АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Охарактеризуємо основні судові процедури

Читайте также:
  1. Блок 17. КЛІМАТИЧНІ ПОЯСИ ТА ОСНОВНІ ТИПИ КЛІМАТУ.
  2. В1.1 Основні історіософські концепції походження українського народу.
  3. Види, рівні та основні завдання моніторингу
  4. Визначте основні шляхи надання допомоги учням з особливостями психофізичного розвитку в адаптації серед здорових людей.
  5. Виконавчі комітети місцевих рад: формування, склад основні форми і методи діяльності
  6. Внутрішній аудит в системі управління суб'єктів господарювання. Основні завдання внутрішнього аудиту.
  7. Вопрос Основні положення досудового врегулювання господарського спору.
  8. Вопрос Поняття підприємства та його основні ознаки
  9. Г) чотири основні категорії операційних систем.
  10. Глава 6 Основні права, свободи і обов'язки громадян Української РСР
  11. Господарські відносини, їх основні елементи та особливості.
  12. Громадянське суспільство та його основні інститути.

На підготовчому засіданні господарського суду відповідно до ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» розпочинається процедура розпорядження майном боржника. Відповідно до ст. 1 цього зако­ну розпорядження майном боржника - це система заходів з нагля­ду і контролю за управлінням та розпорядженням майном боржни­ка з метою забезпечення збереження і ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансово­го стану.

Розпорядження майном - це перша судова процедура, яка застосовується до боржника. Вона не застосовується лише у випад­ках спрощеного порядку банкрутства (ст.ст. 51,52 Закону) та щодо громадян-підприємців (ст. 48 Закону). Завдання процедури розпорядження складаються з: виявлення та збереження майнових активів боржника; виявлення кредиторів; укладення й затвердження реєстру грошових вимог кре­диторів; проведення перших загальних зборів кредиторів; прийняття рішення про перехід на наступну стадію про­цедури банкрутства.

Також може бути застосований мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Згідно зі ст. 1 Закону про банкрутство мораторій на задоволення вимог кредиторів – зупинення виконання боржником всіх вимог кредиторів за зобов’язаннями, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, включаючи вимоги за зобов’язаннями, що виникли після порушення справи, але згідно з цим Законом віднесені до вимог конкурсних кредиторів, а також зупинення будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення примусового виконання таких вимог.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих доку­ментів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосову­ються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Мораторій на задоволення вимог кредиторів застосовується до вимог кредиторів щодо відшкодування збитків, що виник­ли у зв'язку з відмовою боржника від виконання зобов'язань, у порядку, передбаченому ч. 10 ст. 17 Закону.

Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поши­рюється на виплату заробітної плати, аліментів, відшкодуван­ня шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди, а також на вимоги кредиторів, які виникли після порушення провадження у справі.

Дія мораторію не поширюється на задоволення вимог кре­диторів, що здійснюється боржником у порядку, встановлено­му ст. 14 Закону, або керуючим санацією згідно з планом санації, затвердженим господарським судом, або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановлено­му ст. 31 Закону.

 

85. Поняття та порядок ліквідаційної процедури.

З дня прийняття господарським судом постанови про виз­нання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута що­до управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робить­ся запис у його трудовій книжці, а також припиняються повно­важення власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

Ліквідаційну процедуру здійснює ліквідатор — фізична осо­ба, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного бан­крутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кре­диторів у встановленому порядку.

На призначених господарським судом ліквідаторів поклада­ються обов'язки проведення процедури задоволення вимог креди­торів. Для цього вони створюють спеціальний орган—ліквідаційну комісію.

До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності — також представники державного органу у справах нагляду за страхо­вою діяльністю, Антимонопольного комітету України, держав­ного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого са­моврядування.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банк­рута, які належать йому на праві власності або повного госпо­дарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих до шкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, вста­новленому законодавством, до комунальної власності відповід­них територіальних громад без додаткових умов і фінансують­ся в установленому порядку.

Крім представників названих органів, до складу комісії обов'язково включається розпорядник майна боржника.

До функцій ліквідаційної комісії входять: інвентаризація та оцінка майна; визначення ліквідаційної маси і розпорядження нею; вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості; реалізація майна банкрута; здійснення інших заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів відповідно до ст. 210 Господарського ко­дексу України.

За результатами своєї роботи ліквідаційна комісія складає і подає господарському суду ліквідаційний баланс. Суд зобов'яза­ний розглянути його, заслухати членів ліквідкому і зборів (комі­тету) кредиторів. В результаті цього можуть бути винесені ухвали двох (за змістом) видів: про затвердження ліквідаційного балансу. Якщо за резуль­татами ліквідаційного балансу не залишилось майна після задоволення вимог кредиторів, виноситься також ухвала про ліквідацію банкрута як юридичної особи; про затвердження ліквідаційного балансу і призначення нових ліквідаторів.

