений ст. 232 ГК. Зокрема, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Як ми вже зазначали, розрізняють три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами: штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, які сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень. їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту; штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості; штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці суб'єкти сплачують залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція в разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила в цьому випадку умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з цим, договором або відповідно до ч. 2 ст. 624 ЦК передбачаються так звані залікові неустойки. Залікова неустойка спостерігається в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконане Тобто це санкція, розмір якої збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

65. Поняття та склад збитків, що підлягають стягненню за господарські правопорушення.

Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу Укра­їни. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, спла­чені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Слід мати на увазі, що в господарському праві застосовується як принцип повного відшкодування збитків, так і обмеження застосування цього прин­ципу, що відбувається шляхом: а) заборони стягувати певну складову збит­ків (виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт зобов'язаний відшкодувати замовни­ку реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо догово­ром встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором; упущена вигода підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом - ч. 2 ст. 900 ЦК); б) заборони стягувати збитки взагалі (у разі застосування виключної неустойки); в) обмеження іншим шляхом (від­повідно до ст. 352 Кодексу торговельного мореплавства відповідальність суд­новласника за його договірними зобов'язаннями обмежується щодо будь-яких вимог встановленою цим кодексом сумою, розмір якої залежить від місткості судна.

При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх розміру: а) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, зазвичай (якщо інше не передбачено законом або договором) враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задо­волення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збит­ків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку - на день подан­ня до суду відповідного позову про стягнення збитків; б) у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, враховують­ся ціни, що існували на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Проте суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, виходячи з конкретних обставин, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкоду­ванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу не­виконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

66. Адміністративно-господарські санкції майнового характеру.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організа­ційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються ком­петентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених за­коном випадках.

До них відносяться: обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усу­нення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передба­чених ст. 246 ГК випадках тощо); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності»); скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК); примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємниць­кої діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням); застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК); припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК); застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; ви­знання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після пога­шення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продо­вження своєї попередньої діяльності).

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від їх різновиду: а) адміністративний порядок (за рішенням компетентних органів) передбачений щодо більшості санкцій, у тому числі таких, як: тимчасове призу­пинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режи­му ліцензування; примусова реорганізація; б) судовий порядок - передбачається щодо скасування відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

67. Адміністративно-господарські санкції організаційного характеру.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи май­нового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До та­ких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська кон­фіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у перед­бачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу: в процентному або кратному відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою ком­петентних органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та кон­курентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); д) юридична підстава - закон.

68. Поняття та ознаки комерційного розрахунку.

Комерційний розрахунок - економічний механізм реалізації суспільної власності та метод планового господарювання, як складову частину системи управління.

Комерційний розрахунок є природним розвитком господарського розрахунку в умовах становлення ринку. При командно-адміністративної економіки господарський розрахунок носив формальний характер, тому що порушувався принцип госпрозрахунку - рентабельна робота підприємств, свобода дій (свобода була в певних рамках. які встановлювалися державою через систему директивних показників).

Як метод господарювання комерційний розрахунок є елементом економічного управління і полягає в: координації громадських інтересів з інтересами підприємств; порівняння витрат і результатів господарської діяльності; забезпечення безпосередній прямого зв'язку між ефективністю і доходами членів колективу; державному впливі на підприємства за допомогою економічних інструментів - податки, кредит, державні замовлення і контракти.

Основними принципами комерційного розрахунку є: економічна самостійність; самоокупність і самофінансування; матеріальна зацікавленість у підвищенні ефективності господарської діяльності; повна економічна відповідальність за результати роботи; контроль за діяльністю підприємств з боку держави і кредитно-фінансової системи.

Отже, комерційний розрахунок - це метод господарювання, реалізує на рівні підприємства - товаровиробника товарно-грошові відносини.

Господарський розрахунок в умовах ринкових відносин є модифікацією комерційного розрахунку, що реалізується на рівні структурних підрозділів підприємства. Виходячи з цього розуміння, терміни господарський розрахунок, внутрішньогосподарський розрахунок, внутрішньовиробничий госпрозрахунок - синоніми одного поняття.

69. Поняття, причини та наслідки банкрутства. Підстави порушення справи про банкрутство.

Згідно з ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

З економічної точки зору банкрутство – це неспроможність продовження суб’єктом господарської діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт має стільки боргів перед кредиторами, зобов'язань перед бюджетом і невиплаченої зарплати що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта, активів у ліквідній формі не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає, насамперед, у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта господарювання.

Ознаки банкрутства:

1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною харак­терною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку).

2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фак­тичного стану).

3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспро­можність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми бор­гових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визна­чений ч. 4 ст. 205 ГК).