Згідно із ст. 9 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» майно банкрута оцінюється за так званою відновною вартістю наявних основних і оборотних коштів з урахуванням кредиторської та дебіторської заборгованості цього підприємства. Вона обраховується, як ви­значено в методиці оцінки вартості майна під час приватизації. Вона встановлює порядок і спосіб оцінки майна, що приватизуєть­ся, за відновною вартістю з урахуванням його складу, і використовується для визначення початкової (аукціонної) ціни держав­ного підприємства, розміру статутного фонду господарського то­вариства, що створюється у процесі приватизації, а також для визначення ціни майна державного підприємства або окремих інвентарних об'єктів при викупі. Майно банкрута оцінюється як цілісний майновий комплекс.

Під час ліквідаційної процедури ліквідатор виявляє ліквіда­ційну масу, здійснює продаж у встановленому порядку майна банкрута та задовольняє в установленій законом черговості ви­моги кредиторів:

У першу чергу задовольняються: вимоги, забезпечені заставою; вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнен­ня працівника до порушення зазначеної справи; витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у роз­мірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб; витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутс­тво в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про пору­шення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах ін­формації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпоряд­ника майна, керуючого санацією, ліквідатора);

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зо­бов'язань банкрута перед працівниками банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), крім вимог, задоволених у першу чергу, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян;

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів);

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, незабезпечені заставою, у тому числі вимоги кредиторів, що ви никли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном бор­жника чи в процедурі санації боржника;

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду під­приємства;

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру над­ходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Вимоги, не за­доволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або упов­новажена ним особа після закінчення процедури ліквідації, яка пе­редбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації по­відомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інфор­мації, повинен подати державному реєстратору такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією; свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи; оригінал установчих документів; акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затверджено рішенням засновників (учасників) або уповнова­женого ними органу; довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків; довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку; довідки відповідних органів фондів соціального страху­вання про зняття з обліку; довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

У випадках, що встановлені законом, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти ліквідаційно­го балансу.

Державний реєстратор повинен внести до Єдиного держав­ного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації у строк не біль­ше трьох робочих днів з дати надходження документів.

 

86. Особливості банкрутства окремих видів суб'єктів господарювання.

Проблеми банкрутства окремих категорій підприємств-боржників обумовлюються наявністю значної кількості прогалин як теоретичного, так і практичного характеру, що виникають при невиконанні своїх обов’язків суб’єктами підприємницьких відносин, які мають особливий соціальний, правовий, економічний статус в процесі провадження у справі про банкрутство.

Такими суб’єктами згідно чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом» виступають містоутворюючі, сільськогосподарські, кредитні, страхові, особливо небезпечні підприємства, професійні учасники ринку цінних паперів, емітенти чи управителі іпотечних сертифікатів, управителі фондів фінансування будівництва чи управителя фонду операцій з нерухомістю, громадяни-підприємці, фермерські господарства.

Банкрутство окремих сільськогосподарських організацій має відмінні риси, обумовлені особливим характером їх діяльності, яка пов’язана з використанням земельних ділянок відповідного виробничого призначення, сезонним характером роботи на них. Відповідно до вищезазначеного закону сільськогосподарськими організаціями визнаються юридичні особи, які у своїх статутних документах основним видом діяльності проголошують вирощування, виробництво, переробку сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації такої продукції складає не менше 50 % загальної суми виручки (ст.44 Закону). Пріоритетним правом набуття нерухомості такого суб’єкта господарювання наділені інші сільськогосподарські організації або фермерські господарства, розташовані в цій же місцевості (ч.3 ст.44 Закону). Відчуження земельних ділянок таких організацій регулюється земельним законодавством, зокрема, ст.99, 100, 103 ЗК України.

З урахуванням сезонного характеру роботи сільськогосподарського суб’єкта господарювання та необхідності дочекатися періоду збирання врожаю й проведення сільськогосподарських робіт збільшується і термін зовнішнього управління. Такі можливі строки реалізації виробленої продукції змусили законодавця врахувати строк санації сільськогосподарського підприємства з урахуванням такого часу не більше п’ятнадцяти місяців (ч.6 ст.44 Закону).

Крім того, якщо в період зовнішнього управління бути випадки стихійних лих, епізоотій, то строк зовнішнього управління сільськогосподарською організацією-боржником повинен бути збільшений господарським судом до одного року. Тобто, максимальний термін зовнішнього управління може сягати більше 2 років. В іншому процедури банкрутства сільськогосподарської організації повинні здійснюватися за загальним правилом. За таким, строк ліквідаційної процедури триває 1 рік, а в окремих випадках – 1,5 роки (ст.22 Закону). Під час дії ліквідаційної процедури арбітражний керуючий (ліквідатор) бере на себе функції керівника підприємства-банкрута та здійснює заходів щодо виконання вимог, вказаних судом, на користь кредиторів шляхом реалізації майна боржника.

Ст. 42 Закону «Про відновлення платоспроможності» містоутворюючі підприємства визначає юридичними особами, чисельність працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, в якій розташована така юридична особа. Положення цієї статті застосовуються також до підприємств, кількість працівників яких перевищує п’ять тисяч осіб. Визначаючи особливості банкрутства містоутворюючих підприємств, закон бере до уваги можливі соціальні наслідки їх ліквідації. Цим, зокрема, продиктоване включення до числа осіб, що беруть участь у справі про банкрутство такої організації, відповідного органу місцевого самоврядування. Таким чином, господарським судом можуть бути залучені до участі у справі органи виконавчої влади.

За клопотанням названих органів господарський суд зможе ввести зовнішнє управління відносно боржника містоутворюючої організації навіть у тому випадку, коли збори кредиторів проголосують за визнання боржника банкрутом і відкриття конкурсного провадження. Але у такому випадку, надаючи клопотання, відповідні органи повинні дати доручення за зобов’язаннями боржника і тим самим взяти на себе обов’язок нести субсидіарну відповідальність перед його кредиторами. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» визначає у разі неприйняття комітетом кредиторів рішення про санацію боржника-містоутворюючого або особливо небезпечного підприємства можливість винесення судової ухвали про санацію боржника за клопотанням осіб, що беруть участь в процесі, органу місцевого самоврядування, відповідного центрального органу виконавчої влади. Рішення про ліквідацію таких підприємств, у тому числі шляхом визнання їх банкрутами, приймається на макроекономічному рівні з урахування потреб країни у такому виробництві, необхідності уникнення соціальних вибухів.

Банкрутство банків та інших кредитних організацій здійснюється відповідно із Законом «Про банки та банківську діяльність». Всі спеціальні правила відносно банків та інших кредитних організацій, що містяться в цьому Законі, зводяться до положення про те, що комерційний банк чи інший кредитний боржник, їх кредитори, а також прокурор мають право звернутися до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про неспроможність банка чи кредитної установи лише після відклику його ліцензії на вчинення банківських операцій НБУ. Норми цього закону можна поділити на попередження банкрутства та ліквідацію кредитної організації, визнаної банкрутом. Здійснення першої частини покладається на НБУ, а другої – на господарські суди.

Керівник кредитно-фінансової установи повинен звернутися до НБУ з клопотанням про здійснення заходів з попередження банкрутства організації. Закон виділяє декілька заходів з попередження банкрутства цієї організації, зокрема, надання фінансової допомоги, зміна структури активів та пасивів, зміна організаційної структури кредитної організації, тощо. В Законі «Про банки та банківську діяльність» висвітлені тільки загальні підходи з процедур реорганізації кредитних організацій в якості заходів із попередження банкрутства банків. Такими визнаються злиття та приєднання. Вибір вказаних заходів з попередження банкрутства залежить від стану самої кредитно організації та від оцінки перспектив застосування тих чи інших заходів з боку НБУ. При розгляді справ про банкрутство банків та кредитних організацій господарським судом застосовуються лише дві процедури: спостереження та конкурсне провадження.

Права та обов’язки страхувальника за угодами страхування переходять до нового страхувальника лише за умов продажу майнового комплексу боржника в цілому. Продаж майна страховика-боржника як цілісного майнового комплексу здійснюється в процедурі санації за правилами, встановленими ст.19 Закону про відновлення платоспроможності. В інших випадках усі договори страхування, за якими страховий випадок не настав, припиняються з моменту оголошення боржника банкрутом. Заява про порушення справи про банкрутство страховика може бути подана в господарський суд боржником, кредитором або іншим уповноваженим на це державним органом (ст.45 Закону про відновлення платоспроможності). При здійсненні ліквідаційної процедури цілісний майновий комплекс страховика може бути проданий тільки у разі згоди покупця взяти на себе зобов’язання страховика-банкрута за договорами страхування, за якими страховий випадок не настав до дня визнання страховика банкрутом.