4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усу­ненню попри здійсненим судовим заходам з відновлення платоспроможності суб'єкта, що зумовлює застосування спеціальної судової процедури - ліквідацій­ної процедури, спрямованої на ліквідацію заборгованості банкрута.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про бан­крутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менше трьохсот міні­мальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про бан­крутство є: подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про бан­крутство з комплектом передбачених законом документів.

70. Поняття і роль приватизації, державна програма приватизації. Правові способи приватизації.

Приватизація розглядається в економічному і юридичних значеннях. В економічному значенні приватизація – це трансформація державної власності у приватну або колективну, державних засобів виробництва, переважно основних фондів у державній і на цій основі створення умов ринкової системи господарювання. У кінцевому рахунку це зменшення ролі держави у прямому безпосередньому управлінні виробництвом.

Приватизація в юридичному розумінні – це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності на користь фізичних та юридичних осіб. Які можуть бути його покупцями. Приведене відповідає ст. 1 Закону України від 04.03.1992 р., яка передбачає, що приватизація - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Соціально – економічна роль приватизації відображена у таких принципах її проведення: законності (дотримання законів України «Про приватизацію державного майна», «Про господарські товариства», «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і т. д.); державного регулювання та контролю за проведенням приватизації і післяприватизаційною діяльністю (в тому числі завдяки створенню відповідних державних органів, наприклад, Фонду державного майна України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших); платності відчуження державного майна (згідно з чинним законодавством безоплатне відчуження державного майна вже відбулося і приватизація здійснюється виключно за грошові кошти); пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств (продаж акцій працівникам підприємства за власні кошти до 20% вартості підприємства зі знижкою на 30% до номіналу; для заохочення адміністрації таких підприємств в їх приватизації практикується придбання за номінальною вартістю до 5% акцій з розстрочкою платежу і т. д.); створення сприятливих умов для залучення інвестицій; додержання антимонопольного конкурентного законодавства (демонополізація підприємств); відкритості та прозорості, повного, своєчасного і достовірного інформування потенційних інвесторів про порядок та об’єкти приватизації (здійснюється через засоби масової інформації, в тому числі через «Державний інформаційний бюлетень про приватизацію», «Урядовий кур'єр», газету «Відомості приватизації», за допомогою розповсюдження буклетів, брошур і т. п.); врахування особливостей приватизації об'єктів АПК, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери; використання переважно конкурентних способів (через викуп на аукціоні, за конкурсом).

Початком реформування державної власності в Україні слід вважати затвердження Верховною Радою України Постанови від 31.10.1991 р. «Про концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду» Вона передбачила широкомасштабну трансформацію державного сектору в ринкову економічну систему через приватизацію і створення підприємств різних форм власності. Для реалізації цієї концепції було видано Укази Президента України від з 01.01.1992 р. «Про комерціалізацію державної торгівлі та громадського харчування» від 18.04.1992 р. «Про комерціалізацію діяльності підприємств і організацій сфери послуг», а також Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. Відповідно до чинного законодавства було створено сотні самостійних підприємств.

Закон України від 04.031992 p. «Про приватизацію майна державних підприємств», (далі – Закон про приватизацію), встановив правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.

Правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон України від 03.1992 р. «Про приватизаційні папери», який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. Було прийнято ряд законів про особливості приватизації в окремих галузях виробництва (агропромисловому комплексі, оборони) підгалузях (незавершеного виробництва) і об’єктів (підприємств акціонерної компанії «Укррудпрому», підприємств нафтопереробної промисловості тощо).

В силу різноманітності об’єктів приватизації та динамічності цього процесу вона відбувається відповідно до державних програм приватизації, які розробляє фонд державного майна України і затверджує законом Верховна Рада України перед затвердженням Державного бюджету, але до початку наступного бюджетного року. Законом України від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» була розрахована на 2000 – 2002 роки, проте її положення чинні до прийняття нової Державної програми. При цьому заважимо, що законодавство України про приватизацію складається не тільки з законів, але й інших нормативних актів (Указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, відомчих нормативних актів, ФДМУ, АМКУ, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та локальних нормативних актів комісій з приватизації окремих об’єктів тощо.

Відповідно до ст. 15 Закону про приватизацію приватизація майна державних підприємств може здійснюватися такими способами: продажу об'єктів приватизації на: аукціоні, за конкурсом, у тому числі лише із застосуванням приватизаційних паперів; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

71. Об'єкти та суб'єкти угод приватизації, стадії приватизаційного процесу.