В умовах кризового стану підприємств вугільної та тяжкої промисловості, імовірність настання банкрутства таких підприємств цікавить і керівників, і кредиторів, і потенційних інвесторів, і органи Пенсійного Фонду, ДПС, і засновників, і членів трудового колективу. Підприємства можуть бути ліквідовані у разі визнання їх банкрутами (ст.31 Гірничого Кодексу України). Така ліквідація здійснюється за проектом, затвердженим власником або керівником підприємства, який включає соціально-економічне обґрунтування, технічне рішення, пропозиції про відновлення робіт, використання майнового комплексу, гірничих виробок, заходи, спрямовані на запобігання небезпечному впливу на інші підприємства, довкілля, людей. Проект повинен бути апробований екологічною, технічною експертизами, погоджений з органами місцевого самоврядування, органами гірничого нагляду (ст.45 Гірничого кодексу).

 

87. Загальна характеристика та правова природа інституту виконання судових рішень.

Виконання судових рішень - це самостійний, особливий інститут господарського процесуального права. Виконання рішення госпо­дарського суду є завершальною стадією господарського процесу та здійснюється в процесуальній формі. Згідно зі ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, передбаченому розділом XIV Господарського процесуального кодексу України та Законом України «Про виконавче провадження». Цей Закон виз­начає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадо­вих осіб, зазначених у Законі України «Про виконавче проваджен­ня», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормати­вно-правовими актами, виданими згідно з цим Законом та іншими законами, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону під­лягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження має різні тлумачення: як інститут адміністративного процесу, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають між органа­ми та посадовими особами державної виконавчої служби, та іншими суб'єктами виконавчого провадження (наприклад, стягувачем та боржником) з приводу примусової реалізації виконавчих документів; як процедуру вчинення дій державним виконавцем, розпо­чинаючи з відкриття виконавчого провадження до його за­кінчення; як конкретну справу, що перебуває у відділі державної ви­конавчої служби та має свій реєстраційний номер.

Законом України «Про державну виконавчу службу» визна­чені основи організації та діяльності державної виконавчої служби і встановлене її головне завдання: повне й неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів.

Виконання судових рішень, постанов, ухвал одні автори роз­глядають як завершальну стадію господарського процесу, інші - цивільного процесу. Однак існує думка про належність виконавчо­го провадження до адміністративного процесу. Господарський про­цесуальний кодекс України взагалі обходить це питання, оскільки відповідний розділ називається «Виконання рішення, ухвали, по­станови». Виконання судових рішень в окремих, прямо встановле­них - законодавством випадках проводиться не лише спеціально створеними органами (державними виконавцями), але й органами банківських установ та ін.

Учасниками процесуальних правовідносин у виконавчому про­вадженні є: суд, судді, державний виконавець; сторони у справі (стягувач і боржник) та їх представники; інші особи, що беруть участь у справі; особи, у яких знаходиться майно або грошові суми боржника; особи, які сприяють виконанню рішень: поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів внут­рішніх справ тощо.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інте­ресах якої видано виконавчий документ. Як правило, стягувачем є позивач, але ним може стати і відповідач, якщо в позові позивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відпові­дача. Стягувачем може бути й третя особа із самостійними вимога­ми на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.

Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обо­в'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або че­рез законних чи договірних представників.

 

88. Види виконавчого провадження щодо рішень господарського суду.

Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду законної сили означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлені судом остаточно і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою упов­новажених осіб. Рішення, постанова, ухвала господарського суду, що набрали законної сили, набувають таких правових наслідків, як неспростовність, виключність, преюдиційність, здійсненність і обов'язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадо­вих осіб і громадян.

Рішення, ухвали, постанови господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, але законодавець пе­редбачив не негайне виконання рішення, а лише негайне набрання законної сили рішенням, ухвалою, постановою господарського суду після їх прийняття.

Як зазначалося вище, ст. 115 ГПК України передбачає, що рі­шення, ухвали, постанови підлягають обов'язковому виконанню на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Ця обов'язко­вість виконання підсилюється встановленою законодавцем у ст. 83 ГПК України відповідальністю за їх невиконання.

За змістом ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає виключно місцевий господарський суд, який відповідну справу розглянув у першій інстанції. Слід зазначити, що виконання рішення, ухвали, поста­нови господарського суду є невід'ємною частиною судового проце­су, тому господарські суди не повинні порушувати нове проваджен­ня за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Унаслідок цього така скарга не підлягає оплаті державним митом. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. У той самий час відповід­но до положень ст. 121-2 ГПК України представляти в судах Дер­жавну виконавчу службу мають органи, визначені у ст. 1 зазначе­ного Закону. Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК України десяти­денний строк для подання скарги є процесуальним і тому відповід­но до вимог ст. 53 ГПК України може бути відновлений за наяв­ності поважних причин його пропуску.

В ухвалі про час і місце розгляду скарги на дії органів Державної виконавчої служби господарський суд повинен зобов'язати заяв­ника надіслати копію скарги цьому органу, іншій стороні виконав­чого провадження або прокурору. Невиконання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду скарги, однак може бути під­ставою для його відкладення.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій гос­подарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залеж­но від їх змісту постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, чи визнає недійсни­ми наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган Державної вико­навчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, чи визнає доводи скаржни­ка неправомірними і скаргу відхиляє.

Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи без­діяльність органів Державної виконавчої служби. Через це така скарга не підлягає оплаті державним митом.

Відповідно до вимог ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» уразі, якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, державний вико­навець має право звернутися до суду, який видав виконавчий до­кумент, із заявою про роз'яснення такого рішення чи змісту доку­мента. Господарський суд першої інстанції, який видав наказ, зо­бов'язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз'­яснення рішення чи змісту наказу. Роз'яснення рішення, ухвали здійснюється господарським судом за правилами ст. 89 ГПК Укра­їни. В ухвалі про роз'яснення судових рішень господарський суд може визначити порядок та умови здійснення виконавчого провад­ження.

 

89. Розстрочка та відстрочка виконання рішень господарського суду.

Згідно з ч. 1 ст. 121 ГПК України за наявності обставин, що усклад­нюють виконання рішення або роблять його неможливим, за зая­вою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника й у надзвичайних випадках, залежно від обставин спра­ви, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухва­ли, постанови, змінити спосіб і порядок їх виконання.

Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішен­ня на новий строк, який визначається господарським судом. Роз­строчка означає виконання рішення частками, встановленими го­сподарським судом, із певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки має визначатися господарським судом.

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розумі­ти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання в порядку й у спосіб, раніше встановлений. Наприклад, зміна способу виконання рішен­ня можлива шляхом видозміни форми виконання (грошової чи май­нової), зазначеної в рішенні, тобто за відсутності в боржника майна в натурі, присудженого позивачеві, або грошових коштів, достат­ніх для покриття його заборгованості. Підставою цієї дії можуть бути конкретні обставини, пов'язані з неможливістю виконання сторонами рішення в строк або встановленим господарським судом способом. Зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови може мати місце, наприклад, у випадках, коли боржник не виконує певних дій, вказаних у рішенні суду, або коли у боржни­ка відсутнє майно, яке він повинен віддати стягувачеві. У першому випадку суд може надати стягувачеві право виконати за рахунок боржника ці дії з наступним поверненням витрат, а в іншому - стя­гнути вартість майна.

Згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 121 ГПК Укра­їни, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обме­жений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстро­чки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстроч­ку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу й порядку ви­конання рішення, господарський суд повинен ураховувати матері­альні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, по­станови господарський суд на загальних підставах може вжити за­ходів щодо забезпечення позову. Вони можуть бути застосовані як з ініціативи господарського суду, так і за заявою сторони або про­курора. Порядок застосування, перелік заходів до забезпечення позову та інші питання регулюються розділом X ГПК України.

Заяву про надання відстрочки, розстрочки, зміни способу й по­рядку виконання рішення слід розглядати за правилами ГПК Укра­їни. Заявник повинен подати докази надіслання другій стороні копії цієї заяви та доказів на її обґрунтування. Сторони мають бути по­відомлені про час і місце розгляду заяви. Відстрочку, розстрочку або заміну способу та порядку виконання господарський суд за вла­сною ініціативою чи за заявою сторони повинен здійснювати лише в тих випадках, коли є достатньо доказів про те, що у сторін з поваж­них причин немає можливості виконати рішення у встановлений строк чи встановленим способом, але, перш за все, повинен урахо­вувати такі самі наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.

Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ух­вала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. У необ­хідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезна­ходженням боржника або державному виконавцю. Ухвала про від­строчку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та по­рядку виконання рішення, ухвали, постанови підлягає виконан­ню на підставі п.6ч.1ст.3тап.4ст.18-1 Закону України «Про виконавче провадження», тому відповідний наказ у такому випад­ку не видається.

Питання про поновлення виконання судового рішення роз­глядається судом касаційної інстанції під час прийняття постано­ви, про що зазначається в постанові касаційної інстанції. Ухвалу про поновлення виконання судового рішення може бути винесено після закінчення перегляду оскарженого судового рішення й ухва­лення судом касаційної інстанції постанови.

Гарантією захисту майнових прав суб'єктів господарювання є передбачений ст. 122 ГПК України поворот виконання рішення, по­станови господарського суду. Ця стаття регулює підстави та поря­док повернення майна, грошових сум та інших предметів, одержа­них стягувачем при скасуванні чи зміні рішення, згідно з яким вони були передані стягувачеві. Рішенню про повернення майна та інших предметів передує перегляд судового рішення в апеляційному чи ка­саційному порядку або перегляд справи за нововиявленими обстави­нами. Повернення майна та інших предметів як наслідок перегляду справи можуть мати місце у разі постановления нового рішення про повну чи часткову відмову у задоволенні позову, або припинення про­вадження у справі, або залишення позову без розгляду.

 

90. Наказ господарського суду і порядок його виконання.

У частині 1 статті 116 встановлено вид виконавчого доку­мента, що видається на виконання рішення господарського суду. Вико­нання рішення господарського суду здійснюється на підставі наказу. Наказ видається стягувачу, тобто особі на користь якої постановле­но рішення. Такою особою є позивач у справі або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

У роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 28.03.02 р. № 04-5/365 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» зазначається, що відпо­відно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду прова­диться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судо­вим рішенням законної сили. За змістом статей 116 і 117 ГПК видавати накази мають право виключно місцеві господарські суди після вирішення ними спорів у першій інстанції. У разі скасування або зміни рішення міс­цевого господарського суду за результатами його перегляду в апеляцій­ному або у касаційному порядку апеляційна чи касаційна інстанція у ре­золютивній частині своєї постанови має зобов'язати господарський суд першої інстанції видати відповідний наказ.

Відповідно до частини 2 статті ст.. 116 ГПК наказ видається стягувачеві під розписку або надсилається поштою. Якщо наказ надсилається поштою, він повинен бути надісланий стягувачеві рекомендованим чи цін­ним листом. Копія наказу засвідчується працівником служби діловод­ства або іншою відповідальною особою (секретар суду, відповідальний секретар суду, інші працівники, які входять до складу судових палат, від­ділів тощо) і залучаєть­ся до матеріалів справи. На звороті копії наказу, яка залишається у справі, проставляється відмітка про відправку наказу і засвідчується підписом працівника, що здійснював відправку.

Частина 1 статті 117 ГПК встановлює, що в наказі господарсь­кого суду зазначається: найменування господарського суду; номер справи; дата прийняття рішення; дата видачі наказу; строк дії наказу; резолютивна частина рішення; найменування стягувача; найменування боржника; адреси стягувача і боржника; найменування і номери рахунків у банках стягувача і боржника.

Вимоги до виконавчого документа, зокрема, й наказу господарсько­го суду, встановлено також у ст. 19 Закону України «Про виконавче про­вадження». У виконавчому документі повинні бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ; найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фі­зичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стя­гувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуаль­ний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому ви­конанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце робо­ти (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо; резолютивна частина рішення; дата набрання чинності рішенням; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадо­вою особою та скріплений печаткою.

Ст. 118 ГПК встановлює строк для пред'явлення наказу гос­подарського суду для виконання. Цей строк становить три роки. Перебіг строку для пред'явлення наказу господарського суду до виконання почи­нається з дня: прийняття рішення, ухвали, постанови; закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання рі­шення; винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред'яв­лення наказу до виконання.

 

93. Поняття та правові засади діяльності третейських судів.

Закон України «Про третейські суди» регулює порядок утво­рення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює ви­моги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

Третейський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст.2 Закону).

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3 Закону).

Сутність третейського розгляду полягає в тому, що обидві сторони довіряють вирішення спору і винесення рішення третій особі. У цьому істотна відмінність третейського розгляду цивільних справ від інших форм захисту суб'єктивних цивільних прав державними органами та громадськими організаціями.

Мета третейського вирішення господарських справ — урегулювання правових конфліктів, що виникли, і забезпечення добровільного виконання обов'язків. В остаточному підсумку третейський розгляд правових спорів «може сприяти вихованню поваги до закону, підвищенню правової свідомості, розумінню необхідності виконання обов'язків».

Розгляд у третейському суді існує як альтернатива судовій формі захисту. Однак вона не протистоїть, а доповнює діяльність судів по розгляду й вирішенню господарських справ.

Необхідність третейського розгляду викликана наступними причинами:

1) необхідність розвантаження судів загальної юрисдикції і господарських судів, не здатних впоратися із завданням своєчасного і правильного розгляду та вирішення за умов відсутності альтернативних форм вирішення цивільних справ;

2) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш кваліфікованого вирішення їх справи по суті;

3) необхідність скорочення строків розгляду справ і витрат, пов'язаних з їх розглядом;

4) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш сприятливих умов збереження таємниці особистого життя та комерційної таємниці при розгляді цивільної справи.

До найбільш характерних переваг третейського суду перед державним судом можна віднести наступні:

1) оперативність і ефективність вирішення спорів, спрощена процедура розгляду, можливість проведення розгляду поза місцем постійного перебування третейського суду, у тому числі безпосередньо за місцем перебування сторін спору;

2) конфіденційність третейського розгляду і створення умов для збереження комерційної таємниці;

3) наявність можливостей для вибору оптимального варіанта організації третейського суду;

4) створення позитивної судової практики і поява необхідних прецедентів правозастосування;

5) можливість побачити вузлові проблеми економічної і юридичної практики взаємовідносин у сфері цивільного обігу;

6) самооплатність третейського суду, економія коштів сторін, що сперечаються, оскільки розмір третейських зборів регулюється документами про третейський суд і може бути нижче, ніж державне мито (судовий збір) у господарському суді або суді загальної юрисдикції;

7) можливість залучення як арбітрів не тільки юристів, але і фахівців зі знанням економіки та технологій фондового ринку як арбітрів і експертів при вирішенні спорів;

8) примусове виконання рішень третейського суду за відмови відповідача від його добровільного виконання через систему виконавчого провадження.

 

94. Повноваження третейського суду щодо вирішення господарських спорів.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду за наявності укладеної між сторонами третейської угоди.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд/ регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, у якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом (ст.12 Закону).

Якщо третейська угода укладена у вигляді третейського застереження, то вона вважається невід'ємною частиною угоди і щодо неї діють такі самі правила правонаступництва, що и до угоди в цілому.

Якщо третейська угода укладена у вигляді окремої угоди, то у разі заміни кредитора у зобов'язанні останній повинен повідомити нового кредитора про її існування. Зміна третейської угоди в такому випадку можлива лише за умови явно вираженої згоди іншої (інших) сторони (сторін) угоди.

Позовна заява подається у письмовій формі. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: 1) наявність третейської угоди; 2) обґрунтованість позовних вимог; 3) повноваження представника; 4) направлення копії позовної заяви іншій стороні (опис вкладення про відправлення цінного листа, виписка з реєстру поштових відправлень тощо).

Компетенція третейського суду. Третейський суд з додержанням вимог Закону самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи.

Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно до переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті.

Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачений третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону. У цих випадках третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції.

З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу.

Якщо третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках.

При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду.

У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи. Про відмову в розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ст.27 Закону).

Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду.

Третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. У цьому випадку якщо сторони не погодили строк направлення їм рішення, мотивоване рішення має бути направлене сторонам у строк, який не перевищує п'яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення.

Кожній стороні направляється по одному примірнику рішення.

У разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна відмітка, а копія такого рішення надсилається такій стороні (ст.45 Закону).

Рішення третейського суду викладається у письмовій формі і підписується третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу, в тому числі і третейським суддею, який має окрему думку. Окрема думка третейського судді викладається письмово та додається до рішення третейського суду.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (ст.50 Закону).

Рішення третейського суду виконується зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа (ст.55 Закону).

 

95. Договірне застереження щодо арбітражного розгляду справи. Міжнародний комерційний арбітраж, Міжнародна морська арбітражна комісія та Регламент.

Міжнародний комерційний арбітраж - те механізм розгляду комерційних (господарських) спорів між приватними особами (фізичних й юридичними), тобто приватноправових спорів. Стороною спору може бути й держава, але спір по-своєму змісту є приватноправовим і другою стороною спору є фізична або юридична особа. Відзначимо також, що термін "міжнародний" у понятті міжнародного комерційного арбітражу носить умовний характер, оскільки такий арбітраж допускається або засновується по національному праву й керується у своїй діяльності певними нормами національного права.

В остаточному підсумку по своїй природі він є національно-правовим інститутом, оскільки спори між фізичними і юридичними особами відносяться до національної юрисдикції. Термін "міжнародний" відноситься лише до характеру розглянутих спорів - комерційні спори міжнародного характеру, тобто спори, що випливають із міжнародної торговельної й іншої економічної діяльності приватних осіб. Іншими словами, це спори, що виникають між сторонами міжнародних комерційних справ.

Таким чином, міжнародний комерційний арбітраж - це механізм (організація, орган) по розгляду міжнародних комерційних спорів. Все сказане не означає, що міжнародний комерційний арбітраж - це єдиний спосіб розгляду міжнародних комерційних спорів. По-перше, вони можуть розглядатися й у системі державних арбітражних судів, якщо законодавство відповідної країни це дозволяє.

Міжнародний комерційний арбітраж не є елементом державної судової системи й у своїй діяльності не залежить від неї.

Звернення сторін в арбітраж або навіть тільки наявність угоди сторін про це виключає судову юрисдикцію. Це значить, що якщо одна зі сторін все-таки звернеться в суд, остання повинна або зі своєї ініціативи, або за заявою іншої сторони відмовити в прийнятті позовної заяви або припинити вже почате провадження в справі. Державні судові органи в принципі не вправі втручатися в діяльність арбітражу.

Міжнародній арбітражній практиці відомі два види арбітражу: арбітраж ad hoc (разовий арбітраж:) і інституційний арбітраж:. Інституційний, або постійно діючий, арбітраж створюється при національних торговельних (торгово-промислових) палатах, біржах, асоціаціях, союзах, товариствах і будь-яких інших організаціях, у тому числі функціонально є міжнародними. Для інституційного арбітражу характерна наявність постійно діючого органа, що, не приймаючи участі в дозволі споровши, виконує деякі адміністративно-технічні, консультативні й контрольні функції; наявність положення про нього (або уставу) і регламенту, що встановлюють правила арбітражного процесу; наявність списку арбітрів, з якого сторони вибирають арбітрів.

Арбітраж ad hoc утвориться сторонами для розгляду конкретної суперечки, після розгляду якого й винесення рішення він припиняє своє існування. Сторони вибирають місце проведення арбітражного розгляду, установлюють правила обрання арбітрів й арбітражну процедуру. Сторони користуються практично необмеженою автономією у виборі процедури рішення суперечки. Вони можуть детально погодити її між собою, можуть взяти за основу регламент якого-небудь існуючого інституційного арбітражу. Нарешті, сторони можуть домовитися про застосування одного з типових арбітражних регламентів, розроблених у міжнародні (міжурядових) організаціях спеціально для арбітражу ad hoc.

Є три арбітражних регламенти, розроблених під егідою ООН: Арбітражний регламент Економічної комісії ООН для Європи 1966 р., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії й Далекого Сходу 1966 р. й Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р. Всі вони мають факультативний характер і застосовуються тільки в тому випадку, якщо сторони зробили посилання на них у своїй угоді. Причому сторони вправі домовитися про внесення будь-яких змін у правила регламентів.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТПП України) є самостійним постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України й Регламентом.

МКАС при ТПП України приймає до розгляду спори, що відносяться до його компетенції, при наявності письмової угоди між сторонами про передачу йому всіх або певних суперечок, які виникають або можуть виникнути між сторонами у зв'язку з якими-небудь конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи носять вони договірний чи характер ні.

Арбітражна угода може бути укладене у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди.

Порядок звернення в МКАС і розгляду справ визначається Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду, а розмір арбітражного збору, що стягує по прийнятому до розгляду справі - Положенням про арбітражні збори й витрати.

Рішення МКАС при ТПП України є остаточними й обов'язковими для сторін і при відмові від їхнього добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку по місцезнаходженню боржника відповідно до норм конвенції "Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень" (Нью-Йорк, 1958).

Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України (МАК при ТПП України) є самостійним постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, Положенням про Морську арбітражну комісію при ТПП України й Регламентом.

Морська арбітражна комісія дозволяє суперечки з договірних й інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні торговельного мореплавання незалежно від того, є сторонами таких відносин суб'єкти українського або іноземного або тільки українського або тільки іноземного права.

Морська арбітражна комісія приймає до розгляду спори, що ставляться до її компетенції, при наявності письмової угоди (домовленості) між сторонами про передачу їй всіх або певних суперечок, які виникають або можуть виникнути між сторонами у зв'язку з якими-небудь конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи носять вони договірний чи характер ні. Арбітражна угода може бути укладене у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди.

Порядок звернення до МАКУ й розгляди справ визначається Регламентом Морської арбітражної комісії, а розмір арбітражного збору, що стягується при подачі позовної заяви - Положенням про арбітражні збори й витрати, що є додатком до Регламенту.

Рішення МАК при ТПП України є виконавчими документами й прирівнюються до рішень державних судів.

Рішення Морської арбітражної комісії виконуються сторонами добровільно у встановлений нею термін, при відмові від їхнього добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку, у т.ч. за рубежем на підставі Нью-йоркської Конвенції 1958 р. "Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень".

По справах, що підлягає розгляду Морської арбітражної комісії, голова комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги, зокрема, прийняти постанову про накладення арешту на судно або вантаж іншої сторони, які перебувають в українському порту.


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.03 сек.)