Об’єкти приватизаційних відносин (приватизації) з точки зору права власності – це майно підприємств як цілісних майнових комплексів державної, республіканської (Автономної Республіки Крим) і комунальної власності, які підлягають приватизації. Класифікація об’єктів приватизації здійснюється з метою регіонального та ефективного застосування способів приватизації відповідно до Державної програми приватизації на певний період.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону про приватизацію належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань; земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Вказані об’єкти відповідно до Державної програми приватизації класифікуються таким чином:

Група А – цілісні майнові комплекси державних орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства (далі цілісні майнові комплекси майнових підприємств), у тому числі у процесі реструктуризації державних підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств (далі – ВАТ), а також готелі, об’єкти санаторно – курортних закладів та будинки відпочинку, які перебувають на самостійних балансах; окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішення арбітражного суду та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси.

Група В – цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб вартість основних фондів яких достатня для формування статутних фондів ВАТ акції ВАТ випуск яких зареєстрований або продаж акцій яких розпочався до набрання чинності цією Програмою (крім підприємств групи Г); акції ВАТ, створені на базі підприємств агропромислового комплексу, в разі, якщо вартість основних фондів достатня для формування статутного фонду ВАТ.

Група Г – цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

Група Д – об’єкти незавершеного будівництва, законсервовані об’єкти.

Група Е – акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (утому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном.

Група Ж – незалежно від вартості об’єкти охорони здоров’я, освіти, культури, мистецтва та проси, фізичної культури і спорту, телебачення та радіомовлення, видавничої справи, а також об’єкти санаторно – курортних закладів, профілакторії, будинки і табори відпочинку (за винятком об’єктів санаторно – курортних закладів і будинків відпочинку, які перебувають на самостійних балансах), у тому числі об’єкти соціально – побутового призначення, у разі не виключення їх до складу майна, що приватизується.

З огляду на державний інтерес, і відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону про приватизацію Закону України від 07.07.1999 р. «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і постанови Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 р. № 1734 «Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави».

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.

Суб’єктами приватизації, відповідно до ст. 6 Закону про приватизацію є: державні органи приватизації; покупці (їх представники); посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють ФДМУ, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності, згідно з законодавством; продають майно, що перебуває у державній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариству процесі приватизації; розробляють проекти державних програм приватизації і подають їх на затвердження Верховній Раді України; укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу; укладають договори на проведення незалежної оцінки майна в процесі його приватизації; укладають у випадках, передбачених законодавством, угоди щодо проведення екологічного аудиту об'єктів приватизації; виступають з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності; беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном; контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна; здійснюють продаж земельних ділянок державної власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами, та є їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України; юридичні особи інших держав.

72. Порядок оренди державного та комунального майна.

У разі якщо предметом договору оренди є державне або комунальне майно, то такий договір має певні особливості, а саме:

Спеціальне правове регулювання відносин, які складаються в процесі укладення та виконання договору оренди державного та комунального майна: ГК України (статті 287-289), Закон від 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного та комунального майна», Декрет від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається», низка підзаконних нормативно-правових актів (Методика оцінки вартості об'єктів оренди, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629; Порядок проведення конкурсу на укладання договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу, затверджений наказом Фонду державного майна від 04.03.1998 р. № 396, та ін.).

Орендодавцями щодо державного та комунального майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо ціліс­них майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбаче­них законом; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Ав­тономній Республіці Крим або є у комунальній власності; державні (комунальні) підприємства - щодо окремого індивідуально ви­значеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м, а з дозволу вищезазначених органів, що виконують функції власника відповід­ного майна, - також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підроз­ділів та нерухомого майна.

Обмеження щодо об'єкта оренди на підставі закону (такі обмеження встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»).

Спеціальний порядок укладення договору оренди, що передбачає кілька ета­пів: а) подання претендентами на укладення договору орендодавцеві заяви, про­екту договору оренди та комплекту необхідних документів, згідно з Переліку документів, які подаються орендодавцеві для укладення договору оренди майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 14.11.2005 р. № 2975; б) у разі надходження однієї заяви - прийняття орендодавцем за по­годженням (у передбачених законом випадках) із заінтересованими органами рі­шення про укладення договору оренди або про відмову за наявності передбачених законом підстав (прийняття рішення компетентним органом про приватизацію відповідного об'єкта; включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади; відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду; відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповід­ним майном, на виділення структурного підрозділу; інші передбачені закон підста­ви; в) організації та проведення орендодавцем в установленому порядку конкурсу на визначення орендаря - у разі надходження заяв від двох і більше претендентів і за умови відсутності поданої в установлений термін заяви господарського товари­ства, створеного членами трудового колективу підприємства/його структурного підрозділу, якому надається пріоритетне право на укладення договору оренди).

Поиск по сайту: